Якщо я стверджуватиму, що здійснення бажань є сенсом кожного сну, тобто що немає інших снів, крім «снів жадання», то можу передбачити категоричні заперечення. «В тому, що деякі сни здійснюють бажання, – скажуть мені, – немає нічого нового, про це писали вже чимало авторів. (Пор.: Radestock (1879, стор. 137 і далі.), Volkelt (1875, стор. 110 і далі.), Purkinje (1846, стор. 456), Tissié (1890, стор. 70), Simon (1888, стор. 42, про голодні сновидіння ув’язненого барона Тренка), а також одне місце у Ґрізінґера (Griesinger, 1845, стор. 89).) [105] Зрештою припущення, буцімто немає інших снів, крім тих, що означають здійснення бажань, є одним з тих несправедливих узагальнень, які, на щастя, нескладно спростувати. Надто часто трапляються сни з украй неприємним змістом, далекі від чогось навіть віддалено подібного до здійснення бажань. Філософ-песиміст Едуард фон Гартман, напевне, найдалі стоїть від теорії здійснення бажань. У своїй «Філософії несвідомого» (E. Von Hartmann, Philosophie des Unbewussten, 1890, 2, стор. 344) він говорить: «Що до снів, то вони вбирають у себе всі клопоти притомного життя – все, крім єдиного, що якоюсь мірою здатне примиряти культурну людину з життям – а саме наукове естетичне задоволення…» Ба, навіть менш категоричні спостерігачі – зокрема, Шольц, Фолькельт тощо – зауважували, що сни частіше зображують болі й прикрощі, ніж задоволення (Scholz, 1893, стор. 57;Volkelt, 1875, стор. 80). А дві дами – Флоренс Галем і Сара Від (Florence Hallam and Sarah Weed, 1896, стор. 499) – надали статистичне підтвердження щодо переважання у власних снах прикрих відчуттів. 58 % своїх снів вони визначили як болісні і лише 28,6 % – як позитивні. Крім снів, що відтворюють продовження різних прикрощів денного життя, є також тривожні сни, які тримають нас під дією гнітючих почуттів аж до пробудження – до такого типу снів особливо схильні діти (пор.: Debacker, Über den Pavor nocturnus, 1881), у яких ми, поза тим, спостерігаємо пряме здійснення бажань у снах.
Видається навіть, що тривожні сни виключають можливість зробленого на підставі прикладів з попереднього розділу узагальнення, згідно з яким сни здійснюють жадання – твердження таке набуває мало не абсурдності.
Насправді не так складно спростувати ці нібито справедливі заперечення. Треба тільки взяти до уваги, що моя теорія ґрунтується на розгляді не позірного змісту снів, а тих думок, що їх розкриває аналітичне тлумачення. Ми маємо зіставляти явне і приховане наповнення снів. Поза сумнівом зміст багатьох снів має виразно неприємний характер. Та чи намагався хтось витлумачити ці сни й розкрити приховані у ньому думки? Якщо ні, то обидва наведених вище заперечення не тримаються купи: цілком імовірно аналіз неприємних і тривожних снів виявить, що їхній справжній сенс полягає у здійснення якихось жадань [106].
У науковій роботі, коли розв’язання якоїсь проблеми виявляється надто складним, доцільно буває взятись одночасно також до іншої проблеми – на кшталт того, як легше розколоти два горішки разом, ніж по одному. Отож, наше питання не тільки в тому, яким чином сенс неприємних і тривожних снів може полягати у здійсненні бажань, але також – виходячи з наших попередніх міркувань – чому сни з нейтральним змістом, тлумачення яких виявляє здійснення жадань, не представляють цей сенс відкрито? Згадаймо мій детально проаналізований сон про ін’єкцію Ірмі. Він не мав неприємного характеру, а після тлумачення виявився очевидним здійсненням бажання. То чому я мусив вдаватися до тлумачення? Чому сон не показує свій смисл навпрошки? На перший погляд, сон про Ірму не справляв такого враження, що в ньому здійснюється бажання сновидця. Такого враження не мав не тільки читач, але також я сам, аж доки здійснив аналіз. Назвімо цю дивну поведінку снів явищем деформації [Entstellung] у снах, і тут ми наближаємося до нашої другої проблеми: як така деформація у снахвиникає?
Одразу на думку спадають імовірні відповіді: можливо, наприклад, що уві сні людина нездатна чітко сформулювати свої думки. Проте аналіз деяких снів змушує нас дати інше пояснення деформації у снах. Я покажу це на тлумаченні іще одного власного сну, що знов-таки вимагатиме деякої неделікатності з мого боку, але винагородою за цю жертву мені стане ґрунтовне роз’яснення справи.
Вступ.
Навесні 1897 року я дізнався, що двоє професорів нашого університету рекомендували мене на призначення екстраординарним професором. Несподівана звістка потішила мене як знак визнання з боку двох видатних науковців, не пов’язаних зі мною особистими симпатіями. Проте я негайно застеріг себе від надмірних сподівань. Міністерство народної освіти останніми роками не задовольнило низку подібних клопотань, і кілька моїх старших колег, рівних мені за заслугами, вже багато років марно чекали на призначення. Я не мав причин думати, що мені пощастить більше, і вирішив не тішити себе ілюзіями. Наскільки я здатен судити, я не честолюбний і успішно практикую свій фах, не маючи гучних титулів. Зрештою йшлося, класично, не про смак винограду, а про те, що грона висять зависоко.
Одного вечора мене відвідав один з тих колег, чия доля схилила мене зректися надій на призначення. Він уже тривалий час перебував кандидатом на професора – титул, що у нашому суспільстві робить лікаря напівбогом в очах пацієнтів. Не страждаючи, на відміну від мене, надмірною скромністю, він періодично навідується в міністерство [107], намагаючись прискорити своє призначення. Він прийшов до мене саме після одного з таких візитів. Колега повідомив, що цього разу він зумів приперти до муру певну високопоставлену особу, щоб запитати навпростець, чи його призначенню перешкоджають конфесійні міркування. У відповідь він почув, що, так – з огляду на теперішні настрої, Його Ексцеленція не може… тощо. «Тепер я, принаймні, знаю, в чім річ», – підсумував мій приятель. У його розповіді не було нічого для мене несподіваного, він тільки зміцнив моє переконання – ті самі конфесійні міркування зачіпали також мою справу.
Під ранок після відвідин колеги я мав сон, надзвичайно цікавий – зокрема також за формою: він містив дві думки й два образи, таким чином, що за думкою йшла картина. Проте я наводжу тільки першу половину сну, оскільки друга не має нічого спільного з метою, яку я ставлю, переповідаючи тут цей сон.
I. Колега Р. є моїм дядьком. Я відчуваю до нього велику ніжність.
II. Я бачу перед собою його обличчя – воно змінилося, витягнулося. Впадає в око русява борода, що його облямовує.
Наступні два елементи – іншу думку і відповідний образ – я проминаю.
Моє тлумачення цього сну відбувалося так:
Прокинувшись вранці й пригадавши сон, я розсміявся і подумав: «Яка нісенітниця!» Проте згадка про сон переслідувала мене цілий день, аж нарешті ввечері я дорікнув собі: «Якби хто-небудь з твоїх пацієнтів висловився про свій сон як про “нісенітницю”, ти б напевне тій особі вичитав і припустив, що за сном ховається неприємна думка, усвідомити яку особа не схильна. Так само у твоєму випадку. Будь послідовним у своїх переконаннях; твоя зневага до цього сну є лише ознакою внутрішнього опору». Отож, я взявся до аналізу.
«Колега Р. є моїм дядьком». Що це може означати? Адже я маю єдиного дядька – дядька Йозефа [108]. З ним сталася вкрай прикра історія – свого часу, понад тридцять років тому, він спокусився на перспективу легкого збагачення і скоїв протиправний учинок, за що дістав заслужену кару. Мій батько тоді посивів з горя, і часто відтоді повторював, що дядько Йозеф не погана людина, а просто «дурень». Таким чином, якщо колега Р. є моїм дядьком Йозефом, я, ймовірно, хочу цим сказати, що Р. дурень. Малоймовірно і вкрай неприємно. Аж тут я пригадую обличчя зі сну – витягнуте, облямоване жовтавою бородою. У дядька мого саме таке видовжене обличчя, облямоване густою сивою бородою. Мій колега Р., натомість, чорнявий. Однак брюнети, коли вони починають сивіти, мусять сплачувати за яскраву вроду своєї юності – їхнє чорне волосся зазнає непривабливого перетворення, роблячись рудувато-коричневим, тоді жовтавим, і аж тоді сивим. Такого перетворення почала зазнавати борода мого колеги Р. (як, зрештою, також моя, що я недавно помітив на свою прикрість). Обличчя у моєму сні належить водночас і колезі Р., і моєму дядькові. Воно подібне до фотографій Гальтона, який накладав зображення кількох осіб на одну платівку з метою встановлення сімейних подібностей. Поза сумнівом, я справді маю на думці, що мій колега Р. такий самий «дурень», як мій дядько.
Я однаково іще не можу збагнути, навіщо я зробив це неприємне для себе зіставлення. Воно доволі поверхневе з огляду на те, що мій дядько був злочинцем, а колега Р. ніколи не порушував закон… тільки раз притягався за те, що випадково збив велосипедом якогось хлопчика. Невже той випадок спричинив зіставлення? Це мало б означати, що мій сон справді нісенітниця. Несподівано мені пригадується інша розмова на тему посадових призначень, яку я мав за кілька днів до того з іншим колегою, Н., теж кандидатом на професора, якого я зустрів на вулиці. Н. чув про отримані мною рекомендації й жартівливо привітав мене. Я, однак, відхилив його привітання. «Від вас я найменше чекав на дотепи з цього приводу, – сказав я, – оскільки ви з особистого досвіду знаєте, чого варті всі ті рекомендації». Він не полишав жартівливого тону: «Хтозна. Проти моєї кандидатури є щось конкретне. Вам відомо, що одна жінка свого часу подавала на мене позов? Не сумнівайтеся, що справа навіть не дійшла до розгляду, бо йшлося про відвертий шантаж – я ще мусив докласти зусиль, щоб позивачку не притягнули за наклеп. Однак у міністерстві могли використати цю зачіпку проти мене. Ваша біографія, натомість, бездоганна». Так я визначив, хто злочинець, а водночас отримав тлумачення свого сну. Постать дядька Йозефа поєднала у собі двох моїх непризначених на посади колег – одного як «дурня», іншого як «злочинця». Я розумію тепер також сенс такого поєднання. Якщо у зволіканні з призначенням моїх колег Р. і Н. відіграли роль «конфесійні» міркування, то моє призначення теж під великим сумнівом, та якщо відмова у затвердженні тих двох обумовлена іншими причинами, яких немає у моєму випадку, я маю підстави сподіватися на успіх. Представивши одного з колег, Р., дурнем, а іншого, Н., злочинцем, сон відмежував мене від обох і, показавши, що відповідь, отримана колегою Р. від високопоставленої особи, на мене не поширюється, у такий спосіб повернув мені надію на близьке затвердження на посаді.
Я, однак, відчуваю, що цей сон потребує глибшого тлумачення, що на разі не є вичерпним: мені досі неприємна моя легковажна зневага до двох шановних колег, що спирається лише на моє прагнення отримати посаду. Щоправда, моє невдоволення собою зменшилося, відколи я відкрив мову снів. Насправді, я категорично не вважаю колегу Р. дурнем і не вірю у брудні звинувачення проти колеги Н. так само, як я не вірив, буцімто Ірма небезпечно захворіла через ін’єкцію, яку нібито зробив їй Отто; тут, так само як там, мій сон тільки висловлює моє бажання, щоб так могло бути. Форма, у якій здійснюється моє бажання, менш абсурдна у другому сні; тут краще тримаються купи вихідні факти – як у ретельно підготованому наклепі, що видається людям переконливим, – мої думки уві сні були почасти обґрунтовані: проти колеги Р. свого часу висловився один професор, а колега Н. сам простодушно переповів мені історію свого звинувачення. Проте, повторюся, сон потребує, на мій погляд, дальшого тлумачення.
Я пригадую, що сон містив іще один елемент, на який не поширилося моє тлумачення. Уві сні я відчував до свого дядька велику ніжність. До кого насправді я мав це почуття? До свого дядька Йозефа я, звісна річ, ніжних почуттів ніколи не відчував. Колега Р. мені дуже імпонує, я віддавна захоплююся ним, але якби я висловив йому свою симпатію у виразах, які приблизно відповідали б ступеню ніжності, яку я відчував уві сні, він, напевне, був би вражений. Моя ніжність до нього здається мені нещирою і перебільшеною так само, як моє судження про його розумові здібності, зроблене через ототожнення його з моїм дядьком – хоча там перебільшення мало протилежний знак. Мені починає відкриватися істинна суть справи. Ніжні почуття уві сні стосуються не наочного змісту і не думок, що слідують за картинами сну; ці почуття суперечать сну, щоб перешкодити його тлумаченню – такий, імовірно, їхній raison d’être[109]. Я пригадую внутрішній опір тлумаченню цього сну, пригадую, як відтягував його, як твердив, що цей сон чиста нісенітниця. Заняття психоаналізом навчили мене, яке значення має таке небажання тлумачити свій сон – здебільшого, воно демонструє не фактичну думку, а емоційне ставлення. Коли моя маленька донька не хоче яблука, яким її частують, вона заявляє, що яблуко кисле, хоча насправді навіть його не куштувала. Коли мої пацієнтки поводяться у подібний спосіб, я знаю, що йдеться про думку, яку їм хотілось би витіснити зі своєї свідомості. Те саме стосується мого сну. Я не хотів його тлумачити, бо тлумачення містило щось неприємне для мене. Тепер, після цього тлумачення я знаю, що саме було мені так неприємно – твердження, нібито колега Р. «дурень». Ніжні почуття до колеги Р. уві сні походять не з фактичних думок мого сну, а з мого опору цим думкам. Якщо мій сон деформує матеріал, приховуючи свій істинний сенс, то виявлене у згаданому сні почуття служить саме для цієї деформації, або, інакше кажучи, деформація тут умисна і є засобом маскування. Мої думки уві сні містять свого роду наклеп на Р.; щоб я не помітив цього, сон створює емоцію, протилежну таким думкам, – велику ніжність до нього.
Як видається, така закономірність може бути загальним правилом. Ми бачили у попередньому розділі, що чимало снів наочно здійснюють бажання. Однак там, де здійснення жадань приховане, де воно маскується, там має бути схильність до опору цим жаданням, і, відповідно, вони можуть виявлятися винятково у деформованому вигляді. Я спробую знайти аналогію цим тенденціям душі у суспільному житті. Де у житті можна знайти подібну деформацію психічної дії? Там, де з двох осіб одна має більшу владу, на яку змушена зважати інша особа. Тоді ця друга особа деформує свої психічні дії, або, як ми часом кажемо у повсякденному житті, «вдає». Наша поштивість, зокрема, до значної міри є результатом такої деформації; і сам я, тлумачачи для читачів свої сни, повсякчас буваю змушеним вдаватися до таких деформацій. На необхідність деформацій нарікає також поет, кажучи:
«Чи тим малим ти скажеш щось нове? Вони для того надто глупі»[110].
У подібному становищі опиняється публіцист, коли хоче висловити можновладним неприємну правду. Якщо він висловиться навпростець, влада притлумить його слова – чи то після усного виступу, чи навіть попередньо, якщо він готуватиме свій виступ до друку. Публіцист змушений зважати на цензуру, тому він пом’якшує і деформує свої міркування. Залежно від суворості й чутливості цензури, автор або взагалі утримується від певного роду зауваг, або висловлюється натяками, або, нарешті, маскує свою критику під зовні невинні притчі: наприклад, він розповідає про суперечку між двома мандаринами у добу Серединної Імперії, насправді маючи на увазі вітчизняних чиновників. Що суворіша цензура, то більш віддаленими манівцями ходить автор, то вигадливіші вживає засоби, маскуючи стежки, якими читач може вийти до справжнього значення [111].
О проекте
О подписке