Ж. Теорії снів і функція снів

Будь-яке пояснення феномену снів, яке розглядає з певної точки зору максимальну кількість його характеристик і водночас визначає його роль серед інших явищ, заслуговує на те, щоб називатися теорією снів. Окремі теорії снів відрізнятимуться тим, що вони виокремлюють ту чи іншу характеристику снів як найістотнішу і з неї висновують пояснення і зв’язки з іншими явищами. Немає потреби неодмінно виводити з теорії функцію, однак, оскільки ми, зазвичай, шукаємо телеологічних пояснень, ми прихильніше сприймаємо теорії, що пов’язують суть снів з розумінням їхньої функції.

Ми вже згадували кілька концепцій, які більш-менш справедливо можуть називатися теоріями снів у цьому сенсі. Віра стародавніх, що сни надсилають людям боги, щоб керувати їхніми діями, була повною теорією снів і надавала про них усю інформацію, якою варто було володіти. Відколи ж сни стали об’єктом біологічних досліджень, ми отримали більше теорій, деякі серед яких, однак, є неповними.

Щоб не вдаватись у виснажливе перелічування, можемо спробувати грубо розділити всі теорії на групи, в залежності від базового припущення про тип і рівні психічної діяльності уві сні:

1. Теорії, за якими вся психічна активність пробудженого стану триває уві сні, як, зокрема, вважає Дельбьоф. Тобто душа не спить, її апарат залишається поправним, але, перебуваючи в умовах сну, відмінних від умов неспання, його нормальна робота забезпечує результати, відмінні від тих, що у стані неспання. Виникає, однак, питання, чи такі теорії здатні вивести всі відмінності мислення у снах і наяву з самих лише умов сонного стану. Крім того, ці теорії не здатні визначити функції сну; не пропонують жодного пояснення, чому складний механізм психічного апарату продовжує свою діяльність навіть за обставин, для яких здається непристосованим. Єдиним логічним розв’язанням мав би тоді бути сон без снів, а у разі тривожних подразників – пробудження, але аж ніяк не сни.

2. Теорії, які припускають зниження розумової активності у снах, послаблення зв’язків, обмеження доступного матеріалу. Згідно з цими теоріями, психологічна характеристика снів має бути геть іншою, ніж, скажімо, за Дельбьофом. Сон поширюється далеко за межі душі, він не тільки відмикає розум від зовнішнього світу, але також проникає в його механізми і тимчасово робить їх непридатними до застосування. Якщо я можу дозволити собі порівняння з психіатричними моделями, то перша група теорії представляє сни за аналогією параноїдальних станів, а друга прирівнює їх до форми недоумкуватості або сплутаної свідомості.

Теорія, за якою у снах виявляється лише частка паралізованої сонним станом психічної діяльності, зажила чи не найбільшої популярності серед медичних авторів і загалом у науковому світі. Що ж до широкої аудиторії, яка цікавиться вивченням снів, цю теорію можна вважати панівною. Варто відзначити легкість, з якою вона уникає найпідступніших підводних каменів у поясненні снів – а саме пов’язаних з ними суперечностей. Ця теорія розглядає сни як результат часткового неспання, «поступове, часткове, але дуже аномальне пробудження», за твердженням Гербарта (Herbart, 1892, стор. 307). Така теорія залучає низку станів дедалі більшого пробудження – і аж до цілковитої притомності – для пояснення варіацій ефективності розумової діяльності – від геть недостатньої, виявленням якої є абсурдність снів, до цілковитої зосередженості притомного повністю пробудженого розуму.

Хто відчуває потребу фізіологічного тлумачення чи вважає, що у фізіологічних термінах така теорія матиме більш науковий вигляд, знайде все необхідне у Бінца (Binz, 1878, стор. 43):

«Цей стан (заціпеніння) минає під ранок, але поступово. Концентрація накопичених у білках мозку продуктів стану втоми зменшується завдяки тому, що вони розкладаються і вимиваються постійною дією кровотоку. Подекуди прокидаються окремі клітини, тим часом як навколо них зберігається загальне заціпеніння. Ізольовані групи таких клітин доносять до нашої затуманеної свідомості свої сигнали, не контрольовані іншими ділянками мозку, відповідальними за асоціативні зв’язки. Відтак виникають образи, що зазвичай відповідають фізичним враженням минулого, поєднуючись у незграбні випадкові картини. Зі зростанням кількості звільнених [від заціпеніння] клітин головного мозку, зменшується ірраціональність снів».

Розуміння снів як прояв неповного, часткового неспання або вплив такого розуміння можна знайти всіх сучасних фізіологів і філософів. Найрозлогіше воно представлене у Морі. Часто видається, що автор допускає можливість переміщення неспання і засинання з одних на інші анатомічні ділянки мозку, кожна з яких, відповідно, пов’язана з виявленням певних психічних функцій. Я хотів би тільки зазначити, що навіть у разі підтвердження теорії часткового пробудження її деталі потребували б дуже серйозного обговорення.

Звісно, жодну функцію снів з цієї концепції вивести неможливо. Логічний висновок про положення і значення сну, що випливає з неї, чітко сформулював той-таки Бінц (там же, стор. 357): «Усі факти, як ми бачимо, схиляють нас визначити сни як соматичний процес, в усіх випадках некорисний, а у багатьох – виразно патологічний процес».

Термін «соматичний процес» ^[66] у застосуванні до снів, виділений у тексті самим автором, імовірно, має ширше значення. Він, перш за все, стосується етіології снів, як Бінц найбільше цікавився, вивчаючи експериментальне продукування снів, шляхом застосування сильнодіючих речовин. Зведення механізму виникнення снів суто до соматичних причин гарно узгоджується з такого роду теоріями. Виходячи з крайніх позицій цієї точки зору, поринувши у сон шляхом виключення всіх подразників, ми не маємо жодної потреби бачити сни – аж до ранку, коли поступове пробудження може відображатися у поверненні чутливості до подразників і виявляти себе у виникненні снів. Однак виключити подразники під час сну неможливо – вони надходять звідусіль, як ті паростки життя, на які нарікає Мефістофель ^[67]. Вони надходять ззовні, з внутрішнього середовища організму, від усіх його органів і частин, включно з тими, на які ми не зважаємо у стані неспання. Так сон порушується, якийсь куточок душі пробуджується, тоді інший; розум короткий час мириться з пробудженням якоїсь своєї частки, а потім залюбки знову засинає. Сновидіння є відповіддю на розлад сну, викликаний подразником – суто надлишковою, непотрібною реакцією.

Змалювання сну (який, зрештою, залишається психічною функцією) як соматичного процесу, передбачає ще й інше значення. Цей термін покликаний заперечити право снів значитися серед процесів психічних. До снів уже давно застосовується порівняння з «десятьма пальцями музично неосвіченого, які бігають клавіатурою інструмента», що, можливо, найліпше висловлює оцінку снів представниками точних наук. Сни, з цієї точки зору, не підлягають тлумаченню; бо як пальці ненавченого музиці можуть виконати музичний твір?

Теорія часткового пробудження зустрічала критику навіть у минулі часи. Зокрема Бурдах писав іще у 1830 році (Burdach, стор. 508 і далі): «Твердження про те, що сни є частковим пробудженням, по-перше, нічого не прояснює ні про сон, ні про неспання, а по-друге, не містить нічого, крім констатації того, що деякі сили душі у снах функціонують, тим часом як інші відпочивають. Але така перемінність відбувається впродовж усього життя».

На панівну теорію сновидінь, яка розглядає сни, як «соматичний» процес, спирається дуже цікава гіпотеза, висунута вперше В. Робертом у 1866 році, яка дозволяє наділяти сни функцією, припускати їхню корисну дію. За основу своєї теорії Роберт бере два підтверджених спостереженнями факти, про які ми згадували, обговорюючи наповнення снів (див. Б), а саме – що нам часто сняться найбільш тривіальні враження денного життя і що у сни дуже рідко потрапляють великі інтереси нашого реального життя. Роберт справедливо стверджує (Robert, 1886, стор. 10): «Збудниками снів ніколи не бувають речі, які ми ретельно обмірковували, а натомість виявляються ними незавершені думки або ідеї, яких ми торкнулися побіжно». І далі (там же, стор. 19–20): «Причина того, що сни, як правило, не надаються тлумаченню, полягає у тому, що вони викликані тими чуттєвими враженнями дня, які не привернули достатньої уваги суб’єкта». Отже, умовою потрапляння денного враження у сни є порушення, незавершеність процесу його обмислення або незначущість цього враження.

Роберт розглядає сни «як процес соматичного видалення, яке виявляє себе феноменом психічної реакції» (там же, стор. 9). Сни – це виділення задушених у зародку думок. «Людина, позбавлена здатності снити, з часом збожеволіла б через величезну кількість накопичених у її мозку неповних, незавершених думок і дрібних вражень, що своєю масою перешкоджали упорядкуванню пам’яті довершеними думками». Сни забезпечують перевантажений мозок запобіжним клапаном. Вони здатні зцілювати, знімаючи напругу (там же, стор. 32).

Було б з нашого боку помилкою звертатися до В. Роберта з питанням, як досягається психічне полегшення шляхом появи образів уві сні. Автор робить висновок зі згадуваних двох особливостей наповнення снів, що якимсь чином у соматичному процесі сну здійснюється видалення непотрібного матеріалу, а сни не є специфічним психічним процесом, але тільки повідомляють нам про факт видалення. Звісно, це видалення – не єдине, що відбувається в душі під час сну. Роберт сам додає, що, крім того, вночі обробляються денні понукання, і «те з неперетравлених думок, що не може бути видалене, зв’язується уявою у цілісні сюжети і у такому вигляді упорядковується у пам’яті як нешкідлива фантастична картина» (там же, стор. 23).

Теорія Роберта рішуче розходиться щодо природи джерел снів з панівною теорією, за якою сни взагалі не мають виникати, доки зовнішні й внутрішні чуттєві подразники не пробуджують душу, тим часом як, відповідно до теорії Роберта, сама перевантажена душа, вимагаючи допомоги, посилає імпульси, що викликають сни. Роберт приходить до цілком обґрунтованого висновку, що причини соматичного характеру відіграють вторинну роль в обумовленні снів і не могли б їх викликати, якби душа не посідала для формування снів матеріалу, що походить зі свідомості притомного стану. Він визнає тільки, що фантастичні картини, які виринають у снах з глибин душі, можуть зазнавати впливу нервових подразників (там же, стор. 48). Тож сни, за Робертом, не цілковито залежать від соматичного фактора. Разом з тим, сни – це не функція душі, їм немає місця серед психічних процесів притомного стану, це соматичний процес, що відбувається щоночі в апараті, пов’язаному з розумовою діяльністю, і його функція полягає у захисті цього апарату від перенапруги або – вдаючись до виразнішої метафори – в очищенні душі.

Іще один автор, Ів Деляж, обґрунтовує свою власну теорію на тих-таки характеристиках, які виявляє вибір матеріалу для наповнення снів, і повчально спостерігати, як невеличка відмінність у підході автора до тих самих фактів приводить його до геть інших результатів.

Деляж, після того як він втратив близьку людину, звернув увагу на те, що сни не відображають тих думок, які найбільше турбують нас упродовж активного денного життя – принаймні, аж до часу, коли ці думки почнуть поступатися іншим турботам. Його дослідження на інших особах підтвердили загальну чинність припущення. У цьому контексті Деляж робить дуже влучне зауваження щодо снів молодих подружніх пар (Delage, 1891, стор. 41): «S’ils ont été fortement épris, presque jamais ils n’ont rêvé l’un de l’autre avant le mariage ou pendant la lune de miel; et s’ils ont rêvé d’amour c’est pour être infidèles avec quelque personne indifférente ou odieuse» ^[68]