– Правда? – Я ошелешено роззявив рота і не знав, що казати. Може, і справді нехай приїжджає. Хоч і невідомо хто, але це ще цікавіше. Треба потягнути час. – А ти де?

– Вдома.

– А що робиш?

– Нічого. Тому й подумала.

– Ну, так… давно не бачилися.

– Що ти мелеш? Усього лишень позавчора, як… ми…

І тут мене попустило – вона помилилася телефоном. Я увесь минулий тиждень не виходив з дому. Я її не знаю, вона не знає мене. Але ми гарно поговорили. Мій голос нагадував їй голос коханця. Її голос мені не нагадував нікого, хоча інколи пробивалися окремі нотки, але були вони невиразні, розмиті. Тепер я не знав, як завершити розмову. Я мав не надто погідний настрій, з одного боку, хотілося пояснити, що вона помилилася, а з іншого – розмовляти далі. Навіщо? Не знаю.

– Для мене два дні – давно, – сказав я без зайвої остороги.

– Жартуєш? Я викликаю таксі?

– Добре, – кажу я приречено.

Кудись вона та й приїде. Мені вже було байдуже.

– Але ти фундуєш.

– Звичайно, як завжди, – усміхнувся я задоволено.

– Не тринди. Минулого разу я платила. Ти там вибіжи, щось купи.

– Наприклад?

Презерватив? Торт? Свічки? Квіти?

– Вино, наприклад.

– Добре, па.

Я поклав слухавку й уявив собі, як вона їде до когось, з ким щойно домовилася. Як вона дзвонить у двері і застає його з іншою. І як вони не можуть порозумітися й скандалять, а та друга втручається, і вони уже скандалять утрьох, перебиваючи одне одного. І вона кричить йому: «Брехун! Ти це навмисне зробив», а він не знає, що казати, бо та друга з-за спини стає все агресивнішою в обороні своєї території й намагається дотягнутися розчепіреними пазурами до непроханої гості. Сусіди траскають дверима: «Що там у вас таке?» Урешті він зачиняє двері перед нею, і вона, шморгаючи носом, виходить на вулицю, на повні груди ковтає холодне повітря й каже: «Боже! Яка скотина! І я з ним… стільки…» Заплативши за таксі, вона вже не має грошей на дорогу назад. Доведеться добиратися автобусами. Вона бреде простовіч, очі сльозяться від блиску фар і мокрого асфальту, і коли чує, що поруч зупинилося авто, і хтось пропонує: «Дєвушка, вас падвєзті?», з насолодою і відвертою сатисфакцією посилає його дуже-дуже далеко…

– Як я тебе розумію, – зітхаю, відчуваючи, як у мені прокидається щось схоже на совість, точніше, хирлявий зародок совісті, коли я усвідомлюю, що вона розмовляла зі мною.

– Я не можу досі второпати, навіщо він це зробив, – зітхає вона скрушно і глибоко затягується. – От навіщо було мене так принижувати?

А я починаю роздумувати, як так вийшло між нами? Можливо, тому, що вона раніше ніколи мені не телефонувала, а я не навчився розпізнавати її голос із телефону? Я колись повідомив їй свій номер, а вона похапцем записала двох Юрків поруч. Може, не тільки імена, а й голоси однакові. У мене була дівчина, голос якої я постійно плутав з голосом її мами. Вони цим тішилися і не раз мене розігрували. Чи можу я себе вважати винним? Я цмулю вино, а моя совість знову влягається спати, їй так найзручніше – у такому стані тихомирної дрімоти. Я підливаю Лілі вина, і вона зиркає на мене з вдячністю, радіючи, що в неї є я, справжній друг, такий, що ніколи не підведе, такий, якому не треба нічого довго розжовувати, на якого завше можна покластися у вирішальну хвилину. Кому ж, як не мені, можна довірити всі свої проблеми, смутки і болі?

– Як добре, що ми з тобою не закрутили наш роман на довше, – каже вона. – Зараз ми б, можливо, уже й не вітались.

– Так, звичайно, – з готовністю погоджуюсь я. – Принаймні ти не зможеш ніколи сказати, що я розбив тобі серце.

– Серце… – вона гірко всміхається. – Моє серце розбите давно, і гірше вже бути не може. І знаєш, що я тобі пораджу: ніколи не закохуйся. Ніколи-ніколи. Просто думай, що це кохання, але відразу піддавай сумнівам. Тоді значно легше буде розчаровуватися. Ти ж розчаровувався в житті? – Я кивнув. – Ну, от. Бо кохання – це лише пристрасть, порив душ і тіл, короткочасний вибух почуттів. А пристрасть недовговічна, вона вся в білому цвіті, як весна, після якої настає щедре на тепло літо, приходить призвичаєння, розуміння з півслова чи хвилеве роздратування з півслова – не має значення… головне, що двоє тіл і душ пристосовуються, як дві детальки одного механізму… хоча механізми часто щось заклинює… І оце ЩОСЬ – відіграє пізніше важливу роль… На нього спочатку ніхто не звертає уваги, але воно сидить у комусь із них і муляє… воно мучить і робить усе, аби двоє тіл і душ починали поступово віддалятися… А потім настає осінь, і все осипається… усе марніє, жовкне, скручується, стає таким буденним і одноманітним… Усе байдужіє… А коли настає зима, то тільки притрусить снігом, і нічого не залишається… навіть слідів тієї пристрасті… Я вже пережила дві такі зими, і не певна, що подолаю третю. Розумієш? Чоловіки здебільшого дуже підлі. – Помітивши мій здивований погляд, додала: – М-м-м… жінки – теж. Якщо це для тебе суттєво. Але я про себе. Моє останнє кохання – художник… ми зняли спільне помешкання недалеко від центру. Я оплачувала все – оренду, газ, світло. Я готувала їсти, ходила на базар, купувала, прибирала. А він удавав митця і, валяючись на канапі, снував свої проекти. Інколи щось пробував малювати… не завершував… відкладав… А при цьому повчав мене, як жити. І нічого не робив. Пальцем об палець!

– Добре. Але чому ти з таким одороблом жила?

– Чому? Я тобі признаюся чесно. У нього великий пензлик.

– І це все?

– Так. Усе.

– Уперше чую, що це саме те, задля чого можна терпіти таке чмо. Знаю багатьох з невеликим, чиї жінки цілком задоволені.

Вона поглянула на мене, примруживши очі.

– Я ж не кажу, що це закон природи. Просто я така. Я від цього тягнуся. І заради цього я терпіла.

– Тепер перестала?

– Перестала, коли довідалася, що він свого пензлика мачав не лише в мою палітру… Повір, це неймовірно прикро, коли ти відкриваєш свою душу комусь, віддаєшся повністю до найменшого нігтика, жертвуєш собою… без перебільшення – жертвуєш, бо не приділяєш собі стільки уваги, скільки хотілося б, а прагнеш тільки одного – якомога більше віддати йому всю себе до останку… а натомість отримуєш свинське ставлення… Тоді настає зневіра й насувається висновок: усі чоловіки підлі… Усі, кого любила, зникали з тими, кого ненавиділа. Хоча, звісно ж, є й винятки. Але вони чомусь нам не трапляються. І я тобі відкрию одну істину: головне – не перетворитися на старого пердуна, чиї дні минають у шкодуванні за проґавленими можливостями.

– Або стару пердунку.

– О, ні, я не проґавлю нічого. Я вийшла з берегів. Мене вже ніщо не стримує.

Коли підійшов наш час, Ліля зробила за своїми плечима ледь помітний рух рукою, і в її пальцях з’явилася банкнота в десять крабів, вона поклала її на шинквас і підморгнула бармену, той забрав гроші й поклав на їхнє місце решту, змовницьки усміхаючись.

На потяг ми запізнилися на цілих десять хвилин, бо трамвай зійшов на Городоцькій з колії, і нам довелося плуганитися пішки, а що Ліля шкутильгала на шпильках, то скидалася на чаплю, або ні – на фламінго, бо була вся рожева. Хоча якщо подивитися скрупульозніше, то скидалася на блоху на довгих худих ногах в міні-спідничці, яку мусила час від часу обсмикувати, щоб не демонструвати перехожим свої польські майточки в зелену смужку. Дорогою нарікала:

– Ти уяви, блін, ніхто мене не називає на ім’я. Ну, ніхто. Один казав мені то «сонечко», то «зіронько». Я спитала: ти що – астролог? І пішла від нього. Другий: квіточко, фіалочко, мальвочко… Бля, ботаніків ще мені бракувало! Послала нафіг. Третій: зайчику, кицю, горобчику, зозулько… Натураліст сраний! Четвертий був дуже серйозний, дальнобійник. Але коли сказав мені, що зараз прилаштує мені під хвіст карданчик, я луснула йому по вітровому склу капцем і втекла. Думала, п’ятий хоч буде нормальний. Так і попередила: щоб ніяких сонечок-кішечок-карданчиків. І ніби все було нормально. Аж одного ранку несе мені каву в ліжко і: ох ти ж моя палестинко! Я подумала – почулось, каву випила. А він: ану поверни тепер до мене свій сектор Газа! Тут я не витримала й висипала йому на голову попільничку. Але нарешті маю святий спокій. Тепер у мене класний чувак. Відразу мене підкорив одним-єдиним словом. Жодних там горобчиків. Обняв мене і каже: «Ну, ти й засранка! Як я тебе довго чекав!»

– Тобто ти знову не самотня?

– Та перестань, це ж суцільна фізіологія. А так – я й далі самотня. Особливо в суботу й неділю. Бо в нього сім’я. А я балдію коло телевізора, обнявши подушки. – Раптом спохопилася: – Ти тільки не подумай, що це натяк.

– На що?

– Та щоб ти до мене приперся розраджувати. Я просто не хочу тебе втрачати… – задумалась і уточнила: – Як друга.

Я обняв її і цьомкнув у щічку, вона вдячно усміхнулася і тицьнула мені кулаком під ребра. І мала рацію – секс і дружба несумісні, в певний момент обривається або одне, або друге. Те, що між нами було, не залишило жодних романтичних спогадів. Один раз перед сном і вдруге вранці, вперше на п’яну голову, а вдруге з бодуна, коли нема кращого ліку на бодун від любощів. Просто двоє молодих тіл зустрілися в одному ліжку. Хіба це не достатня підстава, щоб притулитися?

– А чого той чудик тебе палестинкою назвав? – запитав я.

– Не знаю. Може, тому, що я тоді була чорна і кучерява.

– На голові теж?

– Іди, дурбецало! – ляснула вона мене по спині.

– Не пригадую тебе чорною і кучерявою.

– А що ти взагалі пригадуєш?

– Сектор Газа мов зараз бачу.

Вона розсміялася і відмахнулась від мене.

На пероні людей було мало, ми пройшли уздовж перону в один бік і жодної дівчини не помітили, та, щойно повертаючись, побачили біля кіоску дівчину, що пила газ-бульку. З того боку, з якого ми йшли, її видно не було. Біля ніг її стояла валіза.

– Вона? – спитала мене Ліля. – Як її звати?

І лише тут я раптом второпав, що Ромко не назвав її імені. Ми підійшли, і я поцікавився, чи вона часом не Ромка чекає. Дівчина саме робила останній ковток і від несподіванки закашлялася, вийняла хустинку і витерла вуста. Ліля підморгнула мені – мовляв, класна тьолка. Вона й справді була гарна. Ромко має смак.

– Ромко не зміг приїхати, – сказав я. – Попросив нас, аби ми вас зустріли.

– Та-а-ак? – здивувалася вона й затріпотіла своїми довгими віями, а її вуста відкрилися на букві О. Я узяв її валізу, й ми рушили. – Куди ми йдем? – запитала вона.

– Поки що до мене. Ромко завтра приїде й забере вас.

– Куди?

– Ну, вам же ж треба десь жити під час вступних. Ви на який факультет вступаєте?

– На романо-германську філологію.

– Ну, нічого собі! Не те що я, дурний, пішов на українську. А то міг би й дипломатом стати. Я забув вас познайомити: це Ліля. Я попросив її дотримати мені компанії, а то з незнайомою дівчиною часом може розмова й не дуже клеїтися.

– Не переживайте. Я люблю помовчати.

– Я теж. Правда, вашого імені Ромко мені так і не сказав.

– Уляна.