3

Історія з Юлією була доволі заплутана. Версія Головацького, на думку Івана Франка, – це лише плітки, які кружляли в шляхетських колах, бо фантазійна Юлія існувала насправді. Але чи то була та сама Юлія? Можливо, їх було дві? А то й три? Юлія, з якою Вагилевич листувався, мала прізвище Шенвальдер. Та була ще й інша – Юлія Б., яка стала для поета фатальною кралею.

На початках він надавав перевагу іншій панні – Сильвії, хоча й вагався, звіряючись Юлії: «Я не кажу, що я її кохав, хоча був би кохав і то тією любов’ю довгою, повільною, яка кінчається тільки зі смертю». Юлії він залишив роль своєї Музи: «Ти не можеш осуджувати мене за те, що я хочу бачитися з панною Сильвією С., особою освіченою, з дуже добрим серцем, поруч з якою я завжди відчуваю незвичайний душевний спокій. Ти сама колись казала, що не тільки не будеш мені перешкоджати, але навіть поможеш мені, якщо я буду шукати собі дружину. Власне, прийшла пора дотримати слова. Бо є лише одна Сильвія, з якою я був би найщасливішим з людей».

В іншому листі він пише: «Моя дорога Юльцю! Я хочу бути твоїм невільником до смерті, належати тобі, як річ. Поховати в тобі увесь світ моїх чудовних марень, умерти для світу й жити винятково для тебе. Для тебе єдиної!» А далі уже звіряється Юлії в тому, що закоханий у Марію Зарицьку, якій ще у 1838-му присвятив цикл любовних віршів, і переконаний, що вона його кохає, але нічого з того кохання не вийшло, бо втрутилася вже не фантазійна Юлія, а реальна.

Розділ другий
1987. Винники

1

Не знаю, може, хтось ставиться до цього нормально, як до чогось цілком буденного, як до променів сонця на світанку просто в обличчя або до раптового світанкового грому, коли сон іще такий солодкий, а ти розморений, замріяний, і сниться тобі зворушлива пригода з дівчиною, про яку ти думав, але доля тебе з нею не зводила. Бо й справді – ну не будеш лаяти сонце чи грім за те, що вони зворохобили твій сон. Але тут інша річ. Тут мені йдеться про дзвінок. І це вже ні в кут, ні в двері, ні в ксьондзові вікна, це виводить із рівноваги, і, схопивши слухавку, я реву захриплим, ще сонним голосом:

– Альо! Якого дідька!

– Сервус, Юрцю! – чую натомість цілком спокійний дружній голос Ромка. – Вибач, що я потривожив твій сон, але тут така справа…

– У сраці я мав твої справи! Якого лисого дзвониш мені в… в… – тут я хапаю годинника й починаю звіріти: п’ята година ранку! – Якого милого дзвонити мені о п’ятій ранку?! Я писав до другої! Я невиспаний!

Але Ромко незворушний, як письмовий стіл.

– Юрцю, не злися, увійди в мою ситуацію. Нині приїжджає та дівчина, пам’ятаєш, про яку я тобі розповідав, що я з нею зазнайомився в Чернівцях. А я не можу її зустріти… я не можу її зустріти, бо до мене приїхала Вірка. Розумієш? І зараз вона в мене, а я вибіг на вулицю, щоб зателефонувати. А вона спить. Я ж не кину її й не побіжу на вокзал. Виручай!

– Ти хочеш, аби я зустрів ту твою…

Є люди, яких можна намовити до всього, яких можна намовити до чогось і ті, яких неможливо намовити ні до чого. Я, вочевидь, належав до перших, але ще вагався.

– Я знав, що ти не підведеш, – торохтів Ромко. – Записуй… потяг номер… вагон…

– Чекай, я ще не погодився!

– Вона блондинка, довге волосся, личко кругленьке й вуста пелюсточками… Складені так, ніби вона хотіла сказати «О», але передумала. Розумієш? «О». Та ти її відразу впізнаєш, бо вона там на весь перон буде найвродливіша.

– Я не сказав, що…

– І не забудь їй повідомити, що я мусив поїхати до Києва, а приїду завтра…

– То я мушу з нею цілий день валандатися?

– Ти справжній друг.

– А де вона переночує?

– Та в тебе ж, не в мене. Покажеш їй місто, Личаківський цвинтар, архітектуру. Вона таке любить. Можеш і в оперу завести. Вона, знаєш, інтелектуалка.

– Чекай-чекай… ти мені про ночівлю поясни.

– Та все нормально. Вона дівчина з принципами. Я з нею не цюпцявся, якщо це тебе цікавить. І тобі не вдасться за один день її в цьому переконати. Так що я спокійний.

– Я не збирався приймати гостей. У мене не прибрано. У мене в хаті чортзна-що, усе догори ногами. Книжки по підлозі, рукописи на підвіконні.

– Прекрасно. Це якраз те, що треба. Вона любить талановитих людей. Я, між іншим, казав, що я художник, то ти не підведи.

– Ти – художник?

Я остаточно збаранів, бо Ромко не був навіть малярем. Він був фарцівником – купував у поляків джинси і перепродував. Зрештою, як і я.

– Цікаво, а що коли вона захоче ознайомитися з твоїми картинами?

– Не переживай. Я про це вже подумав. Позичу в Дема.

Дем був справжнім художником, але бухарем. За пляшку міг позичити не лише свої малюнки, а й чергову коханку.

Дзвінок від Ромка мене вивів з рівноваги, я не міг заснути, хоча до потяга було ще далеко. Але друг є друг. Хоча друзі поділяються на добрих і поганих. До перших належать ті, що не позичають у мене грошей, а до других ті, які не позичають мені. Ромко ніколи не позичав у мене грошей, бо крутився набагато жвавіше, ніж я. Але мав фатальну особливість потрапляти з дівчатами в неймовірні ситуації, з яких потім мусив виплутуватися з неабиякими пригодами. Коли він щойно приїхав до Львова і вступив до універу, то поселився в помешканні на Личакові в дуже доброї господині, яка йому ще й сніданок готувала, прала, прасувала, ходила, як за рідним. У господині була дочка, дуже вродлива. Ромко відразу на неї запав. Правда, дочка саме перед тим впала з горіха й мусила лежати в ліжку з поламаними ногами. Але чи могли поламані ноги стати перешкодою для двох молодих людей? Дуже швидко Ромко вже з нею кохався й навіть загорівся женитися. Дівчина не була проти, та й мама тішилася, але Ромко вважав, що варто зачекати, поки кохана зможе встати й сама піти з ним розписатися. Донька й мама мали іншу думку і вважали, що не так і зле буде розписатися на візку, бо то якось непорядно: живуть, як муж із жоною, а не розписані. Ну, до церкви на шлюб, то нехай – можна й зачекати.

Ромко погодився. Але час минав, місяці спливали за місяцями, а дівчина ані з ліжка, ані з візка не вставала. Тут в Ромковій голові почала зароджуватися підозра, що його одурено, він влаштував скандал, і дівчина призналася, що ніколи-ніколи більше не встане.

Того вечора Ромко нахлявся так, що додому не дійшов, подався ночувати до колежанки. Розповів їй своє горе, вона його втішила, потім втішила ще раз, а наступного дня він закрався до хати, коли тестьової не було вдома, і під голосні ридання й крики своєї дружини спакував валізу. Більше він туди не з’являвся. Тестьова ще не раз приходила до універу, соромила його перед усіма, жалілася ректорові, плакала й кляла, але Ромко виявився непохитним.

А незабаром побачив тестьову знову в групі жінок, які шукали квартирантів. Вона саме розмовляла з молодиком, який щойно поступив. Хлопець був високим, симпатичним. З усього було видно, що умови, запропоновані господинею, йому підійшли. Ромко подумав, що, може, варто його попередити, але вирішив, що не має він права й надалі псувати життя бідній дівчині. Ану ж той якраз не втече? Коли вони минали Ромка, тестьова вдала, що його не впізнає.

Після його дзвінка я з годину почитав, а потім все ж таки заснув і прокинувся біля полудня. Мені зовсім не хотілося їхати на вокзал, я збирався провести цей день вдома й продовжити писати. Але все свідчило про те, що цей день так просто не закінчиться.

2

У «Кентаврі» за столиками не було жодного вільного місця, хоча до вечора ще було далеко, біля стійки бару всі кріселка теж були зайняті, й на мене дивилися самі випнуті дупи, серед яких я безпомильно розпізнав Лілину й попростував до неї. Ліля належала до дівчат, які могли підтримати будь-яку бесіду з будь-ким, миттєво вловлюючи тон розмови й момент, коли треба сказати «так-так!», «та ти що!», «ну він і козел!», «я так і знала» або «та не бери собі до голови», а при згадці, скажімо, про Ле Корбюзьє – з невинним виразом запитати: «Це той славетний кутюр’є?» Якось після однієї великої п’янки ми з Лілею опинилися на одній канапі і винятково задля здорового сну покохалися. Після цього ми стали гарними друзями, які можуть завиграшки одне одному звіряти свої таємниці. У її торбинці, окрім косметики, завжди лежали чисті майточки, презервативи й зубна щітка, бо вона часто не знала, у чиєму ліжку переночує, зубної пасти не потребувала, що-що, а в кавалера вона мусила бути. Ліля спеціалізувалася на туристах, чиї кишені чистила неймовірно талановито. Поки я йшов до неї, вона встигла витягнути з кишені хлопця, який сидів поруч, запальничку, прикурити цигарку й покласти запальничку на місце. Ніхто цього окрім мене і бармена не помітив, та й я це побачив лише тому, що не зводив з Лілі очей, а бармен, наливаючи келихи, упівока стежив за всім, що відбувається довкола, але йому ці Лілині маніпуляції були давно знайомі, він знав, що львів’ян вона ніколи не чистить. А туристи – це таке, вони, зрештою, і приперлися сюди, щоб проциндрити гроші.

Нарешті пропхавшись до Лілі, я обняв її за талію й поклав голову на її плече, вона вдоволено замуркотіла: «Сервус!» – і посунулася, роблячи мені місце на стільчику. Ліля цмулила через соломинку різнобарвний коктейль, який складався з м’ятного лікеру, рому і шампанського.

– Що тебе так рано принесло? – запитала вона.

– Ти не повіриш. На світанку телефонує Ромко й просить, щоб я зустрів його дівчину, яка приїде з Чернівців пополудні, бо він не може. У нього в гостях інша.

– Це на нього схоже, – сказала вона й кивнула барменові: – Налий йому шампана. – Потім обернулася до мене й додала: – Нині ставлю я.

– А що – був урожайний день?

– Вечір. Учора, – і випростала, усміхаючись, три пальці, – це означало, що вона обчистила трьох туристів.

Ліля мала надзвичайно спритні пальчики, могла б грати на роялі, але не грає. Вона ніколи тісно з туристами не спілкується, навіть не сідає до них за столика, їй досить попхатися в натовпі, який штурмує ввечері ресторан, чи висмикнути комусь гаманця з задньої кишені під час танців. Тому запідозрити її буває важко. Тим більше, що Ліля має хоч і симпатичне обличчя, але таке, що відразу забувається, от дивишся на нього, дивишся, і здається тобі, що ти вже його увібрав у себе, а тільки-но відвернешся, воно розпливається в уяві, як сон, бо насправді нема в ньому жодної виразної риси, усе правильне й гладеньке, навіть гладко зачесане волосся такого кольору, що важко сказати – білявка вона чи шатенка.

– То ти повинен зустріти дівчину, якої ніколи в житті не бачив?

– Уявляєш? Нафіга мені цей ровер?

– Дівчина, яку ти ніколи не бачив і яка навіть не підозрює про твоє існування… Тут відразу дві проблеми. Але, може, вона тобі сподобається. Усяке буває. У тебе є зараз хтось?

– Повний штиль. Два місяці тому Зірка підловила мене з Нуською, дала мені по писку, назвала гівном і зникла з мого овиду. Зірка сказала, що я мушу нарешті визначитися: або ми одружуємося, або рвемо стосунки. У результаті я лишився сам. Але я за ці два місяці багато чого написав, сидячи в хаті без жодного зв’язку зі світом. Зате мені Бозя посилала яйця.

Ліля з підозрою глипнула на мене й промовила:

– Зірка – класна баба. Ти дурний, що не женився на ній.

– Я безробітний. Зарібки в мене нерегулярні, їх вистачає лише на харчі й посиденьки в барах. Сім’ю я не зможу утримувати.

– І так усе життя?

– Чому усе життя? Колись це все зміниться. Якщо мені Господь посилав цілий місяць яйця, то колись він мені пришле й гроші. Ще трішки доведеться помучитися.

– Я тобі поясню одну річ, – промовила повчальним тоном Ліля, поклавши мені руку на коліно. – Можливо, вона тобі допоможе в житті. Днями один мій друг розповідав про дівулю, в яку втріскався, і питає: «Порадь мені, як її зацікавити собою? Як зробити так, шоб моя персона вкарбувалася їй у саме серце?» І в момент, коли мій мозок почав процес обдумування, розкрилися небеса, засяяло сонце, і я чітко усвідомила просту істину, послану мені вищими силами. Відповідь прийшла, як Господнє послання, чиста й правдива, мов ранкова роса. І я кажу: «Треба бути мудаком!»

– Що?

– Що, що? МУДАКОМ треба бути! І вона твоя! Цілком і повністю. Бо яка ж нормальна, красива жінка закохається в доброго чоловіка? Тільки хардкор! Тенденція української жінки проста, як двері: щойно вона починає волати: «Він МУДАК!» Всьо! Це успіх! Вона закохана! Кому ж воно цікаво: стосунки без стресів? Я за своє життя бачила десятки пар, де вона – БОГИНЯ, а він – МУДАК. І все в них прекрасно! Бо їм файно й весело. Бо ніякого конфетно-букетного, а одразу пару гучних скандалів і сковорідкою по морді. Неважливо, хто кому. І вона ходить з подружками на шампанське, набухується в хлам і скулить: «Він МУДАК! Я йому тридцять разів дзвонила, а він не взяв слухавку! Я покину його! Завтра, блять!» А завтра вона тверезіла і зі сльозами на очах вибачалася перед ним, що приїхала додому п’яна. А він ще тиждень влаштовував їй заколуп мізків, а потім – вона йому, але ніхто ні від кого не йшов – бо це любов. А любов зла, шо мандець. У нормальних людей тіки так і буває. Бо женщинам-богиням не властиво закохуватися в хороших мужчин, добрих і порядних, таких, шоб котік-котік. Їм скучно. Їм треба, шоб сльози в подушку, печаль і біль, п’яні розборки, дати пару раз по морді й обов’язково приревнувати до якоїсь лєвої тьолочки, на яку він мав необережність випадково подивитися, а потім закотити істерику. В цьому весь сік стосунків, я думаю. Ідеальний союз, який ледве чи розвалиться: вона – богиня, він – мудак. І все в них буде зашибись. Така от історія.

– Ну, й до чого тут я? – запитав я цілком невинно.

Ліля забрала свою руку з мого коліна й глянула так співчутливо, що не було сумніву: інтимний контакт між нами перервався, а мене урочисто посвятили в мудаки. Зрештою вона це підтвердила і словами:

– Не бійся бути мудаком, і все в тебе в житті піде як по маслу. Можливо, сьогодні приїде твоя доля.

– Не жартуй. Це ж Ромкова дівчина. Вона приїде до нього. Точніше – вступати в універ. У мене ідея: підеш зі мною на вокзал?

– Якого дідька?

– Зустрічати її. Знаєш… утрьох нам буде веселіше. Потім попремося до якоїсь кнайпи.

– Нє, не до якоїсь, а до «Львова».

Вона мала на увазі ресторан «Львів», у якому завше човплося багато туристів, а назагал публіка там була дуже строката: фарцівники, перевдягнені мєнти і кагебісти, проститутки, грузини, поляки і камандіровочниє.

– То ти згодна?

– Та добре, – байдуже кивнула вона.

– Ти – справжній друг.

– Я вип’ю ще, – зітхає вона. – Як гадаєш – можна мені ще? – Я плескаю її підбадьорливо по спині, вона замовляє нам шампанське і, глибоко затягнувшись, примружує очі. – А знаєш чому?

– Ні.

– Якби з тобою сталося те, що зі мною, ти б і сам не п’янів. Минулої суботи я телефоную Юркові… ну, тому зубному технікові… Пам’ятаєш, ми з ним Новий рік зустрічали?

– У тебе з ним роман?

– Та який, блін, роман? Всього тільки близький контакт третього ступеню. Коротше, я в нього вже кілька разів була. Ми проводили час досить непогано. І от ми домовляємося, що я приїду до нього знову. Я приїхала, а там у нього курва! Ну, ти розумієш, яке западло? Навіщо він це зробив? А тут ще така фігня, що в мене якраз сестра заміж ішла, то я їй все бабло, яке мала, віддала. Лишила буквально жменю копійок – разом десь два краби. І я, ідіотка, беру таксі, бо він обіцяв зафундувати, їду до дідька на роги, розраховуюся, а назад мушу добиратися тролейбусами, трамваями. Бо він мене, звичайно, не пускає до себе.

І тут я відкриваю рота, бо вся ця історія стосується й мене. Переважна частина мого життя проминула без телефону. У перші дні, коли він у мене з’явився, я обдзвонив усіх знайомих, повідомивши радісну новину, а потім уже майже не користувався. Телефон для мене завжди залишався чимось чужим, я не любив, та й досі не люблю надто довго спілкуватися на відстані, волію живий балак. Минулої суботи в слухавці пролунав ніжний жіночий голос:

– Привіт. Як справи?

– Краще не буває.

– Що робиш?

– М-м… нічого…

Я не мав зеленого поняття, хто телефонує, а запитувати незручно, надто, що голос такий приємний, що не хочеться його відпускати.

– Нічого? От і я так подумала. І вирішила заїхати до тебе.