3

Я звернув увагу, що в генеральському домі збереглися ще старі польські меблі, посуд, килими й доріжки, було кілька альбомів з фотокартками, але, вочевидь, не генеральськими, а довоєнними. Сумніву не було, що генерал заселився в дім, який належав заможній родині, відтак мене зацікавив стрих. На старих стрихах можна знайти чимало цікавого, але я сам туди потрапити не зміг, бо він був замкнений на масивний замок, а ключа я не знайшов. На щастя, Юля не мала нічого проти, щоб я туди дістався, й показала, де генерал ховав ключ – у супниці, що пишалася червоними маками в серванті. Юля й сама ніколи не бувала на стриху, то ми полізли драбиною нагору разом. Стрих був захаращений безліччю ще старіших меблів, аніж у покоях – креденси, шафки, накаслики, був навіть доволі громіздкий горіховий секретер з безліччю менших і більших шухлядок. Кожну з тих шухлядок я обстежив, але окрім старих квитанцій, рахунків, марок, сірникових пуделок, конвертів і стопки папірчиків для папіросів нічого не виявив. У кутку було звалище книжок та часописів – переважно польських, але траплялися німецькі та українські. Здебільшого вони стосувалися медицини і техніки, тому я нічого цікавого для себе не знайшов, окрім газет. За сволоком несподівано я намацав шинку на лікоть завдовжки у закіпченій марлі. Вона апетитно пахла.

– Не думаю, що твій дідо вудив шинки, – сказав я.

– Ніколи такого не чула, – здивувалася Юля. – Що ти хочеш з нею зробити?

– Цікаво, чи вона збереглася.

– Дурний? Та їй бозна скільки років! Мабуть, ще до війни повісили.

– Вона вічна, – сказав я.

Ми спустилися на кухню, я розгорнув марлю і врізав шматочок шинки. Вона добряче всохлася, але на смак їй нічого не бракувало. Юля дивилася на мене виряченими очима й навідріз відмовилася пробувати цей смаколик. Я з’їв ще шматочок і сховав шинку в заморозник. На язику в мене був смак 1930-тих років – причастя львівською Атлантидою.

Однак стрих не переставав мене манити, мені все ще здавалося, що я на щось там натраплю. Я знову почав переглядати альбоми, але тепер зазирав і на зворотний бік карточки, де часто було щось написано. Хтось комусь пересилав їх і при цьому коментував чи вітав. Під тими привітаннями зазвичай були тільки сухі імена, але траплялися й прізвища. Скидалося на те, що родина, яка тут мешкала, належала до мішаного українсько-польського кола. А якщо так, то, може, не всі виїхали, і я зможу довідатися щось більше. Альбомів генерал не спалив, то, може, не спалив і старих паперів, листів. Недавно знайомий робив у себе ремонт і під підлогою знайшов щоденника колишнього власника помешкання, де були записані всі його походеньки. А що як і тут міг хтось заховати цінні папери?

До кого б я міг звернутися за порадою? І тут знову сплила мені на гадку пані Аліна, знайома моїм читачам за «Дівами ночі». Чесно кажучи, я не бачив її кілька років і не уявляв, як вона поживає, хоча трохи за сімдесят – не такий уже й вік, щоб переселятися до родинного гробівця. А те, яку неймовірну кількість людей вона знала з довоєнного Львова, давало надію, що когось вона зможе на тих світлинах упізнати. Я зателефонував їй і з радістю почув фонтан емоцій та дорікань, що я про неї забув і відцурався від її Школи кохання. Того ж дня я опинився у неї в гостях. Будиночок на Кривчицях не змінився, і привітав мене той самий кудлатий Мопсьо, який любить усіх облизувати, і хвіртка так само сполохано зойкнула. Я натис на дзвінок, двері відчинила дівчина з русявою косою. Я сказав, що мене чекає пані Аліна.

– Справді? – чогось хихикнула дівчина, змірявши мене поглядом з голови до ніг. – А як мені вас відрекомендувати?

Мені не хотілося нічого зайвого про себе казати, тому бовкнув:

– Юрко з альбомом.

– Альбомом? Яким альбомом? – витріщила вона свої чудові оченята так, мовби я згадав не про альбом, а про дресированого гіпопотама.

– Мальованим.

– Пхи… Які ми гонорові! – Вона крутнулася на підборах і зникла, а за хвилю вернулася й без слів провела мене до вітальні.

Пані Аліна виплила до покою, мов королева, у розкішному білому халаті з золотим тисненням. Вона практично не змінилася, була така сама вертка й балакуча. Я поцікавився, як процвітає її Школа.

– Ох, Юрцю, ще тягну, хоч мені вже то трохи тяжко. А кинути не можу, бо такі люди в то всьо закручені, що можуть бути клопоти. А ви як? Далі шукаєте роботу?

– Та ні. Уже знайшов. Помагаю писати генералові мемуари.

– І то все? А куди зникли ваші письменницькі амбіції?

– Лишилися при мені. Пишу в шухляду.

– І знову все зашифровуєте в метафори та асоціяції? Я інколи думаю, що така література колись буде мати навіть більшу цінність, ніж та, що буде писатися в лоб. Хоча мій досвід підказує, що для тирана поет, який оминає політичні теми, рівно ж небезпечний, як і той, хто відверто кличе до бою. Е, та не буду вам голову морочити. З чим прийшли? Бо не вірю, що просто так, аби лише провідати стару схоровану бабцю.

І тоді я показав їй альбоми з фотографіями, які прихопив із собою. Пані Аліна уважно їх розглянула, і я навіть не здивувався, коли вона сказала, що багатьох осіб з цієї колекції знала особисто й дуже близько.

– Я вам скажу, що то за родина – то родина графа Дуніна-Борковського. У тому роду були українці й поляки, були там запорізькі козаки, був полководець короля Карла П’ятого, був навіть один, як казали про нього, упир, були письменники і колекціонери мистецьких річей, і був добрий мій знайомий, львівський воєвода Петро Дунін-Борковський. Петрусь… – Вона мрійливо закотила очі, потім додала: – Усі вони повиїжджали, а я, бідна, не маю з ким згадати старі часи.

– Геть усі виїхали? – перепитав я. – Бо, власне, я хотів це з’ясувати.

– А де ви ці альбоми взяли? – Я пояснив. – А-а, в Брюховичах? О, та то якраз вілла пана графа. А той генерал, скурвий син, її загарбав. І кажете, що там ще повно старих річей? А-а то злодійня францувата! Знаєте, що я вам скажу… є одна поважна пані, яка нікуди не виїхала. Вона ще жиє. Я, правда, з нею погнівалася… точніше, вона зі мною… і, як завше то буває – через хлопа. Уже не згадаю, хто в кого відбив… вона в мене чи я в неї. Вона є на цих світлинах. О, прошу дуже.

І вона показала вродливу дівчину в спортовому теплому костюмі на лижах.

– Рената… Реня… так ми її кликали. Вона теж з роду Борковських, і, між іншим, часто бувала на тій віллі. Там відбувалися незлецькі бали з феєрверками. Але нащо вам то всьо ворушити? Нащо вам ті всі люди?

– Мені здається, що вілла мусить ховати в собі таємницю.

– Гадаєте знайти скарб?

– Хотілося б, але то марні надії.

– Ну, то ось вам адреса Рені. Скажете, що я її вибачаю… – Вона замислилась. – Чи прошу вибачення?… Гм… Одне з двох. Але ви скажіть, а вона поправить. То така нендза,^[7] що всьо пам’ятає.

– Вона, часом, не графиня?

– Ну як вам сказати… дочка графа. Але вийшла заміж за інджінєра, родина від неї відмовилася. Помирилися лише перед війною. А чоловіка її забрали до війська, і він згинув у Катині. Мала двох синів, обидва виїхали до Польщі не так давно, а звідти – до Америки. Тепер жиє сама.

Я не став зволікати і, поцілувавши руку пані Аліни, подався на Новий Львів. Пані Реня мешкала в маленькій старенькій хатині з невеликим садом. У саду копошилися кури. Худенька жвава літня жіночка сипала їм зерно й примовляла. Я зачекав, коли вона обернеться, і привітався. Потім передав вітання від пані Аліни й сказав, що вона все вибачає.

– Вибачає! Вибачає? – аж захлинулася від обурення жінка. – Вона мене вибачає? Та то вона в мене повинна просити вибачення!

– Ой, я все наплутав, – заторохтів я, – вона, власне, й просила її вибачити. Не казала, за що, то я й помилився.

Господиня перевела дух і запитала:

– І ви задля того мене навідали?

– Ні. Хочу вам показати деякі світлини.

– Ага… – Вона хвильку роздумувала, відтак кивнула: – Тоді ходімо до хати.

Я слухняно пішов за нею. В хаті було чисто прибрано, на столі стояла стара ваза з квітами. Ми сіли до столу, і я виклав перед нею альбоми. Пані Реня не могла натішитися, вона виймала світлини, обертала їх другим боком, голосно зачитувала. Тут я подумав, що не попередив, що мушу їх забрати назад, а вона може подумати, що я хочу їй віддати. Але, на щастя, вона все зрозуміла правильно, і коли переглянула, відсунула їх від себе.

– Світ, який зник без сліду разом із тими людьми, – у її словах вчувалася гіркота, а в очах зблиснули сльози. – Я вас кавою пригощу. Ви мені таке свято зробили.

Вона пішла до кухні й хвильку бренькала начинням. Повернулася з двома горнятками, потім принесла печиво і пляшку вишневого лікеру, який сама й зготувала. Нарешті настала пора розпитати її про віллу. Вона була неабияк здивована, що я там зараз живу, і я навіть мусив поклястися, що я не генеральський син. Ба більше – я їй показав свій паспорт, аби вона переконалася, що з таким прізвищем генерали траплялися вкрай рідко. Тоді вона розпружилася й розповіла, що справді не раз бувала на віллі, часом по кілька днів жила.