Казино було одним з нечисленних місць у місті, де спокійно можна було розмовляти різними мовами. Серед гостей казина було чимало представників багатих єврейських родин та російських емігрантів. Тому в танцювальній залі, де грала оркестра, можна було не раз почути «Калінку-малінку» і навіть «Боже, царя храні!»

5

Одного вечора, коли я сидів у аероклубі, в дверях з’явилася Ірма. Погляди всіх відвідувачів умить націлилися на неї, і не тільки погляди чоловіків, але й погляди жінок. Дехто навіть вигукнув: «Ого!». Я побачив її відразу, але не квапився озиватися, мені хотілося, щоб усі присутні встигли нею намилуватися, заки переживуть легке ошелешення, довідавшись, до кого вона прийшла. Нарешті вона помітила мене, усміхнулася і помахала рукою, я відповів, вона підійшла, і ми розцілувалися. Ірма розповіла, що проведе разом з батьками півтора тижня у Ґданську, а відтак поїде до Швайцарії та Італії в батькових справах і щойно потім, може, за місяць вони повернуться до Львова. Але це їй подобається, бо вони з матір’ю, заки батько вирішує бізнесові проблеми, провідують музеї та галереї і впиваються життям. Вона розпитала про мої пригоди, я сказав, що вирішив більше не брати участі в тих перелетах, натомість пішов тимчасово працювати в казино. Вона страшенно здивувалася. Я пояснив свої проблеми з зором, і сказав, що розглядаю казино, як щось тимчасове. Моя зміна починалася о десятій вечора. Ірма виявила бажання піти до казина, але в нас ще був час – добрих три години, і я запропонував провести їх у ресторації при казині. То була пора, коли до ресторації лише починала прибувати публіка, але оркестра вже грала танцювальні мелодії, хоч ніхто й не танцював.

– Ви вмієте танцювати? – запитала Ірма.

– Умів, – сказав я. – Коли навчався в аерошколі. Тоді ми щовечора витанцьовували.

– Думаєте, що забули? Не бійтеся – ноги все самі пригадають.

І вона витягла мене з-за столу. Ми почали танцювати танґо, і на мій подив справді ноги все пригадали, ми закрутилися з такою експресією, що час від часу лунали оплески. Ми танцювали, відпочивали за шампанським і знову танцювали, а коли настала пора йти в казино, до мене підійшов адміністратор ресторації, попрохав вибачення у дами й відвів набік.

– Скажіть, пане, чим ви займаєтеся?

– Працюю в казині охоронцем.

– Чудово. А не бажали б ви попрацювати ще й фордансером^[12]? Тобто це три години роботи перед роботою в казині.

Я погодився, і пізніше ми з Ірмою провели всі вечори в цьому ресторані, витанцьовуючи, мов шалені, при цьому нам ставили випивку і ще й платили та не тільки мені, а й Ірмі, що її невимовно захоплювало – донька мільйонера на зарібках, такого ще з нею не бувало. Опісля ми йшли в казино, й Ірма спостерігала за грою, доки за нею не посилали авто. Спочатку вона батькам нічого не казала, а коли призналася, мати її була ошелешена, але батько сказав, що ніколи не можна знати наперед, що саме у житті стане в пригоді й те, що донька вміє заробити копійку, свідчить, що вона цю копійку буде цінувати. «Та й недарма ж ти, Валерцю, водила її на танці. От тепер і маєш радість». Однак мама не поступалася: «Але я водила її для того, аби вона мала змогу пописатися в порядному товаристві з такими ж, як вона, молодими людьми. А вона що витворяє? Добре, що це не у Львові. Нас би засміяли. І що вона знайшла в тому летунові?» Батько на те поблажливо усміхався: «І ти, і я добре знаємо нашу Ірму. Чи не так? Тому жодної неприємної несподіванки я від неї не чекаю. А той хлопець виглядає на порядного, чемного. І він ні на що не претендує».

– Це ж правда? – запитала Ірма, зазираючи мені в очі. – Ви ж ні на що не претендуєте?

– Звичайно. Я скромний.

– Гм… А я, можливо, буду претендувати.

– На що? – здивувався я.

– Пізніше скажу.

В один із вечорів до ресторації завітали її батьки, вони не могли намилуватися своєю любою донечкою і з утіхою стежили, як сприймають наші танці гості. Ми задихані поверталися до столу, і, здавалося, що більше від життя нічого й не треба.

– Колись і я танцював, – казав її старий, – пригадуєш? Правда, ти була тоді, як пір’їнка, як наша Ірма, і я міг тебе, ухопивши за талію, обкрутити довкола себе. А вже не годен.

І тут вигулькнув я, мов Пилип з конопель, та запросив матусю до танцю. Вона спочатку комизилася та віднікувалася, але і чоловік, і донька її мало не випхали з-за столу. Авжеж, вона так само уміла добре танцювати, незважаючи на свою огрядність, і знову на нас дивилася вся зала, а в один із моментів я навіть ризикнув і, вхопивши даму за талію, крутнув довкола себе так спритно і швидко, що вона не встигла налякатися, а зала вибухнула оплесками. Відтак поцілував їй ручку і провів до столу. Пан Ґредель тішився неймовірно, Ірма матусю розцілувала, а стара дихала, як ковальський міх, і обмахувалася хустинкою.

– Якби ви мене… – казала вона, – …якби ви мене бодай попередили про той перекрут…

– О, якби він тебе попередив, – засміявся пан Ґредель, – то ти б ніколи не погодилася, бо боялася б, що не втримає, і обоє гугупнете на паркет.

– Але він це так зробив швидко, що я не встигла про це подумати. Раптом світ мені перевернувся догори ногами. Добре, що в мене довга і вузька сукня, а якби, не приведи гріх, була широка розлітайка? Та то ж був би шкандаль.

– Мусимо це обмити, – сказав пан Ґредель, – адже тобі сьогодні було подаровано кілька хвилин незабутньої молодості.

Я розлив шампанське, і ми відпочивали, попиваючи, коли підійшов адміністратор і, вибачаючись, відкликав мене набік:

– Тут до мене звернулася публіка… а особливо барон Мюнхау, я хотів би, щоб ви повторили той танець, який виконали останнім.

– З дівчиною? – запитав я.

– Ні-ні, з пані… Барон був у захопленні. І пропонує п’ятдесят ґульденів.

– Ми порадимося.

Ґредлі з зацікавленням вислухали пропозицію і не могли натішитися, їх бавило те, що тут їх ніхто не знає, що мають їх за звичайних людей тоді, як вони самі можуть роздавати по п’ятдесят ґульденів кому захочуть.

– Піди, піди, моя рибочко, – приказував Ґредель до дружини, – зароби й ти щось нам на вечерю, – і заливався сміхом.

Ірма теж під’юджувала, але мама все ще махала хустинкою біля обличчя і віднікувалася:

– Дайтеся на стримання, та скільки можна. Я маю стодвадцять кіля живої ваги. Як ненароком пан Стефан мене впустить, потім не позбираєте.

– Але, мамцю, – вуркотав біля неї Ґредель, – я так хочу ще побачити, як ти пурхаєш метеликом. А ще мене моцно інтригують ті п’ятдесят ґульденів. Бо я востаннє такі гроші заробляв, коли був шмаркачем.

Врешті пані Ґредльова дала себе вблагати, і ми вийшли на танцпляц, а музики, мовби тільки того й чекали, вшпарили тепер знову танґо, і ми закружляли, як і раніше, а пані Ґредльова враз втратила всі свої сто двадцять кіля і перетворилася на пушинку, яку я ледве відчував у своїх руках, а потім ми знову зробили те, що викликало оплески – я перекрутив її довкола себе і опустив на паркет не менш обережно, ніж скляну вазу. Після того нам заграли фокстрот, і ми й тут показали все, на що були здатні. Під оплески повернулися до столу, розчулений Ґредель розцілував свою дружину, котра вся пашіла, і до якої знову повернулися ті її сто двадцять кіля живої ваги. А адміністратор приніс на таці пляшку шампана і конвертика, подякував і сказав, щоб шановна пані приходила до них частіше.

Ґредель розлив шампан, Ірма запхала пальчика в конверт, висунула кінчик банкноти і сказала:

– О, там і справді п’ятдесят ґульденів.

– Залишимо їм на чай, – хихотів пан Ґредель, виразно тішачись, а відтак розійшовся не на жарт, замовляючи найдорожче шампанське, яке там було, а до нього різні морські смаколики й кав’яр, і, коли нам те все несли до столу, то зі столу, де сидів барон Мюнхау, зиркали на нас із деякою підозрою, яка передалася також адміністраторові, й він, підійшовши до мене, тихенько поцікавився, чи той пан – кивнув на барона, – платоспроможний.

– Зараз переконаєтеся, – відказав я, – принесіть рахунок.

Коли кельнер приніс рахунок у червоному карнеті^[13], Ґредель пробіг його очима, поклав туди суму, яка була за рахунком, і тих п’ятдесят гульденів зверху. Після того на нас зиркали вже всі кельнери, мабуть, мріючи, що їх закличуть до столу і ще щось замовлять, але того, що ми досі замовили, було й так забагато.

Останнього вечора ми з Ірмою взяли собі вільне в ресторані й гуляли над морем. Коли стемніло, звіявся сильний вітер і погнав хвилі до берега, небо затягнуло хмарами, і зібралося на дощ. Ми рушили в напрямку казина, коли злива наздогнала, і ми ледве встигли сховатися під грибком на пляжі. І тоді Ірма сказала:

– Пам’ятаєте, я казала, що буду на щось претендувати?

– Пам’ятаю.

– От я й претендую. Поцілуй мене.

Я пригорнув її і цілував так спрагло, як не цілував ще нікого, і в цей саме час торорохнув грім. Мимоволі ми відірвалися одне від одного.

– Ну, от, я ж казала, що коли вперше поцілуюся, грім загримить.

Вона засміялася, а по її волоссю стікали крапельки дощу.

– Бракує ще поваленого дерева, – сказав я.

Але й воно не забарилося, старий горіх на пагорбі, який розмила злива, заскрипів, посунувся вниз і врешті звалився з тріском на землю. Злива не вщухала, і нам не залишалося нічого іншого, як продовжувати цілуватися. І то був наш останній вечір. Наскільки він для мене виявився дорогим, я відчув наступного ранку, коли неймовірна туга пойняла мене, і разом з нею – нестримне бажання мчати навздогін за Ірмою, а як не за нею до Швайцарії, то все ж таки до Львова, аби бодай там її знову побачити. Але коли вона туди повернеться? Через місяць? Я став рахувати дні й постановив собі будь-що-будь вертатися додому. Невже не знайду там роботи? Хоча ким я буду там для неї? У Канаді був летуном, у Сопоті охоронцем казина, а у Львові? Піду у фордансери? Тут на чужині вона могла собі здибатися зі мною, але вдома діють інші приписи, і пильнують сотні очей їхнього кола. Далебі я вбив собі в голову надто багато нездійсненних мрій.

Тим часом над Сопотом нависла неспокійна атмосфера. Нацисти стали влаштовувати мітинги і смолоскипові походи, які відлякували туристів, у Лісовій Опері грали переважно Ваґнера, а в чарівливих сопотських скверах і в затишних каварнях відбувалися нацистські мітинги. Інколи гітлерівська чернь зачіпала по-хамському курортників, а новий бургомістр Сопота, палкий прихильник Гітлера, оголосив, що пора б уже організувати ґетто для жидів. На пляжі з’явилися таблички з написом «Жиди тут небажані». У казино нацисти теж приходили й поводилися, наче босяки, викрикуючи, що тут сидять самі п’явки, які смокчуть кров пролетаріату, але не гребували частуватися дармовими напоями. Водночас у казині з’явився кокаїн, його нюхали, хоч і крадькома, але значно частіше, ніж це було досі, і я навіть не сумнівався, звідки він тут узявся. Така пристрасть спричиняла спалахи агресії, доводилося розбороняти буянів, наражаючись на скандал, бо часто з’ясовувалося, що то не прості смертні, а «партайґеноссе». Я відчував, що з мене того всього досить, залишалося тільки вловити нагоду, коли можна буде покинути це все. І він не забарився. Я помітив чийсь пильний погляд, коли ж поглянув у той бік, упізнав у одному з гостей казина інженера, свого переслідувача в Англії. Я гарячково роздумував, що чинити, коли той підійшов і промовив:

– А ти порядний хлоп, нє? – і буцнув грайливо кулаком у живіт. – Не став пашталакати, де треба й не треба. Вип’єш зі мною?

Я не дивувався, що він зі мною спілкується отак по-панібратськи, бо ми були, вочевидь, одного віку.

– Мені не можна. Я на роботі.

– Зі мною можна. Крім того, я нині вашого адміністратора копнув у сраку. Буде наш. Партія потребує коштів.

Він потягнув мене до бару і замовив ямайського рому. Він дивився на мене, усміхаючись.

– Ми ж так і не познайомилися. Мене звати Краух. Герхард Краух. Як звати тебе, я знаю. Ти вже здогадався, чим ми займалися. Але то все йшло на справу державної ваги. Не хотів би ще на нас попрацювати?

– Як летун?

– Так.

– У мене впав зір.

– Не свисти. У тебе він і тоді впав. Нам такі люди, які вміють тримати язика за зубами, потрібні. То як?

– Треба подумати.

– Ти, – гукнув до бармена, – освіжи! – а до мене: – Думай, думай. Один такий переліт вартує місяця роботи в казині. – Він, мабуть, уже перед тим випив, швидко захмелів і, нахилившись мені до вуха, прохрипів: – А як хочеш тут спокійно працювати, мусиш примружити очі. Розумієш? Ми вирішили внести деякі зміни, а то різні буржуї замість програвати надто часто виграють.

Щойно з його слів я здогадався, чому в казині зникли старі круп’є, а з’явилися підозрілі типи та частіше стали спалахувати скандали через підозри в махлюванні. Потім він поклигав до своїх, а я нарешті побачив світло в кінці тунелю – у мене вже не виникало вагань, що далі робити.

6

Наступного дня я покинув казино і вирушив до Львова, в якому не був кілька років. Коли звідси виїжджав на науку до Німеччини, ще жива була мама, тепер мами не було. У нашій хаті жив лише тато, старий австрійський емерит^[14], який щовечора вбирав чорний костюм з чорною камізелькою і чорний мельоник^[15] та йшов на спацер, попихаючись паличкою. На камізельці зблискував срібний ланцюжок дзиґарка. Вуса в тата були так само чорні, наваксовані й стирчали догори. Він ішов щовечора до кнайпи, де збиралася їхня стара компанія, там вони проглядали газети, пили пиво чи каву і згадували чудову австрійську епоху. Зранку він готував нам сніданок, потім сідав собі на лаві перед хатою й смалив люльку, перегукуючись із сусідами, або читав старі класичні романи, часом намагався їх переказувати, але, врешті переконавшись, що я в цей час думаю про своє і гублю нитку сюжету, покинув це діло. Поступово між нами зав’язалися стосунки, які не вимагали багатьох слів.

У львівському аероклубі інструкторські місця були зайняті, але обіцяли взяти мене за півроку. Тоді я пішов працювати фордансером у «Карлтон», для мене це була вигідна праця, бо зайнятий я був лише вечорами, а можливості зарібку були непогані, завжди траплялися старші пані, яким хотілося зі мною витанцьовувати, і вони оплачували не тільки вгощення, але й давали на чай. Декому з них баглося й чогось більшого, але я не спокушався, хоч можливості заробити було б значно більше. У мене була Лідка, коханка, файна така бестія, коли вона заходила до кнайпи, всі хлопи ногами перебирали, правда, мала вона чоловіка, котрий працював у популярній газеті «Nowy Wiek», але то не вадило, бо він часто десь райдував^[16], а ми собі могли усамітнитися, і мені цього вистачало. Не вистачало тільки Ірми. Газети повідомляли про приїзд чи від’їзд поважних осіб, я уважно стежив за ними, але прізвища Ґредлів не траплялося.

Так проминуло понад два місяці. Мандрівка Ґредлів добряче затягнулася. Не довіряючи газетам, я відшукав за адресарем^[17] їхнє помешкання на професорській колонії, і навіть задзвонив у браму. Покоївка спочатку влаштувала допит, звідки я знаю її господарів, і щойно тоді повідомила, що Ґредлі вже у Відні, а на тижні будуть у Львові.

Як мало треба для щастя. Отака невинна звістка мене підхопила на крила. А потім настала така ніч, якої я радше б не хотів згадувати, я хотів би її запхати кудись у найглибші закамарки своєї пам’яті, бо нічого доброго вона мені не принесла. То була ніч, коли я мусив протанцьовувати всі танці в «Карлтоні». Я б, може, й знайшов змогу бодай якийсь танець пропустити й відпочити, але одна вертка і підхмелена білявка не давала спокою, а її компанія, з якою вона прийшла, увесь час її під’юджувала, хто кого затанцює – вона мене чи я її. Була вже пізня година, жарівки час від часу гаснули на знак того, що пора завершувати забаву, врешті й музика змовкла, білявка поволокла мене силоміць до своєї компанії, а там почали частувати, поплескуючи по плечах та нахвалюючи, який я молодець, бо та білявка не одного з них затанцювала до змору. А я мусив терпіти, бо то були постійні гості, а постійним гостям, що їх називали «штамґастами», догоджають усі, а особливо кельнери, яким я від душі співчував. Більшість постійних гостей за кожної нагоди люблять нагадати кельнерові, з якого часу вони є «постійними», а кожен такий гість вважає, що коли він з’явиться у каварні, весь персонал повинен враз його зауважити і то саме його. Він зазвичай навіть не любить говорити, чого нині хоче, бо кельнер просто зобов’язаний «вичитати» це з його очей. Серед постійних гостей вирізняються «газетні щурі», вони мало дають заробити, бо п’ють тільки «пів чорної»^[18] або «содову воду без нічого», зате обкладаються цілими горами газет і журналів, а при цьому ненавидять таких самих, як вони, газетних щурів, бо кожен хоче мати ті самі газети, що й інший. І горе кельнерові, який захоче взяти щось з тієї гори газет!

Від постійного гостя гіршим є «постійний мешканець» каварні, який просиджує там ціліський день, то читаючи, то щось нотуючи чи малюючи з нудьги на столиках, які потім кельнер мусить чистити. У «постійного мешканця» каварні й постійні забаганки, він знає, як тримати кельнера у вічному русі. Щонайменше домагається кожної хвилі «свіженької води» і єгипетського папіроса. І щоразу по одному! Коли доводиться розрахуватись, часто вибухає суперечка, бо йому здається, що він «стілько не взяв» – і такий пан легко звинувачує кельнера в шахрайстві. Але наступного дня він знову на місці й знову сидить до вечора.

Але найгіршим є «голодний гість», якому жодна порція не буде достатньою. То йому кельнер «замало» принесе чогось, то «замало» пінки на каві, то «замало» кожушка, таким саме чином «збільшуючи» собі порції. Коли засолодить каву і половину вип’є, тоді раптом чути, що кава заясна або затемна, і кельнер повинен принести саме таку каву, якої він хоче тепер – тобто це вже буде півтори порції, хоч клієнт і не думає доплачувати. «Голодного гостя» з успіхом переважить «педант». Коли такому кельнер не подасть посудини з напоєм з правої руки, то дістане довготривалу «науку». Або коли кава з молоком не має достеменно такої барви, якої собі бажає педант, він поти буде завертати її, поки не погодиться, що «дістав своє». Педантові тяжко догодити, бо коли нарешті барва кави така, як треба, з’ясовується, що кава «загаряча» або «застудена».

Одне слово, я терпів ту компанію разом з кельнерами й добряче захмелів без вечері, коли прилетіла розчухрана й червона на писку Лідка.

– Стефцю! Стефуню! Фуню! – белькотіла вона і вся при цьому тряслася, як у лихоманці. – Ходи зі мною… ходи… Фуню, я не можу говорити. – Вона простягала до мене руки, заливаючись слізьми. – Хо… ходімо… – Врешті витягнула мене на вулицю і видушила: – Фуню… я вбила Джоджика…

Я не відразу міг второпати, хто такий Джоджик. Може, пес, а може, коцур.

– Фуню… ти мене любиш? Скажи, що любиш! Я його вбила тесаком. Тим, що розрубують м’ясо.

Я здригнувся, уявивши собі цю кулінарну сцену.

– Боже мій, – торохтіла вона, – Фуню… я його закатрупила… він тепер лежить пляцком і не дихає…

Вона молола й молола, тягнучи мене за собою, а я згадував, про якого вона Джоджика теркоче. Джоджик! Джоджик? Джоджик! А-а-а, Джоджик! Так би й, курва, сказала. Джоджик! Її чоловік. Він називався інакше, але вона його так собі інтимно кликала. І якби одного разу не вибовтала цю пікантну сімейну таємницю, я б так і не здогадався про кого мова. Джоджик!

– Лідко! – струснув я нею, до останньої хвилі все ще надіючись, що вона талапнула тесаком кота. – Ти вбила чоловіка?!

– Я вже півгодини намагаюся тобі якраз це втовкмачити.

– Нащо ти його вбила? – бовкнув я найдурніше питання, яке тільки могло вигулькнути в такій ситуації. Бо люди отако серед ночі просто не здатні на розумні питання. Вона не відповіла, а потягнула мене за собою.

– То він справді мертвий? – не міг заспокоїтися я.

– Мертвіш не буває. Ти мене любиш?

– Люблю. А ти пробувала пульс?

– Здурів? Я навіть боюся туди зайти. Він лежить на кухні.