Тим часом я перетнув Ірландію і побачив затоку Кардіган. Заговорила рація. «Avian» вийшов на зв’язок. Я пояснив їм свою проблему і сказав, що сідатиму у Кембрійському узгір’ї, бо не ризикую летіти далі, до околиць Баррі точно не дотягну. Я чув, як вони лаялися між собою, потім сказали, що вишлють за мною авто, і щоб я після того, як сяду, уточнив, де опинився. Внизу з’явилися червоні дахи, пасовиська з вівцями, а вдалині виднілися гори, і я летів до них. Та щойно пролетів кілька миль від берега, двигун замовк, і запанувала глуха тиша. Все, пальне закінчилося. Я скерував ніс літака вниз, намагаючись спланерувати його ще до того, як почнуться гори. Він слухняно знижувався, вигойдуючись крилами в повітрі, наче альбатрос. Вести літак у суцільній тиші ще неприємніше, ніж під час бурі, тиша тисне на свідомість. Страху я не мав, уже доводилося садити літака при вимкненому двигуні, хоча була небезпека, що вітер, який дув у спину, може таки занести літак на скелі, а вони були геть недалеко. Внизу зеленіли луги й мочарі, панувало суцільне безлюддя, хоча вздовж гір сіріла дорога. Літак вдалося посадити на луг, від дороги його затуляли кущі й дерева. Я зв’язався по рації і повідомив, де я. Потім зайнявся скринькою. Я подумав, що буде недобре, коли вони побачать тріщину, і спробував стулити стінки, але це мені погано вдалося, тріщина хоч і стала вужчою, але не зникла. Я перевернув скриньку тріщиною вниз, сподіваючись, що вони нічого не помітять, і загнав її назад у пази та примоцував. Потім витяг з торби пляшку вина, яку прихопив саме для такого випадку, і перехилив у себе. Закусив сиром і беконом.

3

Від Баррі до місця, де я сів, було десь понад шістдесят миль. Отже, в мене зо три години часу, бо їм доведеться долати шлях через гори. Я заліз у кабіну і задрімав, накрутивши будика. Коли прокинувся, почув удалині шум мотора, а незабаром побачив вантажівку з брезентовим накриттям. Я вийшов з літака, вибіг поза дерева й помахав їм. Авто звернуло з дороги й рушило до мене. З авта вийшли двоє чоловіків, у яких я впізнав тих самих інженерів, що споряджали літак до Канади. Вони залізли під брезент, витягли бак з пальним і понесли до літака.

– Ми привезли пальне. Вам треба таки дістатися на базу, а вантаж ми заберемо.

Я стояв біля літака і прислухався, поки вони поралися. У їхніх голосах вчувалося невдоволення; коли дійшла справа до скриньок, вони про щось перешіптувалися, але я не міг розібрати слів. Коли вони винесли скриньки й поклали їх у свою вантажівку, один з них сказав:

– Вас добряче потрусило, бачу.

– Потрусило не те слово.

– Вм’ятини на баках від скриньки?

Отже, вони помітили тріщину. Я кивнув, не передчуваючи нічого доброго для себе.

– А ви потім її назад примоцували. Вже тут?

– Так. Під час лету це було неможливо.

– А сенс?

– Сенс такий, що я думав заправитися і летіти далі туди, де мав скинути ці скриньки.

– А може, ви хотіли приховати від нас тріщину, що навіть намагалися склепати її докупи?

У голосі його вчувалася прихована загроза. Їм не сподобалося, що скринька тріснула, а я міг довідатися про їхній вантаж. Я вдав дурника:

– Я подумав, що пошта могла висипатися, якщо б продовжував з нею летіти.

Інженер криво посміхнувся і хитнув головою.

– Гаразд. До зустрічі в Баррі.

Вони пішли до авта. Я завів двигун, дав йому попрацювати доти, доки вони не зникли з очей, потім скерував літак у напрямку берегової лінії. Коли літак злетів, я перехилив його на ліве крило, зробив гак над морем і взяв курс на Баррі. Цікаво, чим мені може загрожувати ця історія зі скринькою. Мабуть, треба швиденько забрати гроші й ушиватися звідси, надто, що я залечу на базу швидше, ніж вони доїдуть.

На базі мене вже чекали. І не лише старий Мурнау, були ще й поліцейські. Я бачив, як вони про щось сперечалися. Щойно сів, поліцейські відразу рушили до мене і стали допитувати, куди я літав і з якою метою. Я пояснив, що то був лише випробувальний політ, але вони, мабуть, мали певні підозри, бо залізли в літак, оглянули все і розчаровано вийшли. Вочевидь, вони отримали інформацію про вантаж, але її встигли перехопити й самі перемитники. Поліцейські від’їхали, а Мурнау нарешті потиснув мені руку, похвалив за роботу і повіз на авті до контори, де вручив чотириста фунтів.

– Перепочиньте знову три дні, а тоді в дорогу. Не маєте заперечень?

– Ні-ні, все гаразд. Піду відпочину.

Ми попрощались, а я відразу подався до готелю, взяв ключ у рецепції, відчинив двері, розкидав постіль, вийняв з наплічника зубну щітку, пасту і бритву, акуратно розклав у лазничці, біля ліжка залишив капці, накидав зіжмаканого туалетного паперу в пудло. У шафі в торбинку з написом «Прати» поклав білизну, шкарпетки й сорочки. Майже порожнього наплічника прихопив із собою, ключі теж. У рецепції сказав, що пішов на закупи та що до мене повинна прийти одна знайома дама, то нехай зачекає в холі. Вийшовши з готелю, я кинув ключ від номеру в поштову скриньку, її відчинять аж зранку. Відтак поквапився на двірець. Однак найближчий потяг до Кардіфа відходив щойно за три години. Інших потягів узагалі ближчим часом не було, а переважна більшість залізничних сполучень припадала на ранковий та вечірній час, в обід і пополудні панував штиль. На автодвірці мене чекала та сама картина. Тоді я став шукати таксі, проте й це не так просто, бо дехто з таксистів і справді збирався до Кардіфа, але значно пізніше, коли прибуватиме туди Лондонський швидкий і привезе курортників. Ну, але якщо мені так горить, за десять фунтів завезуть. Це був грабунок серед білого дня, але я вже скорився і готовий був погодитися, коли один із таксистів тихенько підказав кращий варіант – пройти метрів п’ятсот і ловити попутні авта, можна доїхати безкоштовно або за фунт. Я так і вчинив і незабаром їхав у вантажівці з одним веселим валлійцем, який всю дорогу розповідав анекдоти неймовірною англо-німецькою мішанкою з тим, що всі англійські слова вимовляв на валлійський манір, і я насправді мало що второпав, але йому хотілося, щоб я сміявся, тож я сміявся та й тільки так міг притлумити свої нерви.

У Кардіфі знову потрапив у безвихідь – жодного потяга на Лондон чи південь Англії найближчим часом не було. Тут причина була ще веселіша – залізничники бастували, а щоб вони не почувалися настільки самотньо, то забастували ще й водії автобусів. Отже таксисти, які примчать з Баррі тоді, коли повинен прибути Лондонський швидкий, будуть глибоко розчаровані, бо хтозна, скільки їм доведеться на нього чекати, а ні – то вертати порожняком. У довідковій двірця сказали, що проблему вирішують на державному рівні й за три-чотири години її таки вирішать. Я не мав іншого виходу, як покинути двірець і отаборитися у найближчій ресторації. Замовив салат, біфштекс і пляшку рислінгу. Час волікся поволі, за вікнами почало смеркати. Я подумав собі про тих інженерів зі скриньками кокаїну. Вони вже мали б дістатися до Баррі й розповісти все старому Мурнау. І що? Які наслідки це мало б для мене, якби я залишився? Невідомо. Могли б повірити, що нічого не бачив, але не повірять, коли виявлять, що зник. Правда, виявлять це не так швидко, бо спочатку чекатимуть з закупів, на скільки їм вистачить витримки, потім перевірять номер. Можливо, ще трохи зачекають, а тоді кинуться навздогін. Скільки в мене ще часу в запасі?

Вулиці порожніли, я сидів, мов на голках. Відчуття, що наближається щось недобре, посилювалося, я гарячково роздумував, що робити далі. Вирішення проблеми страйку на державному рівні могло затягнутися й до наступного дня. Я подумав, що, мабуть, безпечніше буде не сидіти на одному місці, а весь час пересуватися. Чому взагалі забрів до цієї кнайпи неподалік двірця? Чи не безглуздя? Я глянув у вікно і отерп: на мене дивилися очі одного з інженерів, другий ішов до входу. Я миттю зірвався на ноги і шмигнув до кухні, пролетів її торпедою, перекидаючи дорогою баняки та наштовхуючись на людей. Коли вибіг, помітив біля дверей великий візок, навантажений відрами з недоїдками та сміттям. Підкотив його до дверей так, аби став боком, тоді побіг простовіч. Раптом почув гудок, зиркнув у тому напрямку і побачив удалині порт, щогли кораблів та яхт. Чому я відразу про порт не подумав? Я біг, не озираючись, довкола було темно, і я мав надію, що мене не видно, хоча здогадатися, куди я побіг, могли, адже й вони чули гудок пароплава. Порт був безмежний, але більшість суден стояли цілковито порожні, і не було біля них ані душі. Проте я не здавався і біг далі, доки не побачив баржу, на яку вантажили бочки. Я запитав, куди вона пливе. До Брістоля. А коли? Вже. Хто власник? Він на баржі. Власником виявився літній чоловік з пляшкою джину, був добряче підхмелений і, не дуже вслухаючись у те, що я йому лепечу, проказав лише два слова: «П’ять фунтів». Я дав. Він кивнув на рубку. Я миттєво зник у ній. Баржа смикнулася і стала відчалювати. Я подивився у вікно. Обидва інженери ще з двома невідомими швидкими кроками міряли причал, уважно роззираючи кожне судно. Порівнявшись із баржею, яка відплила від причалу ярдів на тридцять, закричали, чи не брали вони пасажира, з баржі їм відповіли, що пасажирів не беруть, але портові вантажники, мабуть, мене видали, бо вся четвірка кинулася бігцем назад. Зараз вони сядуть в авто і помчать до Брістоля, але це сорок п’ять миль сушею, потім ще треба їхати через міст, за дві години можуть і не впоратися. Морем буде тридцять миль, хоч баржа і не така швидкісна. Хто кого пережене? Я вмостився на лаві й з тривогою стежив за тим, як пливе баржа. Заки вона не покинула причал, трюхикала зі швидкістю черепахи, але у відритому морі нарешті набрала швидкості. Баржа плила вздовж берега на певній відстані, море було спокійне, але не мав спокою я. Переслідувачі вже знають, що я саме на цій баржі, і, якщо примчать швидше, будуть чекати в порту. Отже, треба будь-якою ціною їх випередити. Але як?

До рубки зайшов капітан, поставив пляшку джину на столик, вийняв два шкалики й налив. Потім сів навпроти й усміхнувся.

– Випийте, – сказав, пильно вдивляючись у мене.

Ми випили. Я чекав, що він далі скаже.

– Ми пасажирів не беремо. Але я бачив, як ви бігли вздовж причалу і зиркали на кожне судно. І я подумав собі: а це ж ти, Томасе, замолоду. Ти теж отако дер від братів тієї дівчини, якій ненароком надмухав живіт. Я вгадав?

Я засміявся і кивнув. Такий варіант йому цілковито пасував.

– Ну, тоді продовжимо, – сказав капітан і знову налив, випив і похитав головою. – Так-так, і я був молодим та хвацьким. Не раз, бувало, й ножака мене підстерігала. Я подумав собі: поглянь, Томасе, цей хлопчина чекає від тебе порятунку, і коли ти його врятуєш, то там, нагорі, – він підняв вказівного пальця вгору, – там тобі це пригадають і наллють ще не одну чарку. То куди ж ви оце намірилися? До Брістоля?

– Гадаю, вони можуть мене наздогнати в Брістолі.

– Можуть, – кивнув капітан. – Ви не тутешній? Чую з вашої вимови. Мабуть, німець?

– Я з Польщі.

– Ага… я так думаю, що вони нас переженуть і будуть чекати в порту. Тобто ми до порту доберемося раніше від них, але заходити в порт і причалювати будемо довго і нудно. Баржа це вам не яхта. Бо ж і чалити доведеться кормою, а не провою.

Він знову налив. Я запитав:

– І що ж ви порадите?

– Треба вам зійти раніше. Щойно почнемо підпливати до порту. Коли будемо минати порожні баржі, я сповільню хід, і ви перескочите на іншу.

Я подякував, ми ще перехилили по чарці, погомоніли, а незабаром пролунали знайомі гудки. Ми вийшли на палубу, на березі заблимали вогники.

– Вже час, – сказав капітан. – Станьте з правого краю. Я скажу, коли стрибати.

Баржа розвернулася, сповільнила хід і стала поволі вповзати в порт. За кілька хвилин вона опинилася за метр від однієї з барж. Капітан кивнув, ми потиснули руки. Я переліз через перила і стрибнув на баржу. Край прови перед перилами другої баржі був завбільшки з півтора фута, але мені вдалося вчепитися руками за перила і не звалитися у воду. Я помахав капітанові рукою, він відповів. А далі я розгубився, не знаючи, що робити. Довкола панувала ніч. У порту зараз будуть сновигати мої переслідувачі. Чи не краще переночувати на цій баржі, а на світанку рушити далі? У мене виникло ще більше різних цікавих ідей, але якраз ця перемогла. Я знайшов великий сувій линв під брезентом, умостився на ньому і натягнув на себе брезент із головою. За хвилю вже спав мертвим сном.

Прокинувся від крику чайок. Світало, але довкіл залягла густа імла. Я виповз з-під брезенту і роззирнувся. Порт починав прокидатися теж, десь щось котили, вантажили, але все оддалік, і не видно було нічого. Я не став зволікати і, користаючи з туману, покинув порт. Дорогою думав про переслідувачів і розмірковував, де б вони могли зараз бути. Про те, що я прямую до Ґданська, вони здогадувалися, однак не могли знати, якою саме дорогою. Ніч вони, мабуть, провели спочатку в порту, а зараз можуть пильнувати двірець, контролюючи напрямки на портові міста півдня Англії. Чи в цей список входили також потяги на Лондон, важко сказати, але саме туди я і збирався. Це десь біля ста двадцяти миль. Однак іти на двірець було ризиковано.

Було холодно, я підняв комір. На одній з каварень господар саме піднімав ролети. Заки я туди дійшов, він почепив табличку «Open». Я подумав, що варто все добряче розмислити за кавою та зігрітися, і замовив до кави дві канапки з шинкою та два пампухи, политих люкром. Потім хвильку повагався і узяв п’ятдесят грамів коньяку. Крім мене в каварні більше нікого не було. Я запитав, чи можу скористатися телефоном. Господар нічого не мав проти. Я попрохав телефоністку з’єднати мене з довідковою залізниці. Ніжний жіночий голос привітав мене і поцікавився, чого потребую. Мене цікавило, чи завершився страйк і чи потяг на Лондон зупиняється лише на головному двірці, чи ще десь. Ні, тільки там, страйк завершився, все гаразд. А яка найближча станція? Бат. Я подякував.

– Це всього тринадцять миль, – сказав господар. – Вам потрібно в Бат?

– Так.

– Зараз поїде туди наше авто. Ми возимо звідти молоко.

– Он як. Чудово. Скільки я повинен заплатити?

– Зроблю вам знижку. Ви рідкісний гість. У такий час у мене ще відвідувачів не було. А знаєте чому? Бо відкриваємося о шостій ранку. Але вчора я засидівся тут з друзями, то вже й заночував. Біля п’ятої прокинувся, покрутився туди-сюди та й думаю: я й так не сплю, то чого б ото й не відчинити каварню? Аж тут і ви.

Дзиґар на стіні показував за двадцять шосту.

– Водій буде через п’ятнадцять хвилин, – сказав господар, помітивши мій погляд. – Заїдете туди за яких півгодини.

Я поснідав і цмулив коньяк, коли з’явився молодик. Він привітався і запитав, скільки цього разу брати бідонів.

– Чотири, – відповів господар. – Ось цей пан тобі допоможе, а ти його закинь до Бата.

– Я завжди радий попутникам, – відповів хлопець і звернувся до мене: – Ходімо.

Я пішов за ним у глиб каварні, де було службове приміщення і стояли порожні бідони, та поміг йому завантажити. Я потиснув руку господарю і сів біля водія. Дорога на Бат бігла вздовж ріки. Ми погомоніли про се, про те, а за півгодини і справді були на передмісті Бату. Там я зійшов і поквапився на двірець. Доїхав без пригод. У Лондоні мав за мету потрапити на летовище і пошукати когось із нашого клубу, бо звідти часто літали до Лондона. Мій розрахунок виправдався, я знайшов того, кого шукав, і він забрав мене до Ґданська.

4

Так моя авіаційна афера завершилася. Більше випробовувати долю я не важився. При нагоді виговорив Ріхтеру все, що думаю про його стрийка. Ріхтер був дуже здивований, чи вдавав здивування, але вибачився. Роботи в мене не було, і я готовий був ухопитися за будь-яку. В авіаційному клубі товклися не тільки летуни, заходили сюди й люди з інших сфер, отже, я вбивав тут усі свої вечори, чекаючи на манну з неба. І вона капнула знову з Осипом, який привів до мого столика колишнього летуна Віллі Гольца. Тепер він працював у прусському казині в Сопоті, а Сопот належав до вільного міста Ґданська й устиг перетворитися на курортне місто, яке постійно розросталося і приваблювало розмаїтих небесних птахів. Віллі запропонував попрацювати в казині і мені. Я знав, як виглядає праця круп’є, але одна річ бути спостерігачем, а інша виконавцем, однак мене заспокоїли, що йдеться не про посаду круп’є, а про працю в бригаді охорони.

– З 1933-го, відколи до влади прийшли нацисти, вони й у казино запхали свого носа, – розповідав Віллі. – Недавно звільнили кількох круп’є, що були євреями чи скидалися на євреїв. Декого посадили за шахрайство. Так що тепер є кілька вакансій. Але на круп’є треба підучитися і це немало коштує. А охоронцем можеш піти хоч зараз.

– Стояти на дверях? – запитав я з не надто оптимістичною міною.

– Ні, ходити по залах. Розумієш, у казино приходять не тільки порядні люди, а туди прилітають і різні пташки з темного світу – злодії, шулери, пройдисвіти, які вдають із себе графів, баронів, нафтових магнатів або навіть арабських шейхів. Обдаровують обслугу казина солідними чайовими, а коли під час гри треба їм врегулювати оплату за прогру, з’ясовується, що «випадково» забули гаманець. Два роки тому біля опівночі хтось кинув до зали петарду, а заки тривала паніка, викрали частину жетонів. Інколи жетони крадуть і самі круп’є. Ось недавно в березні ми упіймали круп’є, який ховав до кишені жетон на 1000 ґульденів. Трапляються і фальшиві жетони, їх часом продають нашим гостям. Бувають ще такі типи, які розповідають, що розгадали таємницю рулетки й за певну суму можуть зрадити її. Уяви собі – є такі наївняки, що купуються.

Віллі розповів, що сопотське казино тепер одне з найвідоміших у Європі. Організували його ще в 1920 році два берлінці, демобілізовані офіцери німецької армії Лінке і Ратцлофф. Нічого в цьому оригінального не було, бо після війни схожі інституції виникли у більшості курортних містечках, таких, як Віші, Гавр, Монте-Карло. Після війни курорти переживали застій, а поява казино відчутно збільшила наплив курортників. Казино в Сопоті рятувало місто від фінансової кризи, а для багатьох польських газардистів^[10] стало справжньою Меккою, адже в Польщі казино і загалом газард^[11] було заборонено.

Спочатку сопотське казино було доволі скромним закладом, складалося лише з двох столів для гри в рулетку, жетони були порцелянові, а круп’є – демобілізовані військові. Однак з них було мало користі, і до Сопота запросили Дюневальда, фахового круп’є з Берліна, який колись працював у Монте-Карло. Колишніх офіцерів німецької армії звільнили й залучили до роботи фахівців, які походили переважно з Німеччини, але були тут і румуни, і чехи, і поляки. Казино розрослося, і незабаром вже запрацювало три зали. Марки замінили ґульденами, порцелянові жетони замінили пластмасовими різної барви, діаметру і номіналу – від двох гульденів до десяти тисяч. Крім того розрісся персонал казина – до двохсот осіб. Власники тішилися, але небавом переконалися, що великі зиски приносять і великі клопоти, бо прибутками казина почала цікавитися корумпована поліція. Довелося їм платити. Не відстали й політики, вимагаючи і свою долю. Недавно преса розродилася скандалом, у якому фігурував комуністичний депутат з Сопота Нецковскі. Він зажадав грошей на безробітних, бо якщо буржуазія програє в казина гроші, украдені у пролетаріату, цілком логічно, щоб казино ті гроші робітникам повертало. Він отримав 4 600 марок, і цей факт зазначено у фінансових книгах казина. Як на те, до тих книг зазирнули пронозуваті журналісти з «Danziger Volksstimme» і відразу зацікавилися долею тієї суми. Їм вдалося легко встановити, що комуністи грішми розпорядилися з правдивим комуністичним розмахом: одну частину витратили на забаву, другу – поклали до кишень, а безробітним роздали лише 100 марок. Справа потрапила до суду, але ніхто не постраждав.

Віллі витяг із кишені рекламу, яка до казина заманювала розмаїтими привабами: «Десятки тисяч гостей з багатьох країн неодмінно умовляються про зустріч в елегантних залах сопотського казина, щоб піддатися магії карт, не один щасливчик виграв тут майно. Улітку в залах, овіяних свіжим морським повітрям, працює чудова вентиляція, а взимку – відповідний обігрів, завдяки чому перебування в казині стає приємністю не лише для гравців, а й для тих, хто участі в грі не бере. Між Блакитною залою гри в рулетку, а Жовтою залою гри в баккара міститься зручний і затишний буфет, чудове меню якого задовольняє будь-які потреби шлунку, і в якому вдень і вночі роїться від міжнародного товариства пань і панів. З Блакитної зали можна пройти до великої Червоної зали, де регулярно відбуваються танцювальні вечірки з мистецькими виставами. В елегантному фойє гість може поладнати справи, пов’язані з кореспонденцією, погортати свіжу пресу з різних країн».

Десятки тисяч гостей з багатьох країн неодмінно умовляються про зустріч в елегантних залах сопотського казина, щоб піддатися магії карт