І я йду за нею, навіть гаразд не усвідомлюючи, навіщо, бо що мене має обходити її чоловік та й вона сама, про любов до якої я можу говорити скільки завгодно, але не відчувати її ані краплини. Вона вбила чоловіка, а я чомусь маю щось тут полагоджувати, але чим я можу допомогти – розчленити труп і по частинах винести з хати? Цього вона хоче?

– Що ти там бурмочеш? – спитала вона, вочевидь, вловивши якісь звуки моїх роздумувань, але я буркнув «нічого», бо ми підходили до її хати на Личакові.

Вуличка потопала в темряві, десь нявчали коти, і вітер порипував у віконницях. Я обережно переступив поріг, прислухаючись і все ще не вірячи почутому. Лідка зупинилася в сінях і лише показала рукою на двері кухні, з-під дверей пробивалося світло й не долинало жодного звуку. Лідка підштовхнула мене в спину, і я нарешті рушив з місця, штовхнув двері й побачив його. Джоджик лежав на підлозі з розчерепленою головою, тесак стирчав з його лисого розумного чола, від тесака тягнувся запечений струмінь темної крові, а підлогу прикрашала ціла калюжа. Пробувати пульс не було сенсу. З таким самим успіхом можна було шукати ознаки життя у вудженого ляща. Він був вбраний у новий костюм, шия перев’язана барвистою хустинкою, бо Джоджик належав до богеми. Тому зів’яла трояндочка в петлиці маринарки мене вже не здивувала.

– Це ти йому порадила вбрати анцуґ^[19] перед тим, як закатрупити?

– Ні, він прийшов такий. Серед ночі. Я прокинулася від гармидеру. Він був п’яний і шукав на кухні щось пити.

– І щоб він не заважав спати, ти йому розвалила череп?

– Він ідіот… побачив на плиті баняк з теплою водою, в якій я помила миски… подумав, що то узвар, і перехилив у себе. І, може, з п’яної голови й не второпав, що п’є, але до писка йому влетіла стирка, він ледве не вдавився. Ну, і тоді почалося. Полетіли на підлогу баняки, миски… потім здер мене з ліжка, сказав, аби я гріла вечерю, а сам ходив по хаті й плювався… а коли я повернулася до плити, задер на мені сорочку і намагався прилаштуватися. І тут я не витримала… я не витримала… відскочила… а він не втримався на ногах і впав грудьми на плиту, заверещав, бо його обпекло, а я вхопила тесака і з усієї сили… сам бачиш… – Потім вона обхопила обличчя руками й захлипала: – Боже, що я наробила.

Я знав, де вона ховає напої – під шафою лежало дві пляшки хересу. Якраз те, що треба. Одну я дав їй і наказав пити, вона пила жадібно, цілком слушно сподіваючись, що це заспокоїть нерви. Я теж випив, херес на порожній шлунок – не надто добрий варіант, але апетиту я точно не відчував у присутності трупа, зате в голові з’являлися свіжі думки. Я потягнув Лідку до покою, ми сіли на канапу, вона підгорнула ноги під себе і скулилася, як кошеня.

– Що тепер робити? – питала таким тоном, мовби йшлося про загублений гаманець.

– Мусимо позбутися трупа, – сказав я.

– Я… як? – з жахом глянула на мене, і в очах її почала розгортатися драматична картина, виростаючи до монструальних розмірів, бо ж вона й сама чудово розуміла, що винести непомітно тіло з хати й нести через усю вулицю, хоч і вночі, не вдасться: завше вигулькне яка-небудь бабця, що мучиться безсонням, чи коліяр, що повертається з нічної зміни, а тому залишався один-єдиний спосіб, і він її наповнював жахом. А те, що це доведеться робити не їй, а мені, мабуть, до голови й не брала, її переймало тільки те, що різати на кусні коханого Джоджика буде її ж таки коханець.

– Спочатку треба відрізати голову, відтак руки й ноги, все це запакувати в різні мішки й по одному винести, – малював я план сьогоднішньої ночі.

– А далі?

– Викинути в Полтву. Коли його знайдуть, подумають, що то зробили бандити.

Вона обняла мене за шию, притислася губами до вуха, лизнула язичком і запитала:

– Фуню… ти ж любиш мене? Любиш? Правда?

Я кивнув, хоч і не любив її настільки, щоб аж перетворитися на м’ясника. Досі я цілком спритно розправлявся з курми або качками, але зараз мав перетворитися на співучасника в убивстві, а це пахло смаленим. Щоб усе це виконати, треба шалено закохатися. І якби я був тверезий і не втомлений нічними посиденьками, то, мабуть, у мені ворухнувся б хробачок самозахисту, але я перебував у якомусь в’язкому тумані, підкріпленому ще й хересом. Врешті я видушив з себе:

– Мені потрібна пилка.

– Пи… пилка… – повторила вона. – Ти будеш його пиляв?

Вона дивилася на мене з жахом.

– Ні, я буду тобі грати на пилці колисанку. Іди шукай. І волочи сюди всі лантухи й торби, які маєш. А ще великі шмати.

– Добре, добре… але спочатку пилку, так? Вона на подвір’ї в хлівчику.

Вона зірвалася з канапи й вивітрилася. Я зайшов на кухню, вибрав великого ножа та став неквапно точити, потім зиркнув на тесака і подумав, що він теж згодиться. Я вишарпнув його з голови, витер об Джоджикову маринарку і помив у відрі. Пальцем спробував лезо, воно було тупуватим, як і має бути на кухнях, де порядкують жінки. Коли я закінчив точити тесак, з’явилася Ліда з пилкою. Вона була задихана і щаслива, мало на світі знайдеться дурнів, які б погодилися на приготування шницлів з людського м’яса. Але тут її погляд упав на чоловіка, точніше на його випацькану кривавим тесаком маринарку, і вона розродилася громом і блискавкою:

– Нехлюя! Як ти міг! Нова маринарка! Може, я навіть хотіла її тобі подарувати! Я його забила так, що жодна крапля на неї не впала, а ти, іроде, що наробив? – та за мить вона отямилася, скривилася і захлипала, белькочучи: – Ой, вибач… я дурна…

Я не став заперечувати й сказав, аби вона помогла мені заволокти труп у сіни. Там на стіні висіла кругла бляшана балія, в якій Лідка купалася, і саме в ній я намірився розділити Джоджика на порції. Ліда, шморгаючи носом, взялася за одну ногу, я – за другу, і ми затягли труп у сіни, та коли я зняв зі стіни балію, Ліда знову заголосила:

– Що ти збираєшся робити?

– Краяти, різати, парцелювати. Такі речі роблять у кориті.

– І я тут буду купатися?

– Нічого, відмиєш.

– Який жах!

– Невже ти бридишся свого чоловіка? Скинь з нього мешти, штани й усе решта.

– Я не можу… я не можу до нього торкатися, – захлипала вона.

– Перестань нюні пускати! Ти розвалила йому череп, а тепер бавишся в маленьку дівчинку! Я без твої допомоги не дам ради. Або будеш помагати, або йду.

Вона несміливо підійшла до трупа і витріщилася на нього. Я залишив її у сінях, взяв на кухні пилку і пляшку хересу. Якби я працював у морзі, тверезим мене б ніхто не бачив, це точно. Я ликнув вина і замислився. Щось мені у всій цій історії не складалося докупи. Алкоголь поволі вивітрювався, я почав нарешті роздумувати логічно. І ось що мене насторожило: якщо Джоджик збирався її вграти просто на кухні, і задер на ній сорочку, то чому в нього защіпнута ширінка? Дуже сумнівно, щоб вона це зробила сама, якщо так боїться тепер до нього торкнутися.

Коли я повернувся, побачив, що вона так і не зрушила з місця.

– Я… я… я не можу… – хлипала вона.

В цей час я вже засумнівався, чи правильно зробив, що піддався на її умовляння. Доки справа виглядала теоретично, все було нормально, але ближче до практичного вирішення моя рішучість помітно згасла. І ось, коли я стояв у задумі, в одній руці пилка, в другій херес, пролунав гучний удар у двері, замок відлетів, і до хати ввалився цілий табун поліціянтів з револьверами в руках. З усього видно, зібралися вони арештувати принаймні з десяток бандитів. Я завмер, закляк, заціпенів і випустив пилку з рук, вона жалібно бренькнула і здохла. Всі револьвери, які тільки були в їхніх руках, націлилися в мене. Цілком справедливо підозрюючи, що тепер мені не скоро доведеться ласувати вином, я рвучко перехилив рештки його до писка, а вже тоді підняв руки догори.

Ну, далі ви здогадалися – я потрапив до цюпи^[20]. Бо коли Лідка пішла шукати пилку, дорогою ще забігла до сусідів і попросила їх викликати поліцію, мовляв, її коханець, себто я, вбив її чоловіка. Сусід слухняно помчав, що дурний, на постерунок поліції. За свідченнями Лідки вимальовувалася класична драма: чоловік несподівано серед ночі повернувся і застав її в ліжку з коханцем. Схопив тесака й кинувся на коханця, коханець виявився спритнішим, вирвав тесака і, коли чоловік атакував з кочергою в руках, коханець, боронячись, вгородив йому тесака в чоло. Тобто з того всього виглядало так, що я б мав їй ще бути вдячним, бо картина все ж була на мою користь – вона рятувала мене від шибениці. Далі Ліда розповіла, як я змусив її асистувати на сеансі хірургії. І хоч я пробував розтлумачити меценасові^[21], як було насправді, він тільки скрушно хитав головою: «На тесаку є тільки ваші відбитки пальців. І жодних інших». Він переконав мене змінити тактику і робити натиск на стан афекту та на самооборону. Тут, власне, він пообіцяв перебалакати з Лідкою, щоб вона підтвердила, що я оборонявся.

7

У день суду мене заштовхали до авта, завезли на Баторія і вивели на подвір’я, що скидалося на великий колодязь, оточений мурами з заґратованими вікнами. Мені сказали сісти на лаві, я сів і побачив поруч ще якогось парубійка з руками-лопатами. Він відразу простягнув мені свою шуфлю: «Кулюс». Я потиснув і сказав: «Стефко». Він кивнув і запитав, за що мене будуть судити, я розповів, а він розсміявся і ляснув мене по плечах, потім закурив, але час від часу хихотів, мабуть, з мене. Я теж поцікавився, за що його судитимуть, винятково з ввічливості, бо насправді мені було по-цимбалах, що він там поцупив чи кому в циліндр заїхав, але я помилився, його відповідь навпаки зацікавила мене, бо він сказав, що убив коханця своєї жінки та й не в стані афекту, що було б для нього дуже непоганим варіантом при захисті, а убив, навмисне вистеживши.

– Вдарив його іно раз торбинкою по голові, а він взяв і ґеґнув, – зітхав Кулюс.

– А що в торбинці було? – запитав я.

– Цегла, – проказав він таким тоном, ніби йшлося про кільо огірків.

Тут вийшов з дверей капрал з огрядним пузом і пикою бульдога та гукнув, аби я йшов за ним, я послухався, а Кулюс побажав мені вслід, аби я «тримавсі за грубший кінец».

Лідка була настільки милосердна, що й справді «пригадала», як її чоловік кричав, що мене вб’є і шукав ножа. На жаль, вся моя наступна поведінка не викликала в присяжних жодної симпатії: розрубування людських тіл – це вже щось маніякальне і жахливе. На суді Лідка сиділа вся в чорному, ще й у капелюшку з чорною вуалькою, як і належиться нещасній удові. Сльози в неї котилися градом, її всі шкодували, бо ж, бідачка, одним махом зазнала двох тяжких втрат – чоловіка і коханця.

Мене засудили на три роки, а мій меценас тішився, як мала дитина, бо був певний, що мене повісять. Я вислухав вирок з таким настроєм, мовби життя закінчилося. Три роки… вся моя молодість – коту під хвіст. Однак я не мав рації: життя тільки починалося. Душа тільки боліла, що я так і не дочекався Ірми. Якби вона приїхала раніше, може, я б не вталапався в таку біду. Бідний мій тато прийшов на суд при всій своїй параді й жодним жестом не виявив своїх емоцій. Сидів, як камінь. З таким успіхом міг би сидіти серед заприсяжених. Не бачив мене стільки літ, то три – байка.

Далі я знову опинився на подвір’ї і чекав Кулюса, якого хіба тісний крават^[22] підстерігав. Його судовий процес теж не тривав довго, бо справа була ясна, а Кулюс не відпирався. Відтак нас посадили до поліцейського фургону, де впрівали від спеки інші в’язні: висушена жіночка непевного віку і молодик без одного вуха з таким сумним обличчям, ніби мав завтра померти. Жінка, звісивши розчухрану голову на пласкі груди, дрімала, поклавши обтріпаний зелений капелюшок собі на коліна, молодик дивився крізь заґратоване вікно на вулицю.

– І як? – запитав я Кулюса, коли ми вмостилися. – Кілько дали?

– Пожиттєво.

– О, то люкс! Вітаю! – втішився я і потиснув йому ґрабу. – То ліпше, ніж дриготіти на вітрі ногами, нє?

– Я би того не пережив. Скуботки ся страшно бою.

А потім розсміявся і розповів, що в самому кінці, коли присяжні мали виголосити вирок, з’ясувалося, що той, кого він гейби закатрупив, кого всі мали за мерця і збиралися ховати, нарешті отямився. І Кулюсу, мабуть, за компанію зі мною, вліпили теж три роки. Такий у них був настрій того дня.

Коли авто рушило, одновухий з невимовною тугою в голосі почав називати вулиці, які ми минали.

– О, Бернардинський пляц. Кнайпа «Центральна».

– Там я раз впився на трупа, – сказав Кулюс.

– А тепер нас чекає цюпа, – продекламував одновухий. – Повезуть нас у Бригідки. Ми їх називаємо Медівнею.

– Чому? – запитав я.

– Бо там усе з медом, – зареготав. – Хіба нє, Курчалабо? – штовхнув жінку.

– А такечки так, що з медом, – промуркотіла вона.

– Минаємо кіно «Apollo», – продовжив чоловік.

– Я там був, коли крутили «Любов і смерть», – зітхнув Кулюс.

– То як вони ся кохали, а потім отруїлись? – запитав я.

– Йо, – хитнувся всім тілом Кулюс, – так було. – Моя жінка плакала, а я нє. А вона: ти йолопе з кам’яним серцем! Померла, сердешна, не доживши до суду.

Повезуть нас у Бригідки. Ми їх називаємо Медівнею

– З журби? – спитав одновухий.

– Аякже. За паном Мрожком. Сплутала свої ліки з аршеником^[23], яким я щурів труїв. Ціле щастя, що я на ту пору сидів у цюпі.

– То ви тепер удівець, – констатував я співчутливо. – Тепер заживете, нє?

– Тепер заживу. А той Мрожко, курча беля, ожив. Тож треба? Тиждень лежав без пам’яті, вже вирішили, жи йому амінь, а він ади-во ожив.

– Я в «Apollo» ходив кожного понеділка, – сказав одновухий. – Вибирав, де сидит пані в червоному капелюшку, і вмощувався біля неї. І навіть ніц не говорив. Мені було доста лише біля неї сидіти. Нюхати її парфуми, слухати, як шелестит її сукня, як вона шморгає носом, або зітхає, коли сумна сцена.

– А чого лише по понеділках? – поцікавився Кулюс.

– У понеділок я мав вільне, бо працював у ресторації піаністом. Увесь тиждень, а особливо в суботу і неділю було купа роботи, танці за танцями. В понеділок я відпочивав. О, вже Легіонів. Кіно «Casino».

– А я любив ходити до кіна при пасажі Міколяша, – мрійливо закочував очі Кулюс

– І шо там нинька крутять?

– «Дорога до Ріо де Жанейро». Нігди там не був.

– У тому Жанейро?

– Нє, в «Casini».

– А я любив ходити до кіна при пасажі Міколяша, – мрійливо закочував очі Кулюс.

– До «Тону»?

– Йо. В «Утіху» нас не пускали, там показували кіна для дорослих. Але в «Тоні» ся збирала своя ґранда^[24], хоч і панувала задуха. О, там ми ся розважали фест. Мій кумпель Дзяма мав таку спеціяльну гумову рурку, яку встромляв до кишені комусь, хто сидів попереду і цюняв через тоту рурку в кишеню. Ото була потіха.

– А так-так, – похитав головою одновухий, – я не раз пробував до «Утіхи» заскочити. Ше й нинька пам’ятаю рекляму: «У затишній залі й милій атмосфері проведеш час, оглядаючи французький еротичний фільм „Поволютку, мій когутку“». Але жи кіно крутили лише їдним проектором, то мусили вони робити перерви для зміни плівки. Тоді ся відчиняли бічні двері, аби глядачі могли подихати свіжим повітрям і перекурити. А ми на то тіко чекали і влітали досередини. Ганяли нас потім по цілій залі, але як не вдавалося до наступного дзвінка вигнати, то вже малисьмо спокій, сідали ми спокійно на підлозі перед екраном. А шоно закінчувалася чергова плівка, і в залі запалювали світло, як починалося нове полювання на нас із веселим гулюлюканням, свистом і криком.

– То так, але з появою звукових фільмів та забава ся скінчила, бо звукові фільми демонстрували з двох проекторів відразу і сеанс тривав без перерв, – устряв я. – А новий власник вигадав оригінальну привабу. Під час сеансів улітку до зали заходив дядько з великою піпою і розприскував над головами глядачів пахущу «лісову воду». В ніздрі бив аромат лісу і квітучого лугу.

– А була ще їдна цікавинка «Утіхи»: «чоловік з пугою», – згадав одновухий. – То був тип, який пильнував за порядком. Іно в кіні зчинявся балаган – штовханина за крісло, кидання огризками яблук, стрибання через ряди, тоді звідкись із темряви з’являвся той чоловік, змахував довжелезною пугою і самим її кінчиком безпомильно попадав просто в голову батяра. І шо цікаво: нігди не хибив. Ніхто не міг збагнути, як то йому ся вдавало орієнтуватися в суцільній темряві. А деколи доста було його скрадливого загрозливого шепоту: «Ти, в зеленім светрі, я тебе бачу! Слухай, шкрабе, в третім ряді!» Але незабаром його було арештовано за пограбування банку, і він десь пропав.

– Но, абисьте знали, жи то був я, – сказав Кулюс. – Тілько жи з тим пограбуванням вони всралися, бо ніц мені не довели, і я за три тижні вийшов з цюпи. Але директор вже не взяв мене назад.

На хвилю запанувала мовчанка. Я запитав одновухого:

– А вас чого до цюпи?

– То ви про мене не чули?

Раптом жінка рвучко скинула голову догори й зарепетувала:

– Гальо! Гальо! Стати! Я проїхала свою зупинку!

Вона намагалася навіть стукати в кабіну, але Кулюс її стягнув назад на лаву.

– Сказала, як перднула, – буркнув він, – ми всі свої зупинки давно проїхали.

– У, курв’яр засраний, – промурмотіла Курчалаба.

– Стули хавку! – гаркнув капрал у віконечко.

– Йди до дупи – збирай крупи, – а відтак затягла:

 
На вулиці Миколая, фай-дулі, фай-дулі-фай.
Била баба пуліцая, фай-дулі, фай-дулі-фай!
Хулєра!
 

– Кажу востатний раз: стули хавку! – повторив капрал.

– Ей, пане пуліцай, не гнівайтеся, – озвався Кулюс, – бо то пісня про тих пуліцаїв, жи були за Австрії.

– Гм, може, воно й так, – відповів капрал, – але якого вона милого зиркає, співаючи, на мене?

– Але ж так чинять усі співаки. Хіба ви не бачили в театрі?

Тим часом Курчалаба продовжувала:

 
Раз го в дупу, раз го в яя, фай-дулі, фай-дулі-фай.
Так ся лупит пуліцая, фай-дулі, фай-дулі-фай!
 

– Не чули про мене? – ще раз перепитав одновухий.

– А чо би мали чути, – сказав я. – Та й звідки.

– В газетах писали.

– І що там писали? – спитав Кулюс.

– Про червоного душія.

– То ти? – з неабияким подивом промовив Кулюс.

– То я, – з неприхованою скромністю відповів той.

– О рани Господні! – вжахнулася Курчалаба. – А я біля нього такво сиджу!

– Не бійтеся, пані, – відказав одновухий, – мене старі спиті порхавки не збуджують. Та й капелюшок у вас зелений.

– О, диви, який молодий! За кілька днів будеш гнити в Брюховицькому лісі.

– То чим ви займалися? – спитав я. – Душили?

– Так. Жінок у червоних капелюшках. Така в мене була вузька спеціалізація.

– А де ви загубили одне вухо?

– О, то ціла історія, – зрадів душій. – Була в мене біня, ходила завше в червоному капелюшку. Але раз я її прилапав з якимсь мундуровим^[25]. Нє, жиби вони шось не те робили, шо нє, то нє, але дефілювали си на Корсо^[26] попід руку. То мене не на жарт вкурвило, я зробив їй шкандаль, а вона сказала, жи не хоче мене більше знати, й виштовхала з хати. Я кілька днів не мав собі місця. І думаю, шо б мені таке зробити, жиби вона повірила, як я її сильно люблю. І ту я згадав про Ван Ґоґа. То такий маляр славетний, котрий втяв си вухо і післав го коханій. Шо там далі було з ними, не знаю, бо то я прочитав на клаптикові газети, як-єм крутив папіроску. Але вирішив, шо вона мусила то оцінити дуже високо. Ну і я подумав, жи такий подвиг можна повторити. Та й повторив. Післав їй своє вухо. Але то ніц не помогло, бо курва є курва, і на то ради нема. Вона те вухо викинула псові. Так мені й відписала: «намастила-м го смальцем і дала Бриськові». І то мене так пойняло, шо відтоді я став душити всіх курвів у червоних капелюшках.

– І скільки було жертв?

– Поліція нарахувала двадцять штири, але я признався лише до двадцяти трьох.

– То ніби вам на тому ся розходило? – спитав Кулюс. – На одну більше чи менше, не грає ролі.