Я почувався геть п’яним, хитало і заносило, хотілося негайно щось змінити, заперечити: чому лише три дні? Мені потрібен цілий тиждень, щоб відіспатися, а може, й місяць. Я струснув головою, солодкий сон про домівку в далекому Львові розприснувся. Я виповз з авта. До мене наблизився швайцар і хотів узяти наплічник, але я не дав, там не було нічого важкого, крім лахів. Це йому, либонь, не дуже сподобалося, але двері відчинив з легким уклоном. Номер виявився на другому поверсі, але я скористався витягом, бо навіть не уявляв собі, як підніматимуся сходами. Перше, що зробив, пішов у душ, а потім впав на постіль і вимкнувся, перед тим, щоправда, накрутивши будики на шосту, щоб не пропустити вечері. Коли вони задзенькотіли, в мене було таке враження, що проспав не більше кількох хвилин. Я хутенько зібрався, поголився і спустився вниз. У ресторації було людно, більшість гостей повечеряли й тепер мило розмовляли за вином. Я підійшов до столу з закусками й наклав собі всього потроху, а найбільше різного м’ясива та ярини. У відрах з льодом містилися пляшки з шампанським, на відерку висіла ціна за келих – $0,15, пляшка – $0,99. Поруч стояла півметрова фарфорова фігурка сільської дівчини з великим барвистим кошиком, куди клали гроші. Я налив собі повний келих, заплатив і випив, його перш ніж дістався до столу. Поклав тарілку, повернувся і налив ще. Коли почав їсти, пригадав собі, що ледь не цілу добу нічого не їв, а тільки дудлив каву. Апетит у мене був шалений, так що я потім ще взяв собі дві запечені доради й гору салату, не забувши про шампанське, але щоб зайвий раз не вставати, прихопив цілу пляшку і ніс її під пахвою. Отак я йшов собі до столу і думав тільки про те, як би цей час розтягнути, щоб не так швидко повертатися до Англії, коли хтось на мене раптово налетів, і то так рвучко, що пляшка з-під пахви гепнула на підлогу, викладену мозаїчною плиткою, і розбилася, а вино зашипіло, розливаючись біля ніг. Я ледве встиг збалансувати тарілками, аби не висипалися. Чийсь дзвінкий приємний голос скрикнув англійською:
– Oh, I’m done! Excuse me, please! (Ой, що я наробила! Пробачте, будь ласка!)
Я розвернувся і побачив звабливу довговолосу білявку в рожевій сукні, вона була зовсім юна і демонструвала далеко не награний жах. Я хотів у цьому випадку послужитися банальною фразою «no problem», але мене заткало спочатку від глибокого обурення, а потім від її вроди, отож, ковтнувши повітря, пробурмотів: «Курди молі, та нічого…», але це її розвеселило і неймовірно втішило, бо вона завуркотіла польською, безпомильно вгадавши в мені свого краянина і, кокетливо стріливши очима, випалила:
– Ta joj! Pan pewnie ze Lwowa?
Вона замахала рукою обслузі, й ті примчали зі швабрами й відрами хутенько прибирати. Я витріщив на неї очі й запитав:
– А ви теж?
– Ну, ясно! – вона перейшла на українську, хоча видно було, що її рідна мова польська. – То ж треба, налетіти впрост на львов’яка! Але пан мусить з’їсти коляцію[5], а я йому баки забиваю. То я пофуркотіла далі.
Мені хотілося її стримати, але з двома повними тарілками це виглядало б дивно. Щойно я закінчив їсти й поглянув у бік відерків з шампанським, як підійшов кельнер, вклонився і ледь не по буквах прошепотів, що за отим-о «тейблом» біля «віндовса» сидить містер, який уклінно запрошує мене до свого «тейбла». Я не роздумував ані секунди, бо то був якраз той «тейбл», за яким сиділа й чарівна незнайомка зі Львова, очевидно, зі своїми батьками. Коли я наблизився до їхнього столу, старший огрядний пан підвівся і, усміхаючись, простягнув свою руку:
– Барон Річард Ґредель[6], а то моя донька Ірма і дружина Валерія[7]. Завше приємно зустріти краянина на такій відстані від дому. Прошу сідайте до нас, мушу зреванжуватися за свою кохану недорайду, – при цьому він наповнив мого келиха.
Я назвав себе, ми випили. Ірма, щоправда, під пильним оком своєї матусі надпила лише маленький ковточок, а старий відразу став розпитувати, як я сюди потрапив. Я розповів, це їх усіх дуже зацікавило, і наступні півгодини я відповідав на їхні питання стосовно лету, а пан Ґредель замовив ще дві пляшки шампана і солодке. Сімейство Ґредлів належало до сметанки Львова ще австрійського заквасу, чим пан Ґредель не забув похвалитися, і вдома, мабуть, рідко спілкувалися з такими простаками, як я, але тут, на чужині, їх цікавило багато чого, а найбільше всі деталі мого перелету. Пан Ґредель приїхав до Канади, щоб закупити нові деревообробні устаткування для своїх тартаків, а за кілька днів збирався назад у Європу. Коли публіка з ресторації почала поволі виходити, Ґредлі теж почали прощатися, але Ірма виявила бажання прогулятися і запитала в батьків, чи могла б вона пройтися, якщо я не буду нічого мати проти того, щоб її супроводити. Батьки перезирнулися, з вигляду вони були добре втомлені і, мабуть, на суперечки не мали енергії, тому лише зауважили, що Ірма мусить повернутися в номер до десятої вечора.
– Ну, нарешті, – тішилася вона надворі, – я думала, що вмру з нудьги за всі ці дні.
– Невже вони вас нікуди не відпускали?
– Вечорами ні. Удень я швендяла по музеях, кінотеатрах, парках. До мене постійно чіплялися тупоголові типи, до того ж тупоголовими вони були вже на око. Ще не підійшов, а бачу, що він дурний, як аґрафка[8]. Але я всім казала, що нічого не розумію, і йшла далі.
Вона помовчала трохи, роззираючись, мовби вибираючи місцину, куди можна було піти, а тоді запитала:
– Так, а куди ви мене поведете?
Я розсміявся.
– Я гадав, що то ви мене кудись ведете, бо я тут уперше. І це була ваша ініціатива.
– Тільки не кажіть, що ви з нею не згідні.
– Ні. Я з охотою прогуляюсь, і мені однаково, куди йти.
– Тоді знаєте що… поверніться до ресторації, візьміть пляшку шампана і підемо над річку. А там будемо сидіти на лавці, милуватися вогнями на річці, слухати її плюскіт і пити вино.
– Ага, ви збираєтеся надолужити те, що не вдалося випити за вечерею?
– Ви здогадливі. Ну, то як? Підете?
Коли я повернувся, її не було. Я безпорадно роззирався, коли раптом почув за спиною сміх – вона підбігала з боку готелю.
– А що – злякалися? Я передбачливо заскочила до «пана Едзя»[9].
Мені подобалася її безпосередність, невідомо, чи багато львів’янок могли б отак завиграшки признатися в тому, що відвідали кльозет. Я згадав, як у свої вісімнадцять, сперши півкавуна, пішов на побачення і, хоч тиснуло добряче, так і не признався, що хочу відлучитися в нагальній потребі, та ледве дочекався, коли можна було провести дівчину додому, а тоді скочити в перші-ліпші кущі.
Ми забрели на берег річки, знайшли порожню лавочку і справді сиділи та дудлили вино з однієї пляшки, а вона навіть не зауважила, що я не прихопив келихів. Вона багато сміялася, розповідала про те, чим займалася у Львові – грала на фортеп’яні, у відбиванку, малювала і читала книжки. Батьки останнім часом намагалися видати її заміж за синів своїх добрих знайомих, але їй не хотілося втрачати свободу, вона сама ще не знала, чого хоче і ким хоче бути, може, музикантом, а може, художником, а ще вона захоплена математикою і бігає на лекції до Банаха та інших світил. З ріки повіяло прохолодою. Я скинув маринарку і накинув їй на плечі, вона з вдячністю зиркнула на мене і притулилася.
– Якщо хочете, можете мене поцілувати в щічку, – сказала вона тихим покірним голосом.
– Чому тільки в щічку? Наші вуста за посередництвом пляшки вже й так цілувалися.
Вона розсміялася і підставила вуста, але вони були міцно зціплені й сухі, так що вдалося лише її цьомкнути. Я і не сподівався на щось більше, мені було приємно, що маю з ким погомоніти. Ми допили пляшку і повернулися до готелю. Там Ірма приклала вказівний пальчик до своїх вуст, відтак до моїх і побажала чарівних снів. Щойно діставшись до номеру, я відчув, як сильно хочу спати. Наступного дня ми з Ірмою вирушили на прогулянку відразу після сніданку, батьки не мали нічого проти, очевидно, отримавши повний звіт про прогулянку вечірню і переконавшись, що кавалер жодного разу не вийшов поза межі порядності.
– А знаєте, – сказала Ірма, – Оттава ділиться на дві частини – франкомовну і англомовну. І в тій франкомовній, що оно видніється за тим собором, ніхто вам і слова англійського не скаже. Такі уперті, що страх. А я по-французькому знаю лише кілька фраз. Тому, коли мала бажання поласувати французькими тістечками, вдавала німу – просто тицяла пальцем і чарівно всміхалася. Як гадаєте? У мене справді чарівний усміх?
Вона скорчила гримасу, а я ствердив, що усміх не просто чарівний, а фантастичний. Ми вийшли до каналу Рідо, на якому гойдалися невеликі яхти й човни, на обох берегах чипіли рибалки з вудочками, а вгорі цигикали чайки. Далі дійшли до парку, що оточував парламент, і милувалися скульптурами королів та різних достойників у набундючених позах. По обіді мене зморив сон, і я проспав до самої вечері, і той вечір був такий самий, як і попередній, спочатку я вечеряв з Ґредлями за одним столом, а потім з Ірмою знову сиділи на лавці над річкою і пили шампана, і знову я отримав того самого скромного цьомка, а на третій день, коли по вечері став пакуватися, вона прийшла до мого номеру, сіла глибоко у фотель і, махаючи ніжками, спостерігала, як я складаю речі. Потім зітхнула і сказала:
– І з ким я тепер питиму шампана на лавочці?
– Потерпіть. Може, у Львові вдасться випити.
– Ха! У Львові! Там тисячі підступних очей і тисячі підступних вух. Ніби не знаєте, що Львів – велике село. В одному кінці чхнули, а в другому – «на здоров’я» кажуть. Але стривайте… ви ж будете в Ґданську? Наш пароплав прибуде туди за тиждень. Я вам напишу. Звісно, якщо ви чекатимете.
Я сказав, що з приємністю погуляю з нею Ґданськом, писати мені можна на аероклуб, але вже за десять восьма і пора йти. Вона підвелася, обняла мене за шию і подарувала знову той самий сухий і короткий цьомк, який ні до чого не зобов’язував і нічого не віщував, тоді відступила на крок, схилила голову набік і запитала:
– Ви розчаровані? Але я вас заспокою. Усе дуже просто. Я ще не цілувалася по-справжньому ні з ким. У день, коли я нарешті з кимось поцілуюся, небо розітнуть електричні розряди, прогуркоче грім і завалиться дерево, вражене блискавкою.
– Ого! – Я засміявся. – З вами може бути небезпечно.
– Саме тому я не надто наполягала, щоб батьки відпустили мене летіти з вами. Хоча ідея така була. І я б полетіла. Але мені було шкода вас. Ну, і мами, яка б цього просто не пережила.
Отак ми попрощалися, внизу я ще зустрів Ґредлів і попрощався також із ними. Старий дав свою візитку і запрошував провідати їхній палац у Сколе. Авто вже чекало. Неподалік стояло й курило двоє чоловіків у темних плащах і низько насунутих капелюхах. Не виглядали на готельових гостей. Ірма провела мене до авта, нічого більше не говорила і мала сумний вигляд, мені теж було сумно, бо я не проти був побити тут ще кілька днів байдики.
– Ну, як? – поцікавився Френк, коли я вмостився в авті. – Вдалося відпочити? Я бачу вас провела така пишна краля.
– Відпочив, але мало, – сказав я, а далі всю дорогу мовчав, хоча водій і намагався завести розмову.
За годину ми знову опинилися на тому самому шосе, тепер його освітлювали яскраві жарівки. Літак чекав на мене. Якісь люди щось там у ньому порядкували. До мене підійшов чоловік, якого я, прилетівши, узяв за боса.
– Виникли непередбачувані проблеми, – сказав хрипко. – Цього разу вантаж скинете, не долітаючи до Баррі. З вами вийдуть на зв’язок, коли долетите до Ірландії, і повідомлять координати.
Це мені відразу не сподобалося, але випитувати не було сенсу, ніхто б і так нічого не уточнив. Видно, те, що я перевозитиму цього разу, хтось чекатиме в Баррі іще, окрім людей з «Avian». І воно не повинно потрапити їм до рук. А хто це може бути окрім поліції чи гангстерів? Я кивнув і рушив до літака. Усередині все виглядало так само, як і дорогою сюди. Були харчі, вода, наповнені баки з бензиною, а у хвості знову стояли пластмасові скриньки з тими самими надутими бальонами. Якщо я їх скидатиму над суходолом, вони уповільнять падіння. Тепер я не мав сумнівів, що там міститься щось заборонене, і це точно не пошта.
Мене знову чекав нічний політ, і настрій був пригнічений, турбував вантаж у хвості літака, хоч я й намагався не думати про нього, але він уперто крутився у пам’яті. Синоптики обіцяли попутний вітер і жодної бурі, вони не збрехали, літак летів без перешкод, хоч і без жодних орієнтирів, лише за компасом, а насправді за двома компасами, ще один був унизу біля ніг, і я зиркав на обидва, бо траплялися випадки, коли один з них міг збитися. Висота була чотири тисячі футів, місяць цього разу світив і грав роль співчутливого супутника.
Літаки очікують на свою трощу, як людина на смерть, вони тривожно вслухаються у своє скрипуче розколисане тіло, коли хвилі повітря починають ним гратися, наче кицька мишею, і їхнє хвилювання передається летуну, який з літаком встиг стати одним цілим, зростися з ним, наче вершник з конем.
Коли нарешті темрява відступила, і я перетнув межу між ніччю і днем, а сонце, сходячи, засліпило очі, я надів затемнені окуляри й випив кави. Кава була не смачна, ще гірша, ніж у готелі, деінде я її б вилляв, але не тут, навіть така слабка й водяниста, вона бадьорила, як і шоколад. Незабаром побачив попереду грозову хмару, темну і схожу на ту, яку вже долав, мені навіть здалося, що це та сама хмара, бо мала схожі обриси й довжелезного хвоста, який то піднімався, то опускався, як у дракона. Хмара була висока, перелетіти її не вдасться, та й зростання висоти приведе до зайвої витрати пального. Обминути я теж її не зможу, бо це додасть кільканадцять зайвих миль. І я вирішив пробиватися крізь циклон. На підступах до хмари вихори почали лупити кулаками в літак, важіль зашарпало так, мовби хтось ухопився в нього зісподу і тепер намагався вирвати з рук. Я тримав його з усіх сил, не дозволяючи смикатися, щоб не обірвати линви керування, від великої напруги по руках бігли мурашки. За кілька хвилин чорна пащека урагану проковтнула літак, тепер він летів у темені, а клапті химерних згустків розбивалися об шиби, не видно було нічого – ні океану, ні неба. Літак підкидало й трясло з такою силою, що несподівано за моєю спиною пролунав тріск, одна скринька вирвалася з пазів і полетіла уперед, гупнувши в баки пального, потім відкотилася назад і вдарила знову, а далі підскакувала з кожним ударом бурі. Важіль сіпало так, що я геть не чув рук, вони, мов задеревіли, а обличчя заливало потом. Несподівано літак провалився в безодню, всередині у мені все підскочило догори, а паси немилосердно вп’ялися в плечі, і я подумав, що це кінець, що не прорвуся, але там у тій безодні виднілися просвіти.
Раптом я відчув холод у ногах, і це не був той холод, який зазвичай відчуваєш на висоті, то був холод значно гостріший і раптовий. Зиркнув униз і отерп – один з баків тріснув від удару скриньки, і пальне заливало підлогу. Черевики намокли, та й не дивно, бо затопило кабіну більш як на дюйм. Це була біда – якщо пальне продовжить витікати, мені може його забракнути, а найбільшою була загроза пожежі. Хлюпання бензини на підлозі непокоїло все дужче, і я гарячково шукав виходу. Літак не мав умонтованих у щиток покажчиків зужитої бензини, і я не мав жодної уяви, скільки її ще зосталося, а це загрожувало примусовим приземленням, можливо, навіть в Ірландії та ще й у горах. Крім того наростала небезпека пожежі від найменшої іскри, що вилітала з вихлипної рури. Підлога літака була з дерева, бензина сочилася якраз з того боку, де був вихлип.
Єдиним виходом було просвердлити діру в підлозі на протилежному боці від рури і сподіватися, що бензина буде витікати туди. Я добув дрельку і викрутив дірку з правого боку літака, потім легенько перехилив літак, і пальне потекло. Незабаром кабіна висохла. Тепер не було жодного сенсу щадити пальне і тримати двигун на півтори тисячі обертів, як досі, значно розумніше буде зужити бензину, заки вона встигне витекти. Я збільшив оберти, швидкість відчутно зросла, і почалося моє змагання з часом. Потім скинув куртку, скрутив і притулив її до тріщини так, аби вона опинилися поміж двома баками і прилягала якнайтісніше. Струмочок відразу зник, але потім знову з’явився набагато слабший. Подумки я пробував прорахувати, скільки могло витекти бензини. У трьох баках містилося по сто галонів, а в одному півсотні. Якщо пробитий був той, у якому було сто галонів, справа кепська, доведеться сідати на воду і кликати допомогу. Але тоді може в когось виникнути інтерес до скриньки. Отже, ніхто сторонній не повинен йти мені на порятунок. Я мушу чекати на когось із «Avian». Чому мені не дали інструкцій стосовно такої ситуації? Що робити зі скринькою? Якщо мене відшвартує до порту якась рибальська шхуна чи баржа, неодмінно з’являться митники й поліція. Перевірять документи й вантаж.
Я сушив собі голову цієї непростою проблемою і не знаходив жодного виходу. Надто, що сідання на воду – це була лише теоретична можливість, а насправді ще невідомо, як себе поведе море, хвилі здатні перекинути літак догори цапки. Мені треба дістатися бодай за кілька миль від берегової лінії і бажано в безлюдному місці. З грозової хмари я вирвався, але довкола висіла непроникна імла, я нічого не бачив і лише стежив за компасом. Так проминуло кілька годин, аж поки я не знизився ще на п’ятсот футів. Нарешті побачив попереду обриси Ірландії. Я копнув по черзі кожен бак, три з них були порожніми, враховуючи й пробитий, в одному ще хлюпала рідина, але її було мало. Хай там що, але варто спробувати дотягнути до Валлії.
Збоку ритмічно постукувала скринька, один її кант було пробито. Я запхав у тріщину пальці й намацав мішечки з невідомою сипучою речовиною, на дотик вона нагадувала крохмал. Таємниця скриньок перестала бути таємницею, але стала смертельною небезпекою для летуна. Отже, можна не сумніватися, що до Оттави я віз гроші, а назад везу кокаїн. Якщо мене з цим упіймають, решту життя доведеться провести за ґратами. Але що я можу зробити? Позбутися їх? Тоді виникнуть проблеми з «Avian», адже товар коштує не малих грошей. Тепер не було іншого виходу, як шукати безлюдне місце.
О проекте
О подписке