Розділ 6

Йому снились батьки. Вони були такими, якими запам’ятав їх Дмитро перед від’їздом у аеропорт. Мама у чорному лайковому плащі й крислатій фетровій шляпі з візерунком у вигляді лілії, а батько в діловому костюмі, поверх якого було одягнуто кашемірове пальто нарозхрист. Навіть уві сні Дмитро здивувався. Батьки жодного разу не снилися йому після катастрофи. Та чи сон це? Дмитро, відчуваючи млявість і дивну апатію, не міг сказати напевне, чим є картина, яку йому довелось спостерігати. Тим часом мама присіла на канапу біля нього, а батько розташувався у кріслі навпроти.

– Тобі не зимно? – запитала мати. Просто, ніби нічого й не відбулось.

– Ні, – відповів Дмитро.

– Жаль, немає ковдри, – спохмурніла мати.

– Ну що ти, – задумливо сказав батько. – Він уже дорослий і сам зміг би про себе потурбуватись.

– Так, зовсім дорослий, – мати посміхнулась сумною посмішкою.

У Дмитра пересохло в горлі. Він хотів щось відповісти, але відчув, що не в змозі вимовити жодного слова. Лише дивився на батьків великими, здивованими очима.

– Як тобі жилось цей час, Дмитрику? – запитала мама, ніжно погладивши його по голові. – З тобою так жорстоко вчинили…

– Припини, – сказав батько. – Ти знаєш, це було необхідним.

– Так. Але це не применшує жорстокість. Він був лише дитиною.

– Врешті, все вийде на краще.

– Так.

Батько перевів погляд на Дмитра.

– Не думай, я теж шкодую. Просто ми, чоловіки, повинні інколи приховувати свої емоції. І я хочу, щоб ти знав: ти поводив себе гідно.

– Я завжди вірила у мого хлопчика, – зітхнула мама. – Він перетворився на гарного юнака, у якого так швидко закохуються дівчата…

– У нас мало часу, – батько встав з крісла і відійшов до вікна. – Поспішай.

– Так, – мати знітилась. – Як мало часу…

– Це сон, мамо? – нарешті зміг витиснути з себе Дмитро.

– Звичайно, сон, – сумно посміхнулась вона.

– І ви неживі?!

Мати востаннє погладила його по голові і встала.

– Можливо, ми скоро зустрінемось, мій хлопчику. Можливо… Він не надто розумна людина.

– Хто?

– Острівецький. Відрядив нас, щоб ми допомогли тебе упіймати.

– Він просто бовдур, – хмикнув батько. – Скоріше я дам відтяти собі руку.

– Не бійся нічого, синку, – сказала мати. – Тобі допоможуть. Неодмінно допоможуть.

Вона повільно відступила у темряву й зникла. Поступово почав розчинятись у непевному світлі ліхтарів за вікном і силует батька.

– Вона кохає тебе, – сказав він. – І я теж. Але усім нам потрібно набратись терпіння. Тепер уже ближче, аніж будь-коли. Зараз він може контролювати нас, але так буде не завжди.

– Що? Про що ти? – Дмитро вже не бачив батька і говорив у порожнечу.

– Острівецький, це його робота. Знайди можливість евакуюватись в локацію Легіону, і ми осилимо усе поправити! – відповіла порожнеча, і за мить марення зникло.

Дмитро прокинувся так, як прокидаються у окопах солдати – швидко, без залишків сну, готовий діяти. Поряд нікого не було, а торгову залу поглинав морок, що його розріджували вогні ліхтарів з вулиці. Так, це був лише сон. Але який дивний! Здається, він ще й досі відчував тепло материнської руки у себе на чолі. Остаточно привів до тями холодний метал автомата, що його Дмитро відшукав поряд з канапою. Він поглянув на годинник. Двадцять третя двадцять, отже нічого не змінилось. Час стоїть на місці. Він прислухався – у велетенському, заставленому рядами меблів залі жодного звуку.

І раптом Дмитро пригадав записку легіонера з бістро. Так, вулиця Квіткова! Ось куди йому потрібно! Чорт забирай, що ж там ще було написано?… Здається, вулиця Квіткова, 15, квартира, 34. І щось про картину у великій кімнаті. Скоріш за все, там знаходиться загадковий комунікатор. Не маючи жодного уявлення про значення комунікатора у подіях, які з ним відбулися, Дмитро зрозумів – першочерговим з його завдань є здобути цю річ і спробувати розібратись, для чого вона створена. Він пригадав вузьку, вкриту вибоїнами вулицю на околиці й кілька триповерхових цегляних будинків у оточенні неохайних кущів. Це і є вулиця Квіткова. Як же він міг одразу забути про сказане незнайомцем? Втім, чи варто дивуватись? Після того, що з ним відбулося, можливо забути як тебе звуть, не лише кілька кривих рядків на зім’ятому шматку паперу, що їх бачив протягом двох секунд.

Першим, на що звернув увагу Дмитро після того, як вийшов з меблевого салону, був той факт, що багряна стрічка на обрії значно розрослась і тепер нагадувала криваво-червону хмару. Та хмара, готуючись розродитись вогняним дощем, займала більшу частину неба. Нічний морок втратив свої темні кольори, налившись зловісним сяйвом. Дмитро прислухався – ніде жодного звуку. Очевидно, переслідувачі, що їх востаннє бачив напередодні, втратили слід. Намагаючись не гаяти часу, Дмитро пішов вздовж ряду залишених автомобілів, вибираючи щось швидке, важке і надійне. Найкращим варіантом, звичайно, був би танк. Але на стоянках танків не було, як і навиків водіння бойової техніки. Довелось зупинити свій вибір на позашляховику «хаммер». Дмитро заплигнув у салон, намацав ключ запалювання у замку і, ревонувши двигуном, зірвався з місця.

Заповнені покинутим транспортом вулиці міста вже не пригнічували, як це було на початку. Тепер він ставився до них як до чогось, що було само собою зрозумілим. Вправно крутив кермом, кидаючи джип у вузькі проміжки між автомобілями у заторах, вдавлював педаль акселератора у підлогу на більш вільних дільницях шляху і швидко просувався до виїзду з міста. Фари, як і напередодні, вихоплювали з темряви чорні дерева, сиві стіни будинків і пусті тротуари мертвого міста, але Дмитро не відчував себе покинутим. У нього була мета, а розмова з батьками доводила – про нього пам’ятають і йому допоможуть. Тому, що це був не сон. Дмитро навіть не намагався осмислити, чим була та розмова, але у її реальності сумнівів не мав. Залишилось розібратись у ситуації, і саме це допоможе зробити візит на вулицю Квіткову.

Варварів Дмитро помітив, коли до кільця на виїзді з міста залишалось не більше кілометра. Їхній низький спортивний кабріолет вискочив з бічної вулички і швидко помчав напереріз автомобілю Дмитра. Переслідувачі махали руками, наказуючи зупинитись. Помітивши їх, Дмитро навіть не здивувався. Перемкнув передачу на вищу і додав газу, кинувши машину на протилежний переслідувачам тротуар. Швидко об’їхав кілька схожих на пусті акваріуми тролейбусів, відпихнув бампером переповнений сміттям контейнер і переїхав велосипед, який лежав просто на тротуарі. На мить втратив з поля зору переслідувачів. Побачив світло їхніх фар, коли, залишивши позаду кільце, мчав широкою стрічкою автостради у долину. Здивовано відзначив: не дивлячись на те, що спідометр його машини показував півтори сотні кілометрів на годину, кабріолет переслідувачів швидко до нього наближався. Вилаявшись, Дмитро спробував додати швидкості і вже за хвилину входив у небезпечний поворот на швидкості майже у двісті кілометрів на годину. На переслідувачів це не справило враження – невеличкий присадкуватий автомобіль продовжував рости у дзеркалах заднього огляду.

Коли стрілка спідометра вказала на швидкість у двісті десять кілометрів за годину, Дмитро зрозумів, що відірватись від переслідувачів він не зможе. Потрібно було вдаватись до інших заходів. Інакше неповороткий «хаммер» легко вилетить з дороги, перетворившись для Дмитра на оригінальну тюнинговану домовину. Крім того, максимальна швидкість автомобіля переслідувачів, очевидно, була значно вищою від тієї, на яку спроможний позашляховик. Дмитро підняв ногу з педалі акселератора і, обмислюючи свій наступний крок, заходився спостерігати, як кабріолет порівнявся з ним, зайнявши ліву смугу руху. Один з чоловіків у кабріолеті вказав на автомобіль Дмитра стволом автомата.

– Зупинись! – почув Дмитро крізь шипіння вітру за вікном. – Я наказую тобі зупинитись!

Дмитро посміхнувся крижаною посмішкою і продемонстрував у вікно середній палець руки:

– Де твій нагрудний знак і патрульний автомобіль, бовдуре? – сказав він, намагаючись виглядати безтурботним.

Кабріолет трішки додав швидкості і почав підрізати автомобіль Дмитра, примушуючи його притиснутись до обочини. У відповідь Дмитро натиснув на клаксон і нахабно вдарив кабріолет бампером, залишаючи у нього на крилі велику вм’ятину. Спортивний автомобіль завихляв задом, відвернув ліворуч і відстав на добру сотню метрів.

– Спіймали облизня! – Дмитро відчув радість переможця автоперегонів. Однак не надовго.

Впоравшись з керуванням, водій кабріолету додав газу і вдруге зрівнявся з машиною Дмитра. Пасажир, на обличчі якого не читалось жодних емоцій, звівся на повний зріст. Відчуваючи, як волосся у нього на голові стає дибки, Дмитро помітив у нього на плечі гранатомет. Все, що встиг зробити, – щосили натиснути на гальма.

Удар, за ним ще один. Тріск десь внизу і гуркіт полум’я. За мить понівечений позашляховик вилетів з вогню, продовживши свою мандрівку. Дмитро зрозумів: щойно він проїхав воронку, яка залишилась після пострілу реактивної гранати.

І ще він зрозумів: наступної воронки його автомобіль не переживе.

І ще він зрозумів: потрібно діяти негайно.

Скоріше інтуїтивно, аніж усвідомлюючи, що діє, Дмитро вивернув кермо ліворуч і щосили натиснув на акселератор. Свист гуми по асфальтовому покриттю був схожим на виття пораненого звіра. За мить джип несильно гойднуло. Він, немов розлючений африканський носоріг на гієну, налетів на кабріолет, скидаючи його з дороги. І на цей раз переміг. До біса дорогий спортивний автомобіль перелетів зелений килим газону і зник, залишивши по собі хмари пилу, у кущах, що росли вздовж обочини. Навіть крізь підняте скло було чути викликаний катастрофою оглушливий гуркіт.

– Все, – Дмитро відчув, що у нього пересохло у роті, а ноги почали зрадливо тремтіти. Він намагався не дивитись на те місце, де зник серед кущів автомобіль переслідувачів.

А ще через десять секунд все залишилось далеко позаду. Набираючи швидкість, пошарпаний «хаммер» ніс Дмитра до рідного Дніпра серед фантастичних червоних сутінок, у які перетворилась нічна темрява.

Розділ 7

Квіткова вулиця Квіткова зовсім не змінилась від того часу, коли Дмитро востаннє бував у цьому Богом забутому мікрорайоні. Ті ж калюжі на дорозі, брудний тротуар, неохайні кущі вздовж шеренги старих триповерхових будинків. Вулицю не сильно змінила навіть відсутність людей – їх і раніше тут можна було помітити нечасто.

Ліхтарів на вулицях не було, мабуть, від створення світу, тож нещасний джип, втративши фари під час нападу, не пропустив жодної вибоїни пошматованого шляху. Дмитро, лаючись у душі, відшукав будинок № 15, проїхав ще квартал і залишив автомобіль у невеличкому дворі з шеренгою кособоких комірчин і кущами висохлого бузку. Він пішки повернувся до потрібного будинку. Піднявся дерев’яними запиленими сходами нагору, освітлюючи собі дорогу за допомогою крихітного ліхтарика, що його відшукав у рюкзаку. У заваленому мотлохом під’їзді стояв сморід плісняви. Квартира № 34 знаходилась на останньому, третьому поверсі. Наблизившись, Дмитро потягнув за ручку, і двері відчинились. Він опинився у темній вітальні. Освітивши її непевним світлом ліхтарика, помітив на стіні цинковану балію і старий велосипед.

– І що далі? – зітхнув він, намагаючись зберегти рештки мужності. Ця квартира, темна і моторошна, лякала його самим своїм виглядом.

Не отримавши, як і очікувалось, відповіді на своє риторичне запитання, Дмитро пройшов темним коридором, в кінці котрого помітив кухню і двоє дверей до кімнат. Біля них, на побіленій крейдою і замацаній чиїмись руками стіні, знайшов вимикач. Уже простягнув до нього руку, коли зрозумів, що вигляд освітленого вікна приверне до себе зайву увагу – у жодному з сусідніх будинків світло не горіло. Він швидко оглянув меншу з кімнат, усім умеблюванням якої були старенький диван і письмовий стіл у кутку, після чого зайшов до великої кімнати. Тут, освітлені червонуватим світлом з вікна, стояли два плюшеві крісла з потертими лакованими ручками, сервант з фарфоровим посудом і круглий дубовий стіл, на якому розташувалась клітка для папуг. Клітка теж була порожня. Дмитро підійшов до картини, що висіла на одній зі стін. Звичайний собі натюрморт – ваза з червоними тюльпанами, накритий білосніжним рушником глечик і надрізаний пшеничний коровай. Взявшись за раму двома руками, зняв картину.

За натюрмортом було влаштовано схованку – невеличка ніша, прикрита фанерними дверцятами. Дмитро заглянув у схованку і взяв до рук єдину річ, яка там знаходилась. Нею виявився блискучий браслет. Точнісінько такий, який був на руці у загиблого незнайомця. Під час більш прискіпливого розглядання Дмитро помітив на його сріблястих пластинках кілька десятків кнопок з цифрами і незрозумілими символами, а також плескатий монітор завбільшки з коробку сірників.

Ліхтарик блимнув і згас. Втім, необхідності у ньому, здається, не було – очам, що вже звикли до темряви, вистачало червонястого світла ззовні.

– І що ж мені з тобою робити? – задумливо прошепотів Дмитро.

Він надягнув браслет на руку, мимоволі помилувався ним і, нарешті, вирішив натиснути кілька кнопок. Результату жодного. Схоже на іграшку, з якої витягли батарейки. Кілька хвилин Дмитро дивився на пустий монітор. Він нагадував рубін, який приховував у своїх глибинах іскри вишневого сяйва. Зацікавившись, Дмитро обережно торкнувся поверхні приладу пальцем і відчув тепло, яке плинуло від нього. Цього разу щось відбулось – над головою почулось виразне клацання, після якого монітор засвітився і по ньому побігли яскраві різнокольорові сполохи. Це сталось так несподівано, що першим бажанням Дмитра було скинути браслет з руки і пожбурити геть. Натомість він швидко опанував себе і продовжив ознайомлення з невідомим приладом, використовуючи старий перевірений метод «наукового тику».

Кілька секунд нічого не відбувалось. А потім…

– Бета Чотириста Тридцять Сім, – раптом почув Дмитро над головою невідомий голос. – Слухаю вас, легіонере.

Дмитро здригнувся усім тілом. Не розуміючи, звідки лунає голос, він покрутив головою. Ніде жодних ознак чиєїсь присутності.

– Вас слухають, говоріть! – повторив голос.

– Хто це? – зміг промимрити Дмитро не менше аніж за півхвилини.

– Диспетчер Бета Чотириста Тридцять Сім. Резервний канал зв’язку. Ідентифікуйте себе і повідомте просторово-часові координати.

– Але я їх не знаю…

– Ідентифікуйте себе, легіонере. Чи вам не знайомі правила?

– Тобто… Назватись?

– Так.

– Міщенко. Дмитро Міщенко.

– Ваше звання?

Дмитро зітхнув.

– Послухайте, шановний, хтось пояснить мені, що тут відбувається?

Позбавлений забарвлення голос відкашлявся:

– Хвилинку.

Над головою ще раз клацнуло і запанувала тиша. Нічого не розуміючи, Дмитро стояв посередині кімнати і намагався осягнути, чи насправді чув щойно голос, чи все це йому примарилось. Червонясте сяйво ставало все більш яскравим. Тепер воно нагадувало за потужністю червоний ліхтар у фотолабораторії. Дмитро підійшов до вікна, заглянув у нього і відсахнувся. Вулицею проїздив кабріолет з недавніми переслідувачами. Вони мали такий вигляд, ніби не здійснили годину тому прогулянку у лісосмугу, рухаючись на швидкості майже двісті кілометрів на годину. Кабріолет зупинився неподалік, і люди зайшли до під’їзду сусіднього будинку. Дмитро відчув, як у горлі у нього пересохло.

– Алло! – прошепотів він, підносячи браслет до губ. – Де ви там? У мене тут невеличка проблемка…

– Слухаю, Бета Чотириста Тридцять Сім.

– Мене переслідують.

– Я попрохав хвилинку зачекати.

Дмитро відчув, як його опановує лють. Емоції, які володіли ним протягом багатьох годин, потребували виходу і знайшли його:

– Але у мене, чорт забирай, немає цієї хвилинки! Послухайте, ви, досить блазнювати! Інакше я за себе не відповідаю!

– Не варто так хвилюватись, легіонере.

– Йди ти до біса, бовдуре, скажи краще, що маю робити?!

– Запитання незрозуміле.

Дмитро спересердя вилаявся і смикнув затвор автомата. Він абсолютно нічого не зрозумів, окрім одного – на тому кінці лінії зв’язку знаходиться бюрократ. І ще він зрозумів, що спасіння потопаючого – справа рук самого потопаючого. А дії варварів під час майбутньої зустрічі передбачити було неважко.

Вони просто відкриють вогонь.

Пройшло кілька хвилин. Варвари вийшли з під’їзду і попрямували до будинку, у якому знаходився Дмитро. Він відсунув від стіни крісло і присів за ним, поклавши автомат на плюшеву спинку. Одразу ж відчув полегшення. Так принаймні зрозуміло, що потрібно робити. На зміну люті прийшла якась дивна веселість. Веселість приреченого.

– Якщо це твій останній бій, Дмитре, – філософськи зауважив у порожнечу, – нікому буде написати героїчну оду присвячену твоїй пам’яті.

Внизу загупали сходами ноги переслідувачів. Двічі клацнули затвори. Дмитро поглянув на монітор браслету. Ним, як і раніше, пробігали різнокольорові сполохи.

– Бета, чи як там тебе, ти бюрократ!

Кілька секунд мовчанки, потім голос над головою промовив:

– Приготуйтесь до переміщення в локацію Легіону Хронос, громадянине.

– Та я вже до всього готовий! – в серцях вигукнув Дмитро і навів ствол автомата на двері, за якими чувся шурхіт.