Двері злетіли з петель, і перший з переслідувачів звів руку зі зброєю.

– Так-так-так! – виплюнув чергу його куций пістолет-кулемет.

– Дзень-дзень-дзень! – засвистіло у вухах від потужного голосу «калашникова», на гашетку якого натиснув Дмитро.

Варвар на мить зупинився, хитнувся, але продовжив наближатись, посипаючи кулями крісло, за яким принишк Дмитро. Його заросле щетиною обличчя, глибоко посаджені очі й масивне підборіддя немов пливли у порожнечі, наближаючись…

Він був уже на середині шляху, коли світло погасло, разом з собою забравши розмаїття звуків. Виразно запахло озоном, і Дмитро, кудись провалившись, упав і боляче ударився потилицею об невідомий, але до біса твердий предмет. Свідомість, нарешті змилувавшись над ним, полинула у чорну порожнечу.

Скільки він «відпочивав», Дмитро не знав. Відчуття повертались поступово, і першим з них був пульсуючий біль у голові. Дмитро голосно застогнав і почав обмацувати все навколо у пошуках автомата. І цієї миті темрява почала рідшати. Враження було таким, що у темну кімнату завітав світанок. Дуже швидкий світанок. Дмитро вражено піднявся, протер очі й почав роздивлятись кругом.

Кімната зникла, а він сидів посеред великої, порослої травою галявини. Предметом, об який він так боляче ударився, був великий, порослий зеленкуватим мохом камінь. Навколо росли кілька розложистих дерев, а не далі як за п’ять кроків проходила стежка. Вона збігала пологим схилом у долину. Там, серед кущів верболозу, дзюркотів ручай. Через ручай було перекинуто підвісний місток, а за містком височів справжній старовинний палац. З високим черепичним дахом, оточений мурами, що густо поросли плющем. І все це жодним чином не нагадувало холодний листопад, який саме стояв на дворі. Скоріше вже травень. З його веселим буянням природи і пахощами квітучих дерев.

Автомата поряд не було. Оглядаючи землю у пошуках зброї, Дмитро наштовхнувся поглядом на дві пари ніг. Взуті ноги були у чорні блискучі чоботи, далі йшли вузькі чорні бриджі з металевими наколінниками, чорні бронежилети і чорні військові шоломи з прозорими забралами. В руках незнайомці мали солідного вигляду карабіни, і коли погляд падав на їхні стволи, у голову мимоволі приходило порівняння з гарматою невеликого калібру. На плечі одного з незнайомців висів «калашников», що його не міг відшукати Дмитро.

– Не роби різких рухів, друже, – сказав незнайомець до Дмитра.

– Бета Чотириста Тридцять Сім, – мовив другий, підносячи до вуст браслет, що його мав на руці. – Це він?

– Так, – мовив невидимець над головою. – Запит на переміщення номер двісті тисяч триста двадцять один. Ідентифікація легіонера – негативна. Комунікатор номер…

Після того як невідомий Бета закінчив читати довгий рядок цифр номеру, один з незнайомців поглянув на Дмитра.

– Дмитро Міщенко?

– Ви не помилились, – Дмитро заходився струшувати з одягу порох.

– Просторово-часові координати – 03 жовтня 2017 року, 23.20.15.08, 48˚27́58˝ північної широти, 35˚01́31˝ східної довготи?

Дмитро повільно розігнувся і витріщився на незнайомця.

– Дмитро Міщенко це я. Стосовно решти – вам видніше. Хтось пояснить, що відбувається?

– Де Тревор і Павло? – пустив повз вуха запитання Дмитра незнайомець.

– Я не знаю, хто такі Тревор і Павло, – Дмитро зробив крок у напрямку незнайомців.

І одразу ж зупинився, побачивши перед собою стволи карабінів.

– Стояти! – досить жорстко сказали до нього.

– Стою, – Дмитро завмер на місці, маючи на меті очікувати подальшого розвитку подій. Принаймні ці люди спочатку попереджували, а не стріляли.

– Ти повинен прибути у супроводі легіонерів, де вони?

Дмитро пригадав розмову, бій поблизу бістро, фігурку легіонера, який вів вогонь, стоячи на коліні, короткий замах і голову, що покотилась мокрим асфальтом.

– Вони загинули.

Один з незнайомців вилаявся. Інший підніс до вуст браслет і близько хвилини спілкувався з людиною, яку іменував «друже Трибун». Дмитрові вдалось розібрати лише своє прізвище, а також слова «прибув» і «загинули».

– Слухаю, друже Трибун. Виконуємо! – закінчив розмову незнайомець і звернувся до Дмитра: – Ходімо, на тебе очікують.

Не залишилось нічого, окрім як підкоритись.

Йшли не надто довго. Дмитро навіть не встиг насолодитись травневим теплом, у якому опинився так несподівано, як вони досягли мети подорожі. Ворота фортеці, над якими височіла броньована вежа з вузькими бійницями, розчинились лише після того, як один з тих, хто проводжав Дмитра, про щось поговорив за допомогою браслета. За ворітьми знаходилось досить просторе подвір’я. Вони пройшли вузькою алеєю під яворами, що сплелися вітами, і попрямували до будівель в глибині саду.

На дворищі маєтку, який разюче нагадував своєю архітектурою велике старовинне місто, було досить людно. Солдати, екіпіровані точнісінько так, як і його конвоїри, займались своїми буденними справами. Дмитро зацікавлено роздивлявся цих людей, розглядав блискучі, немов зроблені з хромованої сталі, вежі з чудернацькими куцими гарматами, що охороняли підступи до палацу. Не менш екзотично виглядали зловісні силуети бронемашин і літаків, які застигли на асфальтованих майданчиках вздовж муру. Вони були стрімкими, хижими і досконалими, як може бути досконалою позбавлена усього зайвого, окрім бойової доцільності, військова техніка. Водночас жодна з машин не була схожою ні на що бачене Дмитром раніше. Тут не було фарбованих у хакі сталевих монстрів на гусеницях або літаків зі стріловидною геометрією крила. Якби Дмитра хтось попрохав, у цей момент він навіть не зміг би з точністю описати те, що бачить, настільки незвично виглядали машини, біля яких порались люди у дивних військових одностроях. В одному сумніву не було – його ведуть територією військової бази. І не просто бази – навіть не надто гарно розбираючись у бойових машинах, Дмитро міг заприсягтися: жоден з побачених зразків зброї не належить до початку XXI сторіччя. І, якщо припустити, що це не знімальний майданчик дорогого фантастичного екшену десь у Голлівуді, висновок надходив сам собою.

Він у майбутньому.

І це майбутнє зовсім не схоже на безхмарні райські картини, намальовані у дитинстві творами Кіра Буличова.

І тут війна є реальністю.

А коли так, що пророкує статус полоненого, ймовірно наданий йому від моменту прибуття у це неймовірне місце?

Тим часом Дмитрові проводжаті підійшли до збудованого у стилі бароко палацу, що гордовито височів у центрі споруд фортечного комплексу, піднялись гранітними сходами, обабіч яких були розташовані строкаті квітники, і зупинились біля двох вартових з карабінами, що охороняли вхід. Кілька секунд нічого не відбувалось, а потім підійшов ще один військовий – кремезний чоловік у білосніжному комбінезоні. Він оглянув Дмитра недовірливим поглядом, після чого запитливо позирнув на одного з конвоїрів. Той щось упівголоса йому доповів, конвоїри віддали честь, приклавши стиснуті у кулак правиці до грудей, і пішли геть. Чоловік у комбінезоні холодно подивився на Дмитра.

– Ходімо, – коротко сказав він і натиснув кнопку дзвінка біля дверей.

Двері відкрив ще один озброєний карабіном солдат. Пильно оглянувши Дмитра і його проводжатого, без слів змахнув головою, мовляв, проходьте. Дмитро, намагаючись не пропустити жодної деталі побаченого, зайшов всередину похмурого палацу, одразу ж здивовано відзначивши, що нетрі цієї споруди зовсім не пасували до її зовнішнього стилю. Тут архітектуру скоріше можна було віднести до футуристичної, аніж до прадавнього бароко. Лише бездоганна білизна і блиск. Скло і полірований метал на фоні холодних тонів, від яких ставало не по собі. Деякий час крокували широкими, освітленими м’яким сяйвом коридорами, після чого підійшли до довгого ряду металевих розсувних дверей.

«Очевидно, ліфти, – подумав Дмитро. – Дивно, ззовні не скажеш, що будинок надто високий».

Підтверджуючи гіпотезу Дмитра щодо ліфтів, чоловік у білосніжному комбінезоні приклав до освітленого сенсорного віконця великий палець правиці, і двері однієї з кабінок розчинились.

– Прошу, – вказав він Дмитрові й ступив слідом за ним у кабіну.

Двері тихо зачинились і кабіна провалилась у безодню з таким прискоренням, що Дмитро ледве втримався на ногах.

«Ну, звичайно, як я одразу не здогадався, ми їдемо не вгору, а униз».

Їхали досить довго – не менше п’яти хвилин. Нарешті кабіна зупинились і двері нечутно відчинились. Та ж картина футуристичної бездоганності. Чорт забирай, куди ж він потрапив?

– Це шахта? – запитав Дмитро у проводжатого, аби хоч якось розпочати розмову.

– Ні, – коротко відповів він.

– А що?

Замість відповіді незнайомець у комбінезоні вказав рукою на коридор, запрошуючи слідувати за ним. Дмитрові не залишалось нічого іншого, як скоритись. Вони ще кілька хвилин кружляли, подекуди зустрічаючи озброєних людей, які не звертали на Дмитра жодної уваги, і, нарешті, зупинились біля дверей, на яких красувалась табличка з написом «Консул».

– Прошу пройти, – вказав на двері проводжатий.

– Дякую за товариство і дружню розмову, – буркнув Дмитро і, не примушуючи себе просити двічі, штурхнув двері кабінету.

Перед ним знаходилось яскраво освітлене приміщення, умеблювання якого складалось із стола і кількох шаф, виконаних у все тому ж футуристичному стилі. На стінах мигтіли численні монітори, серед яких, немов випадково опинившись в товаристві високотехнологічної електронніки, розташувалась картина. На ній було зображено римського легіонера у повному обладунку, зі щитом і списом у руках. Напис під картиною проголошував: «TEMPORA MUTANTUR, ET NOS MUTAMUR IN ILLIS».^[3] Дмитро на якусь мить так захопився величчю античного воїна, що не помітив уважного погляду господаря кабінету. Нарешті відвів очі від закутої у сегментовану лоріку^[4] постаті легіонера і відкашлявся.

– Здрастуйте… – ніяково промимрив він, зрозумівши, що потрапив перед очі якогось високого начальства.

За столом, обпершись спиною на високу спинку оббитого чорною шкірою крісла, сидів невеличкий лисий чоловік у білосніжному комбінезоні з золотими стрічками на рукавах. На обличчі мав великі окуляри у старомодній роговій оправі, пальцями правиці барабанив до столу. Відгукнувшись на вітання Дмитра, господар кабінету вказав на один із стільців, які стояли у ряд вздовж стіни.

– Радий вас бачити, Дмитре. Присядьте, у нас буде довга розмова.

Дмитро, схиливши голову, пройшов кабінетом і сів на вказаний стілець. Нарешті хтось хоче йому пояснити, що відбувається. О, у нього є безліч запитань. Море, лавина запитань! Дмитро вже розкрив було рота, але чомусь не зміг вичавити з себе жодного звуку. Господар кабінету з табличкою «Консул» мав над ним якусь дивну владу, примушуючи поводитись так, як зазвичай поводиться підлеглий у кабінеті керівника. Дмитро лише безпорадно глянув на співрозмовника і вирішив очікувати, що скаже той. Маленький лисий чоловічок посміхнувся, мовляв, я все розумію, поставив лікті на стіл перед собою і сплів пальці рук.

– Отже, ми нарешті зустрілись. Насамперед давайте познайомимось. Я Консул організації, яку ми звикли іменувати Легіон Хронос. Сподіваюсь, вам вже доводилось чути цю назву?

– Так, хоча…

– Моє ім’я Марк Светоній. Ви, як мені відомо, Дмитро Міщенко?

– Саме так, – відповів Дмитро, взявши себе до рук. – Залишається додати: який абсолютно нічого не розуміє.

Марк Светоній співчутливо посміхнувся.

– Не переймайтесь. Ви тут якраз для того, щоб отримати усі потрібні пояснення. Останні події вас е-е… здивували?

– Вони мене шокували, пане Марк.

– Саме так. На жаль, це завжди відбувається саме так, і ми безсилі вплинути на процес. Громадяни не мають права здогадуватись про існування нашої організації, це записано у законі. Тож підготувати вас до майбутніх подій ми просто не мали права. Крім того, все відбувалось занадто стрімко – Преторій мало не втратив контроль над ситуацією.

Дмитро, вирішивши, що вдавати з себе бідного родича йому все ж не з руки, вільніше розмістився на стільці, дістав з рюкзака пляшку мінералки і відкоркував її.

– Не бажаєте водички?

– Ні, дякую.

Дмитро зробив кілька ковтків, після чого заховав пляшку назад у рюкзак.

– Не хочете розповісти про все з самого початку?

– З радістю. Отже, як ви вже могли здогадатися, світ, до якого звикли ви, не є унікальним і єдиним з точки зору теорії просторово-часового континууму. Все значно складніше і, я б сказав, заплутаніше.

– Це я помітив у першу чергу.

Марк Светоній блиснув поглядом крізь окуляри.

– Ви не могли б спочатку вислухати?

– Так, звичайно.

– Дякую за увагу, – сказав Марк Светоній повним сарказму голосом і за мить продовжив розповідь: – Уявіть собі, що час не є незворотною величиною. Тобто він може рухатись вперед і назад з різною швидкістю, а може й зупинятись. Все, що для цього потрібно, уміти ним керувати. Ми це вміємо. Ми – Легіон Хронос. Коротко кажучи, ми можемо зазирнути в минуле або у майбутнє на необмежений проміжок часу. Звісно, не втручаючись у хід подій.

Так і є, подорожі у часі. Поклавши руку на серце, Дмитро повинен був визнати, що саме про них він очікував почути відтоді, коли така здогадка вперше прийшла йому на розум. Попри всю неймовірність, саме про це твердили усі факти. Не знаючи, як має себе повести після такого фантастичного відкриття, Дмитро вирішив продовжити плавання за течією, з’ясовуючи усі подробиці. До найменших дрібниць. Можливо, саме така лінія поведінки дозволить згодом осягнути картину в цілому. Він продемонстрував господарю кабінету блискучу посмішку і знизав плечима:

– Круто. А яким чином ваші феноменальні здатності пов’язані з тим, що з поверхні Землі пропали люди, а час зупинився?

– Ніяк не пов’язані. Скажу більше: ніхто нікуди не зникав. Це відбулось тільки у вашому суб’єктивному сприйнятті. Якщо сказати простими словами, ви випали з просторово-часового континууму і стали свідком конфлікту між нашою організацією і КВТП.

Дмитро зітхнув. Перше враження, яке панувало над ним під час подорожі у футуристичне підземелля, поступово втрачало свою владу. Залишалась лише підозра, що він опинився у центрі якогось неймовірного розіграшу. Та чи справді розіграшу? Бандити, переслідування яких йому ледве вдалось уникнути, зовсім не були схожими на лагідних жартівників.

– Все це так неймовірно… – зітхнувши, зізнався Дмитро.

– Лише на перший погляд. Для нас це реальність. Не забувайте – стереотипне мислення далеко не завжди відкриває істину. Тож спробуйте для початку поставитись до моїх слів з відповідальністю. Ми з вами у надто серйозній грі, щоб недооцінювати її наслідків.

Дмитро змушений був погодитись. Принаймні до того часу, коли не отримає підказки з приводу своєї подальшої поведінки.

– А хто такі ці КВТП? – запитав він. – І чому, чорт забирай, вони намагались мене убити?!

Марк Светоній почав барабанити пальцями по столу.

– Про все за порядком, – сказав він згодом. – Спочатку ви повинні запам’ятати, що варвари з КВТП – погані хлопці. Організація, яка намагається порушити закон про Час, використовуючи фізичні властивості континууму у власних цілях. Цілі найрізноманітніші. Це збільшення політичного впливу у різні епохи, збагачення тощо. І, як наслідок, численні спроби зміни майбутнього. Їх діяльність несе загрозу існуючому балансу сил. Зараз ця загроза велика як ніколи. Я думаю, перед тим, як переміститись, ви мали змогу спостерігати у континуумі свідоцтва цього.

– Ви маєте на увазі червоне сяйво на обрії?

– Саме його. Не здогадуєтесь що це?

– Жодною мірою.

Марк Светоній вдоволено посміхнувся.

– Звичайно, звичайно. Так і повинно бути. Що ж, я вам поясню – ви стали свідком спроби зміни майбутнього. Пам’ятаєте оповідання Рея Бредбері «І вдарив грім»?

– Я не надто цікавлюсь науковою фантастикою… Там щось про роздушеного метелика?

– Саме так. Темпоральний мандрівник роздушив у Мезозої метелика, що й призвело до кардинальних змін у майбутньому. В нашому випадку ви стали свідком спроби варварів змінити майбутнє на початку ХХІ століття. Криваво-червоні сполохи на обрії це візуальний ефект, викликаний збудженням у темпоральному полі. Саме тому ми змушені були вдатись до радикальних заходів, тобто до введення червоного коду.

Червоний код. Про нього говорив щось загиблий легіонер, якого конвоїри називали Тревором.

– Що таке ваш червоний код?

Марк Светоній, не зморгнувши оком, одразу ж посипав фразами, схожими на цитати з наукового довідника:

– Червоний код є назвою ситуації, під час якої проводиться відокремлення від просторово-часового континуума певного його проміжку. Клонована модель штучної реальності може існувати певний час, відтворюючи, до певної межі, реальний світ, щоправда, з деякими винятками. Фізичні явища видозмінюються пропорційно часу існування моделі і можуть варіюватися в залежності від поставлених під час моделювання задач. Така собі петля часу, що завмер. В ній ви й опинились, юначе. Для вас час застиг, а решта земної кулі продовжила свій рух за часовою координатою. Все просто. Разом з вами залишились наші легіонери і два агенти КВТП, помічені нами під час спроби зміни майбутнього. Що ж стосовно до намірів вас убити, навряд чи варвари ставили перед собою подібну ціль.