Не менше години, роздивляючись міські пейзажі, Дмитро кружляв вулицями. Зрештою зупинився поблизу музею ретроавтомобілів на вулиці Виборзькій, у якому колись бував з батьком. Як же це було давно, подумалось Дмитру, а тут майже нічого не змінилось. Та ж сама охайна огорожа, ретельно підстрижені кущі і яскраво освітлені павільйони, у яких застигли витвори автомобільної індустрії минулого століття. І цієї миті, пригадавши, як він, дванадцятирічний підліток, бродив цими павільйонами поруч з батьком, Дмитро відчув таку самотність, яку, вочевидь, має відчувати космонавт, що знаходиться на відстані багатьох тисяч кілометрів від Землі. Хоча ні, їх навряд чи можливо порівняти – у космонавта, на відміну від Дмитра, є зв’язок з людьми. З людьми, які сидять у центрі управління польотами і будь-якої миті готові сказати щось оптимістичне і підбадьорливе.

Роздумуючи про все це, Дмитро деякий час сидів, поклавши голову на кермо, після чого скинув з себе заціпеніння і продовжив рух закляклими вулицями. І знову картини мільйонного міста, завмерлого, позбавленого руху, приголомшували його, примушували відчувати себе комахою, яка опинилась серед гірського бескиддя. Мертві будівлі з вікнами, у яких сяє світло, пусті автомобілі, чорні дерева вздовж тротуарів…

Хоч він і бував тут кілька разів, але як водій – жодного, тим більше водій, який змушений пробиватися перетвореними на автостоянки шляхами. Інколи доводилось обережно об’їздити тротуарами щільні ряди транспорту, що завмер на дорозі, – Запоріжжя не менш Дніпра славилось своїми заторами навіть у вечірні часи. Спочатку Дмитро навіть хотів покинути машину і далі йти пішки, але, зрештою, відкинув цю ідею. Подумки запитуючи себе, що він хоче знайти у нетрях чужого міста, не мав відповіді й на це запитання. Можливо, розв’язати головоломку, в яку перетворився світ навколо? Але чому саме тут? А можливо, він підсвідомо намагається бути подалі від місця зустрічі з озброєними переслідувачами, яких, за подачею загиблого легіонера, вже й сам почав називати варварами. Піймавши себе на такій думці, Дмитро зітхнув. Легіонери, варвари… Ті, хто затіяв цю безглузду гру, явно марили величчю Давнього Риму. Інакше звідки така хлоп’яцька термінологія? Він знову пригадав перестрілку з варварами і вбивство легіонера. Якщо термінологія й була хлоп’яцькою, сама гра такою не виглядала. Невідомо ким були гравці, у полі чиїх інтересів він опинився, але з приводу того, що обидві команди налаштовані досить серйозно, сумнівів не залишалось. Хто ж насправді друг, а хто ворог? Чи ворогами є усі? Знову безліч запитань. А можливо…

Дмитро натиснув на гальма і зупинився.

Можливо, саме так людина відчуває себе, коли помирає? Справді, а хто може посперечатись з подібним висновком? Імовірно, такий вигляд і має горезвісний тунель, що його сотні разів описували у жовтій пресі, намагаючись привернути увагу сентиментального читача? Або це чистилище, куди після смерті має потрапити студент, який не надто ретельно ставився до виконання своїх студентських обов’язків? Втім, припущення легко перевірити. Оглянувши салон у пошуках чогось, що можна б було використати як тест… тест на життя (божевілля!), Дмитро натиснув на кнопку пристрою для прикурювання. Зачекав кілька секунд, після чого дістав його і притис помаранчеве вічко до зап’ястя лівої руки.

І тієї ж миті заволав від пекучого болю.

Відкинувши розпечений циліндрик, схопився за руку. Воістину – якщо Бог має на меті скарати, спочатку відбирає розум! Відчуваючи шалену лють на самого себе, Дмитро виліз з автомобіля і почав розглядати околиці. Червона смужка неба на сході, здавалось, стала ширшою і набрала ще більш зловісних тонів. Поблукавши поглядом нижче, Дмитро відшукав вхід до невеличкої кав’ярні і почимчикував туди. Не дивлячись на те, що годинник вперто показував двадцять третю двадцять, він встиг добряче зголодніти.

У приміщенні кав’ярні, як і передбачав Дмитро, все виглядало так, ніби її щойно залишили. На стільцях і столиках речі відвідувачів, вітрину-холодильник і вивіску з назвами блюд підсвічено матовими лампами денного світла. Поряд, на шинквасі, працював невеличкий телевізор, демонструючи блакитний фон. І жодної людини навкруги. Дмитро з виглядом господаря зайшов за шинквас, взяв з полиці велику фарфорову таріль, відчинив вітрину-холодильник і набрав собі чималу гірку салату з баликом, оливами, бринзою і вершками. Кілька хвилин поворожив над кавоваркою і, наливши у чайну чашку потрійну порцію еспрессо, сів за один зі столиків. Викинувши з голови думки, які не давали йому спокою протягом останнього часу, взявся за їжу.

У міру того як відчуття голоду відступало, настрій поліпшувався. Роздивляючись картини і рекламні проспекти на стінах, Дмитро навіть подумав, що бути єдиною людиною на Землі не так вже й погано. Чи не самотнім він був від того дня, коли залишився один у батьківському домі? Випускні класи школи, потім інститут… Поклавши руку на серце, Дмитро мусів визнати, що він ніколи не був своїм у жодній з компаній. Його чомусь завжди тримались осторонь. Будь це шкільна вечірка чи дискотека в інституті. Ні, не те щоб він був ізгоєм у колективі. Дмитро завжди мав стриманий і доволі делікатний характер, а також достатню долю самоповаги. І він ніколи б не став для товариства кимось на зразок хлопчика для биття. Але факт залишався фактом – за найменшої нагоди його намагались обійти стороною. Спочатку Дмитро намагався боротись з подібним ставленням, потім робив спроби стати душею колективу, перегортуючи сотні сторінок бульварного чтива з назвами на зразок: «Як стати впевненим у собі» або «Наука бути комунікабельним». Врешті покинув подібні спроби й змирився. Жити можна й без того, щоб бути бажаним гостем у гамірному товаристві однолітків. Він навіть пригадував, що колись саме через таку дивну поведінку оточуючих почав вважати себе людиною, яка випадково попала у цей світ і десь на далекій планеті на неї очікує справжнє життя. Життя великого полководця, або шляхетного принца. Наївні дитячі фантазії. Вони залишаються у дитинстві, примушуючи забути його яскравий макрокосм після того, як ми переступаємо поріг дорослого життя. І змінюємо мрію стати великим полководцем і шляхетним принцом на… Ну хоча б на перспективу стати інженером-програмістом.

Дмитро зітхнув і відставив порожню кавову чашку. Якщо дитячі фантазії, перетворюючись на реальність, стають схожими на його нещодавні пригоди, він радше обере кар’єру програміста.

Перериваючи думки Дмитра, з вулиці долинуло гудіння двигуна. За мить він вже причаївся біля вікна.

Вулицею повільно їхав автомобіль з відкидним верхом. У ньому сиділи люди, від яких Дмитро утік кілька годин тому. Вони уважно роздивлялись навсібіч і про щось розмовляли. В руках у того з них, який сидів на місці пасажира, був невеличкий чорний автомат.

Неймовірно, але вони йшли по його сліду! Дмитро з острахом поглянув на джип, що його залишив не більш аніж за сотню метрів від кав’ярні. Якщо вони запам’ятали машину, він пропав.

Секунди повзли з швидкістю виноградних равликів.

Чоловік з автоматом, здавалось, позирав у самісіньку душу Дмитра, примушуючи подих завмирати.

Але як вони знайшли його? І невже зараз зупиняться?!

Нарешті кабріолет з переслідувачами повільно проїхав повз кав’ярню і зник за рогом. Дмитро перевів подих. Філософський настрій, викликаний можливістю смачно попоїсти, кудись зник і він знову почав відчувати себе загнаною у глухий кут дичиною. В черговий раз з болючими подробицями згадав, як один з варварів відтяв голову його нещодавньому співбесіднику. Що ж вони робитимуть, якщо він потрапить до їхніх рук удруге? На жаль, відповідь на це запитання була очевидною.

Дмитро ще деякий час прислухався, після чого повернувся за столик. Охопивши голову руками, почав роздумувати над тим, що має чинити далі. Чіткого плану він не мав, напевне знаючи лиш одне – з доброї волі ніколи не потрапить до рук переслідувачів. І якщо буде потрібно, захищатиметься до останнього. Втім, що до захисту, не все так безхмарно – Дмитро раптом пригадав, що у його пістолеті залишився усього один набій. Він встав і закинув на плече рюкзак. Очевидно, ті люди якимось чином відчували його приблизне місцезнаходження. Як тоді казав у бістро легіонер? Щось на зразок: «Їм буде важче за нами стежити, але це не надовго…» Схоже, він мав рацію. Ось чому потрібно було рухатись, не залишаючись на одному місці. А заразом і відшукати щось таке, чим можна захистити себе у разі нападу. І таку річ ліпше за все варто пошукати у місці, де її багато, і яке є у кожному сучасному місті. Тобто у поліційному відділку.

Подорож вулицями Запоріжжя зайняла не менше години. Іти доводилось навмання, уникаючи відкритих і яскраво освітлених місць. За цей час Дмитро відшукав кілька салонів краси, десяток продовольчих крамниць і навіть районну державну адміністрацію, доки нарешті не помітив будівлю за високим бетонним парканом. Біля будівлі стояли кілька патрульних «тойот», привітно підморгуючи блакитними вогниками. Усі патрульні машини, звісно, були пустими. Про всяк випадок Дмитро оглянув їх і у двох знайшов ключі, вставлені у замок запалювання. Це так, про всяк випадок. Для себе він вирішив, що певний час рухатиметься на своїх двох, привертаючи якомога менше уваги.

Приміщення поліцейського відділку виглядало так, як має виглядати середньостатистичне кубло охоронців правопорядку. Невисокий, оздоблений пластиковим профілем ґанок, металеві двері, вікна з ґратами. У фойє, вздовж стіни, ряд крісел з відкидними кришками. Такі крісла можна побачити лише у подібних місцях – чорні, подряпані і рипучі. Від коридору, який проходив повз віконце чергового і вів в глиб будівлі, фойє відділяв невисокий бар’єр з полірованих сталевих труб і влаштований у ньому турнікет. Одна з ламп у коридорі помітно мерехтіла, примушуючи предмети інтер’єру немов рухатись у дивному, позбавленому ритму танку. Скоріше для очищення сумління, аніж сподіваючись зустріти тут когось, Дмитро покликав:

– Агов, поліціє!

Тиша. Дмитро рішуче крутнув турнікет і попрямував до кімнати чергового, сподіваючись там знайти зброярню.

Через п’ять хвилин, закинувши на плече брезентовий ремінь автомата і розпихавши по кишенях куртки запасні магазини, він крокував у напрямку багатоповерхового будинку, що височів неподалік. Дмитро вже зрозумів, що не знайде тут того, по що приїхав. Якщо люди зникли й не в усьому світі, в межах досяжності їх не було напевне. Крім того, на хвості у нього все ще перебували агенти таємничого КВТП, і мету їхньої подорожі він з’ясовувати не збирався. Але й повертатись додому зараз не міг. Втома, яка охопила його своїми сонливими обіймами, не дивлячись на те, що годинник так і не показав двадцять третьої двадцять один, примушувала знайти захищене місце і відпочити. Дмитро все ще сторожко озирався, перевіряючи, чи поряд немає переслідувачів, але розумів, що зупинитись все ж прийдеться. Дещо заспокоював той факт, що тепер у нього є чим захищатись.

У під’їзді висотного будинку на нього очікувало розчарування – двері усіх квартир виявились зачиненими. Пометикувавши, Дмитро дійшов до висновку, що інакше і не могло бути. Він сам ніколи не залишав вхідні двері квартири відчиненими, отже, схожу картину застав і тут. Усі квартири були, без сумніву, порожніми. Але потрапити до будь-якої з них, не зламавши двері, було завданням непосильним. Деякий час Дмитро розглядав міцні лаковані чотирикутники, після чого подався надвір. Не кажучи вже про гуркіт, який доведеться здійняти, проникаючи всередину будь-якої з квартир, спати у приміщенні, двері якого не зачиняються наглухо, він не бажав. Надто небезпечно і ніякого натяку на наявність запасного виходу для втечі. Для такої цілі більше б підходив… Дмитро поки не вирішив, що більше підходило, аби убезпечити його від раптового нападу, але вперто йшов все далі пустими, заповненими холодним сяйвом ліхтарів вулицями.

Побродивши темними алеями якогось парку, він нарешті зрозумів, що необхідно відшукати, і вже за чверть години підійшов до великого меблевого магазину. Широкі скляні двері вдалось розсунути за допомогою автоматного ствола швидко і без великих зусиль. Дмитро, оглядаючи напівтемне приміщення з рядами новісіньких шаф, столів і кухонних куточків, піднявся сходами на другий поверх і відшукав відділ м’яких меблів. Тут, вишикувавшись у рядок, розташувались не менше сотні різноманітних диванів, крісел і ліжок. Ось що захистить краще, аніж броньовані двері квартири у багатоповерхівці. Він просто загубиться серед цього розмаїття і матиме час відкрити вогонь першим, якщо його розшукають. Дмитро пройшов у куток, з якого можна було бачити все, що відбувається у торговій залі, зняв автомат з запобіжника і за хвилину вже спав, звернувшись калачиком на канапі.