Розділ VI

Ранок після буремної ночі видався сонячним, навіть урочистим. Прозорий купол неба вражав чистою бірюзою, яку не наважувалась порушити бодай дрібна хмарина. Сонце, яке палало на сході світовою пожежею, позолотило маківки церкви Святої Покрови, додало свіжих кольорів квітнику навпроти й почало швидко випалювати росу на пожовклій траві майдану. Приземкуваті курені з викладеними дерниною дахами ще відкидали похилі тіні, але з димарів курінних кабиць²¹ у небо потяглись перші несміливі пасма диму. Там кашовари розпочинали готувати сніданок. Прості, але поживні страви. Булькав у казанах куліш, шкварчало на великих пательнях сало, перетворюючись на хрусткі шкварки, а у вуглях перегорілих вогнищ доходили коржі-загреби, що їх за звичаєм пекли прямо під шаром попелу.

На фортечних вежах настав час зміни караулів. Утомлені нічним чергуванням запорожці, чиї очі вглядались у ніч у пошуках непроханих гостей, тепер йшли відпочивати. Залишали оборонні споруди козацької столиці новій зміні захисників. Помітним був рух і біля будинків січової старшини. Там бігали джури, юрмились козаки. Деякі, виконуючи накази кошового, виставляли в ряд вози. Утворювали з них підвищення і встеляли його перськими дорогими килимами. Кілька козаків під командою військового довбиша²² виносили на світ Божий мідні тулумбаси²³, установлювали їх неподалік від імпровізованого помосту. Готувалась військова рада, і Семен Паливода знав причину її підготовки. Проте ці заходи цікавили його найменше. Свою роботу він виконав і мав намір відпочивати. Можливо, у човні серед плавнів з вудкою в руках, а можливо, у одному з шинків, якими так славилось передмістя Запорізької Січі. Хоча, помізкувавши хвилину, дійшов до висновку, що одне одному жодною мірою не завадить. Просто для кожного з варіантів відпочинку має бути свій час. Як і для ранкових занять фізичними вправами, що їх Паливода звів у статус обов’язкового дійства як для себе, так і для свого зброєносця.

Семен повернувся до Пилипенка, який стояв навпроти нього одягнений точнісінько так, як і сам Паливода – у самих лише шароварах, підперезаних шкіряним очкуром.

– Добре, повернемось до наших баранів. Сьогодні залишимо шаблі в спокої? – запитав у Микити.

– Саме так.

– Тоді гопак?

– Дякую, ясний пане, – простодушно посміхнувся Микита.

– Тоді захищайся, голубе!

Семен перейшов до справи одразу. Швидкими й плавними рухами, які більш за все нагадували звичайний гопак, наблизився до Микити й атакував його, наносячи удари руками й ногами. Пилипенко, який мало не від початку їхнього знайомства виявив у собі неабиякий хист до бійки на кулаки, вправно відбив кілька перших атак і собі перейшов у наступ.

– Непогано, – резюмував Семен. – Продовжимо.

Він спробував атакувати ударами рук і мало не пропустив нищівний удар у корпус. Здивувавшись, подумав, що Пилипенко вчиться з неймовірною швидкістю. Принаймні під час минулих занять нічого подібного він продемонструвати не міг. Семен усміхнувся і вирішив надалі діяти обережніше. Близько хвилини бійці кружляли один навпроти одного, намагаючись досягти вигідної для атаки позиції. Але скоро Семену це наскучило і він вирішив діяти. Розпластавшись у присядці, спробував підсікти ногу суперника. Микита очікував такого розвитку подій. Він відсмикнув ногу і цього разу таки досяг мети – в голові в Семена загуділо від потужного удару, яким його нагородив Пилипенко.

– Не болить? – не приховуючи глуму, запитав Микита, коли Паливода піднявся.

– А мало б? – Семен посміхнувся й собі, після чого пішов у рішучий наступ.

Хвилин за п’ять все було закінчено, а Микита полетів на землю з не менш жалюгідним виглядом, аніж щойно Паливода. Потім ще раз і ще. Нарешті, добряче спітнівши й захекавшись, бійці почали втрачати темп. Паливода вирішив, що настав час зупиняти поєдинок.

– Досить, – мовив він так спокійно, ніби щойно не пропустив удар у вухо, навзаєм нагородивши Пилипенка двома стусанами в груди і одним у щелепу. – Добре. На кулаки майстерно б’єшся.

Вони повертались до куреня, збиваючи носами чобіт з трави ранкову росу.

– Можливо, пора й шаблею оволодіти? – поглянув Семен на Пилипенка, вирішивши продовжити давно розпочату розмову.

Микита у відповідь лише замотав головою:

– Е ні, ясний пане. То не моє. Я людина з книжкою, не вояк.

Семен не здивувався. Подорожуючи удвох з Микитою степами наддніпрянської України й Диким Полем, він намагався привити тому вміння постояти за себе за допомогою зброї. Зрештою, такою була необхідність непевного часу. Адже зустріч з татарським загоном або ватагою місцевих розбійників була цілком ймовірною, а тоді лише власна вірна рука стане на заваді полону або смерті. Пилипенко погоджувався з таким твердженням, але вперто відмовлявся навчатись фехтуванню або стрільбі. Він не любив зброю, натомість був схиблений на магії, алхімії, астрології й окультизмі. Максимум, на що він погоджувався, це навчання бойовому гопаку, у чому робив немалі успіхи. Зрештою, Семен махнув рукою. Кожному своє. І хоча вважав, що захоплення окультними науками навряд чи має відношення до корисних знань, ставився до захоплення свого помічника по-філософськи.

Вони підійшли до великого корита, що стояло поблизу колодязя, у дворі будинку для гостей. По черзі заходились умиватись прохолодною джерельною водою. Кілька хвилин Семен насолоджувався свіжістю й відчуттям сили у власному тілі, після чого ретельно обтер торс великим вишитим рушником. Лише тепер помітив, що біля інших дверей будинку, який було поділено на дві окремі половини, надто людно. Там, під очеретяним навісом конов’язі, пережовуючи ячмінь з ясел, влаштувались півтора десятка коней. Біля коней порались жовніри у блакитних каптанах і каракулевих шапках. Підсипали в ясла зерно, знімали сідла, витирали мокрі боки тварин ганчір’ям. З висоти різьбленого ґанку за ними спостерігав невідомий чоловік, судячи з усього поляк. Невідомий мав руді вуса, бліде обличчя й відгукувався на «пан ротмістр²⁴». Він пив чай з великого керамічного кухля й кидав погляди у бік Семена й Микити, намагаючись робити це так, щоб останні не помічали його уваги.

– Хто ці люди? – запитав Паливода в Микити, знаючи напевне, що той уже про все випитав і дізнався.

– Поляки, – байдуже знизав плечима Микита. – Снідати зараз подавати?

Семен відвів погляд від конов’язі й поглянув на Микиту.

– Так. Кухлик кави, смажена яєчня і свіжий хліб. Ось що зможе компенсувати мені нашу нічну прогулянку.

– За хвилину все буде готово.

Семен закінчив обтиратись і жбурнув рушника Микиті.

– Що ж, ходімо. А скажи мені, Микито, – раптом нагадав він, – чи зможеш ти відшукати для нас гарного човна і кілька вудок?

– Пан має лише наказати, – відповів Микита. Його хитрувате обличчя, заросле охайно підстриженою рудою борідкою, розпливлось у посмішці. – Все готово від вечора, а старий Мирон, той, що розпоряджається на січовій корабельні, показав мені заплаву, в якій можна рибалити гарних линів.

Семен зупинився й замріяно прикрив очі.

– Лини… Чого ще можна хотіти від прекрасного літнього дня?

– Воно-то так, пане, хіба…

Семен уважно поглянув на помічника.

– Я чогось не знаю?

Замість відповіді Микита поглянув на ґанок, де розташувався ротмістр. Звідтам долинули голосні розмови. Поляки, які прибули на Січ разом з ним, висипали на ґанок і про щось голосно радились. Судячи з кількості дорогого сукна й золотого шиття в їхніх убраннях, сусідами стали якісь досить поважні птиці. Семен зітхнув і продовжив свій шлях. Коли збігав сходами на ґанок своєї частини будинку, у грудях відчув неприємне передчуття. Воно промовляло, що плани на відпочинок знаходяться під загрозою.

У світлиці на столі стояла пательня зі смаженою яєчнею, скиби свіжого білого хліба й велика мідна кавоварка, від якої до стелі здіймалась ароматна пара. Доповнювали сервіровку порцелянові тарілки, чашки і срібні виделки. Семен сів за стіл, указав на місце навпроти себе Микиті й за хвилину обидва заходились снідати. Їли мовчки, Семен – про щось розмірковуючи, Микита – не наважуючись відволікати пана від думок. Закінчивши з яєчнею, Семен налив у крихітну порцелянову чашку кави й відкинувся на спинку крісла. Деякий час задумливо спостерігав за ластівками, які сновигали за вікном. Десь там, під стріхою будинку було облаштовано їхнє гніздо, у якому безперервно вимагали їжі пискляві пташенята. Тож діловите сновигання пташок не припинялось ні на мить. Далі, за частоколом фортеці, ледь помітною на такій відстані блакитною стрічкою ніс до моря свої спокійні води Дніпро. Поверхнею води рухались кілька білосніжних вітрил. Недобре передчуття, яке з’явилось перед сніданком, поволі почало розчинятись, даючи місце спокою.

Ідилія продовжувалась недовго. Розмови й рух на вулиці стали більш гучними. Настільки, що можливо було розібрати окремі фрази. Говорили польською. Семен зітхнув і перевів погляд з просторів за вікном на спартанський інтер’єр світлиці. За хвилину поставив на стіл порожню чашку й повернувся до Микити:

– Що тут роблять ці поляки?

– З візитом прибули, – недбало відповів Микита, сьорбаючи каву.

– З візитом. Вони надто галасливі. Напевне, потрібно їм сказати, що кошовий навряд чи буде у змозі їх прийняти.

– Так вони не до кошового, – гмикнув Микита.

Семен здійняв брови:

– Цікаво. До кого ж тоді?

– До тебе.

Семен у задумі пригладив вуса. Передчуття не обдурили, а Микита, судячи з усього, уже перекинувся кількома словами з людьми блідого ротмістра й нічого йому не сказав. Спочатку сніданок, справи потім. Він сам так навчив помічника.

Голоси, здається, наблизились. Між ними вирізнявся один, який у досить різкій формі висловлював своє неприязне ставлення до «триклятого схизмата». Семен похитав головою.

– Очевидно, ті голосні розмови є наслідком праведного обурення їх милостей? – запитав згодом. – Обурення з приводу того, що їх не прийняли негайно?

– Саме так, ясний пане, – хитнув головою Пилипенко.

– Ти ще той пройдисвіт, Микито, – голос Семена свідчив, що він скоріше хвалив помічника, аніж мав на меті його відчитати. – Що ж, судячи з одягу вельможного панства, а також із породи їхніх коней, можу припустити, що ці люди не звикли до подібного ставлення. Цей факт підтверджує хоругва з гербом Леліва²⁵. Я можу їх зрозуміти.

Микита насупився.

– А нічого мене хлопом обзивати. І невідомо, хто тут «пся крев»…

Семен посміхнувся й заходився неквапно накладати тютюном свою улюблену люльку.

– Ти вірно все зробив, – зауважив, ударивши кресалом. За чверть години, коли залишки сніданку й посуд було прибрано, а Семен Паливода з поважним виглядом сидів за вкритим зеленою сукняною скатертиною столом, Микита, вислухавши насамперед кілька дошкульних фраз, мав честь запросити гостей до «його мості пана фахівця з розслідувань». Вочевидь така пишна форма рекомендації не мала сильного впливу на представників шляхетного панства, змушеного очікувати на прийом цілу годину. Принаймні очі старшого з них – того самого ротмістра в киреї з соболиним коміром і золотою застібкою, метали блискавки. І якщо його голос не реалізував громів, то лише тому, що шляхетний пан був надто роздратований навіть для цього. Він проігнорував привітання й навіть не думав знімати свою пишну боброву шапку, увінчану павичевим пером. Лише нервово стискав затягнуті в шкіру рукавиці пальці на руків’ї прикрашеної золотом карабели. Двоє його супутників мали не менш грізний вигляд. Хіба вираз обличчя кожного з них висловлював не обурення, а презирство.

Семен спокійно витримав блискавки з-під густих брів ротмістра і посміхнувся натягнутою посмішкою. Більш пильно роздивившись останнього, побачив перед собою доволі молоду людину. На вигляд посланцеві було років двадцять п’ять, і лише пишні руді вуса додавали йому солідного вигляду. Одяг супутників ротмістра був дещо скромнішим. Один з них, високий і блідий, мав на собі оксамитовий каптан, другий, невисокого зросту домініканець, лисий, з качкоподібним носом на округлому обличчі, чернечу сутану. Саме домініканець найбільше привернув увагу Семена. Точніше не сам він, а його очі. Це не були очі людини. Семен одразу навіть не зміг знайти аналогію пустому крижаному погляду ченця. Помисливши, вирішив, що таким поглядом у морській глибині супроводжує свою здобич акула. Він указав на крісла навпроти себе.

– Прошу, панове… На жаль, не маю честі знати ваших імен. Присядьте.

Ротмістр гучно відкашлявся, демонструючи, що його обурення все ще не має меж. Але всівся в крісло і навіть зволив відрекомендуватись:

– Віктор Мацейовський. Маю честь бути військовим товаришем його ясновельможності Адама Ієроніма Сенявського. І, прошу пана, не звик до подібного ставлення. Рівною мірою як мої супутники – поручник Міхай Березовський і його святість превелебний отець Бенедикт!

– Семен Ольховський! – відрекомендувався Паливода. Другу частину фрази він багатозначно проігнорував. – Радий бачити вас, шановне панство. Можливо, почет пана військового товариша теж зволить присісти?

Той, кого ротмістр назвав Міхаєм Березовським, хитнув головою на знак згоди і сів у крісло поряд з ротмістром. Бенедикт у свою чергу нагородив Семена довгим акулячим поглядом і всівся на лаву. Застиг, перекидаючи між пальців правиці чотки, зроблені з великих бурштинових кульок.

– По кухлику кави? – запитально поглянув на ротмістра Семен.

– Ні.

– Можливо, вина?

– Зайве, – буркнув Мацейовський. – Ми воліли б перейти до справи одразу, без довгих передмов. Дайте наказ своєму служнику вийти. Орудка, яку я маю честь обговорити, є дорученням його ясновельможності. Дорученням конче конфіденційним!

Семен поглянув на Микиту, потім на ротмістра.