Розділ ІV

Плавні, які неподалік від острова Базавлук оточували стрічку Дніпра пасмом очерету в кілька верст завширшки, нічної пори жили своїм буйним життям. Шелестіли високими стеблами очерету, плескотались, кричали голосами численного птаства й позирали на козацький дозор прихованими очима хижаків. Сила-силенна живності переживала у мороці місячної ночі свої маленькі тріумфи й трагедії. Десь рились у пошуках їжі дикі вепри, сторожко поводила вухами сповнена грації лань. Вагалась, чи напитись води, чи кинутись навтьоки. Темними тінями вишукували здобич вовки й діловито будували свої заплави трудяги-бобри. Звідкись чувся навіть рик ведмедя, що невідомо в яких справах гуляв болотистими плавнями. А над усім цим царював потужний жаб’ячий хор.

Семен притримав коня, насолоджуючись краєвидами нічних плавнів. Погода видалась тихою, а темний купол неба, на якому під час заходу сонця гуртувались купчасті білосніжні хмари, на ніч очистився і вкрився міріадами зірок. І серед тисяч блискучих вогників немов щедрими мазками невідомого живописця розлігся рукав Чумацького Шляху. Микита, який тримався поруч, теж замилувався картиною нічного неба в супроводі симфонії нічних плавнів. На деякий час обидва навіть забули, з якою метою приїхали. Втім, дійство відбувалось недовго – за чверть години зійшло бліде око повного місяця, приховуючи зоряне різноманіття. Слідом за цим хропіння коней, брязкання упряжі й тихі розмови запорожців повернули їх з небес на землю, примушуючи спостерігати за більш прозаїчними речами, аніж зорі над головою.

Семен прислухався. Неподалік лунав притишений голос кошового. Отаман особисто очолив один із роз’їздів комонного козацтва, які вийшли у степ. Збори, з огляду на той факт, що здобич у жодному випадку не можна було злякати передчасно, зайняли увесь вечір. Кошовий і кілька його вірних джур збирали лише тих запорожців, до кого мали цілковиту довіру. Але навіть їм не розповідали про справжню мету виходу. Усі, окрім Семена Паливоди, самого кошового отамана і Микити, а також дев’ятьох очільників козацьких чат, вважали, що полюватимуть на татарський чамбул, який несподівано з’явився в безпосередній близькості від Січі.

Семен видобув із кишені каптана схожий на цибулину срібний годинник. У непевному світлі місяця зміг роздивитись стрілки. Вони вказували на першу годину по півночі. Ще за півгодини місяць підніметься у височінь і плавні засяють немов на долоні. Тож невідомий злочинець, ким би він не був, повинен з’явитися зараз або ніколи. Втім, другого Семен не припускав. Він надто гучно з’явився на Січі, а за годину після бою з Обухом у всіх шинках січового передмістя тільки й було розмов, що про тисячу флоринів, які Паливода повернув у казну, упіймавши будівничого, який виявився шахраєм. Тому, хто розпочав усю цю непевну справу, стало недобре. А коли додати, що заколотник не знав, чи розкрив його ім’я упійманий, вихід залишався один – бігти світ за очі. Адже тут на нього очікувала люта смерть на шибениці чи на гаку. Він, звичайно, не міг знати, що, на превеликий Семенів жаль, справжнього імені заколотника злодюжка не розкрив. Коли його допитували в черкаській в’язниці, куди той потрапив завдяки проханню Семена Паливоди, з’ясувалось, що горе-будівничий просто не знав імені, називаючи свого замовника «його ясновельможність». Проте, як справедливо вважав Семен, паніка мала зробити решту справи й очікувати залишилось недовго.

Він не помилився. Щоправда, примхлива фортуна посміхнулась не настільки приязно, як на це можна було розраховувати, але й не повернулась спиною. Не було погоні й бійки, не було куль, які шипіли біля скроні, не лунав дзвін мечів. Усе відбулось більш прозаїчно. Втім, кулі були, але пізніше. Коли місяць видряпався на небосхил, до Івана Нагнибіди під’їхав джура з доповіддю, що трьома верстами західніше козацька чата затримала військового суддю Пилипа Дрозда, який не міг пояснити, з якою метою серед ночі зібрався їхати в невідомому напрямку.

– Де він?! – вихопилось у кошового.

– Там, де затримали. Батько курінний дав наказ його роззброїти і їхати до вас зі звісткою.

Недобрий погляд кошового був легко помітним крізь морок місячної ночі.

– Суддя! Але чому?!

– Можливо, він сам про все розповість, – припустив Семен.

Іван Нагнибіда вдарив коня острогами, наостанок заявивши:

– Що ж, поїдемо до нього на поклони. І вір мені, Паливода, він усе розповість!

Їхали риссю крізь степ і примарне місячне сяйво. Першим – кошовий отаман, який ледь приховував лють і нетерпіння, за ним решта загону. Попереду помітили, нарешті, світло смолоскипів і кількадесят вершників, що завмерли серед поля, очікуючи. Наблизились.

Пилип Дрозд, п’ятдесятилітній товстун, якого Семен звик бачити сповненим пихи й розуміння особистої важливості, цієї миті так не виглядав. Скоріше був схожим на загнаного звіра. Він переводив погляд з одного козака на іншого, крутився в сідлі й смикав за повід, від чого кінь теж змушений був крутитися з боку на бік. Його обличчя з насунутою на лоб шапкою вражало виразом розгубленості навіть у мерехтливому світлі смолоскипів. Коли Дрозд помітив кошового, завмер, пустивши повід. Очевидно, зрозумів, що опиратись далі немає сенсу.

– Отже, ви все спланували? – видихнув якось тужно.

– А ти як думав, пане суддя? – відповів запитанням на запитання Нагнибіда. – Мислив тихцем нас покинути, а ми ні сном ні духом? Ні, голубе! Не можемо тебе пустити, не попрощавшись.

Дрозд спробував посміхнутись, що йому не надто вдалось.

– Ти дурень, Нагнибіда. Завжди був дурнем. Така людина, як ти, не може носити булаву кошового отамана.

Кошовий посміхнувся недоброю посмішкою.

– Чому ж? Козаки інакше вважають, тому й обрали. Рада обрала, під знаменами, вільними голосами й при арматі¹⁷!

Військовий суддя приречено зітхнув.

– Козаки… Сірома! Такі ж голодранці, як і ти, Нагнибіда. Як же я вас усіх ненавиджу! Чому ви повинні вирішувати за мене? Чому маю коритись тому, у кого ні шеляги за душею?

Голос кошового наповнився металом:

– А тобі, дуко¹⁸, голодранці не до вподоби? Від них вернеш свого шляхетного носа? Дарма! Січ завжди була обороною для будь-кого. Чи ти шляхтич, чи козак, а чи кріпак. Не питалась, у кого скільки золотих за душею. Лише в Бога віруй та Україну люби! У тебе, бачу, не так? Що ж, я справді старий дурень, коли ти у мене майже рік за військового суддю був.

Кошовий говорив голосно, майже перейшов на крик, але Дрозд його вже не слухав. Погляд військового судді прикипів до Семена, який спокійно сидів у сідлі поруч з кошовим.

– Ти… Все ти, клятий! Я все продумав! Усе прорахував, але ти, мерзотник, повинен був сунути свого носа у мої справи! – заверещав Дрозд і в руці в нього з’явився пістолет.

Семен навіть не думав тікати або ухилятись. Марно. Від нього до заколотника не більше п’яти кроків, а той, судячи з усього, жартувати не збирався. За коротку мить, що минула від першого крику «зброя!» до пострілу, він устиг лише подумати, що Дрозда погано обшукали. І все виглядатиме дуже кумедно, коли затриманому вдасться застрілити свого кривдника, перебуваючи в оточенні двох десятків запорожців.

Постріл пролунав оглушливо, а іскри з пістолетного ствола опалили обличчя. Куля пролетіла зовсім поруч, хоча Семен не зміг би сказати, чи чув її свист. За мить пролунав другий постріл, Пилип Дрозд відсахнувся, впустив пістолет і важко завалився набік, упавши під ноги власному коневі. У тиші голосно співали цикади, заступивши притихлий жаб’ячий хор. Семен поглянув на кошового й помітив у нього в руці великий рейтарський бандолет¹⁹, з дула якого вилась цівка диму.

– Скурвий син, – резюмував Нагнибіда, заховав бандолет у кобуру на сідлі й заходився накладати люльку. – Надто легко помер.

Семен відкашлявся:

– Він на це розраховував. На добраніч, батьку. Щось я втомився.

Він повернув коня і в супроводі Микити поїхав туди, де місяць відвоював у темряви громаддя січової фортеці. Там горіли вогники смолоскипів і невидимі вартові вдивлялись у морок, насторожені стріляниною. За спиною почув голос кошового:

– Паливодо!

– Так, батьку, – притримав коня Семен.

– Я твій боржник.

– За все розраховано.

Кошовий неквапно похитав головою:

– Гроші – пил. Я твій боржник.

– Як скажеш, отамане.

Розділ V

Коні налякано захропіли, а передня пара навіть спробувала звестись дибки. Ридван, який до цього плавно похитувався, долаючи темряву ночі, зупинився. Адам Ієронім Сенявський прокинувся й від несподіванки вдарився головою об спинку дивана, на якому сидів. Відкашлявшись, невдоволено гукнув:

– Що там відбувається? Чому стали?

Замість відповіді до нього долетіло цьвохкання батога й крики кучера, якими той намагався примусити коней рухатись. Залишки сну після смачної вечері в замку розтанули, немов передранкова імла. Сенявський смикнув завісу на бічному вікні ридвана й спробував роздивитись, що відбувається.

Обабіч шляху, що вів від Меджибожа до лісової резиденції пана старости, яку останній звик іменувати мисливським будинком, тяглись лісові нетрі. Зараз, залиті непевним світлом повного місяця, вони виглядали таємниче, навіть моторошно. Спочатку Сенявський не міг роздивитись там жодного руху, але за мить відсахнувся від вікна, налякавшись руки в шкіряній рукавиці, яка постукала у вікно.

– Пане старосто, прокидайтесь! – Рука, як і голос, належали форейтору²⁰, що супроводжував екіпаж Сенявського. Форейтор покинув своє місце в сідлі й стояв на ніжці ридвана.

Пан Адам опанував себе і рішуче відчинив дверцята ридвана. Жовнір виглядав стривоженим. У лівій руці тримав смолоскип, з якого на дорогу скрапували краплини палаючої олії. Праву нервово стискав на руків’ї одного з пістолетів.

– Чому стоїмо? – намагаючись заглушити страх металом у голосі, запитав Сенявський.

– Вовки, пане староста. Коні налякані.

– Вовки?

– Вони, кляті.

Сенявський відчув, як його страх перероджується в напад люті.

– Але я, чорт забирай, наказував постріляти вовків ще півроку тому! І мені доповідали, що наказ виконано. Звідки вони тут?

– Не можу знати, – жовнір покрутив головою. – Ми їх справді вибили до ноги…

Цієї миті, перериваючи жовніра, попереду пролунало моторошне виття. Раз і вдруге. Після цього в лісових нетрях праворуч і попереду ридвана Сенявський почув гарчання.

– Но! Вперед! Уперед! – ще більш енергійно замахав батогом кучер, але шістці коней, що були запряжені у ридван, його дії не додали бажання бігти в темряву. Налякані тварини хропіли, стригли вухами й намагались задкувати. Сенявський намацав на сидінні поруч із собою кобуру з пістолетом. Оголив зброю, звів курок, після чого поглянув на форейтора.

– Чого ти на мене витріщився?! – заволав щосили. – Іди виконуй свою роботу! Чи мої драгуни, маючи при собі зброю, бояться якихось там вовків?!

Жовнір уклонився, поглянув якось безнадійно на Сенявського, потім на кучера і пішов шляхом вперед, туди, звідки щойно вчулось вовче виття. Сенявський став на сходинку ридвана й уважно спостерігав за жовніром. Якийсь час його було видно на залитій місячним сяйвом бруківці. Потім він перетворився на неясну тінь, що її оточувала жовтувата плямка світла від смолоскипа. Минуло близько трьох хвилин. Тиша, яку тепер не порушувало ані вовче виття, ані хропіння коней, почала заспокоювати. Кучеру навіть удалося зрушити з місця ридван, і вони повільно покотилися слідом за форейтором, смолоскип якого вдалечині освітлював шлях. На мить Сенявському здалось, що небезпека залишилась позаду. Однак уже за хвилину він відчув, як від жаху кров стигне у жилах. Біля драгуна метнулась темна тінь, він несамовито залементував і упав на землю. Смолоскип згаснув, і з освітленої місяцем напівтемряви линуло лише несамовите гарчання.

Сенявський похапцем перехрестився й зачинився в ридвані. Знадвору чув, як кучер на козлах почав молитись. Коні, яких було залишено напризволяще, раптово потягли і, полишивши стрічку шляху, побігли в ліс. Деякий час екіпаж їхав у темряві, підскакуючи на невидимих вибоїнах. Скло у дверях вилетіло, засипавши Сенявського гострими скалками, він кілька разів болісно вдарився головою, після чого знепритомнів.

Коли пан староста прийшов до тями, він лежав на підлозі ридвана. Застогнавши, провів долонею по обличчю й відчув щось липке. Очевидно, подумав Сенявський, скалки розбитого скла порізали обличчя. Біль не давав себе знати.

– Гей, кучере! – покликав він, відчуваючи, як крижані лабети страху все сильніше стискають його серце. Від страху навіть згадав ім’я кучера. – Кшисю, де ти?

Відповіддю слугувала мертва тиша. Сенявський відшукав у темряві пістолет і повільно виліз із ридвана.

Він знаходився в чорному лісі. Вочевидь екіпаж застряг серед дерев і далі їхати просто не зміг. Сяйво повні не могло пробитись крізь крони дерев нагорі, тож скільки не намагався пан староста, але нічого роздивитись не зміг. Нічого, окрім тьмяного вогника олійного ліхтаря, який досі мерехтів поряд з місцем кучера на козлах. Стискаючи тремтячими пальцями руків’я пістолета, Сенявський поволі підійшов до ліхтаря. Озирнувся. Здається, поряд нікого.

– Кшисю, де ти, мерзотнику?! – ще раз покликав староста і знову не дочекався відповіді. Він відшукав у темряві уламок сухої гілки, похапцем вирвав з дверей ридвана завіску і, намотавши її на палицю, заходився поливати олією з ліхтаря. Коли імпровізований смолоскип був готовий, підняв закоптіле скло на ліхтарі й запалив його, освітлюючи все на кілька метрів навкруги.

Те, що побачив Адам Ієронім Сенявський, примусило його ще більше похолонути від жаху. Коні нікуди не поділись, як він одразу припустив. Як і кучер, якого пан староста не міг докликатись. Усі вони лежали у кривавих калюжах з розірваними горлянками. Невидючі очі кучера дивились у височінь, а на його обличчі, навіть у світлі смолоскипа, можна було роздивитись мертвенну блідість. Сенявський зашепотів молитву, одночасно прислухаючись до звуків у лісових хащах.

Спочатку все було тихо, але вже за хвилину здалеку долинуло зловісне вовче виття. Староста рвучко повернувся в тому напрямку, звідки почув виття, і викинув уперед озброєну руку. Лише темрява. І звуки в ній. Тепер, окрім виття, ясно можна було розібрати шурхіт минулорічного листя під чиїмись ногами, тихе гарчання. Раптом Сенявський осягнув, якої трагічної помилки він припустився. Смолоскип! Нападники, ким би вони не були, спочатку не помітили його, тож, убивши кучера і коней, пішли геть. А зараз побачили світло і повертались. Сенявський пошепки вилаявся, пожбурив смолоскип геть і одним стрибком заплигнув між трупи коней. Утиснувся між них, намагаючись стати одним цілим з землею і холодіючою плоттю.