– Пане Мацейовський, у мене немає таємниць від мого помічника. Тож можете говорити у його присутності.

– У мене доручення, від виконання якого значною мірою залежить доля пана Сенявського! – звився ротмістр.

– І все ж я змушений настояти на своєму. Тим більше, що справа, задля якої ви сюди прибули, знаходиться у межах його компетенції.

– Прошу? – не зрозумів Мацейовський.

– Мій помічник є спеціалістом з окультизму, – поглянув Семен на ротмістра впритул.

Мацейовський хотів щось відповісти, але цієї миті домініканець мовчки здійняв руку з чотками, наказуючи йому скоритись. Це здивувало Семена, але він зробив вигляд, що нічого не помітив. Ротмістр відкашлявся.

– Отже, справа задля якої ми сюди приїхали, є досить складною… – промимрив він.

Семен із розумінням похитав головою.

– Так, так, мені відомо про трагічні події в маєтку Сенявських. Здається, убито сина його ясновельможності?

Від несподіванки Мацейовський мало не розкрив рота. Його пишні гусарські вуса почали виглядати кумедно, нагадуючи неохайні пензлі, що їх маляр помив після роботи не надто ретельно й залишив сушити один навпроти другого. Міхай Березовський нервово осміхнувся й лише домініканець залишився незворушним.

– Але, прошу пана, це трапилось лише кілька днів тому. Ми поспішали, як могли, звідки… – бубонів Мацейовський. Увесь пафос, з яким він розпочав розмову зник, і Семен побачив перед собою просту людину. Людину, яка мала на душі надто великий тягар проблем.

– Звідки мені про все відомо? – Паливода здійняв брови. – Але володіння потрібною інформацією і є тим хистом, завдяки якому я заробляю собі на життя. На жаль, мій батько, нехай земля йому буде пером, не зміг залишити мені великих маєтків. Натомість наділив жагою до пригод. І, мушу сказати без непотрібної скромності, здатністю мислити аналітично.

Мацейовський, не знайшовши відповіді, промовчав. Мовчали й решта відвідувачів. Семен, посміхнувшись самими кутиками вуст, продовжив:

– У моєму доробку більше двох десятків розкритих злочинів і справедливо покараних злочинців. Тож не варто набивати собі ціну розміром статків і привілейованим становищем вашого сюзерена. Адже, панове, ви саме тому звернулись до мене і навіть зволили здолати шлях через Дике Поле. А потім терпіли немилосердне ставлення, яке я дозволив собі виключно з вини мого недбайливого служника?

Слова Семена, очевидно, справили на відвідувачів потрібне враження. Виключаючи Бенедикта, стосовно якого не можна було сказати нічого певного. Домініканець від початку розмови дивився на Семена похмурим поглядом своїх риб’ячих очей і перекочував між пальцями бурштинові кульки. Паливода неквапом почав накладати люльку. Казати, що про вбивство молодого Сенявського він дізнався від драгунів кам’янецького каштеляна²⁶, з якими пиячив у Черкасах перед приїздом на Січ, вважав зайвим. Від жовнірів Семен дізнався й про те, про що подейкували в самому Меджибожі. А саме – молодий Сенявський продав душу нечистій силі й вона стала причиною його смерті. Паливода не надто охоче брався за справи у яких була присутньою містична складова, тож тепер стояв перед непростим вибором. Зрештою, вирішив спочатку вислухати.

Мацейовський кілька хвилин мовчав, збираючись із думками. Тепер у його погляді проглядала повага до співрозмовника. Нарешті, важко зітхнув і розпочав оповідання:

– Його ясновельможність важко переживає смерть сина. Усю глибину його горя ніхто не спроможний передати словами. Плач та стогін, ось усе, що залишилось серед веселих у минулому маєтностей пана старости. Ми, його піддані, також у скорботі. Мушу сказати, що задля викриття й покарання вбивці молодого Сенявського я і мої супутники можемо зробити значно більше, аніж така дрібниця, як подорож через Дике Поле.

– Не сумніваюсь, – мовив Семен Паливода. – Для чого ж панству знадобилась зустріч із моєю скромною персоною?

– Але… – Мацейовський розгублено закліпав очима. – Я мав надію, пан допоможе нам!

– Не знаю, чи в змозі буду зарадити.

Семен говорив цілком серйозно. Він не набивав собі ціну, і це було помітно одразу. Мацейовський закліпав очима і голосно відкашлявся. Він не був готовий до такого розвитку подій. Почав виявляти ознаки невдоволення й поручник Березовський. Лише домініканець, як і раніше, залишався безпристрасним. Мацейовський подивився на нього запитливо, у відповідь Бенедикт прикрив очі й на мить схилив голову, немов даючи дозвіл на певний крок.

– Отже, не буду довго ходити навколо, пане Паливода, – видихнув Мацейовський. – Справа не є предметом торгу. Ми не лихварі, а шляхтичі. Ті, кому самим Богом велено тримати в руці зброю! Чи пан також є шляхтичем?

– Звичайно, – Семен поважно хитнув головою. – І мій герб добре відомий у Речі Посполитій.

– Тим більше! Тому маю сказати наступне: можливості його ясновельможності безмежні, а його бажання помститися за смерть сина єдине, що йому залишилось у земному житті. Пан Сенявський бажає, щоб ви взялись за цю справу. Вас буде щедро нагороджено.

Семен узяв чергову паузу, після якої мовив сповненим нудьги голосом:

– Гроші не надто цікавлять мене, панове.

Мацейовський зробив над собою помітне зусилля, аби залишатись спокійним.

– Тоді, пане Ольховський, є сенс розповісти нам, що саме може вас зацікавити.

Семен зітхнув. Картина тихої заводі за стіною очерету, човен і оливковий бік лина перетворювались на нездійсненну мрію. І вона, ця картина, так реалістично вималювалась перед його внутрішнім поглядом, що він, тамуючи жаль, сказав:

– Навряд чи це в компетенції Адама Сенявського. У мене зустрічне запитання.

– Слухаю.

– Ви все розповіли?

– Я вас не розумію! – знизав плечима Мацейовський. Паливода зімкнув пальці рук і уважно поглянув на співрозмовника.

– Я маю на увазі, чи справа стосується лише вбивства молодого Сенявського? – сказав він.

Мацейовський не відповів. Мовчали й решта візитерів.

– Отже? – повторив запитання Семен.

– Не лише убивства, – нарешті не витримав ротмістр.

– Тоді я волів би дізнатись про решту подій.

Мацейовський зітхнув. Намагаючись не вдаватись до подробиць, коротко розповів про нічний напад на Сенявського, який мало не коштував тому життя.

– А це вже цікаво, – резюмував Паливода. – І ми підійшли до тієї причини, з якої я просив залишитись мого помічника. Що скажеш, Микито?

Пилипенко, який уважно слухав, похитав головою:

– Не потрібно знатися на окультизмі, щоб зрозуміти – староста зустрів лікантропів.

– Кого? – закліпав очима Мацейовський.

– Вовкулаку, перевертня, вервольфа. Можете називати як вам завгодно.

– Це маячня! – нервово засміявся Міхай Березовський. Паливода уважно поглянув на поручника. На вигляд не більше двадцяти років, проте щось було в його вигляді таке, що не пасувало молодій людині. Можливо, неприродна блідість, а можливо, хворобливий блиск очей. Втім, сам Мацейовський теж був блідим. Хоча й не настільки. Здоровим рум’янцем на щоках міг похвалитись хіба мовчазний Бенедикт.

– Нам уже остогидли трикляті вигадки про вовкулаків! – додав поручник.

– Лікантропи існують, – авторитетно похитав головою Пилипенко, – і це зовсім не маячня. Є безліч задокументованих свідчень.

– Це маячня! – у запалі повторив Міхай.

Мацейовський повернувся до нього й рішуче мовив:

– Міхаю, припини!

– Але що вони знають? – спробував сперечатись той.

– Я наказав тобі припинити! – підвищив голос ротмістр.

Березовський похитав головою і замовк.

– Прошу вибачити мого товариша, пане Ольховський. У нього є певні причини не вірити у подібні байки, – сказав Мацейовський. – Мушу додати, Адам Ієронім Сенявський не є одним з тих людей, які приймають негативну відповідь. Він звик домагатись свого і згоден продемонструвати свою щедрість у разі, коли ви допоможете вирішити його проблеми.

Семен прибрав офіційного виразу обличчя і встав із крісла, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

– Я подумаю над вашою пропозицією, шановне панство, – відповів він.

Обличчя Мацейовського витягнулось.

– Але ми не маємо часу на роздуми! – спробував апелювати він.

Але Семен був непохитним:

– Мушу наполягати. Мені потрібен час для прийняття рішення. Мій служник сповістить шановне панство про результат на протязі дня.

На цьому розмову було закінчено. Ротмістр і поручник, обурено задерши носи й сповнивши світлицю дзвоном острогів, покинули приміщення. За ними, кинувши на Семена важкий погляд, вийшов домініканець. Вигляд мали такий, що Микита, повертаючись до світлиці, вдоволено посміхнувся. Семен дістав з кишені годинник. Уся аудієнція не зайняла й десяти хвилин. Він підійшов до відчиненого вікна й застиг, заклавши руки за спину.

– Що скажеш? – запитав у Микити, спостерігаючи за зеленими хвилями, що їх гнав вітер в очеретах плавнів.

– А що тут скажеш? – театрально зітхнув Микита. – Маю починати збиратись. Надто добре знаю тебе, щоб припускатися іншої думки.

– Я настільки передбачуваний? – повернувся до нього Семен.

– Можливо, лише для мене.

– Лини й мандрівка в шинок виглядали б значно привабливіше, – спробував пручатись Семен.

– Для когось іншого, – гмикнув Микита.

Семен підійшов до крісла, обіперся на спинку руками й поглянув на співрозмовника. У виразі обличчя не мав і тіні іронії. Він був цілком серйозним і не налаштованим на жарти.

– Ця справа дуже непроста, Микито. Ти чув щось про Адама Ієроніма Сенявського?

– Хто ж не знає яворівського старосту? – знизав плечима Микита. – Поважний пан. Його землі безмірні, багатства нелічені…

– І норов нестримний. Втім, у цьому він схожий на інших людей свого рівня. Підозрюю, спілкуватись із паном старостою буде далеко не простою справою. Крім решти незрозумілого, маємо справу з нечистою силою. Цікаво, а яка місія домініканця, що не зволив сказати тут жодного слова? У мене склалося враження, що він прибув не так для діалогу, як для спостереження. Домініканці – слуги святої інквізиції. А якщо справою зацікавилась вона, все дуже непросто.

Микита повернувся до образів на покуті й тричі перехрестився.

– Одне можу сказати, ясний пане. Лікантропи таки справді існують.

Семен у задумі похитав головою.

– Я вірю лише в речі, які бачив на власні очі. Проте з висновком не поспішатимемо. Принаймні про вовкулаку я чую вдруге за останні кілька днів. І обидва рази це пов’язано з родиною Сенявських.

– Он як! – зацікавився Микита. – І про кого йшла мова в першому випадку?

– Про загиблого Олександра Сенявського. Жовніри, які оповідали мені про його вбивство, казали, що панич був вовкулакою. Що скажеш?

Замість відповіді Микита ще раз перехрестився й почав перебирати книжки у своїй потертій сідельній сумці, яку для цього видобув з-під постелі. Нарешті дістав невелику книжку, розгорнув її й продемонстрував гравюру, на якій був зображений перевертень. Семен узяв книжку до рук і заходився розглядати. Істота, зображена невідомим автором, виглядала насправді моторошно. На перший погляд – звичайний вовк, хіба що надто великих розмірів, на що вказували трупи кількох людей біля його ніг. Чорна густа шерсть звисала довгими пасмами, а озброєна страшними іклами паща розкрита в загрозливому гарчанні. Придивившись, Паливода зрозумів, що у вовка на гравюрі людські очі. Натякали на спорідненість із людиною й пропорції тіла вовкулаки – лапи з довгими гострими кігтями значно більше походили формою на ноги й руки людини, аніж на кінцівки звіра. Під малюнком знаходилась коротка анотація латиною, яка сповіщала: «Лукас Кранах, 1521 рік». Микита похапцем перевернув кілька сторінок, і перед Семеном опинилось зображення одягненої в лахміття й розпатланої людини. Людина пересувалась навкарачки, тримаючи у зубах немовля. Навколо було зображено шматки розтерзаних тіл, а на задньому плані заламувала в розпачі руки жінка, у якої істота вкрала немовля.

– Ось він.

– Що це?

– Daemonium lupum, – блиснув латиною Микита. – Демонічний вовк. Одна з найзагадковіших істот. Квінтесенція зла в чистому вигляді. Диявольський витвір, який приречений убивати, – тоном знавця заявив Пилипенко.

– Але вовка я бачу лише на одній з гравюр, на іншій просто безумець, – знизав плечима Семен.

– Лікантроп має дві сутності, – з поважним виглядом відповів Микита. – І обидві ти бачиш перед собою.

Паливода похитав головою і повернув книжку Микиті.

– Заспокойся, друже. Маєш повірити моєму досвіду – у цьому світі існують речі, значно страшніші за побрехеньки про перевертнів та відьом. Особливо у випадку з Адамом Сенявським. Надто великі гроші й надто багато політики. Там, де присутні ці дві речі, легко можна втратити голову. У буквальному розумінні. Люди, які зважились на вбивство Олександра, дуже небезпечні, позаяк самі ходять по лезу.

І вони, судячи з усього, будуть не в захваті від того, що я почну копати. Можливо, варто взятись?

– Панська воля. Хоча я волів би триматись подалі від місця, де говорять про лікантропа! – відповів Микита. – Піду сідлати коней.

Семен похитав головою.

– Стаю надто передбачуваним. Не поспішай.

Він сів у фотель, дістав з прикрашеної сріблом дубової скриньки перо, лист паперу й каламар. Близько чверті години щось старанно занотовував, після чого присипав листа тальком, звернув у сувій і перев’язав мотузкою. На мотузку крапнув розігрітий над свічкою сургуч, до якого притиснув іменну печатку. Простягнув листа Микиті.

– Насамперед піди до торгового передмістя. Знайди там лихваря на ім’я Мойсах. Заплати йому і залиш цього листа. Також купи в нього двійко поштових голубів. Подбай, щоб клітка була надійною, а птахи почувались добре. Можливо, вони стануть нам у нагоді. Потім знайди Мацейовського і скажи, що ми беремось за їхню справу. До нього зайдеш, коли закінчиш сідлати коней. Нехай мості панове будуть деякий час заінтриговані.