– А може, це кохання? – серйозно сказала Лєнка й запила соком.

І ми майже хвилину реготали втрьох. За мокрою стіною Кулі прогуркотів будівельний кран – справжня Годзилла. А тоді Лєнка сіпнула мене за рукав: з’явився Русланчик.

Я теж сіпнула за рукав – Хуліту:

– Поклич його. Попроси ту статтю… Глена-як-його-там… ну Юльчик!..

Вона подивилася на мене так, ніби робить бозна яку послугу. Дуже розумна; ну добре. Я їй це потім пригадаю, а зараз…

– Циба! Тебе можна?

Русланчик обернувся – викапаний Брюс Вілліс з Мелом Гібсоном, тільки ще кращий. Моє ти сонечко! Підійшов і чемно так сказав:

– Смачного, дівчата! Чого тобі, Юлю?

Хуліта глянула на мене й процідила виразно, щоб кожен дурень здогадався:

– Хотіла запитати, де ти взяв статтю Гленна Райта.

– Скачав з одного американського ресурсу, англомовного, – Русланчик посміхнувся й поправив окуляри. – Я б дав роздруківку, але ж ти іспанську вивчаєш.

І вже був зібрався йти – та куди там. Я розвернулася, закинула ногу на ногу й спрямувала на нього найсексуальніший у світі погляд:

– Сідай, у нас є одне вільне місце… Тут прикольно, – й пробарабанила пальцями по стіні Кулі; півночі малювала квіточки на нігтях.

Він знітився:

– Я, дівчата… Зараз куплю чого-небудь і…

– Дипломат залиш, – наказала я.

І він залишив. Куди б він подівся?..

Я навмисне не дивилася в його бік. До Кулі прилип жовтий листок, принесений вітром. Якби не дощ, то я б змилася з останньої пари. Тим більше, що на спеціалізації ми з Русланчиком у різних групах: він в політиці, а мене матуся запхала на менеджмент. Ще й доплатила тому козлові, який слідкував, щоб мені на всіх іспитах натягували трояк. За кількістю балів я б усе одно пролетіла, але матуся заздалегідь дізналася, що бали в «Міссурі» – фігня. Головне було пройти співбесіду наприкінці, а для мене це – справа техніки. В приймальній комісії ж бо сиділи самі чоловіки.

Русланчик одійшов від каси з тацею в руках і попрямував до нас; я помахала йому й одразу ж втупилася в стіну. Хай не думає.

За дві секунди він підбіг – але чомусь вже без таці. Підхопив зі стільця свого дипломата:

– Дівчатка, соррі. Там наша компанія, мене кличуть… ну, побачимося. Па-па!

І пострибав у інший край Кулі, де стояли зсунутими два столи, за якими розсілися місцеві пацани й набембані, запаковані по саме нікуди, теж усі столичні дівки.

Лєнка й Хуліта стиха хихотіли. Ненавиджу!

Уб’ю гада.

* * *

Дощ скінчився. В калюжі на зупинці плавало жовте листя й клапоть газети з заголовком «Колишня дружина Сільвестра Сталлоне вим…» Те, що вона «вим…», потонуло в каламутній воді. А цікаво.

Автобус не йшов. Пиляти три зупинки пішки було в облом, тим паче самій: з дівками я полаялася. Коли Лєнка мала нещасне кохання у вересні, я її втішала, – а вони?!.. Хай лише спробують тягати моє турецьке печиво!

– Привіт, Наталко. Ти в гуртожиток?

Від несподіванки я ледь не влізла підбором в калюжу. Обернулася: Влад Санін з третьої групи. Взагалі-то наш курс такий здоровецький, що всіх на обличчя я дотепер не знаю. Але цей пацан кілька разів приходив до нас в общагу, до Линичука і Герки-гітариста в чотириста п’яту. Здається, він якийсь комп’ютерник. І місцевий!..

Я посміхнулася:

– Привіт. Ага.

– Може, пройдемося? – запропонував він. – Дивись, яка гарна погода.

Дійсно – визирнуло сонечко й одразу стало дуже-дуже гарно: жовті дерева на темно-синьому небі, а серед них будівля «Міссурі» з блискучою кулею. Я взагалі-то дуже люблю осінь. Чому не пройтися?.. тим більше, що якраз підходила столична компанія з нашого курсу, посеред якої височів Русланчик в довгому світлому плащі. Хай не думає!..

Стромила Владові свою торбинку:

– Ходімо.

Пошкодувала про це вже за дві хвилини. Він летів, мов електричка на пожежу, широчезними кроками стрибаючи через калюжі й розмахуючи своєю і моєю торбами; а якщо відкриється і вся косметика повипадає?!.. Я вже мовчу за підбори. Уявляю, як воно виглядало збоку: здорова дівка на шпильках-сімках підстрибки мчить за пацаном, – до того ж дрібним, худючим і в окулярах. Смикнуло ж мене!.. А все того, що місцевий. Перебирати місцевими – так можна за п’ять років у рідне Поліське повернутися… Але ж не настільки!

Між іншим, попатякати з ним, промацати грунт в плані жилплощі й предків, не було ніякої можливості. Хіба кричати йому в спину: хто твій старий?.. чи є в тебе дівчина?.. Хоча дівчина у такого здохляка – навряд.

Біля дороги він пригальмував – тому що на світлофорі горів червоний сигнал. Але вже почав блимати, коли я відхекалася й поправила зачіску. До общаги лишалося ще дві з половиною зупинки; нафіг, я так не граюся! Забираю торбу й сідаю в тролейбус навпроти «Макдональдса».

На плакаті під світлофором була намальована заокруглена літера «М» і написано «100 метрів». Давно, блін, не бігала стометрівку… на підборах.

І раптом мені стрелило.

Загорілося жовте світло, і Влад кинувся по зебрі вперед. Я вчепилася йому в лікоть – а що, цілком може бути, дівчина боїться одна переходити дорогу, – й, нахилившись до самого вуха, прокричала:

– Я хочу їсти!

Санін відреагував лише на тому боці. Зупинився; слава богу! Чіплятися за нього далі було непристойно – хай не думає. Передихнула й просюрчала ніжним і трохи винним голосом:

– Розумієш, я в Кулі не пообідала… А в общазі поки щось приготуєш…

І посміхнулася Владові так, ніби це був сам Русланчик.

До нього дійшло. Розумний!

– Може зайдемо в «Макдональдс»?

* * *

– Чого тобі?

– «Біг-Мак меню», – без вагань відповіла я. – І полуничне морозиво. І…

Його оченята за товстими скельцями окулярів поки не лізли на лоба. Нахабство – перше щастя. Та й коли ще… І я наважилася:

– …і пиріжок з вишнями!

– Добре, – кивнув Влад. Поклав сумку на сидіння навпроти й пішов до кас.

А я зняла плащика, перекинула його через спинку стільця. Сіла за столик, підперла ліктями підборіддя. Ніби я тут вже бозна який раз.

Хоча насправді – вперше. А що, як мені матінка грошей дає тільки на проїзд; решту – продукти там, косметику, навіть туалетний папір! – натурою, щоб «не розбещувати дитину!» Взагалі-то її просто жаба душить. Матуся моя за копійчину… ну добре.

А те, що я тутешнє меню напам’ять знаю, – так воно ззовні на плакаті написане, навіть з малюнками. Ми з дівками, коли пішки з «Міссурі» пиляємо, завжди зупиняємося почитати. Й подивитися, як народ шамає, стіни прозорі, все видно…

Глянула у вікно: хоч би хтось з наших проходив повз!.. От якби Русла…

– Забув, якого ти пиріжка хотіла, – сказав Влад. – Взяв і з вишнями і з яблуками…

Я кивнула:

– Сонечко.

Він сів навпроти; з-за високого стакана кока-коли самі лише скельця виблискували. Воно, звичайно, не дуже круто сидіти в «Макдональдсі» з хирлявим очкариком. Але ж сам запросив, і два пиріжки!!! – собі Влад чомусь узяв тільки гамбургер. Значить, не такий він уже й грошовитий… але й не жаднюга, як дехто. Та й перебирати місцевими… тьху ти.

– А ти комп’ютерами займаєшся, еге ж? – почала я вивідувати з забитим ротом.

Мовчки кивнув. Чого ж ти хочеш – рот зайнятий. Я схаменулася й перед наступним запитанням все проковтнула – смакота! З цими очкариками треба й собі косити під виховану:

– Цікаво, мабуть?

– Цікаво, – він знову кивнув.

Вкусив свого гамбургера й замовк; ні, я так точно не граюся! Сам причепився на зупинці й сам же мовчить, як риба об лід. Щоправда, його очі з-за окулярів одразу втупилися мені в кофтинку, туди, де я два верхніх гудзики ніколи не застібаю, хоча вже й холоднувато. Та-ак, усе ясненько: хоче, але боїться, бідолаха. Напевне, ще хлопчик.

Спробувала картоплю з пакетика. Супер!

– Я тут розпочав одне дослідження, – заговорив раптом Влад. – Мені потрібна статистика. От ти, Наталко, – як ти поступила в «Міссурі»?

Тепер він дивився мені в очі – скоріше через те, що я їх витріщила, як ідіотка. Чи вони всі змовилися, чи що?..

Але хамити йому я не стала.

– Так, як і всі. Склала іспити, пройшла співбесіду… А що?

– І які в тебе були оцінки?

– Іспанська – п’ять, твір – чотири, – а як він, питається, зможе перевірити? – А за тести я вже не пам’ятаю. Давно то було… А для чого тобі?

Санін запхав до рота шматок гамбургера й акуратно склав у декілька разів обгортку, так, що вийшов манюній квадратик. Я тягла кока-колу через трубочку: губи при цьому складаються так сексуально, що будь-кому відіб’ють бажання запитувати про всялякі там іспити. Владичок, сонечко, почервонів і, здається, ледь не вдавився.

– Просто є одна гіпотеза, – нарешті виговорив він. – Я придумав прогу для порівняльно-статистичного аналізу… Розумієш, Наталко, таке враження, що коли набирали наш курс, керувалися не… Загалом, не за рівнем інтелекту й освіти, а…

– По-твоєму, я дурна, га?!

Я виплюнула соломинку й ображено скривила губи. Зазвичай діє безвідмовно.

Влад геть засоромився; схоже, він так і думав. Ну й пофіг! Зате не якась там розумаха. Поглянула б я на того ідіота, що запросить Хуліту в «Макдональдс»!

Позбирала останні палички картоплі й узялася за морозиво. Смачнюще!.. тільки полуниця трохи несправжня.

– Ні, що ти, Наталко, я… Чи ось, для прикладу, якщо глянути, як наш народ ставиться до навчання. Жовтень місяць – а на пари ходить менше половини курсу. Герки сьогодні знову не було… і Гендальфа… Ти не знаєш, він не хворий?

– Зранку був цілком здоровий, – повідомила я й злизала морозиво з ложечки гострим язичком. – І навіть збирався до інституту. Мабуть, обламався. А взагалі, старші курси кажуть, що нічого нам за пропуски не буде. А на сесії взагалі халява.

– Так отож! В інституті такого рівня, як МІІСУРО, халяви не повинно бути! Гаразд, якби ми ще платили за навчання. Але навпаки, це в нас вкладають величезні кошти – і що, віддача зовсім не потрібна? Тут щось не так, це безперечно. Я поки що почав з аналізу вступних іспитів, і якщо не вийде щось намацати в цьому напрямку, то…

Він дуже смішно сказав МІІСУРО, з наголосом на «о». А далі я й не слухала: почав патякати щось зовсім ліве й незрозуміле. Ні, я не в’їжджаю, запросити дівку в «Макдональдс» і бідну годину втикати їй про «Міссурі»?!.. Це ж померти можна. Це тоді, як я йому вже двадцять хвилин бісики пускаю очима, здихляку місцевому! Та будь-який пацан…

Хоча, що ж він тут зробить, бідолашний? Всі ж на нас витріщаються, і з вулиці так само. Навіть те, що під столиком робиться, й те кожний собака бачить. До речі, склом знову затарабанив дощ – дрібненький, але під нього можна закосити од прогулянки – біганини – пішки. Зрештою, Владичок, мабуть, тому й верзе казна що, бо дуже хочеться, а тут ну ніяк не можна…

Крім того, я наїлася по саме нікуди. Виколупала з прозорої креманки останню ложку морозива й скоса глянула на пиріжки. Запаковані, так що можна взяти з собою в общагу. І хай Лєнку з Хулітою жаба задавить!..

Підвелася:

– Спасибі, сонечко. Пішли. Ти ж до нас?..

На фразі «до нас» я посміхнулася і ще раз облизала губи – нібито від морозива. Владичок закивав і рипнувся подати мені плащика. Тільки в нього це не дуже виходило, поки не простягнув руки вгору й на став навшпиньки. Ну добре, це все через мої підбори.

Розчинив переді мною скляні двері, і я востаннє вдихнула смачнющий запах «Макдональдса». Хоча, хто сказав, що востаннє?

– Були б гроші, – задумливо промовила я, не дивлячись на Влада, – обідала б отут щодня…

Але він відповів зовсім не так, як я очікувала:

– Не раджу, Наталко. Одна дівчина з Америки таким чином за місяць набрала сто двадцять кіло. Тут дуже калорійна їжа.

Он як? Стало по-справжньому образливо.

Ну чому від усіх гарних речей обов’язково товстішають?!..

* * *

– У чотириста п’яту, – сказав Владичок вахтерці.

Я подумки його похвалила. Бабі Соні зовсім не обов’язково знати, куди він йде. Хоча вона, стара стервоза, все одно здогадалася; очиськами мені мало дірку в задниці не пропалила.

Він хотів підійматися сходами, але я викликала ліфт: якщо він справний, треба цим користуватися. У кабінці валялася обгортка він «Снікерса» й було страх як накурено; мабуть, тому Владичок зашугано відступив у куток, намагаючись разом з тим не притискатися до стіни з різними написами. Столична дитина. Нічого, я розумію.

Ми пройшли через блок. На кухні стирчав лише Женєчка. Визирнув, привітався до Влада й дивно якось глянув на мене; він взагалі дивний, хоча й сонечко. Біля сміттєпровода все ще були розкиданя пляшки: повбиваю чотириста восьму!..

Мої двері були зачинені: йєс! Тобто, я ще в тролейбусі згадала, що дівки говорили про якусь екскурсію після пар – вони обидві на одній спеціалізації, соціологічки. Отже це надовго. Прокрутила ключа й відчинила двері: добре, що я остання йшла геть, а то напевне залишили б бардак…

– Хлопці є? – запитав Владичок позад мене.

– Ага, – відповів йому голос Женєчки. – Вони там нову пісню творять. А мені треба готуватися до семінару…

Я обернулася й витріщила баньки.

Владичок, мов нічого не сталося, простягав мені сумку:

– Бувай, Наталко.

– Ти що ж, не зайдеш? – я зітхнула, заокруглила губки, ненавмисне виставила перед собою ніжку в панчосі, – все це, звичайно, ігноруючи його руку з сумкою. – Ну, Влад… Подивишся, як я живу.

І в той момент, як назло, розчинилися двері чотириста п’ятої. Напевне їм Женєчка, гад, повідомив.

– Влад!!! – зарепетували водночас Герка й Линичук.

І довелося взяти сумочку.

… А всі зошити в ній були вкриті масними плямами: один пиріжок з «Макдональдса» випав зі своєї картонної коробочки з намальованими вишнями. Добре хоч не взяла конспект у Русланчика… З горя вкусила пиріжок: гидота!.. може тому, що холодний.

Перевдяглася в тигровий халатик і вийшла на блок. У чотириста восьмій було зачинено: гаразд, зачекайте, я ще вас упіймаю, стерви! З-за дверей чотириста п’ятої гриміло щось різноголосе й під гітару. Бідний Женєчка. Але так йому й треба.

А Владичок ще пошкодує.

Я без ліфту піднялася на шостий поверх і постукала в шістсот одинадцяту. У Вовчика сиділо двоє хлопців, але, уздрівши мене, він їх швиденько спровадив.

– Ну що, Натахо, знову сумуєш? – запитав Вовчик, спускаючи з моїх плечей комір тигреняти й уміло розстібуючи на спині бюстгальтер.

Вовчик – сонечко. Шкода, що не місцевий.

ГЕОРГІЙ, 33 роки

Голос у слухавці був хрипкий, подертий, мов шкіра:

– Мені дуже треба поговорити з тобою… Ні, телефоном – ніяк… Приїжджай… Дуже треба, розумієш?..

В паузу втрутилася якась чужа розмова, тоді коротко писнуло: телефонували з автомата. Але ж він місяць тому мав казенну мобілку… дзвонив, хвалився. Значить, знову звільнили з роботи. Чорт забирай. Георгій зітхнув:

– Добре. Завтра спробую вирватися. Де зустрічаємось?

…– Хто це? – гукнула з кухні дружина.

– Мені, один приятель, – озвався він. Якщо Світлана дізнається – точно зробить скандал, почне забороняти їхати в місто «на п’янку до того алкоголіка». Для чого зайвий раз здіймати галас?

Георгій вийшов із сіней на ганок. Було ще зовсім світло: зрештою, починається весна. У повітрі дзуміли хмаринки комашок, з сусідського городу чувся запах вапна й перегною. Старий в’яз посеред двору невідомо коли встиг вибухнути коричневими сережками. До речі, хлоп’ята вже набридли проханнями почепити гойдалку… а дружині він обіцяв на цих вихідних побілити дерева в саду – он, у дядька Миколи вже все побілене. Ну й добре. Виїхати в суботу рано вранці, першою електричкою, до вечора повернутися, а в неділю…

Ще диктанти четвертого класу. І контрольні перекази шостого. Отак завжди – тягнеш до останнього, до тих-таки вихідних… він стиха лайнувся. Нічого не поробиш: треба зараз сідати й перевіряти. І щось вигадати для Світлани: для чого він, власне, ні сіло ні впало, зривається в місто. Сказати, що в райцентр. Якщо бовкнути про столицю – не минути галасу…

– Дядьку Геро! – почувся писклявий голос з-за плоту. – А я ту книжку вже прочитала. Можна ще попросити?

– Цить, мала! – гаркнув на доньку дядько Микола. – Думаєш, учитель їх у себе друкує?.. ану, марш до хати! Як здоров’я, сусіде?

– Не дочекаєтесь, – усміхнувся Георгій. – Дарма ви так, дядьку Миколо. Он, моїх пацанів півсторінки прочитати не змусиш. Усе селом гасають як божевільні, на гітарі бринькають… а що з того?

Сусід припалив, спустився з ганку, навалився величезним пузом на плота. Георгій теж вийняв дешеву цигарку, ховаючи легке роздратування. Двоє дядьків звечора по-сусідському махають язиками, – це святе, святіше, ніж бабські плітки. Від дядька Миколи тепер не відкрутишся щонайменше півгодини. Штук шість-сім зошитів… чорт забирай.

– Ти не хвилюйся, сусіде, – промовив дядько Микола. – Твої пацани дурнями не виростуть, коло такого батька… Я тут учора хвалився кумові з райцентру: мовляв, учитель з нашої школи «Місуру» закінчував, а у вас?.. а дзуськи!

Задоволено посміявся й несподівано запитав:

– Голосувати за вашого будеш, за Багалія?

Георгій знизав плечима:

– Ще не вирішив. А ти?

– А я за Володимира Палича, – солідно промовив сусід. – Володимир Палич мужик толковий… скільки років він в уряді, знає, що там і до чого. Ти вибач, звичайно, може твій Багалій теж нічого, але я вже якось…

– Не такий він і мій, – махнув рукою Георгій.

– Оце я думаю, – дядько Микола подивився на червоне небо, – морозець буде, чи можна вже полуницю садити? Ти як собі мислиш, сусіде?..