Ми підняли пластикові стаканчики і всі хором ревнули «дзень». Супер, мені сподобалося. Що «Міссурі» – це законне прізвисько МІІСУРО, я допер трохи пізніше. Теж супер.

На кухні четвертого поверху зібралося чоловік двадцять, хтось притягнув стільці з кімнат, хтось сидів на столі, а дехто просто на підлозі. Андрій (без нього ніякої вечірки б не було, а навчався він на третьому курсі) розташувався на підвіконні звісивши ногу. Він обіймав дівчину з довгою чорною косою. Дуже красиву, причому геть не попсово – це відразу впадало в око. Ще вона мала якесь непопсове ім’я: таке мало запам’ятатися раз і назавжди, а я чомусь одразу забув. Отакий я. Втім, вона все одно Андрієва дівчина.

Інші дівчата перед нею були ніщо. І Наталка Прозора Кофтинка так само, одягнута зараз непрозоро, зате дуже обтягнуто і яскраво: кривава водолазка і отруйно-фіолетові лосини. Разом з нею були дві подружки-сусідки, але їх якось і видно не було. А на столі раптом знайшлася Аліна з екзамену, що сиділа по-турецькому, – оце так номер, я був упевнений, що вона найсправжнісінька столична цяцька. Мене вона, звичайно ж, не впізнавала, ну й добре, не дуже й хотілося.

– …а я й кажу: елементарний піар-проект, – вона випила за Андріїв тост і продовжувала щось доводити хлопцям, які зібралися навколо. – Але цей піар-проект працює на нас самих. Освіту тут дають, у будь-якому випадку, за рівнем не нижчу, аніж в інших столичних вузах, а на ринку праці ми з самого початку опинимося у виграшному становищі. Диплом «Міссурі» – і тебе беруть у найсоліднішу контору! Хоча я особисто не збираюся чекати на диплом. І п’ять років прожити в общазі також не…

Ні, я також можу при бажанні загрузити кого завгодно і на яку завгодно тему. В школі я тільки так і чинив з учителями, якщо не був готовий до уроку. Але отак добровільно, своїх же хлопців-однокашників… «Ринок праці»! Зануда стрижена.

Пролунав тихий, пробний звук гітари, і я обернувся. Інструмент Герки вже був у Андрієвих руках. Він покрутив кілки і почав грати звичайним боєм, усі раптом стихли й налаштувалися слухати.

Андрій усміхнувся:

– Нашу?

І стиха заспівав із Цоя.

 
–    Я сажаю алюминиевые огурцы – а-а —
На брезентовом поле…
 

Багато хто підхопив приспів одразу – мабуть, старші курси; хоча хто ж не знає цієї пісні? Голос у Андрія був такий собі, але співав він дійсно здорово. Він, як це пояснити? – тримав нерв пісні, не давав нашому незграйному хору спотворити її. Його дівчина теж підспівувала. А той куплет, де про кнопки з дірками і ніхто не пам’ятає слів, вона заспівала сама – соло, так це називається. Не знаю, як ви, а я ще не чув, щоб дівчина співала так… так непопсово. Інакше й не скажеш.

Потім Андрій співав ще – з «ДДТ», з Гребенщикова, з Висоцького… Хтось підспівував, хтось слухав, хтось не дуже, хтось палив, хтось теревенив по кутках. Аліна все ще патякала про щось глобальне, Наталка обіймалася з довгим третьокурсником біля сміттєпровода, Герка з тихим бажанням косував на гітару, але співав захоплено, навіть азартно. Хлопці й дівчата, поступово набуваючи імен і облич, по черзі виголошували тости, й ми якомога голосніше, хто кого перекричить, репетували «дзень»… Загалом було класно. І до мене нарешті дійшло, що я не даремно поступив у цей супер-пупер МІІСУРО. Себто, раніше я не вважав, що сумніваюся, але, якщо так, то, значить… а, до біса все. Проїхали.

А потім Андрієва дівчина щось прошепотіла йому на вухо. Він зістрибнув з підвіконня, вона теж зістрибнула, поклавши долоні йому на плечі. Лише зараз я помітив, що Андрій та його дівчина вдягнуті не так, як решта. Я маю на увазі, не по-простому, як для гуртожитка, а… ну ви зрозуміли. М-да, я, здається, трохи перебрав: важко стало підшукувати слова, це в мене перша ознака.

– Усім хай щастить! – оголосив Андрій. – Гуляйте далі без нас. Шкода, здорово тут… може, я ще повернуся.

Дівчина зиркнула на нього – швидко-швидко – але осбисто мені стало зрозуміло: якщо він довезе її до дому й повернеться до нас, вона буде ревіти півночі. А може й ні, – це було б попсово, не в її стилі. Але байдуже. Я б на його місці не повертався.

– Андрій живе в общазі? – запитав я в третьокурсника Вовки, коли вони пішли.

Той знизав плечима:

– Деколи. Кімнату він тут має, інколи лишається ночувати. Взагалі то Андрюха має свою хату в місті, папахен купив. Папахен у нього… – Вовка присвиснув. Мабуть, хотів, щоб його й далі пристрасно розпитували. Але я особисто не по цим ділам, тобто, не люблю пліток. Тим паче, що до нашої розмови з усіх сил – вуха-локатори! – дослухалася Аліна.

Коли Андрій з його дівчиною пішли, вечірка миттєво згасла. Себто, ніхто не розходився, й тости виголошували, й Герка, заволодівши гітарою, підбирав щось, сидячи на підвіконні, здається, з «Металіки»… Не те. Я навіть почав потроху сунути до виходу.

Раптом почувся п’яненький Наталчин голос. Вона зверталася нібито до Георгія:

– Чуєш, як тебе там… Заспівай щось, га? А то сумно.

Герка помітно знітився. Пройшовся усім грифом з барре, тоді злабав на двох струнах «Турецького марша», – думав, що йому заспівати. Й придумав – щоправда, не дуже в тему.

– З класиків, – він прогиркався. – Старовинна студентська пісня.

Заграв ля-мінор перебором. І заспівав тихо, повільно, поступово підвищуючи голос і при тому трохи клеячи дурня:

– Поднявший меч на наш союз

Достоин будет худшей кары,

И я за жизнь его тогда

Не дам и самой ломаной гитары…

Ніхто його не слухав. Народ помалу розходився, інколи голосно гримали двері.

– Нафталін якийсь, – невдоволено пробурчала Наталка.

…А мені сподобалося.

АЛІНА, 33 роки

Коли ранок починається з повернення додому, важко усвідомити, що це – ранок.

Заспаний охоронець з нічної зміни відімкнув сигналізацію з зовнішніх дверей і широко відчинив їх перед господинею. Покоївки ще не було, вона приходила близько сьомої. Перш за все Аліна заскочила на кухню, всипала в кавоварку кави й виставила таймер на двадцять хвилин. Потім подумала й перепрограмувала на п’ятнадцять. П’ятнадцяти вистачить з головою.

У ванній кімнаті вона скинула одяг просто на підлогу і влізла під контрастний душ. Холодно-гаряче-холодно; тілом побігли палюче-лоскітні хвилі, однак відчуття ранку все одно не було. Захотілося плюнути на все й прийняти гарячу ванну.

Зарепетувала мобілка – Аліна не відразу зрозуміла, звідкіля. Звичайно: сумка лишилася похованою під клубком одягу на підлозі. Перехилилася через край джакузі, спробувала дотягтися до неї; ага, якби ще руки були довшими на півметра… Інтелігентно вилаявшись, закрутила кран та плигнула на пружного килимка.

– Це я, – телефонував чоловік. – Де ти зараз?

– Звичайно, вдома.

– Чудово. Я зараз приїду. Треба проговорити кілька моментів.

– Давай, чекаю.

Перед тим, як одягнути теплий халат, Аліна покрутилася перед дзеркальною стіною. Останніх два тижні категорично не вдавалося викроїти часу на тренажерний зал, і безперечно, за найближчих три місяці просвітку їй не бачити. Нічого, вона поки що може собі це дозволити. Ані грама зайвої ваги, ані сантиметра целюліту. Півкругла риска на животі дає зрозуміти, де в майбутньому очікувати появу складки, – але до самої складки ще далеко. Втім, добрий комплекс масажу їй не завадить. Одразу після виборів.

Вона підсушила феном коротке волосся й нанесла на обличчя й шию тонізуючий крем. Вдягнула халат, вийшла й почала спускатися сходами; ні, все-таки не варто було свого часу наполягати, щоб кухню й ванну кімнату розташували на різних поверхах. Кава, мабуть, уже вистигла.

Звичайно, як завжди і скрізь, вона встигла вчасно: кавоварка якраз вимкнулася з тоненьким сигналом. Аліна пройшла з горнятком у хол, сіла в крісло й клацнула пультом телевізора. Сьома година: на четвертому каналі – п’ятихвилинний ранковий випуск новин, на першому – десятихвилинний з оглядом очікуваних подій за день… Чорт забирай, невже зараз тільки сьома? Вона не могла позбутися відчуття, що вже добряче за полудень.

На четвертому, схоже, були якісь технічні проблеми: замість новин другу хвилину крутили кліпи. Аліна не без задоволення переглянула запис «Бітлз», який вважали старим-престарим ще за часів її ранньої юності; шкода, що застала самий кінець. Наступний кліп за контрастом приголомшував новизною, розмаїттям неймовірних комп’ютерних ефектів. Чесне слово, вона захотіла перемкнути канал на секунду раніше, ніж на екрані з’явилася співачка. І, чесне слово, ніколи раніше не чула цієї пісні…

– Аліно Ігорівно, залиште! – заблагала покоївка. – Це ж Звенислава!

Знадобилося кілька секунд, щоб опанувати себе й холодно мовити позад себе:

– То й що?

Вона відімкнула звук телевізора, заткнувши співачці рота. Звичайно ж, справа не в ній. Просто, якщо це дівчисько не відвикне отак, немов привид, виникати позаду, доведеться її звільнити. Ну й смаки в неї. І манери.

– Доброго ранку, Любо.

Покоївка схаменулася:

– Доброго ранку, Аліно Ігорівно! Я…

– Прибери у ванній кімнаті.

Зірка на телеекрані безгучно ворушила губами, її довжелезні накладні вії переливалися, мов крила метелика. План зблизька, видно навіть пушок на обличчі. До речі, їй уже тридцять п’ять… непогано збереглася.

Проте, новин на четвертому каналі, схоже, взагалі не буде. Аліна клацнула на перший і повернула звук:

– …почнуть зустрічі з виборцями. Соціологічна служба «Соціум» оголосила перші результати опитування суспільної думки. Згідно з їхніми даними, найбільші шанси вийти в другий тур разом з безперечним лідером Володимиром Миколаєнко мають такі кандидати: Юрій Вієрський, Анна Гроссман, Андрій Багалій. Соціологи наголошують, що це лише стартові позиції кандидатів і найближчим часом ситуація може докорінно змінитися. І ще одне дослідження «Соціуму»: у ролі символа нації, здатного об’єднати виборців, вісімдесят два відсотки опитаних бачать популярну естрадну співачку Звени…

– Чого вимкнула? – запитав Андрій.

* * *

– Привіт.

– Привіт. П’ємо каву?

– Вже випила, – Аліна поставила порожнє горнятко на столик. – Ти чув? Анька серед лідерів.

– Заплатила, – впевнено сказав Андрій.

– «Соціуму» можна заплатити?

– Усім можна заплатити, – чоловік впав у крісло навпроти. – Хоч дорогувато, мабуть.

– Всі, кому можна, в нас уже охоплені. Але «Соціум», наскільки я знаю… – вона зробила нотатку в записнику. – Сьогодні з’ясую.

– Сьогодні… чорт забирай! – Андрій позіхнув. – Ніяк не можу прокинутися. Таке відчуття, що в нас ще вчорашній день, – він натис кнопку на журнальному столику. – Любо, зроби каву. Ти будеш ще? – Аліна кивнула. – Дві. В хол.

Його безрозмірні ноги ховалися під столом. Бездоганні складки на брюках; це ж треба, встиг перевдягтися. Схоже, він має там цілий гардероб. Вона підвела погляд: Андрієве обличчя було свіже, без натяку на кола під очима, з легкою світлою неголеністю, яку Аліна сама й придумала як недбалий компонент його іміджу. І відзнака випускника «Міссурі» на відлозі нового піджака: не забув переколоти. Це добре.

– Ти хотів щось проговорити, – нагадала вона.

– Так, – він випростався. – Ми дещо не продумали. От сьогодні жеребкування; тут одразу ж підуть запрошення на всілякі інтерв’ю-ефіри-дебати. Я ж, згідно нашої стратегії…

– …шкодуєш, але не можеш. Завтра ж виїжджаєш у регіони, тому що конкретна робота з виборцями на місцях є для тебе важливішою, ніж пустопорожня балаканина і т. д. і т. п. Всі запитання – до прес-секретаря.

– Саме так. Людською мовою – «запитайте мою дружину, вона краще знає», – Андрій присвиснув. – Так і виходить, хіба ні? І який я матиму вигляд, по-твоєму?

Аліна підперла кулаком підборіддя:

– Ти правий. Треба переформулювати; я подумаю. Ще що?

Увійшла покоївка з тацею. Андрій простяг руку за горнятком із життєрадісною нетерплячкою дитини, яка гарною поведінкою чесно заробила свою цукерку. Добре. Втім, чого-чого, а харизми йому завжди було не позичати. Навіть тоді, коли ніхто не займався його іміджем.

– Знаєш що, Алько, – він відпив маленький ковток, – давай хвилин п’ять просто поп’ємо каву. Без політики. Ми з тобою вже чорт зна скільки не лишалися разом…

Це справді так – із втомленою злістю подумала Аліна. Та й навіщо?

– …й поговоримо, як чоловік з дружиною. Про друзів, про батьків… Як там твої?

– Нормально, – відгукнулася вона. – До речі, треба було б зателефонувати.

Тут розмова «про друзів і батьків» зайшла в глухий кут. Покоївка знову зробила занадто міцну каву; вирахувати з платні, інакше не зрозуміє. Скривившись, Аліна проковтнула все, ніби мікстуру, похлинулася гущею, закашлялася. Андрій пив повільно, з задоволенням. Його довгасті очі посміхалися з-за горнятка, запрошуючи поговорити ще про яких-небудь батьків чи друзів…

– Гендальф телефонував, – раптом пригадала вона.

– Хто?

– Сашко Линичук, – із зітханням пояснила Аліна; з пам’яттю Андрієві ще працювати й працювати. – З мого курсу. Пам’ятаєш, з тієї компанії, де Герка з гітарою… і Влад.

Вона страшенно намагалася, щоб паузи не було, – але та все-таки вистрибнула, зяючи, ніби діра в гуртожитковому дивані. Про це зараз не треба, ні в якому випадку. Таких речей не можна згадувати в день старту передвиборчої кампанії, перед жеребкуванням і нашестям журналістів. Хоча б Андрій не…

– А-а, Гендальф. Так би й сказала. І чого йому треба?

– Грошей, напевно, – її голос пролунав полегшено, як хмаринка; пронесло. – Мене посоромився просити. А тебе він найближчих три місяці не дістане, я обіцяю.

– Ти найкращий у світі прес-секретар, – Андрій відсунув порожнє горнятко. – Так от, ще один момент. Важливий. Ти де сьогодні ночувала?

Оце так!.. Аліна мов збоку побачила свої очі – витріщені, як тарелі. Кліпнула, опанувала себе:

– А ти?

Чоловік знизав плечима:

– Це моя справа. Я за іміджем не добропорядний глава сім’ї, а нормальний мужик. Але не рогоносець. Погодься, Алю, що імідж рогоносця ще нікому не допоміг вийти в другий тур. Так що зваж на це й зроби висновки. Домовилися?

Вона повільно хитнула головою. Дійсно, не варто сподіватися, що вона зуміє усе – хоча б щось! – приховати від журналістів і, як наслідок, від широкого загалу. Приватне життя публічних людей – нікому дотепер не вдалося визначити його межі, а отже, їх немає зовсім. Звикай. Стривай, але як Андрій?..

Нехай не думає, що все так просто.

– Домовилися, – вона взяла зі столика пульт і ввімкнула телевізор. Поклацала каналами; чорт забирай, не може ж бути, щоб ніде… а, ось. На восьмому крутили той самий новий кліп. – Як тобі? Подобається?

Змах величезних вій кольору райдуги. Крім них, на обличчі нібито жодної краплі косметики; звичайно, це лише здається. Їй уже тридцять п’ять. І трішки хрипкий голос – п’ятнадцять років тому він був не таким…

– Так, – сказав Андрій.

Добре. Бездоганно володіє собою; а може, йому справді байдуже.

– От і зателефонуй їй, ви ж товаришували, – Аліна посміхнулася: будемо сподіватися, що не надто нервово. – Нормальний мужик…

І раптом він розреготався – дзвінко, заходячись, як хлопчисько. Відібрав пультика в дружини, додав гучності, – й голос Звенислави виповнив увесь будинок від фундаменту до даху. Легко було уявити, як десь на другому поверсі з обожнюванням завмерла в екстазі Люба. Тоді плавно зменшив гучність до нормальної й нижче, до ледь чутної. Обернувся; в очах танцювали бісики:

– А не боїшся?

Аліна зітхнула:

– Я ж тобі не одружитися з нею пропоную. Із символами нації не одружуються, але спілкування з ними підвищує рейтинг. До того ж вона – випускниця «Міссурі». А ота твоя руда – ні.

Андрій ще раз посміхнувся й вимкнув телевізор:

– Я подумаю.

* * *

Пробка, подібна до величезної гусені, витяглася проспектом і делікатно ховалася за рогом будинку далеко попереду. Водій похмуро глянув на Аліну. Вона подивилася на годинник. Зриваються дві зустрічі – і хай живе, треба лише дзенькнути й відмовитися. Тоді презентація – це вже гірше, там має бути кілька потрібних людей… але до неї ще півтори години. Авжеж, перед жеребкуванням треба буде забігти до офісу. А поки що…

Вона відчинила дверцята; слава богу, що не застрягли у другому-третьому ряду.

– Якщо зрушиться, їдьте в офіс. Я хочу прогулятися.

Аліна неквапом закрокувала проспектом, численні автомобілісти з тугою провадили поглядом її ноги під спідницею посольської довжини. Добре, що нарешті весна. Хоча навряд чи вдастся її як слід розгледіти, цю весну…

Попереду робітники ліпили на бігборд поверх якоїсь реклами Андрієве обличчя, акуратно з’єднуючи велетенські прямокутники. Усміхнене блакитне око, ледь неголена щока, половина усмішки. Чіткий, виразний значок на вилозі піджака. «Андрій Багалій – відмінник першого випуску МІІСУРО. Голосуйте за Майбутнє!»

Вона примружилася, відступила на крок. Непогано. За місяць до виборів треба замовити ще кілька тисяч по країні. Серед усіх кандидатів він найбільш фотогенічний, це вже точно.

І зовсім не змінився… Схожа фотка – трохи меншого формату – тиражувалася й років дванадцять тому, коли у проміжку між закінченням інституту й початком кар’єри в батьковій компанії Андрій проти чогось протестував, щось очолював і навіть чогось таки домігся… Тобто, як іміджмейкер і прес-секретар, вона, звичайно, досконало володіла його біографією, але по-людському на надавала цьому великого значення – ні тепер, ні тоді. Тоді вона вже не була закоханою в нього.

А от п’ятнадцять років тому – все-таки була, що б там не казали; тому й не могла зважувати об’єктивно. І ні в якому разі не можна дозволити, щоб виплила нагору та стара, дивна й страшна історія з Владом… дуже недоречно згадана сьогодні. Але Андрій не помітив; значить, нічого такого й не було.

Є реальні пріоритети й завдання.

Президентом Андрій, звичайно ж не стане; тепер найголовніша і єдина мета – потрапити в другий тур. Потім – ніяких політичних інсинуацій, симпатій тим чи іншим партіям і рухам, мінімум публічної діяльності; тиха й успішна робота гендиректором компанії на благо вітчизняної економіки. П’ять років вони будуть відчувати ностальгію за його молодістю й посмішкою. Поступово переконаються, що були ідіотами, коли віддавали голоси цьому старперу Миколаєнку, який дотягує останні, хоча й переконливі дні у владі. А на наступних виборах…

Доживемо.

Гусінь на дорозі остаточно здохла. Аліна проминула дзеркальні вітрини кількох бутіків – її власна фігура переконливо вигравала порівняно з манекенами – і сповільнила кроки біля скляних дверей «Двох калорій». Є сенс щось з’їсти: до буфету в офісі ще далеко, а на презентації культурного проекту в будь-якому випадку не слід очікувати солідного фуршету. Вона посміхнулася. Чоловік пропонував поснідати вдома, по-сімейному, – але особисто їй «сімейної» кави цілком вистачило. Останнім часом вони й так надто часто бачилися з Андрієм.

У «Двох калоріях» було прохолодно й по-діловому затишно. Аліна замовила сніданок № 18 і – чи не занадто для сьогоднішнього ранку?.. біс із ним, – ще одну каву. До речі, мережу цих ресторанчиків також тримала її колишня сокурсниця, котра за кілька років здорової конкуренції звела до мінімуму існування в місті інших точок швидкого харчування. Аліна посміхнулася: якось раз, ще на першому курсі, вона заскочила цю панійку за милуванням крізь скло потойбічним красивим життям «Макдональдса». Дівчинка з провінції, що любить гарно попоїсти. Як її звали? Олена? Наталка?.. забула; але в списку вона є.

Дещо змінилося з того часу. Й дещо – таки завдяки випускникам «Міссурі», в чиїх руках потихеньку концентрується Майбутнє у вигляді керівних посад в найрізноманітніших сферах.

Список прізвищ дивися у розширеній версії передвиборчої програми кандидата в Президенти Андрія Багалія. Аліна сама складала цей список, якомога виграшніше розташовуючи в ньому імена й посади. Статистика утворилася непогана; зрештою, Андрій серйозно зацікавився ідеєю зробити фішкою виборчої кампанії не своє бунтарське минуле, а саме навчання в інституті. Ліберал-соціалістка Анька Гроссман – на курс молодша за Андрія й, відповідно, старша за Аліну, – кажуть, вже встигла висміяти їхню тактику в певних колах. Ну, і як тут втриматися од цитати про те, хто сміється останнім?

Вона сьорбнула кави. Дівчата з «Двох калорій», на відміну од Люби, вміли її варити.