Частина перша

Пролог

Електронний годинник симетрично висвічував зеленими очима: 02–20. Тоді підморгнув лівим оком: 02–21.

За стіною дотепер ревла музика, забиваючи нечіткі, ніби сліди кросівок у багнюці, голоси. Гримнув страшенний регіт; за півхвилини – 02–22 – ще раз. Але ж вони мусять колись вкластися спати, їм зранку так само на пари… 02–23.

Вона повернулася на бік, щоб не бачити годинника. Очі вже давно звикли до темряви. Андрієва сорочка із розкиданими рукавами тьмяно біліла на підлозі; з-під неї виглядав краєчок штанів, що їх стягнули, виявляється, разом із трусами: он барвиста гумка видніє за шкіряним хвостом ременя. А поруч – зім’ятий квадратний пакетик із надірваним краєчком.

Знову завовтузилася. Лежати на животі, носом в подушку, було зручно лише кілька секунд – потім захотілося дихати. Вкотре перекинулася на спину і, ледь не падаючи з ліжка, сухими безсонними очима втупилася в лису жарівку під стелею. Повз неї навскоси пробігли промені від автомобільних фар.

Музика раптово стихла, і їй вдалося полегшено зітхнути, – перш ніж незграйні дівочі голоси почали вимагати: «Ввімкни!» – і хтось негайно виконав їхнє бажання.

І захотілося плакати.

Все мало відбутися зовсім-зовсім не так. Не тут і, мабуть, не зараз. І не… вона прикусила губу, уриваючи щупальця незваної, холодної і слизької думки.

З ним. Тільки з ним.

І їй зовсім не було боляче…

Андрій сказав, що інколи так трапляється. І заснув далеко не одразу: вони довго розмовляли про кохання і про життя, й навіть про те, як після закінчення інституту – п’ять років вічності! – можна буде одружитися… Просто він не вперше спить у гуртожитку. Йому не заважає музика за стіною і зелений годинник просто в очі…

02-30. Пів на третю.

Вона знову повернулася на бік – цього разу носом до Андрієвої спини. Яка легенько посопувала й була такою теплою. На вузькому пружинному ліжку ніс майже торкався його шкіри; від лоскоту закортіло пчихнути.

І раптом вона аж підскочила від дикого й неймовірного жаху.

Відсахнулася, ледь не втративши рівновагу. Широко розплющеними очима дивилася на цю смагляву, абсолютно чужу спину, подекуди зарослу кущиками кучерявого волосся.

Й він – не Андрій!!! – заворушився, перекотився на інший бік, мордуючи пружини, підвівся й сперся на лікоть. Коротка шия поміж горбами волохатих плечей, маленькі сонні очиці на фізіономії орангутана. Глибоке позіхання, що перейшло в криву усмішку. І товсті пальці з обкусаними нігтями, які тяглися до її гру…

05-45.

Вона прикипіла поглядом до зелених цифр, не вірячи, що прокинулася.

У світанковій сутіні Андрієва кімната була схожа на стару чорно-білу фотокартку. Темно-сіра шафа зі скошеними дверцятами, ледь світліший стіл біля вікна. Друге ліжко – голе, без матраца. Великий плакат на стіні: якийсь голівудський рейнджер-рятівник світу з шерстю на могутніх плечах… м-да. І тиша; гуртожиток нарешті здався й заснув.

Вона ще все знервовано тремтіла. Як у дитинстві після жахливого сну, було страшно поворухнутися. Маленька, перелякана, самотня дівчинка… ні.

Тепер вона не самотня.

Ковдра сповзла з неї й розділила їх з Андрієм. Холодно. Вона потягла на себе ріжок ковдри, присунулася, притислася до теплої спини, обійняла за плечі. Андрій щось пробурмотів, але не прокинувся, завовтузився й зосліпу намацав її груди.

Вона повільно прибрала його руку. Сіла скраєчку ліжка; блимаючи і мружачись, впритул розглядала його безжурне обличчя зі смужками світлих пухнастих вій і тріщинкою на губах. Його обличчя…

Це було як крижана вода, як закличний подих колодязя. Нічний жах видався їй просто невдалим жартом порівняно з…

Він був НЕ ТАКИМ. Чуже обличчя, чуже тіло. Стороння людина, з якою вона ніяк не могла… вона взагалі його не знала.

Андрій. Це – Андрій?..

– Андрі-і-і-ю!!!

Здавалося, стіни впадуть од її крику… Як завжди – уві сні.

05-50.

Симетричні зелені очі.

Рекламна пауза

Міжнародний Інститут Інтелектуальних Стратегій Управління та Розвитку Особистості

Уперше!

Оголошується набір студентів на універсальні спеціальності Майбутнього в сферах політики, міжнародних відносин, економіки, інформації, науки, культури та ін.

Вступні іспити:

Математика

Економічна географія

Історія

Іноземна мова (на вибір)

Твір

Індивідуальна співбесіда

Медалісти й пільгові категорії абітурієнтів складають іспити на загальних підставах. Зарахування за контрактом строго обмежене. Студентам надається стипендія у розмірі прожиткового мінімуму, мешканці інших міст забезпечуються гуртожитком.

МІІСУРО – інститут, доступний кожному, хто має інтелект!

Наші випускники – люди, від яких залежить Майбутнє!

Саме вони змінять світ!

ОЛЕКСАНДР, перший курс

– Гендальф, – відрекомендувався я.

Тільки не подумайте, що я толкінутий. Себто, творчість Професора, звичайно, поважаю й на іграшки ходив декілька разів, – але не фанатію, як дехто. Просто, мене всі так називають. І друзі, і в школі… звали. І взагалі, погодьтеся, «Гендальф» звучить набагато крутіше, ніж «Сашко». Й запам’ятовується одразу. Можу собі уявити, скільки тут сашків.

Усього на курс набрали двісті п’ятдесят чоловік. Я чув, перший набір трирічної давнини був сімдесят, але відтоді МІІСУРО розкрутили до непристойності. Коли поїду додому на канікули, стану мільйонером: так багато народу сперечалися зі мною на десятку, що не пройду. Все-таки вісім з половиною на місце. Й мама намагалася вплинути, вона в мене панічно боїться армії, хоча взагалі-то прогресивна.

Не те, щоб мені було соромно йти до нашого містечкового філфаку під її крильце, як вона думала. Просто, ви знаєте, тягне відчути, як воно: від тебе особисто залежить майбутнє, тобто, Майбутнє з великої літери. Та й у світі я, чесне слово, з задоволенням щось би та змінив.

Безперечно, я в курсі, що реклама – рушій торгівлі і т. д. і т. п., але єдиний спосіб дізнатися правду у будь-якому випадку один – перевірити самому. Ну, й хотілося ж довести всім, що Гендальфові не слабо.

Математику я списав геніально. Не зі шпаргалки чи бомби, а з товстелезної книжки для дванадцятого класу. Коли тітки з комісії ходили між рядами, то притискав її коліном до столу: там по периметру облавок сантиметрів десять – якраз. Звичайно, облавка могло й не бути, – якби, скажімо, посадили не в тій аудиторії, де була консультація, – але хто не ризикує… далі ви самі знаєте.

На географії проблем не було – я завжди її любив, через мапи. А от з історією стався облом: на іспитах я звик виїжджати на нестандартних трактуваннях подій і особистостей, а тут складали за тестами, суцільні дати.

Спробував списати у стриженого дівчиська, що сиділо переді мною, – закрилася, зараза. Тоді я вирішив іти ва-банк і, підгледівши на незакритому краєчку аркуша її ім’я – Аліна, чемно звернувся з проханням підказати мені певну дату. Стрижена гмикнула: мовляв, знайшов ідіотку. Але потім озирнулася через плече, ковзнула поглядом по моїх записах – й підказала, при тому знущально дала зрозуміти, що я все одно їй не конкурент. Можливо. Але завдяки тим півтора балам мені вдалося прослизнути в наступний тур; при нагоді треба подякувати.

На іноземній мові захотів вимахнутися й подався в іспанську групу, хоч англійську знаю краще. І ледь не зрізався на дієсловах – та ледь-ледь не рахується. А за останній іспит я й не хвилювався – мамина школа. Ще до від’їзду я пообіцяв їй: якщо дотягну до твору, то напишу як слід, а не як думаю; а напередодні повторив цю обіцянку по телефону. Четвірка, та й то з-за якоїсь пари ком.

Але головні приколи почалися, звичайно, на фінальній співбесіді. Тоді нас лишилося вже небагато, чоловік чотириста. Якщо врахувати, що дві третини поприходили з батьками, а дехто прихопив бабусь-дідусів-жучок, то в коридорі не було де яблуку впасти. Й покурити не вийдеш, бо можуть викликати в будь-яку хвилину. Зрештою, на момент моєї з’яви перед ясні очі комісії я вже був готовий заявити, що мене звуть Гендальфом і на цій підставі я хочу керувати майбутнім, а також змінювати світ. Запросто.

Але нічого такого мене не запитували – себто, ні імені, ні високих прагнень. Їх цікавило інше: наприклад, як міцно я сплю вночі. Яку музику слухаю. Чи боюсь я височини й глибини. Кого з родичів вважаю головним авторитетом (можна подумати, у мене великий вибір!). Ще заставили зчепити пальці замком, а тоді скласти руки в позі Наполеона… Маячня якась. Я був геть спантеличений.

Але ще більше здивувався, коли наступного дня таки знайшов своє прізвище у списках. Ген-ген унизу. За номером двісті сорок сім.

* * *

– Гендальф.

– Георгій. Гера.

Хлопець, що стояв праворуч, був у джинсах, довговолосий і з сережкою в лівому вусі. Державний гімн він теж поважав не настільки, щоб не познайомитися з однокашником, – тим більше, що ми стояли в другому ряду й особливо не світилися.

– Влад, – приєднався хлопець з лівого боку, худий, в окулярах і в костюмі.

Ми потиснули одне одному руки. Страдальницька мелодія гімну відстогнала своє, й до мікрофона підійшов ректор інституту. Він уже звертався перед іспитами з промовою до всього натовпу абітури, і я приблизно уявляв, що він скаже.

– Студенти! Сьогодні перед вами відчинилися двері найдемократичнішого й водночас найелітарнішого з вузів нашої країни – МІІСУРО…

Він зробив паузу, щоб до нас дійшло. І до нас дійшло.

– Прикольно звучить, – мовив пошепки Георгій. – Щось ніби японське, наче самурайське ім’я… Міісуро-сан.

– Краще б наголос на останній склад, – відгукнувся Влад. – Дивися, якщо за аналогією: НІІЧАВО, наприклад. Стругацьких читав?

– Ректор, мабуть, краще знає, – припустив я.

Але про себе вирішив, що з цим Владом буде про що поговорити. А Гера мені взагалі одразу сподобався. Коли людина приходить на урочисті збори в подертих джинсах, це вже щось.

– …За якихось п’ятнадцять-двадцять років саме ви, наші випускники, будете вирішувати, куди рухатися державі й суспільству. Саме на вас ляже велика відповідальність за долю…

Якщо відверто, мене ще під час першої ректорської промови здивувало, що він несе таку пронафталінену маячню. У всіх теле- і радіопередачах про МІІСУРО розповідали геть інакше: захоплююче, по-сучасному. Так, що справді хотілося притягнути сюди в зубах атестат. А тоді, на абітурієнтських зборах, навіть з’явилася думка: чи я взагалі туди потрапив?

– Ти сам звідкіля, Гендальфе? – запитав Гера. Йому теж було нецікаво.

– З Маріївки, – признався я. І, як завжди, уточнив: – Це не село, це місто.

– Будеш в общазі жити?

– Ага.

– Я також. Я з Олександрівки Прирічненського району. Це село.

Першим зареготав Влад – ми з Геркою вже услід за ним. Реготали ми пошепки, інтелігентно, можна сказати, – але якісь кобіти з першого ряду обернулися й зашикали. В обох були нудні фізіономії відмінниць; н-да, а на іспитах, пригадую, траплялися цікаві дівчата. Гай-гай, плоди протиприроднього відбору. Я мимоволі опустив очі: праворуч і ліворуч йшов справжнісінький паркан з різноманітних ніг, де-не-де виднілися і нічогенькі – щоправда, фрагментарно. Нічого, розберемося.

Герка і Влад дивилися на мене й продовжували реготати вже зовсім безгучно, як двоє Шкіряних Панчох.

– А я місцевий, – сказав Влад. – Столична цяцька.

Одна з відмінниць знову сердито обернулася – може, палахкотіла бажанням познайомитися зі столичною цяцькою, – але в той момент ректор поклав життєрадісну крапку в своїй промові й з усіх боків почулися аплодисменти. Я теж кілька разів стулив долоні. Й одразу ж наш рівний стрій заворушився і в один момент перетворився на безформний натовп, де моментально щезли і Влад, і Герка.

Народ бадьоро посунув у напрямку корпуса, що своєю архітектурою нагадував футурологічні навороти фантастів з часів застою; я чув, раніше у цій будівлі містилося щось марксистсько-ленінське, отже тут був присутній вищий сенс. Хоча особисто мені подобалося. Особливо напівпрозора куля, що надимала свої боки там, де мав бути другий поверх. Якщо я правильно зрозумів, в кулі була їдальня, – але зайти всередину поки не було нагоди: хто ж годуватиме орду голодних абітурієнтів?

У вестибюлі стався невеликий розгардіяш: всі намагалися якомога швидша знайти свої прізвища у списках груп із номерами аудиторій. Ну, до натовпу я вже звик під час вступних іспитів; але це було зовсім інше. Тоді маси народу навколо створювали щось на зразок війська, яке треба було розігнати на всі боки, – а тепер, будь ласка, навчися впізнавати кожного, запам’ятай їхні імена й проживи проміж них цілих п’ять років.

Коротше, чортівня; не знаю, може ви й не зрозумієте… Маріївка – місто. Але дуже маленьке.

* * *

Мене записали в групу номер шість. В аудиторії нас набралося чоловік двадцять – і, звичайно, жодної знайомої фізіономії. Тобто, ні Георгія, ні Влада. Ані навіть тієї стриженої дівчини, що напевне поступила, бо я вже тоді не був їй конкурентом.

Я збирався сісти у третьому ряду, щоб не надто світитися, але, роздивляючись народ, прогавив всі хороші місця й опинився біля самої кафедри. Ліворуч присусідилася пухкенька дівчина у прозорій кофтинці, нічого так. Повернулася до мене й стрільнула очима. Я майже зовсім збадьорився – але вчасно здогадався перевірити правий фланг.

Ну-ну; там височіло щось прилизане, наскрізь напарфумлене і з шпилькою в краватці. Воно якраз готувало залп у відповідь з-за скелець моднячих окулярів. Панянка, не припиняючи маневрів, устигла дістати зошита, намалювати смішного писка на останній сторінці й підписати «пренцеса», – авторську орфографію збережено.

– Усі готові? – суворо запитав викладач.

От тобі й на, а я його й не помітив. Завжди захоплююся дурницями. А дядько був геть не дрібний, сивуватий, з щіткою вусів. Його ім’я було, як я дізнався з урочисто відкритого він’єтками конспекту Прозорої Кофтинки, «Олександр Виніомінович». Тезко, запам’ятаю. Але як вона писала твір?..

Я дістав зошита й встромив руку по лікоть до рюкзака, щоб знайти там ручку. Знайшов транспортир, маленького ножика й залізну обручку з толкінівської гри, – вже кілька місяців думав, що загубив її. Але ручки, схоже, не було, і довелося просити допомоги у правого флангу – не в Кофтинки ж.

Він подивився на мене крізь окуляри як солдат на вошу. Оце справді «столична цяцька». Тоді церемонно відповів:

– Так, будь-ласка, – й дав мені засіб до писання із золотим пером, чи що. Те, чим він користувався сам, було ще крутіше.

Не знає, що я, здебільшого, забуваю повертати всілякі дрібниці, – ні, не цуплю навмисне, дійсно забуваю. Так йому й треба.

Тим часом викладач з усіх сил провадив перекличку, і я точно пропустив би своє прізвище, якби одразу переді мною в списку не було Кофтинки – в миру Ланової Наталі. Треба було чути, яким розкішно-сексуальним голосом вона простогнала «є». Я відрапортував набагато коротше.

Стіни аудиторії були гладенькі, не прикрашені наочністю й портретами великих. І, що найголовніше, майже без вікон; лише біля стелі вишикувалися трьома рядами маленькі круглі ілюмінатори – у стилі тих-таки футуристичних фантазій. В один з них ззовні зазирнула ворона, але зразу ж полетіла геть.

Останнім у списку було чудо в золотому пір’ї, – прізвище я не запам’ятав, лишень, що починалося воно з літери «Ц»; звали його Руслан.

– Отже, – відкарбував викладач, – я не буду виголошувати перед вами вступну промову. Я продиктую список літератури. Літератури. Яку, – він підкреслював кожне слово. – Треба. Взяти. В бібліотеці. Й. Законспектувати. Без конспекту ніхто не буде допущений до заліку. Ви мене зрозуміли?

Запанувала тиша. Наталка нервово малювала в зошиті чергову «пренцесу». Руслан вирівняв окуляри на переніссі й розраховано, з тренованістю першого учня, кинув репліку з місця:

– Олександре Веніаміновичу, ми ж знали, в ЯКИЙ інститут поступаємо.

Шкода, що я переконаний пацифіст. Інакше пообіцяв би собі принагідно дати йому по писку.

– Так отож. Записуйте.

* * *

Як тільки я повернувся в гуртожиток, то зрозумів, що в кімнаті «трійці» я вже не самотній, яким був ще зранку. По-перше, на решті ліжок з’явилися матраци. По друге, на одному з них згори на купі білизни хтось лишив гітару, а з-під укривала виглядав краєчок великої сумки. По-третє – біля другого, вже застеленого, стояв міцний пацан у спортивному костюмі. Моє прибуття застало його у захоплюючій справі – розклеюванні по стіні над ліжком фоток повного складу нашої футбольної збірної. Чоловік сім-вісім уже висіли, приліплені за куточки смугами скотчу.

– Вам кого? – запитав він, насмішивши мене до кольок у животі.

Але я героїчно стримався і, кусаючи губи, спромігся видушити з себе відповідь:

– Взагалі-то я тут живу.

– А-а, – спортсмен не здогадався посміхнутися у відповідь. – От мене також поселили. Жека.

– Гендальф.

Потиск руки він мав скажений – а я після занять ще начепив каблучку. Синець гарантований, то добре, що кістки цілі. Фізіономія в Жеки, як і очікувалося, не була обтяженою ознаками інтелекту. В дитячих карих очах маячило не поставлене запитання: звичайно, навряд чи цей юнак колись чув за Професора чи Середзем’я. Втім, будемо відверті, я також не знав на ім’я більшої частини Жекиних футбольних святців.

Пацан повернувся до своєї справи так і не запитавши мене ні про що. Я вже був готовий безкорисливо зайнятися його просвітництвом, коли це двері гримнули і я геть забув про існування першого сусіда.

– Герко!

– Гендальфе, і ти тута? Ну й ну!

Як виявилося, в інститут Георгій одягнув дуже навіть пристойні джинси – якщо порівнювати з тими, що кошлатилися на ньому тепер. Його хаєр у скуйовдженому стані здавався удвічі більшим, а на шиї висів кручений мотузочок, що ховався за коміром розтягнутої майки; напевне, не хрест, а якийсь там амулет.

– Ні, це ж треба таке! – не припиняв дивуватися Герка. – В одній кімнаті!!!

– Везуха, – погодився я. – Це твоя? – вказав на гітару. Хоча, чия ж іще?

– Ага.

Він гепнувся на ліжко й закинув ноги в подертих кросах на бильце. Підчепив гітару за край обечайки, виписав грифом півколо і, влаштувавши інструмент на грудях, з ходу взяв кілька акордів. Зацікавлений Жека озирнувся від своїх паперових кумирів. Лежачи на спині, Герка пристойна збацав соло з останнього альбома «Арії», а тоді без усілякого переходу зобразив джазову імпровізацію.

Словом, надовго відбив мені охоту просити гітару для виконання блатного ля-мінору і «кроків на цвинтарі».

– Круто, – визнав я.

Герка змахнув рукою: мовляв, то всьо фігня.

– Як воно тобі? – запитав він. – Себто, перший день?

Я знизав плечима:

– Поки не знаю. Завантажили по самі помідори – списки книжок, позакласні роботи… чи як це тут називається?.. Загалом, будемо побачити. Група виявилася хріновою. Самі місцеві піжони й дівки-дурепи. А в тебе?

– Ми з Владом разом потрапили. Він класний хлопець, програміст, вже працює на одній фірмі… можуть же люди! І взагалі, народ просунутий. Міські… – він і не думав приховувати заздрість; стало навіть образливо – подивився б я на цих «міських» з гітарою в руках. Хто-хто, а Герка ніяк не був схожим на сільського хлопця. Зрештою, у кожного свої заморочки.

– А як з дівчатами? – поцікавився я якомога незалежніше.

Краєм ока помітив, що Жека демонстративно повернувся до своїх футболістів. Ще й жінконенависник; м-да, от так сусідство. Що ж, не може ж щастити одразу й у всьому.

Герка присвиснув і пробігся пальцями по грифу:

– Супер. Що не може не радувати!

Я був солідарний з ним. Правда, в Маріївці у мене лишилося Велике Кохання, але, якщо врахувати, що воно було страшенно прошене навіть до поцілунків у під’їзді, то я не вірив у наше спільне майбутнє. І взагалі, старі знайомства відбивають смак до нового життя; афоризм вийшов прикольний, я вирішив його записати. Хоча вже тоді знав, що забуду.

Та ще якраз у той момент у двері постукали.

– Привіт, хлопці, – у напіввідкриті двері зазирнув високий свіловолосий хлопчина. – Мене звуть Андрієм, будьмо знайомі. Тут на поверх вище йде вечірка з приводу початку, приєднуйтеся! Там вже є публіка з вашого курсу. О, ви й гітару маєте, супер! Ходімо!

Ми з Геркою перезирнулися, й він підскочив, наостанок бринькнувши струнами. Лише Жека, незрозумілий хлопець, буркнув, шнуруючи кросівки:

– Не можу, мені треба в бібліотеку.

Ми його не вмовляли.

* * *

– За нову хвилю «Міссурі»! – сказав Андрій. – Дзень!