Роздiл другий. Крадiжка

Будь-яке уявлення про те, де вони знаходяться, Книжник утратив уже на п’ятій хвилині шляху. Начебто далеко відійти за такий короткий час було неможливо, і деякі місця здавалися йому знайомими, але Білка змінювала стежку, і Тім знову нічого не впізнавав.

Одного разу вони пройшли під старою залізницею – тут лежала бетонна труба, така величезна, що можна було йти, навіть не нагинаючись. Під ногами заплюскотіла вода, запахло несподівано добре – не цвіллю, а свіжою річковою зеленню, але ніякої річки тут не було – Книжник міг голову дати навідсіч.

Найближчий струмок, де кідам веліли ловити вертких і жирних вусанів, знаходиться за милю від Парку, за пісками і Великою каруселлю.

Іще вода була в Банці, але пахла вона інакше, старим болотом: за зиму і весну туди стікало кілька тонн, у липні вода зацвітала пишною салатовою піною, і тільки до листопада, коли на ранок Банка починала покриватися тонкою кіркою льоду, остаточно очищалася.

І ще поруч були Болота, теж не без води, але туди при доброму здоров’ї ніхто не ліз, та й пахло звідти так, що хоч біжи і ховайся…

Болота вважалися місцем згубним, туди ніхто з племені не ходив – боялися до проносу! А чого боялися, ніхто доладу пояснити не міг. Говорили – мертвих. Але мертві – вони мертві і є. Чого їх боятися? Що вони можуть зробити живому? Казки для бебиків, щоб до Боліт не бігали, не тонули.

Але от невдача…

Ночами (і це не вигадки, Книжник, що часто не спав ночами, сам не раз чув!) над соковитими болотними травами лунало жахливе ухання, що змушувало холонути кров у жилах, і це точно кричали не оули.

А ще…

Хтось ночами ворочався в бурій смердючій рідині, і блукали поміж обдертих, вічно мокрих стовбурів дивні тьмяні вогники, які раптово спалахували зеленим. Померлих це ніяк не стосувалося, але лякало дуже.

Білка крокувала попереду, практично не озираючись на Книжника, і йому доводилося підлаштовуватися під її темп, а це виявилося непросто.

Тім ходити лісом не вмів, не тільки безшумно – узагалі не вмів, і вже через чверть години сопів, ніби чайник над багаттям.

– Іще далеко? – прохрипів він, розмазуючи на лобі гарячий піт.

Білка озирнулася й похитала головою.

Її приручений звір уже не сидів у каптурі худі, а бадьоро стрибав деревами обабіч стежки, чи то охороняючи господиню, чи то роздивляючись дорогу.

Виявилося, справді недалеко, але тоді, коли Білка ковзнула всередину густо зарослої плющем металевої конструкції, перед очима Тіма вже кружляли чорні цятки.

За щільною завісою листя сутеніло і було холодно.

– Стояти! – наказала Білка, не підвищуючи голосу.

Тім завмер, витираючи рясний піт на обличчі.

Дівчина опустилася на одне коліно, простягла вперед руку, немов щось намацуючи, і Книжник здогадався, що вона знімає розтяжку.

– Ти тут живеш? – запитав він.

Білка, не озираючись, похитала головою.

– Тепер проходь.

Тім боком прослизнув повз неї.

– Крокуй прямо.

Тепер Книжник ішов першим і уважно дивився собі під ноги.

– Ліворуч, – наказала Білка.

Він повернув.

– Прийшли.

Швидше за все вона зберігала тут деякі запаси – пом’ятий металевий бідон, кілька ящиків із казна-чим.

– Сідай.

Два рази повторювати не довелося – Тім буквально звалився на землю.

– Дякую.

Дівчина знизала плечима.

– Пити будеш?

– Так.

За ящиками виявилася захована кружка, від води з бідона заломило зуби, але Книжник жадібно вихлебтав половину.

– Тримай.

Частування було так собі: коржик із якогось насіння і грубого борошна, твердий, як підошва, й абсолютно прісний, але перебирати не доводилося. Тім відкусив шматок і, насилу прожувавши, запив.

Білка сиділа на ящиках навпроти, поклавши автомат поруч, і уважно розглядала гостя.

– Назад тебе не візьмуть, – сказала вона нарешті.

– Знаю…

– У лісі тобі не вижити.

Тім спробував зобразити усмішку, але вона вийшла кривою.

– Це теж не новина.

– Чому вони тебе не люблять?

На цей раз знизав плечима Книжник.

– Я не мисливець.

– Цього недостатньо.

– Я непотрібний племені.

– Звучить зрозуміліше, – байдуже мовила Білка. – Дивно, що ти протримався так довго.

– Я старався.

– І ніхто не підняв за тебе голос?

– У мене немає друзів.

– Окрім книжок? – запитала Білка.

– Окрім книжок.

– Єдина користь від книжок – ними можна топити, коли холодно, – сказала вона з тією ж крижаною серйозністю.

У напівтемряві Книжник не дуже добре бачив її обличчя, але розумів, що це мовлено без тіні дружелюбності.

– Але ти ж хочеш обдурити Нещадного?

– Так.

– Тоді нам знадобляться книжки.

– Усі? – запитала вона.

– Ні. Усього дві. Але без них ми можемо не починати.

– Вони з тобою?

Книжник зітхнув.

– Вони залишилися в Бібліотеці.

– Це погано…

– Так, – погодився Книжник. – Це дуже погано. Але без атласу і щоденника ми нікуди не дійдемо.

– Що таке атлас?

– Це карта.

– Іще раз…

– Це книжка, за якою можна дізнатися, куди йти. Там намальовані річки, дороги, міста…

– Як усе тепер? Або як усе було до Нещадного?

– Звичайно ж, «до»!

– Корисна книжка, – сказала Білка, трохи помовчавши.

– Річки залишилися там само, – заперечив Книжник. – Дороги теж. І міста на місці.

– Добре, – погодилася вона. – Напевно, це допоможе. А що таке щоденник?

– Щоденник? – перепитав Книжник і задумався. – Це така книжка… Її людина пише про себе. Що з нею сталося, що вона бачила, з ким говорила, що робила, куди ходила.

– Кожен день?

– Ні, не кожен. Коли щось трапляється… Наприклад… – Тім зітхнув. – Я сьогодні не потрапив у діра, і за це вожді вигнали мене з племені. Я вже думав, що помру сьогодні на самоті, але моя стара знайома Білка врятувала мене від нічних жахів і навіть нагодувала…

Білка фиркнула.

– І це комусь цікаво?

– Раніше люди читали книжки.

– Світ, у якому люди читали книжки, помер, Книжнику.

– Він помре, коли ми перестанемо читати. Поки ми тільки перестали писати, але це ще не кінець…

– І ти намагався пояснити це Нозі? – запитала Білка. – Тоді зрозуміло, чому він тебе не любить… Добре… Чим нам допоможе цей щоденник?

– Він допоможе нам знайти місце, де народився Нещадний.

– Нещадний – не людина, – сказала Білка, чітко відділяючи слово від слова. – Нещадний не міг народитися і не може померти. Нещадний з’їдає наше життя, але він не живий. Не говори дурниць, Книжнику.

– І все-таки він народився, хоч і не так, як людина, – пояснив Тім терпляче. – Цей щоденник… Розумієш… Я знаю, у це важко повірити, але… Як би пояснити так, щоб ти повірила?

– Спробуй просто сказати правду.

– Добре. Це щоденник дівчинки, батько якої створив Нещадного… Дочки чоловіка, який убив старий світ.

Він замовк, дивлячись на Білку.

Очі Тіма вже звикли до напівтемряви, і він розгледів, як із каптура її худі за ним спостерігає ручна білка, виблискуючи чорними намистинками. Обличчя її господині майже нічого не виражало.

– І там написано, що Нещадного можна обдурити?

– Нещадний – це хвороба. Від неї є ліки. Якщо ми правильно прочитаємо щоденник, то зможемо спробувати знайти його, але для цього ми повинні повернутися в Парк і забрати все, що потрібно, з Бібліотеки.

– Вночі, – сказала Білка.

– Що вночі? – перепитав Тім.

– Ми повернемося в Парк вночі, Книжнику. Поки ти можеш подрімати.

– Ти мені повірила? – Тім заусміхався безглуздою щасливою усмішкою, очі смішно зіжмурилися. Вилитий чайна-бебик, що іноді народжувалися в Парковому племені – пласколиці та вузькоокі. Якщо вони не починали говорити до двох років, то за Законом племені їх належало вбити, але нинішні вожді вирішили не чекати два роки: щойно шаман підтверджував дефект, чайна-бебик зникав безслідно. – Ти серйозно мені повірила?

Білка рухалася стрімко: мить – і перед носом Книжника з’явилася її права рука з рисками річних позначок на передпліччі.

Обличчя Білки наблизилося впритул до його обличчя.

– Навіть якщо я не вірю жодному твоєму слову… Ти ж умієш рахувати? Так?

– Так.

– Скільки років у мене на руці?

Шкіра у Білки була, як у всіх рудих – світла, з розсипом блідих веснянок. На передпліччі красувалися сині лінії татуювань – шаман, виконуючи свій священний обов’язок, відзначав кожний прожитий рік новою смужкою. Останні три відрізнялися і кольором і формою – вона сама видряпувала мітки. Робила розріз і мазала його фарбою.

– Сімнадцять, – прошепотів Тім.

– Вірю я в твою історію чи не вірю, – повторила Білка, – але це нічого не змінює. Нещадний може прийти за мною будь-коли. Сьогодні, завтра… А, може, він уже прийшов учора, тільки я поки цього не відчула? Так чому б не спробувати? Що я втрачаю? Так я напевно помру, а так – спробую вижити.

Книжник мовчки задрав рукав, демонструючи сині смужки, що прикрашали його праву руку.

– Їх сімнадцять, – пояснив він. – Так що ми з тобою в однаковому становищі. Сподіваюся, що я народився взимку.

* * *

Над Парком висів щербатий червоний місяць. Вітер дув з боку Боліт, і в повітрі відчувався ледь помітний запах вогкості, змішаний із солодкуватим присмаком тліну – свіжий і гнильний водночас, немовби шматок тухлуватого м’яса спробували присмачити дикою м’ятою.

Бібліотека була буквально за два кроки. Місячне світло дозволяло не надто гострозорому Книжнику побачити навіть тріщини на дверях, але для того, щоб опинитися біля входу, потрібно було перетнути відкритий простір, а Білка не дозволила йому цього зробити.

Майже чверть години вони пролежали в густому підліску, який упритул підступив до будинків. Ліс був сповнений шерехів. Кілька разів за розваленою огорожею «Кідленда» хтось пробіг – чутно було, як він продирається крізь густі зарості. Хто це був – дір чи молодий елк, розібрати не вийшло, але не піг-батько, це точно. Через деякий час за звіром, тихенько тявкаючи, пробігла зграя вольфодогів. У кронах дерев засвистіли-зацокали розбуджені біганиною нічні птахи, потім заохали оули і все стихло на кілька секунд, щоб знову початися з новою силою, щойно здалеку пролунало жалібне виття вольфодога, який ішов по сліду.

Білка слухала ніч уважно, трохи нахиляючи свою руду голову, і кілька разів припадала до монокуляра, але направляла його не на Бібліотеку, а на спальний будинок навпроти – роздивлялася вікна. Потім похитала головою і жестом показала, що Бібліотеку треба обійти з іншого боку. Книжник мовчки кивнув і пішов за дівчиною, намагаючись не шуміти.

Хотів би Тім ходити, як вона, безшумно прослизаючи з тіні в тінь, але його перебіжки були незграбні, хоча він дуже старався.

За Бібліотекою панувала майже непроглядна пітьма – місячне сяйво плуталося в густих кронах дерев, а туди, куди стіна будівлі кидала тінь, і зовсім не потрапляло навіть промінчика.

Саме на цьому місці Білка зупинилася й показала рукою вгору і за спину. Книжник придивився і побачив скелет пожежної драбини, іржавий і перекошений, що стримів угору, а в деяких особливо гнилих місцях висів окремо від стіни. Тім затряс головою, відкрив був рот, але Білка блискавичним рухом торкнулася його губ указівним пальцем правої руки – мовчи.

Книжник подумав, що в такому пташиному гаморі можна розмовляти на повен голос і ніхто тебе не почує, але про всяк випадок замовк. Плавним рухом дівчина закинула автомат за спину і вийняла з каптура ручного звірка. Білочка голосно зацокала, розпушила хвіст, її господиня підняла гризуна вгору, і той стрибнув із долоні на стіну, застрибав по ній з легкістю пташки, вмить досяг нижньої сходинки, стрибнув через неї й через секунду вже сидів на руці Білки.

Звірятко несло шнурок, зрозумів Книжник, адже просто так до останньої сходинки не дістати – і мав рацію! Поки білочка забиралася в каптур, її господиня за допомогою тонкого шнура перекинула через нижню поперечину міцний капроновий канатик і, відштовхнувшись від шару прілого листя, злетіла на сходи. Книжник заметушився внизу, немов злякавшись, що Білка кине його, але дівчина звісилася вниз, простягаючи Тіму руку.

Сильні пальці схопили кисть Книжника і він, не встигнувши навіть охнути, опинився поруч із Білкою, на висоті двох із гаком метрів над землею.

«Вгору», показала дівчина жестом. Сходи лише ледь помітно затремтіли, коли Білка опинилася ще на поверх вище, такі легкі були її рухи, незважаючи на автомат за спиною. Тім спробував піднятися сам, але залізо відразу ж заскреготало і все хитке полотно почало відділятися від стіни. Одна рука Книжника повисла в повітрі, хапаючи пальцями порожнечу, друга – намертво вчепилася в іржавий метал. Книжник стримав крик, хоча це коштувало йому зусиль, і заплющив очі, щоб не бачити наближення землі.

Але він не звалився вниз. Його сильно смикнули за комір куртки і, немов ганчір’яну ляльку, закинули на перекошений пожежний майданчик другого поверху. Тім боляче вдарився носом об іржаве залізо настилу, і в голові прояснилося.

Він підняв голову і побачив Білку, яка завмерла біля вікна, забитого пластиковими листами. Книжник знав це вікно – воно виходило на ліс і внутрішній двір будівлі з коридора другого поверху. Бібліотека розташовувалася в крилі навпроти. Білка запитально подивилася на нього, і Книжник кивнув: тут!

Дівчина знову прислухалася, на цей раз до того, що відбувалося всередині будинку, а потім, сильно натиснувши ногою на пластиковий щит, відірвала нижню частину листа від рами і буквально протиснулася всередину.

Книжник зупинився, розуміючи, що такий трюк йому не виконати – не через грандіозну комплекцію, а через невміння так управляти своїм тілом. Але він побоювався даремно – через пару секунд щит здригнувся і зник, відкриваючи темний отвір. Тім шмигнув у новостворений вхід, і спритно, як йому здавалося, приземлився на бетонну нерівну підлогу. Білка за його спиною встановила щит назад. Стало ще темніше. Книжник нічого не бачив і навіть не чув дихання Білки. Голоси лісу за стінами стали ледь помітні, але будівля теж жила своїм життям, хоч до її звуків і треба було звикнути.