Олівець міг належати тільки одному челу – Книжнику. Тіму. Щуплявому сором’язливому хлопчакові, який тоді, кілька років тому, не міг захистити ні себе, ні інших. Він так і залишився щуплявим і беззахисним. Зайвий клопіт.

Білка хмикнула і поклала олівець до кишені.

Управлятися ножем простіше і звичніше.

Навіщо потрібен олівець? Хіба ним можна вирізати м’ясо з туші?

Лезо з хрускотом пройшлося вздовж хребта діра.

* * *

Книжник сподівався, що й цього разу все обійдеться.

Насправді він розумів, що після сутички в лісі, після того, як він побачив, як спасували перед Білкою троє «непереможних» вождів, йому не уникнути розправи. Йшлося про те, стратять його вожді, чи все закінчиться побиттям із покаліченням? Морально Тім був готовий до гіршого, але вмирати не хотілося. Він давно навчився терпіти все, окрім смерті.

Коли мисливці під наглядом Ноги та Свина притягли в Парк тушу діра, Книжник сидів у себе на третьому поверсі й дивився у вікно на площу.

«Площа», звичайно ж, це недоречно сказано. Колись, років так вісімдесят тому, це місце можна було назвати площею. А зараз…

За багато років природа відвоювала у мертвої людської цивілізації втрачені території. Трава заплела плитку тротуарів, розгризла до крихт асфальт, змусила потріскатися бетон. Дерева розрослися, між стовбурами з’явився чагарник, молодняк, що нахабно пхався із землі, утворив рідкий підлісок, з яким герли поки що безуспішно боролися.

Але площа все ж була колишньою, тепер її можна було назвати невеликим сквером, за яким сяк-так доглядають садівники.

Довкола стояли будівлі для людей Паркового племені, зокрема й той будинок, де знайшов свій притулок і долю Книжник. У будинку цьому ніхто більше жити не хотів, занадто холодним і незатишним він був. Дошки підлоги і паркет із залів і коридорів на другому поверсі спалили ще в давні часи, швидше за все в один із перших років після приходу Нещадного. А ось вікна залишили неторканими.

Це згодом за будинками навчилися якось доглядати, коли з’ясувалося, що будувати нові не вміють. Ледве вистачало навичок підтримувати сяк-так уцілілі будівлі, особливо якщо збереглися шибки.

У перші роки в Парку траплялося багато пожеж. Улітку в околицях можна було збожеволіти від задухи, зими ж виявилися сирими, вогкими і досить суворими.

Грілися, як могли, себто кепсько, від чого й горіли цілі квартали, особливо в місті. У Сіті й досі де-не-де стоять обвуглені кістяки з’їдених вогнем будинків, і височіє напівоблуплений горілий стирчак хмарочоса в Даунтауні.

Книжник бачив ці руїни на власні очі.

Рік тому він як пеон брав участь у набігові на Сіті і виніс із цього походу, крім страху й відрази, великий паперовий атлас із картами автомобільних доріг.

Атлас валявся на верхній полиці стелажа на зруйнованій заправці, де вони пересиджували ніч. Дебелий шматок пластику, в який запечатали книжку, зберіг її неушкодженою.

Давно не їздили автомобілі.

Давно вже заросли дороги, по яких можна було рухатися автівками.

Давно вимерли люди, які вміли робити автомобілі, і самі машини перетворилися на купи непотрібного іржавого мотлоху. А от атлас лежав і досі на заправці й терпляче чекав нового господаря.

Притягнувши здобич додому, Книжник вивчав його декілька тижнів.

Він порівнював карти доріг зі знайомими назвами містечок, які досі можна було прочитати на обшарпаних дороговказах, і нарешті зміг розібратися з місцем їхнього розташування.

Країна, де вони жили, виявилася величезною. Набагато більшою за ту, що він міг собі уявити. Жили великих доріг з’єднували між собою Сіті, залишаючи обабіч трохи менші поселення. Від жил урізнобіч розбігалися тонші дороги, від них – іще дрібніші. На останніх сторінках Книжник виявив плани міст.

Атлас захопив його, як найкращий роман, змусив остаточно прокинутися втомлену від буденності уяву. Але, на жаль, не вбив у Книжникові наївність – він усе ще вважав, що влаштування Світу хоч кому цікаве. Він поткнувся до вождів, щоб поділитися свіжими знаннями з племенем, але натрапив на холодне бридливе нерозуміння: навіщо? Навіщо племені знати про це? Що це дасть? Хіба стане хтось добровільно віддалятися від будинку на багато миль?

Книжникові було до сліз прикро, що нікому не цікаві ні книжки, ні карти, адже – хто б міг подумати – Парку в атласі приділялася окрема чверть сторінки, назва «Кідленд» і детальна схема.

Руїни «Кідленда» починалися за декілька сотень ярдів за площею. Колись приїжджих зустрічали ворота, над якими височіли величезні кольорові літери. Тепер не було ні воріт, ні букв – лише металева основа конструкції, руда від багаторічної іржі, щоправда, вона досі зберегла напівкруглу форму. Влітку іржава арка заростала нахабним плющем і виглядала ошатно, узимку ж стирчала, як обгризене ребро, обвите колючим дротом сухого стеблиння.

Біля колишнього входу, на круглій клумбі, тепер спалювали жертв Нещадного – це був звичай, його виконували, бо так велів Закон. Усі розуміли, що ніякої небезпеки заразитися давно немає, що Нещадний рано чи пізно прийде до кожного з них, але за Законом, усіх, хто зустрів Нещадного, належало спалити. А з Законом не посперечаєшся!

Праворуч від центральної алеї розташувалося кладовище для тих, хто помер сам по собі: від ран, хвороб, в міжусобиці або в битвах. Воно дуже розрослося за останні десять років і вже давно вихлюпнулося за межі колишніх газонів, які втратили форму.

А Парк, що розкинувся на величезній площі, давно перетворився на ліс.

Атракціони обвалилися і згнили. Ті ж, що дивом устояли, нагадували величезні скелети доісторичних істот, покриті іржею і коростою облупленої фарби, обвиті все тією ж зеленою сіттю плюща та в’юнків. Парк був знайомий Книжнику з дитинства – тут вони грали, коли були бебиками і кідами, тому він досі пам’ятав, де можна через необережність впасти у відкритий колодязь, де скрутити собі шию, спіткнувшись об приховані в густій траві рейки.

А справжній ліс починався за межами парку атракціонів, і його Книжник боявся і не любив. Дім для нього був тут, серед старих стелажів, заставлених книжками, а найкращою постіллю на світі – древній, пропахлий вогкістю і мишачим послідом матрац, що лежав у кутку.

Двері Бібліотеки з гуркотом розчинилися, пропускаючи злого, як скажений вольфодог, Облома. За ним зі злорадною посмішкою на обличчі крокував Бігун. Він був найдрібнішим і найжорстокішим із вождів – сухий, швидкий, з неприємним гострим личком і кривими зубами.

– Вставай, хробаче, – наказав Облом і, не чекаючи, поки Книжник підведеться, рвонув його з підвіконня своєї лапою. – Чеши вниз, плем’я чекає на тебе, виродку!

Книжник відкрив був рота – благати, але наштовхнувся поглядом на холодні очі Бігуна і промовчав.

Внизу на площі, біля закривавленої туші діра, справді зібралися чели і герли з бебиками, далеко не всі зібралися, але це нічого не вирішувало.

Облом тицьнув Книжника в спину, і той ледь не впав.

– Дивіться, люди Парку! – крикнув Бігун своїм деренчливим фальцетом. – Цей хробак Книжник сьогодні проґавив діра. Це його вина.

Книжник стояв, опустивши голову, і чув, як гудуть обурені голоси.

– Мисливці встигли поранити діра, – продовжував Бігун, – але він вирвався і втік…

– Ми знайшли звіра обдертим, – вступив Облом. – Хтось вирізав із туші кращі шматки, і тепер ви не зможете з’їсти їх. Дехто з вас залишиться голодним через цей криворукий шматок лайна!

– Він даремно їсть наше м’ясо, – Бігун несхвально похитав головою. – Він не виконує Закон…

Натовп загув.

«Але ж я нікому з них не зробив нічого поганого, – подумав Книжник, не підводячи очей. – Я допомагав їм. Я міг допомогти там, де швидкі ноги і дубина нічого не вирішували…»

– Що говорить Закон? – запитав Облом, підвищивши голос, щоб його почули всі присутні. – Закон говорить: чел, який не може полювати, не їстиме. Той, хто не приносить племені користі, не повинен жити…

«Вб’ють», – зрозумів Книжник, але не побіг і не спробував сховатися, а тільки зітхнув приречено і втягнув голову в плечі.

– Що нам робити з цією марною книжковою міллю? Вбити?

У натовпі забубоніли, верескливий голос герли розрізав шум: «Убити! Убити!» У Тіма ноги стали м’якими в колінах, немов із них вийняли кістки…

– Тихо! – крикнув Бігун. – Слухайте рішення вождів! Цей чел довго жив серед нас, і ми не станемо його вбивати. Нехай це зробить Нещадний свого часу. Але ми його не годуватимемо! Ми проженемо його!

– Так! Так! – закричала юрба, і подивившись на неї, Книжник побачив перед собою усміхнену пику Ноги, який керував обуренням.

Нога підморгнув – він смакував розправу.

– Нехай чеше звідси! Нехай уйо…ує!

Книжник відчув руку Облома на своєму загривку, і його, немов цуценя, за комір потягли крізь натовп горлопанистих одноплемінників, абсолютно чужих йому, хоч і знайомих із самого дитинства.

На нього посипалися удари – сильно не били, не тому, що не хотіли, просто прийшли без палиць, але все одно було боляче і так принизливо, що Книжник ледь не завив від образи.

Облом і Нога тягли Книжника до огорожі, а натовп накочувався слідом. Не одноплемінники, а саме безлика юрма – ноги, цицьки, кулаки, вишкірені роти, кричали бебики й радісні кіди, які бігли поруч і жбурляли в Тіма все, що потрапило під руку. Одна з кинутих гілок вдарила в плече Ноги, і він заматюкався, намагаючись штовхнути кривдника, і кіди кинулися врозтіч із реготом і вереском.

Книжник перестав чинити опір – тільки перебирав ногами. Ці двоє з радістю переламали б йому кістки на прощання. Знерухомлений, він навряд чи доживе до ранку. Ліс безжалісний, він не любить слабаків.

Останню думку Тім піймав уже в повітрі. Облом метнув його, як камінь, викидаючи з Парку, із племені і з життя водночас.

Книжник повалився на землю, боляче забив стегно, але зразу ж встав похитуючись.

Плем’я дивилося на нього з-за спин вождів, кіди продовжували кривлятися, герли плювали в його сторону, чели робили непристойні жести.

Зрештою Облом підняв руку, і всі замовкли.

– Ти більше не наша плоть і кров… – промовив він формулу вигнання. – Ти – не з нашого Племені. Ти – чужинець. Кожен може вбити тебе, якщо побачить у Парку, і він не буде покараний. Ти більше не їси з нами. Ти більше не п’єш із нами. Твій будинок не тут. Іди геть і здохни першим!

Книжник хотів повернути Облому прокляття, але голос йому не підкорився, і він лише щось прогарчав – так кашляє розсерджена лисиця.

Нога у відповідь показав йому середній палець, заіржав і зник у натовпі. За ним подався Облом, і за кілька хвилин біля зруйнованої огорожі нікого вже не було.

Тім залишився один.

Він був неозброєний, хоча з його талантами зброя годилася скоріше для самозаспокоєння, легко одягнений, позбавлений елементарного, і що найголовніше – там, за парканом, залишилися його книжки, які тепер зовсім не його.

Сонце падало за зелену стіну лісу, насувалася ніч – скоро Паркове плем’я зайде в будинки, щоби спати в безпеці й теплі. Кожен знайде собі нору – і люди, і звірі. А йому треба пережити години темряви в хащі, яка лякала до смерті. Без надії на порятунок і притулок.

Тім зробив крок, другий, ноги його підкосилися, він сів у густу, вже трохи пожовклу траву і заплакав, немов бебик.

Сльози пропалювали брудні доріжки на його щоках, Книжник їх не витирав.

– Здохни першим! – крикнув він у сторону Парку. – Здохни першим, тварюко!

На цей раз голос прорізався, але той, кого він прокляв, не чув цього. Тім оскаженіло забив кулаками по землі, здираючи кісточки.

– Ненавиджу! Ненавиджу!

– Годі кричати!

Голос пролунав прямо за його спиною, буквально над вухом, і Книжник, похолонувши, звалився на бік, намагаючись намацати бодай якусь гілляку, але такої під рукою не трапилося.

Тім, повернувши шию, усе-таки розгледів того, хто говорив.

Білка, напевно, зістрибнула з дерева, поруч із яким Книжника кинули Облом із Ногою. Абсолютно безшумно – жодного звуку, навіть гілка не хруснула, поки вона не з’явилася у Тіма за спиною. Привид, Нещадний її забери!

Вона була одягнена так само, як уранці, тільки без куртки – рвані й зашиті абияк джинси, чорний худі, добротні високі черевики на рубчастій підошві, пістолет у відкритій кобурі на поясі й уже знайомий Книжнику зачохлений ніж на стегні.

І ще на плечі у неї так само, як уранці, сидів і недоброзичливо дивився рудий гризун. Єдиною відмінністю в екіпіровці був короткий автомат на брезентовому ремені – видно, що доглянутий, майже новий.

– Заспокоївся? – запитала вона без тіні дружелюбності в голосі. – Добре. Тобі мене боятися не треба. Тобі їх боятися треба.

– Що тобі треба, Білко?

– Я прийшла з тобою поговорити…

– Зі мною? – вичавив із себе Книжник. – Про що?

– Я хочу почути, як обдурити Нещадного, – сказала Білка, уважно дивлячись Книжнику в очі. – Якщо ти не набрехав і його справді можна обдурити…