7

Вони встигли до Корсуня якраз перед вітряними дощами, що перетворюють шляхи на болото. Саме місто справило на сина підстарости гнітюче враження. Майже три чверті його займав погар, вцілілі будинки здавалися сплющеними і вбогими, й тільки під захистом Корсунського замку перебувало з півсотні капітальних споруд. Над цитаделлю гордо стриміла свіжа костьольна вежа, а над бастіонами підняті були шатри і знамена, увінчані золоченими сферами.

Мечислав ще на під’їзді відчув, що знаходиться поряд з військовою резиденцією. Далеко перед Корсунем їхню валку перехопили роз’їзди з містових козаків, які перевірили глейти та попередили, що при міській брамі пильнують жовніри, котрим наказано ретельно шукати зброю. З того часу, як комісар наклав обмеження на служби в грецькому обряді, не проходило й ночі, щоб у землях Корсунського полку не знаходили вбитих. Старший роз’їзду доповів новому військовому писареві: вже тиждень розшукують збойців, що припинили життя ліценціату Вепровському.

– Серед вас латинніків не бачу, – глянув козак на дроги. – Проте не варто легковажити. Містом швендяють гультяї. Одного садять на палю, а десять балують.

– Комісар у замку? – поцікавився Виговський.

– Три дні тому, пане писарю, з панцирною хоругвою й двома сотнями лейстрових⁵⁸ рушив до Переяслава, – рапортував козак, стишив голос, пояснив: – Паланкові бунтують.

– Хто в місті за старшого?

– Полковник Чиж.

– Вартове гасло?

– «Заремба».

– Звідки таке?

– На брамі жовніри підротмістра Ковалевського герба Заремба.

– Шемберг не ставить козаків в караули?

– Не довіряє, пане писарю, – похмуро глянув старший. – Ні на мідь, ні на залізо не довіряє. Всі козаки і попи в нього «курви». При гарматах і в казематах самі поляки.

Виговський кивнув, злагодив шапку з білим старшинським башликом, виїхав в авангард валки. Знаменний з немиричевих підняв сенаторського бунчука.

Так вони й минули браму, не дозволивши обшуків та зберігши походний порядок. Вже залишили за спиною пожарище і посадські новобудови, коли на замкових бастіонах помітили бунчук та привітали сенаторську мосць пострілом з мортири. Цієї миті вітер розсунув хмари, виглянуло березневе сонце.

«Добрий знак», – вирішив Виговський, пришпорив іноходця й помчав просто до замкових мурів, аж багно стрибнуло з-під копит на паркани і низькі дахи.

Мечислава і Зорка місцеві спрямували до фарного двору, де з часу пожежі давали притулок підтвердженим козацьким сиротам та різного штибу кандидатам. Отримавши від сина підстарости шестак, тамтешній возний (який побажав, щоб його називали «цехмейстером») дав приїжджим ключа від горища тамтешньої кам’яниці. Оглянувши забруднене голубами приміщення, Мечислав вирішив, що як для шляхтича герба Риля подібне місце є сугубою ганьбою, проте як для втікача воно достатньо просторе, тепле та віддалене од сирітського вавилона. Свою кобилу, яку подорож геть знесилила, він поставив до військової стайні, де довелося давати залог одразу за тиждень фуражування.

Ледь вони з Зорком розклали свій скарб, «цехмейстер» навідав їх та поцікавився, як кандидатів записати. Довелося збільшити його денні прибутки ще на таляр, після чого син підстарости став козачим сином Максимом Завадою, а внук трактирника – козачим сином Мелетієм Побіяшним. «Цехмейстер» завірив обох, що справжніх імен їм у писарствах називати не доведеться, адже в самому Корсуні для таких, як вони, приблуд так чи інак посад не буде. Втім на Запоріжжі, або ж у полкових канцеляріях, казав він, тутешній запис їм сильно поможе. Мечислав підозрював, що возний дурить їх, як циган цорку, проте за таляром не шкодував.

Адже невідомо, розважив він, коли саме пан сенатор з паном писарем звершать свої високі справи та подбають про своїх молодих клієнтів. А до того не виглядало мудрим ходити майданами та шинками під сімейними іменами. Тим більше, що Корсунь аж кишів комісарськими нишпорками, шпиками Потоцького та просто любителями заробити на ближньому.

Владнавши справу з житлом, новоспечені козацькі сини рушили їсти й пити. В Корсуні шинків було утричі більше ніж у Бродах. Проте деякі з них відкривали двері лише в базарні дні, а в пристойних єрбігах⁵⁹ вже сиділи гамірні зграї військовиків. Тому Мечислав-Максим, зупинив свій вибір на простацькому підвалі, де лави стояли на бочках, а глиняний посуд вкрився чорною кіркою. Тутешнє вино здалося їм розведеним, від оковитої несло бражкою, тому вони зупинили свій вибір на слив’янці.

Після недовгої кулінарної суперечки кандидати замовили вареників з кислою капустою, солених огірків, горіхів та соломахи. Поки несли закуску, молоді люди вжили з півглека палючого напою. Пили вони з легким серцем, відчуваючи наближення весни та подієву свіжість, особливо гостру у прикордонних землях. Вони зауважили напругу на обличчях корсунських обивателів, втім не надали їй особливого значення. Після повстань та реєстрових комісій козацький край вертався до мирного життя й все прикре виглядало лише відлунням бунтівного минулого.

Якоїсь миті, коли випите пустило тілом чергову теплу хвилю, синові підстарости здалося, що настав час для повного порозуміння з Зоркою. Хлопець виглядав доброзичливим і спокійним на вдачу. Він не намагався прирівняти себе до шляхтича та визнавав Мечиславову першість в знаннях. Син підстарости міркував про те, аби мати його за джуру, й лише підозра стояла між ним і рішенням.

– Так що там сталося у Замості? – запитав він, коли перед ними поставили миску з варениками.

Мечислав спостерігав, як його запитання малює знаки напруження на Зоркових вилицях. Спочатку вони спалахнули пурпуром, відтак пішли плямами. Розслаблений слив’янкою, внук трактирника не встигав збудувати міцної оборони.

Відчувши це, син підстарости рушив у лобову атаку:

– Лише не кажи, що якомусь там довбаному дидаскалові не сподобався колір твоєї шкіри. Я б скоріше подумав, що надто сподобався.

Плями на вилицях побільшали, а в очах Зорка з’явилася вперта тінь. Він сказав з незвичною твердістю в голосі:

– Я присягав не розповідати.

– Я тебе не засуджую, – кивнув Мечислав. – У Паризії зі школярами відбуваються різні пригоди й ніхто не виводить з того фатальних присудів. Людська природа, як вчать філософи, слабка і грішна. Проте, якщо наші фортуни йтимуть паралельними курсами, я б хотів знати, чого сподіватися від тебе.

– Як то «чого сподіватися»?

– Даю слово шляхтича, що все лишиться поміж нами.

– Все?

– Те, що сталося у Замості.

– Але ж я присягнув, – обличчя Зорка повернулося до свого звичного кольору.

– І кому ж?

– Писареві, – мовив після мовчання Зорка, відтак одним довгим ковтком спорожнив чарку. – Дідо на смертному ложі доручив мене пану Виговському.

– То ти тепер не в своїй волі?

– Я служитиму пану Виговському так, як служив би рідному.

– І він про тебе все знає?

– Він знає те, чого знаю я. І про що ніхто, крім нас двох, не буде знати, – син трактирника карбував слова так голосно, що на них почали обертатися.

– А, зрозуміло, – скривився Мечислав. – Либонь престрашною є тайна сія… Ну, дай пан Бог здоров’я тобі і панові писарю.

Він також випив до дна і взявся за вареники. Й лише тепер відчув, як пече йому в шлунку.

Корсунський полковник Кирило Чиж прийняв Виговського у найпросторішій із замкових світлиць. З ним були військовий осавул Буднівський, сотник Нестеренко та каламарник церковного вишколу, в сутані з дрібними срібними ґудзиками. Старшини уважно переглянули писареві папери, підписи на них і печатки.

Поки вони розбирали писане й тиснене, Виговський розглядав старшин. Чиж досягнув того віку, коли будь-які новини лише обтяжують чоловіка. Його вибляклі очі дивилися стомлено й без цікавості. Скалічену руку полковнику підв’язали широкою оксамитовою стрічкою. При кожному її переміщенні той морщився, можливо від болю. Буднівський виглядав на старого лиса. Його вихудле тіло губилося в розшитому шнурами жупані та просторому кунтуші. Наче якийсь товстун розвісив свій стрій на придорожному хресті та прикрутив до нього голену голову. Зате Нестеренко горою натискав на стіл, могутні м’язи під переливчастим шарлатом напиналися ядрами.

– Ну от, і на писаря дочекалися, – підсумував вивчення грамот Чиж. – Он Левко, – він глянув на Буднівського, – все боявся, що його з осавулів перепишуть на каламарника.

Військовий осавул нічим на таку заяву не відповів, натомість, не дивлячись на Виговського, сказав:

– Клейнод тобі вручить сам пан комісар. Одразу, як він повернеться, зберемо сотні і присягнеш перед військом. Решту старшин до присяги привели.

– Ти, пане Іване, останнім лишився, – кивнув Чиж.

– У реєстрі писаря не означили, – навіщось згадав Нестеренко. – Король хотів Хмеля, а гетьмани не хотіли.

– Не так все було, – махнув здоровою рукою Чиж, але не став пояснювати, як було насправді. Натомість повідомив: – Доки тебе, пане Іване, призначали, писарські справи вів пан Теодор, – полковник показав на сутанника. – Ми йому сильно дякуємо, але ще треба вивезти половину старої канцелярії з Трахтемирова. Пан комісар не хотів, щоб це робили без чинного писаря, та й сам грозив подивитися в ті папери. Тут у нас всі кричать, що записи знищують і спотворюють. Треба все зладувати, може й крику поменшає.

– Зладую, пане наміснику, – пообіцяв Виговський. – Відразу візьмуся за звірку реєстру і бенефіцій, – він глянув на двері, де нудилися джури. – Тут, пане наміснику, зі мною прибув пан сенатор.

– Щось він до замку не доїхав… – Чиж зняв з пояса бурштинову люльку, взявся набивати її тютюном. – Нам, правду кажучи, лише цього єретикала не ставало, – він ткнув соломинкою в жаровню, переніс вогонь до люльки, припалив, пустив дим. – А от чого, скажи мені, він тут забув? – і згадавши, що Виговський все ще стоїть, наче перед комісією, кивнув на порожнє крісло по праву руку від себе:

– Сідай, пане Іване, на належне тобі місце.

– Сенатор цікавиться старожитностями, – писар відчепив шаблю, сів.

– Старожитностями? – насторожився Буднівський.

– Він зі своїм стольником паном Леваї, хоче оглянути ті яри, де колись були поганські капища.

– І чого він там шукає?

– Не відаю, – знизав плечами Виговський. – Якихось скарбів, певне.

– Які там скарби, – пихнув димом Чиж. – Звідти всі скарби давно викопали.