– Всього не викопали, – Нестеренко й собі запалив люльку. – Батько знали одну відьму, що жила під Масловим Ставом. Вона казала, що є там казан у землю вкопаний. Він такий здоровенний, що в ньому одразу сім волів можна зварити, а важить як півсотні конів. Він там глибоко в землі. Татари колись його дістати хотіли, на мідь порубати. А казан той не дався нехристям, ще глибше в землю зайшов. Відьма до того казана ходила, ворожила на ньому.

– Байка, – буркнув Буднівський. – Немиричу треба не в Маслов Став. Йому треба до Лисянки, головна відьма там живе.

– Ти про старостиху? – Нестеренко марно намагався розпалити люльку.

– В Лисянці тепер живе вдова старости Даниловича, най він з миром спочиває, – пояснив Виговському Чиж. – Всі кажуть, що вона там відьмачить та дівок своїх мордує. Може Левко й діло каже. Якщо по тим справам, то кращої сенатору не знайти. Але навіщо йому те все? Кажуть, що кальвінівські відступники старим поганством бридяться.

– Коли в Лободи жінка збісилася, то старостиха допомогла, – докинув Буднівський.

– В ліс її водила, – підтвердив Нестеренко. – А з лісу та прийшла тихою. Кажуть, що вагітна тепер.

– Отож, пане писарю, – всміхнувся осавул, – передасте сенаторові: якщо треба з когось вигнати біса, то нехай їде до Лисянки.

Один із підстрелених у трактирі драбів не переніс дороги. Немирич сам поїхав домовлятися про панахиду. Піп, що правив у Михайлівській церкві, погодився взяти до свого дому поранених та порадив сенаторові зупинитися за міськими укріпленнями, у садибі сотника Манойловича. Немирича така резиденція влаштовувала. Тим більше, що садибу укріпили не згірше від замку – обвели ровом, опасували частоколом та підняли над укріпленнями дві бойові вежі.

Сотник на все Київське воєводство славився своєю гостинністю. Цей немолодий вже, проте жвавий та санґвінічний черевань приймав іменитих подорожніх, не зважаючи на їхнє племінне походження, віросповідання та без огляду на місцевих пліткарів. Він мав впливових друзів й серед них військового осавула Ілляша Караїмовича, з яким відслужив не на одній війні. Він також був не проти у добрій компанії поміркувати про сиву старовину й терпіти не міг прихильників Длугоша. Лише зачувши про сарматське походженя шляхти, Манойлович червонів і починав суперечку. В основу шляхетського стану він ставив хазар, про яких знав все, що можна було вичитати у візантійських хроніках та бревіаріях. Свого часу він полонив знатного татарського мурзу й виміняв на нього дорогоцінну шаблю, якою нібито володів сам хазарський каган. Ця реліквія висіла у сотниковій світлиці, виблискуючи дамаською сталлю та величезним смарагдом, вмонтованим у руків’я.

Найпочесніших із гостей Манойлович садив на красне місце під шаблею. Якщо у Корсуні про когось казали, що той «впав під лезом», то мова, радше за все, йшла не про воїна, зарубаного у битві. Так звикли казати про заїжджих шляхтичів, що необачно вступили у питне змагання з господарем хазарської зброї і були переможеними міцними настоянками, тужливими піснями та сотниковим красномовством.

Священик з Михайлівської церкви, спрямовуючи Немирича до гостинного череваня, жодном словом не згадав про ритуали його хлібосольства, а інших речників сенаторові не трапилося. Тому він сів під шаблею і velis nolis втягнувся у нескінченну вервечку здравиць та цитувань візантійської премудрості. Настоянка, що її цього разу обрав Манойлович для підтримки розмови, називалася у німцях «чорною удовою», в угорських краях «зміїною жовчю» а в землях Речі Посполитої «a limine»⁶⁰. Остання з назв свідчила, що настоянка мала підступну властивість дуже швидко відправляти дегустатора спочатку до царства міркувальної непевності, а відтак – до Морфеєвих обіймів.

Компанію сотникові і Немиричу склали Янош Леваї та родич Манойловича, ключар Воскресенського монастиря Трифон, славний тим, що йому двічі, або й тричі вдалося перепити сотника.

Як годиться, до світлиці запросили перебендю. Дідуган у розшитій півнями свитці заспівав про козацьку недолю:

 
Ой козак чумакує, козак бурлакує,
Пропив сірі воли та чорні корови,
Нігде дома не ночує…
 

Послухавши пісню, звеліли піднести перебенді чарку та, по молитві, приступили до застільного ритуалу.

Після здравиць на честь короля, королеви та коронного гетьмана, коли вже більш як півпінти «зміїної жовчі» опинилося в сенаторському шлунку, сотник розправив плечі, спрямував висвітлений погляд просто в очі Немиричу й запитав, що той думає про сарматів.

Сенатор дипломатично відповів, що не дуже впевнено почувався би в бесіді, яка б оберталася навколо племен настільки давніх, що від них не дійшло до теперішньої доби ані власних письмових свідчень, ані списків царів і династій.

Вислухавши таку відповідь, сотник замислився, а Трифон непевно похитав головою. Відтак монастирський ключар виголосив здравицю за достойних князів Церкви, всечесних отців та всіх обітників і постників у підсонні.

Всі випили, після чого Манойлович запитав у Трифона, чи не тішить раптом їхня достойна компанія сатану тим, що просто напередодні Великого посту вживає міцні настоянки, які звеселяють душу та відволікають стадо Христове від благочестивих розмислів.

На те монастирський ключар відповів, що до початку посту залишилося ще більше доби, а сам він давно розмірковує над відомою дозвільною формулою, яка, хоч і притаманна латинникам, втім базована на правдивій соборній основі та глибоких джерелах: liquidum non frangit jejunum⁶¹.

Сотник із повагою вислухав родича, супроводив латинську формулу кількома схвальними кивками та запропонував випити за вченість, яка звільняє людину від забобонів, але при тому залишає її серед добрих овець вселенського стада.

Після тосту знову заспівав перебендя. Він завів давню чумацьку пісню про вози, що риплять із-за гори, із-за кручі.

Коли дорожня пісня вичерпалася, Манойлович знову спробував повернути розмову на сарматів із хазарами, проте наштовхнувся на ввічливий і послідовний опір як сенатора, так і трансільванця.

– Чув я, що новий писар Виговський їхав з вами, пане Юрію, від самих Бродів, – ключар повернув бесіду на іншу дорогу.

– Так, – кивнув Немирич, – ми зазнайомилися з паном писарем у замку коронного гетьмана.

– А в нашому замку кажуть, пане, що військові старшини питали у Виговського про вашу мосць, а той їм свідчив, що ви, пане, шукаєте в наших землях старосвітських скарбів.

– Невже? – зачувши щось близьке його натурі, пожвавішав Манойлович. – Хазарських скарбів?

– У вашому замку чогось не дочули, – посміхнувся Немирич. – Я лише просив пана Івана доправити мене до Маслового Ставу, місця історичного, де предки наші збиралися на ради і віча, й де вершився покон давнього козацтва.

– Давнього хазарства, – виправив сотник. – Там, там все починалося.

– Що саме? – не втримався Леваї й отримав несхвальний погляд від сенатора.

– Це місце нині зганьблене, – раптом спохмурнів Манойлович. – Там принижено козацтво, там у нас відібрали батьківські клейноди і поставили над нами худородних мазурів. Ми повинні його очистити, повернути йому славу.

– Очистити?

– Кров’ю змити нашу ганьбу…

– Бусурманською кров’ю, – уточнив Трифон.

Сотник здивовано подивився на нього. Втім за мить зрозумів і погодився:

– Бусурманською, звісно ж…

Він дочекався, поки дорівняють чарки й підніс свою так високо, що відблиск від її срібного боку впав на лезо хазарської шаблі.

– За те вип’ємо, зацне панство, щоб пан наш король Володислав підняв святого хреста над цареградською Софією! – проголосив Манойлович.

– Нехай буде так! – підтримало панство.

– Ми стоїмо на тому, що у всі віки найвищим у нас є держава, – процитував Катона Немирич й одним ковтком спорожнив чарку.

– Істинно так, пане сенаторе, істинно так, – пустив сльозу сотник й дав знак наповнити чарки. – А щодо Маслового Ставу, то я там часто полюю і з псами, і з кречетами. З радістю справив би на вашу честь, пане Юрію, – він поклав руку на серце й вклонився до сенатора, – превелику мисливську забаву, але християнам у піст заборонено проливати кров не лише людську, але й решти божих тварей.

– Я в жодному випадку не став би обтяжувати вас, пане Михайло, своїми захцянками, – так само приклав руку до серця Немирич. – Просив би лише дати мені людину, яка добре знає ті місця. Решту беру на себе.

– Поїдеш з паном сенатором? – звернувся Манойлович до Трифона.

– Я б з радістю, але ж наш ігумен… – ключар похитав головою.

– Правду каже, – кивнув сотник. – Ігумен в їхній кіновії⁶² зело суворий. Але ми знайдемо вам мужа вправного, котрий все в тих ярах провідав. Вам би перед тим правило⁶³ відстояти.

– Я домовлюся, – пообіцяв Трифон. – Зранку поїдемо до монастиря.

Ранком до горища, де спали Мечислав із Зоркою, завітав джура Виговського. Він довго гримав у двері, перш ніж йому відкрили й ледве впізнав у розпатланій і геть поблідлій особі юнака, що тиждень тому залишив трактир «Чворакій». Намагаючись зайвий раз не знаходитися в напрямі Зоркового дихання, джура передав наказ писаря, зачекав, поки поблідла особа натягувала свитку, шапку і чоботи, та повів її до замкових покоїв.

Мечислав навіть не помітив, що його товариш залишив горище. Він бачив сни з Кассандрою і Каліпсо, які вимучували його кпинами та дражнили своїми принадами, крутився на прілій соломі та клично стогнав.

Коли Зорку привели перед писареві очі, той разом з військовим суддею розбирав скарги вдових сотничих. Комісар Шемберг навмисно залишав такі безнадійні позови на волю та сумління підлеглих. Сотничихи привели цілий натовп родичів і челядників – свідків сусідських розбоїв – та принесли ворохи старих гетьманських грамот, вжертих пліснявою та покраплених воском. Людність щільно стояла за дверима канцелярії та намагалася заглянути до світлиці. Звідти ж лунав жіночій лемент. Щоб промкнутися до Виговського, джурі довелося попрацювати нагайкою.

Залишивши свару на судейських, військовий писар вийшов до заднього покою, де стояли скрині з реєстром та грамотами. Писарчуки, без слів зрозумівши начільного, вибігли з архіву. Джура перевірив закапелки, став за дверима.

– Славно святкуєш, – оцінив Зорків вигляд Виговський. – Парсуна⁶⁴ геть зелена.

– Пробачте мені, ваша мосць, – опустив голову онук трактирника.

– Записався у возного?

– Так, ваша мосць. Записан Мелетієм Побіяшним, козачим сином.

– Козачим сином… – гмикнув писар. – Ну, нехай.

– Дякую вам, ваша мосць.

– За віщо?

– Що серед справ державних згадали про мене, нікчемного, й не побридилися звірською моєю личиною.

– Личина істинно звірська, – всміхнувся Виговський. – Але я кликав тебе не для того, щоб личиною твоєю тішитися. Відомий тобі сенатор зупинився в садибі сотника Манойловича, зацного брехуна та донощика гетьманського. Сказали мені, що вони там всю ніч про щось домовлялися. Підеш туди, але так, щоб тебе не побачили сенаторові драби. Випитаєш у сотникової челяді, що там та як. Особливо питай в жіноцтва, воно до тебе благоволитиме. А якщо сенатор поїде кудись, то вивідай куди саме й мерщій до мене. Якщо справишся, то визначу тобі місце при канцелярії, Мелетій, козачий сину.