Син трактирника охоче погодився з такими аргументованими припущеннями й так довірливо притиснувся до Мечислава, що той вирішив за краще запитати в Зорки, що саме примусило його залишити навчання у Замості та ще до початку весни пуститися в мандри. Самуїл густо почервонів і відразу став похожим на прегарну монастирську послушницю, котру на базарі запитали про сороміцьке. Зорка повідав історію про дидаскала⁵⁷, який ненавидив смаглявих спудеїв, вважаючи їх наслідками богопротивних шлюбів християн та представників південних племен, покараних Всевишнім ще за біблійних часів. Той дидаскал буцім-то влаштовував обшуки та відправляв на екзекуцію зненавиджених ним спудеїв, у яких шкільні нишпорки знаходили гральні карти, тютюнові припаси або сховані під одягом пласкі фляги з зігріваючими напоями. Покарання відбувалося на задньому дворі академії. І жодна з карних церемоній не проходила без присутності оного дидаскала. Він не лише дивився за тим, аби били безжально, але й вимагав від пана екзекутора застосування вимочених в оцті шкіряних батогів та присипання битих спин сіллю та перцем.

Син підстарости згадав, що читав про щось таке у заяложених зшитках зі школярськими новелами, спрямованими проти професури, та затаїв підозру.

Радше за все, вирішив Мечислав, молодший Зорка у Польщі був переслідуваний якимось впливовим сановником, якому подобалися юнаки. В Парижі він наслухався про такі історії й навіть був присутнім на філософському диспуті, де обговорювались любовні смаки давніх еллінів та римлян, котрі, як відомо, надавали перевагу вродливим хлопцям. Він згадав, як один із паризьких володарів думок, цитуючи Петронія і Катулла, дуже переконливо розповідав про переваги врівноваженого та звільненого від старосвітських забобонів життя, у якому є місце як для медових обіймів Каллісто так і для пряної грайливості Ганімеда.

Мечислав подумки поспівчував юнакові, вирішив не розпитувати далі й на тому їхня розмова вичерпалася.

На других дрогах ніяких розмов не велося. Креховецький дрімав, а трансільванець курив люльку й мовчки придивлявся до обріїв, де засипані снігом діброви та колодязні зводи час від часу порушували геометричну одноманітність.

Він згадував про зустріч із чоловіком, що також називався Леваї, хоча й не належав до сім’ї, в якій з’явився на світ і змужнів Янош. Інший Леваї за походженням та знаннями входив до числа лицарів давнього і шанованого в закарпатських краях ордену та мав дозвіл безкарно радити князям Семиграддя. Мандруючи світом, він добрався до Індії й виніс звідти вміння знаходити в звичних речах несподіване суще. Про себе лицар казав, що отримав при народженні суху долю і жилаву цікавість.

Розпочинаючи свої мандри на схід, Янош вирішив за доречне поспілкуватися з однофамільником. Вони зустрілися у помісті лицаря, занедбаному, але ще гордому гербами та міцними мурами, що були закладені з правильною молитвою та ювенільними жертвами. Зграї велетенських псів бігали цим помістям, охороняючи його не гірше за драбів. Господар наказав псам мати повагу до гостя і провів його до верхніх покоїв, з вікон яких було видно південні схили Карпат. Він налив до пузатих келихів ракії, такої міцної, що в Яноша перехопило подих.

Це дало йому кілька хвилин на роздуми та врятувало від пустих передмов про незвідані землі та шляхетні бажання. Він сказав лише, що їде на схід з дорученням, про яке присягнув не згадувати, але хотів би звідати щось суттєве про ті краї, котрим присвятить наступні роки життя. Він зробив наголос на слові «суттєве».

Однофамільник відставив келих, ретельно витер губи, подивився на Карпати й почав говорити. Він сказав, що за горами на схід лежить безкрайня рівнина. На ній зустрічаються пагорби і висоти, але гір немає. А там, сказав він, де над площиною не панують гори, всю владу забирають собі річки. Десь далеко на півночі, мовив він, є недоступне марнотним мандрівникам місце, з якого витікають всі річки Сходу, але воно не обов’язково знаходиться на земній поверхні. Промовивши це, лицар подивився на обличчя Яноша і спитав його, чи він розуміє, про що йдеться.

Той кивнув. А щоб у співрозмовника не виникло сумніву, він зігнув руку в знак впізнання та неголосно вимовив слово «Пардс», яке означає чотири потоки, які спрямовані до чотирьох сторін світу; профани бачать лише частину Пардс, яка проявляється у вигляді великих річок, а посвячені знають про те, що тими великими ріками тече не лише вода.

Лицар кивнув у відповідь й більше не відволікався на перевірки. Він сказав, що ріка Данапріс, один із потоків Пардс, протікає великою східною рівниною й що вже багато тисячоліть знаючі люди приходять на її береги, тому що свого часу благословила Вона береги ці й не забрала свого благословення навіть тоді, коли люди Заходу і люди Півночі здрібніли, розміняли ціле на множинне та відступилися від Неї. Лицар сказав, що десь біля Данапрісу, там, де в нього впадає річка з червоною назвою, є заповідне місце, в якому дрімає велика сила, згорнута в кільця, наче спляча змія.

Це місце, наголосив лицар, ріка насичує не водою, а тим світлом, яке, за словами апостола, «засівається у приниженні, а зростає в славі». До цієї локації, сказав він, можна застосувати єврейське слово «луц», що означає ядро мигдалю, а також слово зі жрецької мови індусів «камала», що означає осердя лотосу. Це місце позначене незримим стовпом, що єднає небо і землю. Тому священний принцип «як вгорі, так і внизу» проявлений там буквально як єдність трьох правдивих тинктур і трьох світів – світу Яви, світу Права і світу Нави.

Лицар нагадав про писання Геродота та закликав Яноша відвідати це місце для пізнання тих речей, про які неможливо прочитати в книжках та зрозуміти з накреслень. У цьому місці, сказав він, сховані зерна майбутніх змін. Ті, хто тепер володіє берегами Данапрісу, не відають про них. Ці володарі стурбовані накопиченням багатств та примноженням грубої сили, тому вони зневажають джерела тонких енергій та поклоняються лише демонам влади і золота. Вони вважають себе послідовниками Спасителя та його Матері, але не розуміють ані сутності принесеного спасіння, ані того, ким насправді є Матір. Тому вони спотворюють шлях і несуть за це покарання, потерпаючи від бунтівників та бусурманських атак.

Треба знайти тих, хто зможе прийти на зміну сліпим служителям золота, сказав лицар. Треба дати їм ту малу дещицю знання, яку вони зможуть вмістити. Якщо їм відкриється істинне бачення, вони доторкнуться до кілець змії-сили. Якщо вони до них доторкнуться і розбудять світлі енергії, то подужають збудувати в степах Новий Гелон – місто правильне, неосквернене, де зберуться великі мужі заради великої справи. Треба їм допомогти.

Після розповіді однофамільник долив до келихів ракії і вони ще довго сиділи мовчки, вливаючи в себе пекучий напій та заїдаючи його яблуками і солониною.

Тепер, після багатьох місяців мандрів, Янош Леваї продовжував дивуватися проникливості почутих суджень. За цей час він устиг познайомитися з багатьма представниками місцевої шляхти, спілкувався з містянами і хутірськими. Чим далі просувався трансільванець, тим більше зустрічав одномірного войовничого духу сполученого з кастовою гордістю та грошелюбством. Це в рівній мірі стосувалося як благородних, так і простих, незалежно від племені і походження. Священство майже не відрізнялося від своєї пастви. Спочатку він пояснював це браком освіти та потребою щоденного виживання в землях диких і прикордонних. Але з часом йому все більше здавалося, що тутешніх людей зводить на манівці всюдисуща сила, котра є не стихійним натиском життя, а має щось подібне до суверенної волі. Сила, якою просякнуто все навкруги і яка йде від тутешніх ґрунтів, плодючих та насичених давньою кров’ю.

Можливо, це енергія сплячої змії-сили, міркував Леваї. Проте, не виключено, все якраз навпаки, і він відчув подих древнього могутнього зла, котре пануватиме тут доти, доки не прокинеться грізна змія. Він сподівався, що прояснить натуру сили в секретному місці біля Данапрісу, про яке казав його однофамільник. У розмовах з Немиричем та іншими освіченими тубільцями згадувалося особливе, овіяне легендами, місце військових нарад та зборів старійшин. Назва його – Маслов Став. Саме туди прямував тепер трансільванець і прагнув опинитися там не пізніше весняного рівнодення, коли сонце охоче допомагає сповідникам світла.

Янош витрусив попіл з люльки й подивився на Креховецького. Здоровань вже не спав. Вони зустрілися поглядами.

Так, сказав собі Леваї, в цьому воїні видно природний розум та сильну волю, яка є відзнакою його касти. Але й у ньому живе дух одномірної войовничості, який рано чи пізно зруйнує всі його здобутки.

Наче почувши його думки, Креховецький скривив хитру мармизу й підморгнув трансільванцеві.

У час, коли Виговський обдумував слова Немирича, а трансільванець згадував розмову з карпатським лицарем, син підстарости перебував на межі сну і реальності.

Йому здавалося, що він кермує тими волами, які з останніх сил тягнуть зимовим трактом бочку-левіафана. Громаддя з букових дощок і дубових кріплень хиталося, скрипіло й стомлювалося за його спиною; хмільне озеро билося в дерев’яні стіни, бродило і пінилося; з його вібруючих рухів виходив неспокій.

Сплячий боявся, що бочка не витримає, рідина розіллється, а його скарають. Він знав, що залізні ободи міцно стягують дошки, що майстри не лише викували й вправно зігнули залізо, але й укріпили його таємними замовляннями. Проте відав він й те, що рано чи пізно навіть найміцніша матерія срединного світу досягає розгубленості, тріскає і рветься.

Раптом він відчув поряд із собою чиюсь присутність. Він скосив оком й впізнав Каліпсо, закутану в соболине хутро. Хитрі очі дивилися на сновидця з-під сріблястих хвостів, нашитих на татарську шапку.

– Привіт, Артемідоросе, – почув він шепіт й навіть не став обертатися. Він знав, що з другого боку сидить Кассандра й навіть знав те, що хутро на ній лисяче. Жовтогаряче, наче пожежа.

– Ми з сестрою тепер зрозуміли, чому ти «подарований Артеміді», а не «подарований Афродиті», – повідомила Каліпсо. – Минулого разу ти напустив туману, але тепер вже все ясно, як білий день.

– Як білісінький день, – повторила за нею Кассандра.

– І чого ж вам ясно? – син підстарости вставив своє запитання між двох стогонів бочки.

– Тебе подарували богині-незайманці, а не тій богині, що віками не злізає з чоловічого прутня, – мовила крізь сміх Каліпсо.

– Ти не коханець, ти балакун, – підтвердила Кассандра.

– Погонич волів, – знущалася далі ліва.

– Святенник і боягуз, – тепер вже й права сміялася.

– Чого від мене хочете?

– Щоб ти припинив опиратися натуральній силі.

– Я й не опираюся.

– Опираєшся, – вже без сміху сказала Каліпсо. – Біля тебе вмлівав від пристрасті чарівний хлопчик, а ти лежав як замерзла колода і розбалакував про війну. Хіба ти розумієшся на війні? Тобі лише бочками кермувати.

– Ви демони, – здогадався сновидець. – Геть від мене!

Він гаряче зашепотів Ісусову молитву. Сміх спокусниць сповз на тихе хихотіння й звідкісь знизу пролунав страхітливий тріскіт.

«Бочка!» – верескнув Мечислав; він відчув, що летить у прірву. За мить щось крижане та пекуче затопило весь всесвіт, нахабно забилося до рота і носа. Крик захлинувся.

Відтак міцна рука висмикнула сина підстарости зі сніжного полону.

– Яка ще до дупи бочка? – почув він веселий голос Креховецького. – Якщо ви, вчений пане, так міцно спатимете у цих вутлих санках, то вони перекидатимуться при кожному повороті.