НАРОДНИЙ ДІЯЧ

З серцем хрьопнувши дверима, Вася ввійшов до себе в кімнату і, то пощипуючи себе за те місце, де повинні бути вуса, то потираючи по голові, стриженій під їжака, почав ходити швидко й нервово. Та й справді, їй-богу, як його не сердиться! Васі 22 роки, Вася, здається, самостійний уже чоловік, Вася бувший студент Київського університету, «исключенный за безпорядки». Так-таки виключений, виключений! Вася це раз у раз із чистим серцем буде говорити, що б там не базікали його вороги. Вася не перечить (від правди він не ухилявся ніколи і не хоче ухилятися), що він не ходив цілий рік на лекції й без безпорядків, що він навіть не знав, за віщо його виключають. Це правда, та проте, факт фактом, що його виключили. І він має право робити все, що душа його забажає. Та й справді, як він досі тільки знав, що кидав грішми і всіма своїми молодими силами по всяких притонах, йому мати нічого не говорила, присилала навіть грошей. А тепер, як він рішив (так, рішив і твердо рішив!) покінчити з тим, почати нове, розумне життя, – йому не дають. Ну, розсудіть самі Бога ради! Діло стоїть так: Вася познайомився раз з однією панночкою, гарненькою – треба додати – панночкою, але це Васі все одно, головне те, що з панночкою-українкою. Познайомився Вася і в той же вечір догадався, що він – і по крові, і по роду, і по симпатіях – українець. А на другий день він почув, що в йому таяться великі ідеї, широкі наміри, незвичайна сила. Про це, звісно, зараз же дізналася панночка, а за панночкою один гурток, в якім панночка була членом, і Васю ввели в гурток, і Вася вмент переродився. Вася переродився, справив хрестини в «Аркадії» з шансонетками, попрощався з ними, з гуртком, і поїхав до себе на село, де у нього була вдова-мати і 600 десятин власної від батька землі. Ну, посудіть самі, як йому тепер бути: він виніс з кімнати килимки, крісла, ліжко на пружинах, диван, м’які табуретки, повикидав Поль-де-Кока, Золя, постелив на простих дошках одіяло, поставив простий стіл, поклав на нього Шевченка, Толстого і Бокля, і все це – неприємно його матері. Ну, скажіть Бога ради, навіщо Васі, Васі, який переродився і справив навіть хрестини, який уже не Василь Семенович Головатий, а – народний діяч, який листується з гуртком, якого поважає сама панночка за його ідеї, який відкинувся від своїх сусід-знайомих і зіллявся з народом, навіщо, скажіть, цьому Васі м’яка постіль, килимки, крісла, Поль-де-Кок?! Сміховина та й годі! Ні, з цього часу годі! Годі, годі й годі! Вася – самостійний господар і має право робити все, що сам захоче, а не мати. Крісла, пружини – розкіш, а розкіш у такому ділі не повинна бути. Або народ, або розкіш, одно з двох. Народ, народ! Це велика сила, страшенно велика сила, але неосвічена, темна. Ну, та дасть Біг, прийде час і освітиться. Освітиться, освітиться, Вася чує це. Аби більше тільки робітників, і освітиться. Тепер буде так: Вася кидає все нікчемне, кидає університет, усякі забавки і працює для народу. Сам буде в полі, сам коло машини, сам рощот давати, сам продавати, купувати, все сам. Відносин з народом буде багато, народ зрозуміє його наміри, народ побачить ясними очима всю наготу свою, засоромиться, зжахнеться і сам попросить у Васі одежі закрити наготу свою. І Вася не відкаже, він з щирим серцем дасть їм цю одежу.

Він їм навіть уже дає й тепер, але вони, здається, ще не вздріли зовсім наготи своєї. Але нехай не подумає хто, що Вася – соціяліст, революціонер, Боже сохрани! Він тільки працює на українському ґрунті, він тільки хоче дати народові освіту таку, яку народ цей може прийняти, яку може зрозуміти. Це і в гуртку говорилось: це й сам Вася говорить і буде говорити всім і кожному. Нехай на нього брешуть, нехай доносять, нехай навіть заберуть у тюрму, він буде твердий у своїх думках, він постраждає за ідею, він умре навіть за святе діло. Боже мій! Та хіба сам Вася не розуміє, що революція в Росії неможлива, що народ український неприхильний і трохи до цього, що він сам, Вася, не почуває в собі ніяких дум на працю революції! Але скоро українець не може вчитися по-російському, не може говорити й читати на чужій мові, треба дати йому науки на його мові, треба освітити його рідним світлом. Це й в гуртку говорилось не раз, це й Вася раз у раз говорить і буде говорити всім і кожному. І матері, й Сігізмунду Станіславичу скаже. Мати його добра, він знає, і Сігізмунд Станіславич добрий. Хоча про матір його ходить чутка, що у неї в спальні сплять три лакеї по одному кожну ніч, а на четверту ходить Сігізмунд Станіславич, що… ет! варт говорити! Він цьому не вірить, за лакеїв не вірить. Що Сігізмунд Станіславич… Ну, так що?! Вася розуміє, що мати його ще молода, гарна, що вона також чоловік, що… словом, тут нема нічого, що вона полюбила чоловіка. Вася – чоловік XX віку, чоловік освічений, що давно вже покинув старі видумки про законний шлюб, про вінчання і т. ін. Вася знає, що мати його добра, любить його, що його ідеї гарні, наміри чесні, й він піде до неї, припаде їй на груди і скаже, хоча по-російському, але так і скаже: «Мамо! Я ваш син, ви – моя мати. Полюбіть мої ідеї й будемо вкупі працювати»! І вона (о, Вася це прямо таки чує серцем!), вона обійме його, поцілує і скаже: «Вася! Ти любиш ці ідеї, люблю й я їх!» І будуть тоді вкупі вони працювать.

І встав Вася з простої табуретки, і пішов до матері. У суміжній кімнаті горнична Катя якраз щось робила біля вікна і наспівувала:

 
Вийди, дівчино, вийди, рибчино,
Поговоримо з тобою!
 

– Молодчина Катя, – подумав Вася, – українську пісню співає! – І повернувшись до неї, ласкаво спитав:

– А не знаєш, Катю, де пані?

Почувши його голос, Катя здригнулась і трохи засоромилась.

– Я питаю, не знаєш, де пані? – засміявся Вася. – Чого злякалась?

– Та ви так… раптово… Пані, здається, у себе.

– А ти біжи поглянь і мені скажи: я підожду.

– От я січас.

– Стій, стій! Як ти сказала останнє слово?

Катя зупинилась, підняла брови і здивувалась.

– Я нічого не говорила… Яке слово?

– Ні-ні, як ти сказала? Ти сказала, «січас». Ну, що це таке «січас»? Ну, що воно таке?

Катя ще більше підняла брови й навіть перелякалася.

– Та що ж тут такого.

– Та тут нічого такого нема, але навіщо ти говориш «січас», коли можеш сказати «зараз». Хіба ти не розумієш, що ти плутаєш руську мову?.. Ти скажи мені, читала ти Шевченка? Чи ні? Ні?!. Я й забув… Ти читати вмієш?

– Ні.

– Ну… І тобі не сором? Чому ж ти не навчилась? Хіба можна…

– От ще! Чого знайшла б соромитися, хіба я панночка?

– Панночка! Хіба тільки панночкам можна вміти читати, хіба освіта тільки їм потрібна? По-моєму, освіта скоріше потрібна простому народові… Бо ти не знаєш, але темнота… чи то пак… темрява… Ну, так, темрява, по-українському буде «темрява»… Так я говорю….

– Ой, паничу! – оглядаючись на двері, благала Катя. – Я вже піду, а то пані як побачать, то знов будуть сміятися з мене, скажуть, що я знов до вас ночувати ходжу… Бо вони тоді бачили, як ви впускали мене до себе…

– Ну, от! Я їй одно, а вона мені «ночувати». Що перш було, то годі вже тепер; я тепер інший, щоб ти знала… А по-руськи… Ну, йди, йди… боїшся.

– Ох-ох-хо! – важко зітхнув Вася, як Катя вийшла. – Роботи, роботи скільки! Ця читати не вміє, той книжки ніколи не бачив… Ні, годі, годі! Скоріше за працю, скоріше! О, мати… Ні, мати добра… Треба з нею по-російському… Що ж таке, що по-російському? Говорять же по-французькому… Треба бути тільки твердим, прямо твердим, як… як… ну, як камінь, камінь твердий?.. Словом, стояти на своєму і пас!

– Пані в спальні! – просунувши голову в двері, промовила Катя і зараз же сховалась.

– Ну, Господи поможи, – шепнув Вася і, твердо ступаючи, пішов до матері.

– Я, мамо, – почав Вася по-російському, вступаючи в кімнату матері й підходячи до неї, – прийшов серйозно побалакати з вами…

– Ой, Господи! – засміялась мати. – Ти мене лякаєш. Сідай, сідай, голубе, і викладай усе своє серйозне.

Ну, от тепер треба сказати: «Мамо! Я ваш син!» – подумав Вася і промовив:

– Нам треба вияснити… вияснити… все чисто…

– Ну, і виясняй… Тільки, голубчику мій, навіщо ти начепив на себе цю товсту, гидку сорочку? Фу, та від тебе прямо-таки мужиком несе! Ха-ха-ха! Ну, чудачок ти мій!

– От, мамо, я про це й хочу поговорити, – похмуро промовив Вася. – У вас такі погляди на це діло, у мене такі… Я – ваш син, ви – моя мати…

– Ха-ха-ха! – весело відкинулась на спинку крісла мати. – «Я ваш син!» Ох, цього, їй-богу, не можна подумати! Почепив сорочку цю, чоботи, шаравари кучерські і лізе в мої сини. Ха-ха-ха! Ах ти комік, комік! Ну, і навіщо тобі це, га?

– У кожного свої погляди…

– Постій! А не краще одягтись у чисту одежу, причесатися?.. А тобі так до лиця був блакитний комір студентського сюртука… Їй-богу… Ти сам бльондин, у батька ти весь… Потім… Ха-ха-ха! Повиносив крісла, килимки, м’яке ліжко…

– Мамо! – перебив Вася. – Ви мені одно скажіть… і ще от що: не смійтесь…

– Та як же, любий, не сміятися!

– Ну, так я піду і… словом, ми розійдемось. Ви мені прямо скажіть, як ви дивитесь на це… Я, ви самі добре знаєте, вже чоловік самостійний, я можу робити, що захочу… І буду робити… Але мені хотілось би, щоб ви теж… як-небудь… ну, не то що помагали, а… ну, хоч дивились би на це… з другого боку… Так ви мені серйозно скажіть, як ви дивитесь на це?

– Хм… – усміхнулась мати і почала, прикусивши губу: – Я тобі от що скажу. Я тобі намалюю два малюнки. Слухай… От ти тепер сидиш: у простій сорочці, товстій, гидкій, ріже тіло… Ріже, правда?

– Я думаю, для тіла це… навіть… корисно… плоть… убивається…

– Ну-ну… Словом, сорочка ріже тіло, чоботи, мабуть, муляють… Ти спиш тепер на простих дошках, обідаєш якесь чорт-зна-що…

– Чого ж чортзна-що?

– Чортзна-що, чортзна-що, я куштувала… Ти раз у раз у клопоті, турботах, раз у раз з мужиками… Це… я не говорю, що це погано, я сама… ти ж знаєш, бідному мужичкові не відкажу… Але й не турбуюсь за всіх… А ти думаєш, вони тобі дуже дякують? Ха-ха-ха! Якраз… Вони про тебе думають, як ти думаєш про них? Вони сміються з тебе…

– Мамо, це раз у раз…

– Так навіщо ж це? Потім… ти не перебивай… Потім… ти роздаєш якісь книжечки, це може зробити погане вражіння на поліцію, і тебе схоплять. Ну, хоча нічого тобі не буде, але все-таки неприємно… Потім… оце головне, по-моєму; ти бігаєш за Галькою по селу, даруєш їй хустки, перстені, дорогі намиста…

– Мамо!

– Стій-стій, я пам’ятаю, тоді ти будеш малювати. Ну, так один такий малюнок: ти брудний, голодний, розкудовчений, з якимись ідеями на язиці, ганяєш за гарненькою дівчиною по селу на сміх людям, роздаєш робочим книжечки, увільнив від праці Сігізмунда Станіславича і взяв на свої плечі весь клопіт. Так? Для чого це – не будемо говорити?

– Ні, мамо! – сумно промовив Вася. – Це перш усього треба було б спитати… Цей малюнок ваш – для блага ближнього, для освіти неосвіченого, для добра і правди…

– «Братства, свободи і рівности»? Знаю, знаю! Ох ти комік хороший мій! Ну, а други-и-ий малюночок… Ось послухай, та пильне-е-енько… Другий такий. Ти – в студентському сюртуці з блакитним коміром… Ні-ні, не так, не так… Почнемо так… Прокидаєшся ти вранці… Ну, не в шостій, як ти тепер устаєш, а в десятій або одинадцятій. Устаєш, ні-ні, не встаєш, а тільки прокидаєшся. М’яка постіль, так те-е-пло, ні-і-жно… по тілу якась пестощ… Ти потягуєшся, закриваєш очі і… нагадуєш учорашній вечір… або і всю ніч… Коло тебе, нагадуєш, лежала вона…

– Мамо! Це вже… багато…

– Ха-ха-ха! Ти ж знаєш, що я з тобою як із щирим другом раз у раз балакаю… Та й що тут такого?! Не перебивай краще, а слухай… Коло тебе лежала вона – не та замазюрена Галька, а чистенька, пахуча Галя… Ну-ну-ну, не буду, не буду!.. Нагадуєш і ковтаєш слюнки… Потім устаєш помалесеньку, потягуючись, поспівуючи, що хочеш; кличеш Василя і велиш йому подати тобі чи кофе, чи чаю з чудовою сметанкою, зі смачненькими мазурками… Потім одягаєшся і виходиш чистенький, гарненький. Ідеш собі у садок, походжаєш, поспівуєш… Потім хто-небудь приїжджа до нас, ти не ховаєшся, як робиш тепер і як не робив торік, а виходиш, балакаєш, тебе слухають, бо ти розумненький-таки (хоча трошки й дурненький), ти всіх чаруєш… Потім вечір… Я граю на піаніні, ти співаєш, світить у вікно місяць, із саду пахтить… І ні клопоту, ні турбот… Ти подивися на мене… Ха-ха-ха! Та кожний скаже, що я твоя сестра… а через що? Я не люблю журитися, клопотатися, а живу так, як мені хочеться…

І справді, Віра Андріївна прямо-таки могла зачарувати своїми чорними, блискучими очима і ще зовсім свіжим лицем, на котрому грала раз у раз усмішка, повна ніжної, тонкої, пахучої розпусти. І ця розпуста проглядала скрізь по всій її фігурі, і у високому, повному стані, обтягненому міцно темним платтям, і в чорних товстих косах, закручених на потилиці, і в руці маленькій, біленькій, і в погляді, і в поступі, і в голосі. Проглядувалася розпуста і по всій кімнаті, гляділа з стінних малюнків, на котрих були намальовані голі тіла, проглядувала в м’яких канапках, в полутіні закутків, в альбомах з голими тілами, в Поль-де-Кокові, що лежав на столі, в амурах, що цілувалися на занавісах, на килимках з Геркулесами і Венерами. Чулась вона в тонких, гострих пахощах, що розливалися від Віри Андріївни, співала з нот циганських романсів, звеніла з мандоліни, що висіла на стіні, дивилася з розкішного ліжка з горою подушок.

– Не всі так думають, як ви, мамо, і… не всі так живуть! – тихо промовив Вася, глянувши скоса на малюнок. – Якби всі так думали, так…

– Ну-ну, так що?

– Так не було б ні шкіл, ні освіти, нічого.

– Ха-ха-ха! – весело розсміялась Віра Андріївна. – Ах, ти, просвітитель мій! Ну, навіщо воно тобі? Хіба ти поможеш мужичкам? Хіба для тебе ця праця? Мужички тільки розтягнуть твоє добро, обмануть тебе і тим же скінчиться. Ну, навіщо ти відставив Сігізмунда Станіславича? Хіба ти краще його тямиш у хазяйстві?

– Я хочу сам працювати, а не ледарем бути.

– Та хіба ти вік ледарем будеш? Ти скінчиш університет…

– Я кидаю університет, – нахилив голову Вася.

– О! Це ж навіщо?

– А навіщо я буду в ньому? Що він дає? Буду тут жити, хазяйнувати, працювати для свого діла…

– Надінеш кирею, женишся на Гальці, повикидаєш з будинку рояль, книжки… Ха-ха-ха! Наведеш дядьків… Ха-ха-ха!

– Дядьки такі ж люди, як і ми.

– О звісно, звісно! Ха-ха-ха-ха! Дьоготь, регіт, лайка… Зробиш школу в залі, будеш читати їм, як у ту неділю в клуні; тепер тут я, а тоді вже, звісно, мене не буде.

– Мамо, навіщо ця іронія? Я ж не сміюся з вашого життя, я не сміюсь, що ви…

– Що я живу погано? Правда, правда?

– Я цього не говорю…

– Але думаєш?.. Ха-ха-ха! Ну, так знай, що й я лібералка! Ти з одного боку ліберал, а я з другого… Ну, нічого, нічого! Ти краще сядь коло мене, обніми мене… Не хочеш? Ну, я коло тебе сяду… От так… Ну? Я ж твоя мама? Ти ж любиш свою маму? Правда? Мама твоя погана, говорить таке, що й товариш інший не скаже, живе розпусно, має полюбовників…

– Ах, мамо, навіщо це?

– Ні-ні, треба, треба… Я бачу і ти бачиш. Ти осуждаєш. Я бачу… Осуждаєш, правда? – погладжуючи чуба Васі, заглядала йому в очі Віра Андріївна.

– Не мені судить вас, – помовчавши, тихо промовив Вася, і жалко йому до сліз стало матір.

– Ну, значить, ще любиш свою маму, – весело сказала Віра Андріївна. – Любиш, любиш! Ну, а як любиш, то кинеш ці химери, кинеш?

– Е, мамо, – відсунувся зараз же Вася, – я таких підходів не люблю…

– Вася! Це не підходи, не підходи, їй-богу, Вася, голубе, це не підходи! Я так… Ну, як собі хочеш, роби все, тільки це – не підходи… Сядь коло мене, сядь! Ну, так! Віриш, що не підходи?

– Та… вірю….

– Ні, не віриш; але я тобі говорю, що це не підходи! Роби, як хочеш! Я ж бачу все одно, що ці ідеї недовговічні в тобі. Ні, подумай собі: ти молодий, ти ще не жив… Ти проведеш свою молодість в оцій сорочці, на дошках… Та сам потім заплачеш… Краще поїхав би в город, погуляв із товаришами, пожив би, як треба жити… Га, любий?

– Е, мамо! – сумно махнув рукою Вася. – Я вже жив так, остогидло!

– А ти спочинь! Звісно, надокучає одно, спокою треба, а головне, не по багату живи… От, як я… Ха-ха-ха! То спочиваю, то «живу».

– Ні, мамо! – твердо промовив Вася і встав, злегка відвівши руку Віри Андріївни зі своїх плечей. – Мої наміри тверді. Це моє останнє слово… Я кинув те життя і починаю нове… До вас же я повернувся, як до рідної людини, до матері, а ви, – гірко всміхнувся він, – смієтесь із мене!

– Та як же! Ну-ну, не сердься, ну, сядь! Ну, поговоримо! Куди ж ти? Посидь іще!

Вася сів. Віра Андріївна тихо прихилила його голову собі на груди, заглянула йому в очі й почала гладити тихенько й ніжно по щоці. І під це погладжування так тепло зробилось Васі, так мило, так жаль чогось себе, що прийшлось повернути голову й сховати лице під рукою матері.

– Так ти не осуджуєш своєї гидкої мами? – тихо промовила Віра Андріївна й почула, як серце її дуже-дуже забилось, чекаючи одвіту.

– Ні, – прошепотів Вася, й йому ще жалкіше зробилось і себе, й матері, котра в цю хвилину щасливо й радісно посміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко.

– Можна? – почувся голос за дверима і, не дожидаючись одвіту, в кімнату швидко ввійшов добродій у чесучевім піджаці, широких, модних штанах, чорнявий, високий, вусатий.

– Нещастя, Віро Андріївно, – промовив він, сідаючи на кріслі.

– Яке? – схопилась Віра Андріївна і трохи зблідла.

– Упала дівка в барабан, і одірвало шматок ноги…

– О, Боже! Де вона? Де?

– Та ви не турбуйтесь так…

– Я тебе питаю, де вона, де? – крикнула Віра Андріївна.

– Ми не одні, Віро Андріївно! – змішався добродій, поглядівши на Васю, котрий стояв блідий, чекаючи одвіту.

– Ах, Господи! Я тебе питаю, Сігізмунде, де вона, а не скільки нас тут! Та говори ж, говори, де вона? І дуже, дуже?

– Та нічого… Коло білої кухні, привезли її…

Віра Андріївна й Вася зараз же вибігли.

Через пів години Віра Андріївна вернулася розхвильована, сердита й бліда.