– Це все через цього дурня, через цього божевільного, через синка мого! – накинулась вона на Сігізмунда Станіславича. – «Ідеї», «хазяйство»! А ти де був!

– Я ж їздив на поле, я ж тепер в одставці, – усміхнувся Сігізмунд Станіславич. – Звісно, Василь Семенич нікого не поставив для присмотру, дівки розгулялись, почали борюкатися, ну, і впала…

– О, Господи! Я не можу без жаху згадати ногу! Пальці одірвані… один ще висів на шкуринці… м’ясо червоне… кров… Ух! Треба руки вимити… Я вся в крові…

– Це ж чого?!

– Перев’язувала ногу… О, Боже, Боже! Яке нещастя! Ні-ні! Годі! Що хочеш роби, а як-небудь вибий ці ідеї з його голови, бо не одна ще порве собі ногу в барабані. Як знаєш, придумай, видумай… Дай сюди рушник! Видумай, милий, видумай! Це ж не можна так! А потім от що: зроби це для мене! Відвези цю дівку в Київ у больницю! Візьми гроші, на тобі сто-двісті карбованців, тільки нехай вилічать її!

– Та що ти, навіщо сто-двісті?! Карбованців двадцять буде.

– Ну, словом, скільки буде треба. Вези її, вези!

– Та можна й тут.

– Ні-ні! Ну, я тебе прошу, ну, для мене, голубе, повези її сам, здай лікарю хорошому! Вези зараз її, ще на поїзд поспієте!

– Та що ти? Як же так зараз, можна завтра…

– Ні-ні! Ах, Боже, вона ж мучиться, Сігізмунде!

– Ех! – махнув з досадою рукою Сігізмунд і вийшов.

– Сігізмунде, Сігізмунде! – схопилася вмить Віра Андріївна, щось згадавши. – Сігізмунде!

– Ну, чого ще? – відчиняючи двері, похмуро промовив Сігізмунд.

– Не забудь же що-небудь вигадати, щоб нарозумить Василя… Видумай!

– Та добре.

– Так зараз їдеш?

– Та зараз же… Яке милосердя проявилось…

На другий день була субота, й Вася сам давав робочим тижневий рощот. Сонце вже сідало, й тільки верхи залізної криші ще були залиті проміннями, мов золотом. З поля бігли двором корови, телята, задравши хвости, вибрикували коні, мемекали вівці, ревли воли, чувся десь за клунею голос Петра – пастуха, чогось гукала куховарка Гапка, реготались строкові хлопці коло діжки з водою, з села неслася пісня, десь за садом хтось ахикав, галас, регіт, турбота.

– А куди діякон, бісова душа! Куди, бодай тобі повилазило!

– Та гони його на Мотрю, він злякається та побіжить прямо в загін.

– Порадь батькові своєму, дурний! – образилась Мотря.

– Нехай, як побачимося з ним та з твоїм прапрадідом.

– Дай Боже, щоб скоріше!

– Ач, яка гостра! Як сокира, що вітер рубає!

– Хай ти сказишся!

– Ха-ха-ха-ха!

А перед вікном Васіної кімнати стояла купа чоловіків і дівчат, котрих поодинці Вася викликав і рощитував.

– Семен Нужний!

– Ось!

– За три дні по сімдесят, два десять. Так?

– Та так, паничу, почухався Семен Нужний. – Але тут, мабуть, небольшая ошибка.

– Як?

– Та так… Я, значиться, був три дні. Але я єзділ… ще за дєлом, таки ж для економії. Потому, виходить, я вже бил чотири дні, а не три.

– За яким ділом? – похмурився Вася і подумав: «Господи, як пропада українська мова! “За дєлом”».

– Та я ж возіл учорась Сігізмунда Штаниславича до залєзной дороги. Усьо ж таки день.

– От анафема, – шепнув Іван Галка Семенастому. – І тут урве сім гривень! За те, що дівку піддержував.

– Ну, добре, – одвітив Вася й додав ще сімдесят копійок.

– А це, – ніяково протягаючи книжечку, пробурмотів він, – так… дітям вашим книжка. Читати…

– Та у мінє, паничу, нема дітей, я удов… – засміявся Семен Нужний, але книжечку взяв, поторкав її пальцем і поклав за пазуху, моргнувши хлопцям. Хлопці пирснули і повідвертались.

– Трохим Нужний!

– Тю! Та всі Нужні! – почулось у купі. – Кому вони нужні?

– Собаці за п’яту ногу!

– Ви були п’ять день?

– Ні, паничу, шесть; я бил шесть дньов.

«О, знов: “бил”, “дньов!”» – подумав Вася.

– Як же шість? Тут записано п’ять, – подивився Вася в книжку, – ну, так! Трохим Нужний п’ять день. Як же так?

– Та, мабуть, паничу, забили записать, а я шесть дньов бил. Ось даже спросітє у кого вам буде завгодно…

«Ох, як коверкають, ох, як коверкають», – з мукою думав Вася і, не розбираючи вже, давав стільки, скільки йому казали, не забуваючи кожному всунути книжечку.

– Ану, ви, чорняві на три пальці під носом… Розступіться, дайте дорогу!

– Еге ж, який проворний, підожди трохи!

– Та мені ніколи.

– Ну, а ти ж бачиш, що ми танцюємо, потанцюй і ти.

– Та їй-богу, ніколи. Мене панич швидко рощитають.

– Шо там таке? – спитав Вася, рощитуючи вже дівчат.

– Та парубок хоче рощот…

– А як його звуть?

– Корній Буряк. Буряк! – крикнув парубок.

– За тиждень?

– Тиждень.

– Ну, йди, бери!

– А книжка ж нащо, паничу?

– Прочитаєш завтра! – одвітив Вася і нахилився до грошей.

Парубок подивився на книжку, на дівчат, здвигнув плечима і, протовпившись, побіг за чоловіками, що сходили вже на греблю.

– Ну, й чудасія! – крикнув він, наздогнавши їх. – На придачу книжка!

– І тобі? – спитали декотрі.

– І вам хіба дав?

– Дав.

– Тю! Навіщо ж це?

– Ану, яка в тебе… «Від чо-о-го вме-р-ла Ме-ла-ся». І в мене така. Що ж це за знак?

– Може, це… що-небудь…. таке… – покрутив пальцем коло лоба Семен Нужний. – Розумне!

– Буде тобі розумне, – похмуро кинув Трохим, – як побачить становий!

– Ну да!

– От тобі й «ну да»! Хіба не пам’ятаєш, що було торік Карачівському вчителеві, як знайшли у нього книжки?

– Та то ж багато… А в мене одна.

– То все одно… Не бійся, якби що путнє, не давав би він даром… Кумедний, кумедний, а такого москаля підвезе, що… знатимем…

– Та де там! – вмішався Галка. – Хіба такий що зробить? Забавляється прямо з жиру та й годі! Він плохий! Ти ж чув, що він сьогодні говорив: «Я, каже, хочу з вами жити, як брат з братами. Я, каже, раз у раз можу і хочу бути вам у пригоді».

– Аякже! – вір йому! Говорити все можна.

– А що то він щось за якесь «просвіщеніє» казав. Усе щось «просвіщеніє» та «просвіщеніє»?

– Та дурний!

– Хто?

– Та хоч би й панич. Меле, меле… Тут їсти аж душа болить, а він щось базіка… Хоч би вже в школу їхав скоріше.

– Та він, кажуть, уже не поїде в школу, хазяйнувати буде. Та за Галькою бігати…

– Та ну?

– Побий мене Бог!

– Ну, й дурний. Попав дівку, катає її на шарабанах, дарує хустки, вчить читати.

– Дуріють пани!

– Чисто, що дуріють. Тепер книжечки дає. Ну, куди я її притулю! – витягнув Семен Нужний книжечку і розіп’яв на пальцях.

– А на цигарки! Не зна куди діти.

– Тю! Що то за бита голова… Ану-ко, дай тютюнцю! Побачимо, як то воно з буки-аз-ба закуриться… Хм… Ач, ще й м’яке-енька яка! Ач, ач! Ловка книжечка… Ану, кресни огню… Побачиш, хороша книжечка… Ач!

Стали, зробили цигарки, креснули вогню, запалили, похвалили, попрощались і розійшлись по селу, сміючись з кумедного панича.

А тим часом гомін потрохи стих, зайшло сонце, з другого боку виплив місяць, заморгали далекі зорі, забіліли нагорі млини, мов сріблом покриті, зашелестів щось очерет понад ставом, зашепотіли верби, нагинаючись одна до одної й тихо-тихо стало. Пройшли дівчата, прогомоніли, знов ще тихіше стало.

Під водяним млином на якомусь пні сиділи Вася й Галя, обнявшись, щільненько притулившись.

– Чого ви так дивитесь на мене? – нахилила голову Галя. – Я не люблю так!

– Любуюсь твоїми чудовими очима, твоїми чорними бровами, твоїм милим, хорошим лицем…

– Ну, вже пішли розписувати!

– Любуюсь і думаю! – не слухаючи говорив Вася. – Пропаде ця краса дарма! Пропаде!

– А може, не дарма? – засміялась Галя й подивилась прямо в лице Васі.

– Продаси?

– Купіть!

– Що дати?

– Що?.. Що?..

Галя замислилась, потім глянула на Васю, обняла, поцілувала, одіпхнула й промовила:

– Нічого…

– Як же так?

– Комусь іншому продала б, а вам ні.

– А все таки продала б?

– А що ж! Дивиться? Пхи!

– Галю! – похитав головою Вася. – Навіщо ти так говориш? Як тобі не сором!

– Ха-ха-ха, – ніяково розсміялась Галя. – А ви й повірили?

– А повірив і вірю, що продаси…

Галя промовчала й дивилась на греблю, над котрою схилились верби і мов діти закривали, обкутували її тінню, щоб місяць не мішав заспокоїтись натовченій, натруженій за день. Дивилась на ставок, що хлюпався хвильками ледве не біля її ніг, дивилась на хатки, залиті місяцевим світлом, на панський будинок, що глядів у ставок з високої гори, на далекі гаї, на широке поле з розкиданими по ньому скиртами, дивилась, пильно дивилась, а бачила зовсім інше. Мовчав і Вася, і теж дивився, і теж бачив інше.

– Ви бачили мою сестру Марійку? – тихо спитала Галя, не повертаючи голови і все дивлячись кудись.

– Ні, не бачив! Чув за неї, що вона… продала?

– Жаль, що не бачили! От хороша, так хороша!

– Краща за тебе?

– Хм! Куди мені! Висока, біла, брови чорні-чорні… А одягнута як. От одягнута! Усякі кохточки, спідниці панські, шляпи, перстені… От!

– Аж очі загорілись, як за кохточки почала, – сміявся Вася, – мабуть завидно?

– А завидно!

– Так чого ж? Давав же тобі лікар той 50 карбованців, щоб пішла до нього. Біжи, він пошиє все.

– А ви думаєте, не піду? – швидко повернулась до нього Галя й блиснула очима. – І піду!

– І пропадеш!

– Чорт його бери! Вже краще, ніж тут у цьому паскудному селі пропадати. Сами ж кажете, що краса дарма пропаде. Ну, й не буде дарма.

– І мене покинеш? – тихо спитав Вася.

Галя мовчала.

– Ет! – махнула з досадою рукою Галя.

– Що «ет»?

– Охота питати? Знаєте ж, що не покину, так ще…

– Хіба так дуже любиш? – притягаючи її до себе, заглянув він їй у вічі.

– І люблю, дурна!

– За що ж ти любиш?

– За що? – подивилась йому в лице Галя, трохи відкинувшись назад. – Хто його зна, за що!

– От такої.

– Їй-богу, й сама добре не знаю! Ви такий добрий, хороший.

– Та й парубки є добрі, хороші…

– Та є…

– Так чого ж ти парубка не полюбила?

– Парубка?.. Ні, парубка я не полюбила б. Не змогла б. Вони такі брудні, лаються… Ні… А ви… такі гарні, чистенькі… Потім, ви якісь такі чудні собі…

– Це ж як? – засміявся Вася.

– Ану, так, чудні… Одягаєтесь у просте, роздаєте книжки, говорите по-мужицькому… Такі собі плохенькі, добренькі…

«От і ця чудним називає!» – подумав Вася й промовив:

– А хіба це погано?

– Та не погано, але чудно! От за це більш і люблю вас!

– Хіба любиш? А вийдеш заміж і забудеш.

– Я заміж ніколи не піду.

– Як так?

– А так. Не бачила якого-небудь мужика та роботи цієї… Та ще після вас… До вас ще може й пішла б… А тепер… Ну, як я тепер піду за іншого?.. Ну, як? Як? Як я піду, як я люблю мого гарненького, любого панича, краще б я його не бачила… Хай вони загинуть!.. Ви мені тільки одно скажіть: чи всі пани такі хороші, як ви?.. От якби!..

– Люди, Галю, скрізь однакові: є й хороші, є й погані…

– І краще б ва-а-с?.. – протягнула ласкаво-ласкаво Галя і положила його голову собі на груди.

– А я ж що таке? – всміхнувся Вася, обнімаючи її й почуваючи, як кров гарячим полум’ям ударила в голову.

– А таке, що за вас… пішла б, здається, в саме пекло…

– І до мене? – прошепотів Вася.

Галя нічого не одвітила, тільки притулилась, обняла, подивилась у лице і гарячими губами впилася в губи. І почув Вася, як затремтів її стан під рукою, як захвилювались високі груди, як забилось дуже-дуже його серце… Десь далеко кинувся в очі місяць, блиснули її очі, пройшла перед очима його кімната, і тут же чогось згадалась мати, її веселий глум, цікавий малюнок, ідеї… Вася опам’ятувався.

– Так пішла б? – знов спитав він і трохи відсунувся.

– Пішла б… – важко дихаючи, прошепотіла Галя.

– Сьогодні? Зараз?

– Зараз…

– І не побоялась?

– Чого?

– Батька, людей?

– Пхи!

– А сором? А… що ж потім?

– Клопоти. Зате поживу!

І знову Галя припала, знов пахнуло на Васю пеклом кохання, знов стан перегнувся, захвилювався, але Вася здержався, знов відсунувся і тихо почав:

– Ні, Галю… Я не хочу брати на себе гріха… Не хочу… бо люблю тебе… Вір, Галю, що той, которий буде збивати тебе на таке і буде казати, що любить, бреше. Бреше, бо не ти йому потрібна, а тіло твоє…

Галя подивилась на нього, зітхнула, відсунулась і нахилила голову.

– Ти думаєш, чого я тебе люблю? Чого? – нахилився до неї Вася.

Галя мовчала.

– Того, що ти чиста, нетронута… Хіба б я тебе любив, якби ти була «такою»? Ніколи! А що було б, якби ти пішла до мене? Сором, глум… Ну, покохались, а там… Прийшлось би… Та що говорити… Зробилась би такою, як ті, що їх купують на одну ніч. Фі, гидко! І ти, ти, така хороша, мила, була б такою? І я винен? Ні! Рік тому назад я б цього не сказав, а тепер… Знаєш, Галю, я тепер зовсім інший… Тепер я не можу згубити тебе… Краще виходь заміж, хіба таки не найдеться чоловіка на селі до вподоби тобі? Краще ж чесно жити, ніж бути… шлюхою. Приємно б тобі було, якби тебе назвав хто шлюхою? Га?

– Нехай би спробував! – криво всміхалась Галя, піднявши голову, але зараз же нижче нахилила її й змовкла.

– Ото ж то! – зрадів Вася. – Сама знаєш… Але ти не знаєш, які гидкі вони… Господи! І ти була б такою?..

Галя мовчала. Помовчав трохи й Вася і знов почав:

– Хіба вони живуть?.. Що з того, що в них є гроші, одежа… А є в них радість коли? А сором? Та що одежа? Он, ходжу ж я в простій сорочці й нічого… А гроші?.. Тьфу та й годі… Зате настає старість, вони зостаються сами, кожний плює на них, там голод, холод… І ти б хотіла цього?

Галя мовчала.

– Ні, не варт купувати таке добро ціною якого б не було кохання… І ніколи я не візьму на свою душу такого гріха; і тебе прошу, Галю, як буду я як-небудь… коли… так… розпалюсь – словом, забудусь, ти здержуй мене…

– Чудні ви, паничу, – зітхнула Галя і встала.

– Куди ж ти? Постій, ще рано…

– Ні, час додому, спати вже хочеться, – з холодком у голосі одвітила Галя і потягнулась. Вася теж устав, обняв її і пригорнув до себе, шепочучи:

– Хіба не краще без «того» кохатись? Хіба не мило так… Дивись: місяць, зорі… скрізь так гарно… Сам Бог тепер дивиться на нас…

– Чудні ви… – всміхнулась Галя і, потихеньку відвівши від стану його руку, промовила:

– Ну, час уже… Ви не проводжайте мене додому, а то парубки і так проходу не дають… Прощайте!

– Прощай, моя голубко, прощай! Завтра я прийду до тебе…

Поцілувались, пригорнулись, Галя знов усміхнулась, і тихенько розійшлись, оглядаючись, доки не поховались: одна за хатами, а другий за вербами.

«Ні-ні! Так не можна, так не можна! – думав Вася, піднімаючись на гору. – Тут не те, не те… Вона мене не зрозуміла, я бачив, бачив… Що ж робити, що ж робити?.. Звісно, вона заміж тепер не піде… Але й допустити до… лікаря теж не можна… От, Господи! Не можу ж я сам женитися на ній… Чому ж не можу? Не можу, не можу… Мати… Ну, та що? Чому ж не можу? Вона мене любить так, як ніхто любити не буде, я її, я її теж люблю… Ну, так, люблю… Але женитися… Бррр! Але що ж тут такого? Женяться ж інші, чесні… на простих дівчатах… Тільки треба бути чесним і твердим… Головне, твердим… Як братися за такі ідеї, так і робити так… Треба твердим бути, от що!»

Але тут нагадувались товариші, панночки, нагадувався Київ, ресторани, згадувався університет, і Вася знов починав напоминати собі бути твердим. І думка ця не дала йому довго заснути.

З цією думкою прокинувся він на другий день, з цією думкою напився чаю, походив з нею по саду і, нарешті, поїхав верхи в поле «обмислити й рішити її». І, лежачи на могилі високій, з давніх-давен ніколи не ораній, він малював собі такі картини. Ось він уже жонатий на Галі… До нього приїжджають товариші… Що ж тут такого? Хіба як у нього буде жінка Галя, то не можуть приїхати товариші? Вона вже вміє гарно балакати і по-російському, і по-українському. Знає елементарні науки. У них школа. Вона вчить сільських дітей читати, писати. Він по хазяйству. Треба буде тільки найняти ще одного прикажчика. Виписують ноти, вона вчиться грати. А там діти… Його діти, його діти! Господи, та чим же погана така картина?! А Галя? Та вона ж так зрадіє, що й вимовити не можна. Така ж радість їй буде, що з-за одної цеї радости треба женитися. Ні! Годі думати, треба бути твердим! Він зараз їде додому, одягається і йде до Галі. Тільки не треба поки що матері говорити, бо… Словом, не треба поки що…

І наче боячись, щоб не пройшов цей чудовий настрій, щоб не вернулись усякі «малодушні» думки, він піймав стриноженого коня, загнуздав, сів, гикнув і вихором полетів додому. Одягшись у широкі сині штани, в червоний козацький жупан, насунувши набакир сиву, високу, теж козацьку, з червоним верхом шапку, нікому нічого не говорячи, пішов він веселий, радісний на село. Сонце вже почало наближатися на полудень. На селі було тихо-тихо, тільки де-не-де вилетить на тин півень, кукурікне, гордо озирнеться навкруги і знов заховається за тин. Коло інших хат сиділи в холодку жінки, обложені дітьми, іноді вилітав відкілясь із берега регіт, пісня, але зараз же й змовкало: в пилу на дорозі купались і тріпались горобці, грались у хаток купками діти. Вася радісно й весело дивився навкруги, уклонявся жінкам, сміявся з півня, обминав горобців, жаліючи спугнуть їх, і ледве здержував бажання обняти й перецілувати всіх діток замурзаних, забрьоханих, замацапурених. І таки не здержався, підійшов до однієї купки, взяв маленького в одній сорочечці хлопчика, посадив собі на руки і спитав:

– Як тебе звать? Га?

Дітки при такій оказії спершу, звісно, хотіли махнути, хто куди попаде, далі декотрі вже роззявили роти, щоб заплакати як слід від такої образи, хоча вже бігти роздумали, а ще далі (побачивши, що особливої біди для них ніби нема) трохи позаспокоювались і почали навіть роздивлятись на чудернацького дядька. Посаджений же на руки, як розчинив рота й очі, похолонувши від страшенного жаху, так і зостався, дивлячись прямо в рот Васі.

– Як його звуть? – спитав Вася у купки, бачачи, що рот і очі хлопця не думають ізмінятися.

Дітки мовчали, то подивляючись одно на одного, то посміхаючись соромливо, то збираючись плакати.

– Хіба ви німці, що мовчите? – ласкаво засміявся Вася.

Дітки мовчали.

– Ви німці, чи хто такі? Може, євреї?

– Ні, ми не євреї, – промовив один хлопчик і скоса глянув на Васю.

– А хто ж ви такі? Турки? Руські?

– Ні, ми не руські й не турки, – вже трохи сміливіше одвітив хлопчик.

– А хто ж ви?

– Ми граблівці.

– Як граблівці? А тут же й євреї живуть, то й вони ж граблівці?

– Ні, вони не граблівці, вони граблівські євреї! А ми граблівці!..