Завершальним в епістолярному діалозі, а точніше – у співпраці В. Винниченка з видавництвом «Рух», яке в 1929–1931 рр. видало другим і третім виданням кільканадцять томів прози та драматургії (деякі томи перевидавалися у «Книгоспілці», Державному видавництві України, видавництві «Література і Мистецтво»), став його короткий лист-повідомлення із Парижа від 3 травня 1933 р. про одержання гонорару в сумі 3285 франків. В. Винниченко навіть не здогадувався, що ще 27 квітня 1930 р. на закритому засіданні Політбюро ЦК КП(б)У було ухвалено таке рішення: «Визнати за непотрібне листування далі з Винниченком та відповідати на його листи. Доручити розтлумачити йому (неофіційно) через тов. Беседовського обставини, які викликали різку критику “Соняшної машини” та причини затримки висилки грошей. Запропонувати видавництвам ліквідувати заборгованість Винниченку; Наркомфіну видати необхідну валюту»**.

** Цит. за вид.: Володимир Винниченко: У пошуках естетичної, особистої і суспільної гармонії. – С. 187.

Видавництво «Рух» планувало на основі виданих ним 23 томів здійснити нове видання творів В. Винниченка у 12 великих томах, яке хотів проредагувати автор: «Я гадав проредагувати мову, стиль, навіть подекуди зміст деяких речей». Нове (по суті, третє) видання творів у 12 томах планувалося випустити у світ у 1930 р. (щомісяця по одному тому). В. Винниченко не радив друкувати вступної статті, здогадуючись, що про нього напишуть апологети вульгарно-соціологічної критики, і пропонував запросити до ілюстрування творів художника М. Глущенка, який не допустився б тих недоречностей, які траплялися раніше в оформленнях його книжок.

Відредаговані В. Винниченком і проілюстровані М. Глущенком перші два томи дванадцятитомника вийшли з друку в 1931–1932 рр., але розпочата робота над підготовкою наступних томів (третій том було навіть надруковано і підготовлено для палітурних робіт) була призупинена через посилення репресивних дій проти одіозного, але визнаного письменника-емігранта.

Стосунки політичного емігранта В. Винниченка із тодішньою радянською владою не могли бути безхмарними. Він видає за кордоном брошуру «Поворот на Україну» (Пшебрам, 1926. – 34 с.), яку вважали капітуляцією перед радянською владою. У 1926–1930 рр. харківське кооперативне видавництво «Рух» за Умовою, підписаною письменником, видало його твори у 23 томах. Інші видавництва («Книгоспілка», «Література і Мистецтво», ДВУ) теж друкували багатотомні зібрання, однотомники й окремі твори письменника. А на сценах багатьох театрів України ставили п’єси В. Винниченка. Наймасовіші та найпопулярніші видання В. Винниченка давали великі прибутки, але автор одержував порівняно невисокі гонорари. Його недалекий сусід у Франції російський письменник Іван Бунін, який вороже ставився до радянської влади, одержував із СРСР, як і М. Горький, значно вищі гонорари.

П. Любченко, тодішній секретар ЦК КП(б)У, надрукував у журналі «Життя й Революція» (1926. – № 11. – С. 75–88) досить велику статтю «Старі теорії й нові помилки», в якій піддав гострій критиці одну з основних тез брошури В. Винниченка, що «Українська нація, силою історичних умов і обставин, не витворила своєї національної буржуазії – ні індустріальної, ні торговельно-фінансової, ні навіть аграрної». Партійний керівник республіки не просто заперечує цю тезу, а вважає її неправильною, а тому й шкідливою, бо вона є, мовляв, основою теорії безбуржуазності української нації. Водночас П. Любченко з не меншим запалом критикує і М. Грушевського за його оцінку українського селянства як окремого суспільного класу. «Історіографія видання академіка Грушевського 1926 року є семафор, що відкриває шлях на рейки буржуазно-націоналістичного відродження», – писав П. Любченко. Не оминув критик М. Хвильового та М. Зерова.

Згодом П. Любченко виступив на листопадовому пленумі ЦК і ЦК КП(б)У 1933 р. із промовою «Вогонь по націоналістичній контрреволюції та націонал-ухильниках» (окремий розділ промови називався «Винниченко – побратим Петлюри і Коновальця – боронить спійманих на гарячому контрреволюціонерів і націоналістичних ухильників»), у якій висунув проти В. Винниченка ряд політичних звинувачень, що нібито він був «організатором контрреволюції, погромів», «гетьманським попихачем», буцімто він «бігав до гетьмана, пропонуючи свої послуги врятувати його», «керував боротьбою за відновлення влади поміщиків і капіталістів на Україні» тощо.

З приводу листа В. Винниченка до ЦК КП(б)У від 15 вересня 1933 р. була заява П. Любченка на сесії ЦК КП(б)У 29 листопада 1933 р. П. Любченко твердив, що у своєму листі В. Винниченко «боронить викритих українських контрреволюціонерів, а одночасно давав директиви своїм агентам організувати національний елемент, щоб опанувати державні й культурні установи Радянської України». До речі, самого П. Любченка у 1937 р. було обвинувачено у створенні «націоналістично-фашистської організації»…

Інший колишній боротьбист, а в 1928 р. редактор журналу «Червоний шлях» Г. Гринько, «полемізуючи» з В. Винниченком щодо його негативної рецензії на перше число харківського часопису, писав: «Червоним радянським шляхом починають іти все ширші кадри трудової української інтелігенції, й даремно намагається Винниченко звернути їх у закутки фашизму». Це було 1923 року…

Можна згадати і деякі висловлювання на адресу В. Винниченка інших лідерів республіки. Так, М. Скрипник, який свого часу в листі до А. Луначарського протестував проти конфіскації авторських гонорарів за видання творів В. Винниченка в Україні, у нарисі «Історія пролетарської революції на Україні» називає Центральну Раду «політичним опудалом», а її діячів, зокрема В. Винниченка, «малюсіньким Люї Бонапартом». Дісталося авторові «Відродження нації» і за те, що він у своїй праці «висвітлює події тільки неправдиво, брехливо й з упередженням, а багато де в чому брехливо оперує вигаданими фактами й подіями». Отакі «поклони» бились у 1930-му, а через три роки М. Скрипник покінчить життя самогубством… У своїй статті «Радянська Україна – непохитний форпост великого СРСР» (1933 р.) П. Постишев згадав як один із гріхів М. Скрипника відстоювання авторських гонорарів В. Винниченка. У доповіді на об’єднаному листопадовому пленумі ЦК і ЦК КП(б)У 1933 р. С. Косіор звинувачував В. Винниченка в «українському буржуазному націоналізмі» і вислужуванні перед іноземними капіталістами. Але обидва діячі теж стали жертвами.

Припускалися глузливо-лайливих звинувачень на адресу В. Винниченка і деякі українські письменники, називаючи його «майстром дворушництва, брехні і зради» (із доповіді І. Кулика на I з’їзді письменників у Москві 1934 р.). Але і їх перемолола страшна репресивна машина.

За тридцять з половиною років життя за кордоном В. Винниченко весь час перебував під перехресним вогнем – на батьківщині на нього незаслужено чіпляли найстрашніші ярлики, а більшість української еміграції звинувачувала його в симпатіях до Радянського Союзу, вважаючи запроданцем більшовизму тощо. А він мусив у поті чола здобувати гіркий хліб і жити переважно із власного городу, який з великою любов’ю з останніх сил обробляв у своєму «Закутку».

У 1933–1987 рр. в Україні, як і в СРСР, не було надруковано жодного твору В. Винниченка. Майже не друкували його і за кордоном. Повернення, а радше відновлення імені письменника розпочалося лише після 1958 р., коли з ініціативи професора Григорія Костюка і Української Вільної Академії Наук у США архів В. Винниченка було перевезено на збереження до Нью-Йорка і здано в депозит до архіву російської та східноєвропейської історії та культури (так званий Бахметьєвський архів) Колумбійського університету. В угоді-заповіті вдова письменника Розалія Яківна зазначала, що архів перебуватиме «у цілковитиму розпорядженні УВАН» до того часу, «коли на Україні буде відновлено демократичний устрій і Україна стане справді вільною і незалежною демократичною державою, де буде забезпечено справжню свободу слова і безстороннє об’єктивне наукове вивчення цих матеріалів». Коли ж таке станеться, спадщину письменника необхідно передати на збереження і вивчення Академії наук України.

Здається, такий час уже настав, але заповіт Р. Винниченко виконано лише частково: у 2000 р. УВАН у США передала через тодішнього прем’єр-міністра України В. Ющенка вісімдесят мистецьких творів художника В. Винниченка, які після реставрації у 2001 р. уперше були проекспоновані в Національному музеї Тараса Шевченка. У 2002 р. УВАН передала ще десять картин, які теж після ретельної реставрації вперше експонували в Музеї книги і друкарства України на виставці, присвяченій річниці незалежності України.

З ініціативи Г. Костюка в УВАН у США було створено Комісію для вивчення й охорони спадщини В. Винниченка (Винниченківська комісія), яка понад 40 років проводила велику роботу з упорядкування архіву і видання творів письменника. Між УВАН у США та Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України на початку 1997 р. було укладено угоду про передачу в Україну архіву В. Винниченка і створено спеціальну комісію (по 8 осіб із кожної сторони), а те, що стосується малярської спадщини В. Винниченка, можна вважати майже виконаним. Проте залишається архів, який перед перевезенням оригіналів необхідно скопіювати, щоб запобігти можливому ризику втрати цього дорогоцінного скарбу під час транспортування.

Авторові цих рядків довелося впродовж кількох місяців вивчати архів В. Винниченка у стінах Колумбійського університету, а також неодноразово спілкуватися із професором Г. Костюком і навіть перевезти весь його архів та бібліотеку в Україну. Вчений, який у 1958 р. перевіз архів В. Винниченка з Європи до Америки, жив надією на те, що за його життя буде виконано заповіт Р. Я. Винниченко. Але, доживши майже до ста років, Г. Костюк так і не дочекався тієї щасливої миті, коли духовна спадщина одного з найбільших патріотів України повернеться на рідну землю.

Сергій Гальченко