Розділ 8
ЗАСЕЛЕНИЙ НЕЗАСЕЛЕНИЙ

На заході сонця ми підійшли до незаселеного острова і неподалік від нього кинули якір. До нас назустріч виплив гарний катер. Я побачила здалеку високу людину в білій сорочці. Коли наші матроси прив’язали катер до корми, він піднявся на яхту, відмовившись від простягнутих рук. У нього було цікаве волосся: чорно-руде, упереміж. Мені сказали потім, що вони натуральні.

Він сів з нами вечеряти. Дядько Юра дуже старався, щоб чорно-рудому на яхті сподобалося. На столі стояли три вази з чорною ікрою. Ікра була чорною, але в кожній вазі трохи різного кольору: чорно-сіра, сіра, золотиста… Я знаю: золотиста – дуже дорога. Дорослі навколо неї завжди чаклують. Мій тато обожнює ікру до непристойності. Він заради ікри готовий на злочин. Може бути, тому я принципово ікру не їм.

Людина в білій сорочці дивилася на вази з ікрою в священному жахові.

– Пригощайся! Пригощайся! – говорив йому дядько Юра, накладаючи на тарілку гору золотистої ікри. – Іранська, найсмачніша!

Матіас (так звали німецького власника острова) занервував:

– Я з’їм що-небудь інше. Все з’їм! Тільки не це!

– Чому?

– Я її дуже багато переїв у житті, – сумно зізнався Матіас. – У мене від неї алергія не проходить по кілька місяців!

Матіас говорив ламаною російською мовою. Чим більше він говорив, тим більше мені здавалося, що він його остаточно зламає.

– Це дуже недобре, коли ти спочатку дуже бідний, а потім дуже багатий, – сказав Матіас, нахилившись до мене. – Мій тато з Гамбурґа дав мені тільки 800 доларів, коли я пішов сюди… Запрошую вас після вечері до мене на острів. У мене можна попивати чай, а потім ще раз повечеряти. Крім того, на острові добре спати!

– Ми з Юлею залишимося тут, – твердо сказав дядько Юра.

– Для всіх місця вистачить, – сказав Матіас.

– Ми без вас не поїдемо, – сказав мій тато, звертаючись до дядька Юри.

Матіас почав його умовляти, але дядько Юра не погоджувався. Він хотів, щоб ми спали у нього на яхті.

– Ми давно не бачилися, – сказав він. – Хочеться посидіти, поговорити.

Матіасу замість чорної ікри принесли російську відварну картоплю в мундирі. Картопля диміла. Він почав їсти її з задоволенням. Дядько Юра почав сперечатися з моїм татом. Він сказав, що все на світі зумовлено:

– Це науковий факт.

– Нічого подібного, – наминав золотисту чорну ікру мій тато Особлива Думка.

– Іване! Це не пристойно! – зауважила мама.

– Нічого подібного! – гарячкував тато, не слухаючи маму. – Хоча б наполовину нам надана свобода вибору.

У цей час прибіг Клоп з пістолетом у руці.

– Руки вгору! – закричав він, цілячись в Юлю.

Депутатка стрімко підняла руки вгору.

– Ви теж, всі! Крім дітей!

Усі дорослі підняли руки вгору, включаючи Матіаса й офіціанток.

– Це захват яхти дітьми! – проголосив Клоп. – Ви – наші заручники. Слухай мою команду: ось вам мотузка! – він витягнув з кишені котушку жовтої вірьовки. – Зв’язуйте одне одного.

– Це іграшковий пістолет! – заспокоїв дорослих дядько Юра, звертаючись переважно до Юлі.

– Іграшковий? – Клоп навів пістолет на дядька Юру. Дядько Юра змінився в обличчі. – Ви будете нашими рабами. А ми – піратами! Ми будемо розбійничати на морі!

Дорослі мовчали. Мама подивилася на мене, але я відвернулася. Я не знала, що їй сказати… Дорослі стали в’язати одне одному руки, але руки в них тремтіли і погано слухалися. Матіас зголосився всіх зв’язати:

– Мені як німцеві, хоча я цього страшно соромлюся, подобається ваша гра!

– Це захват яхти! Це не гра! – крикнув на нього Клоп. – Прислуга, на кухню!

Уся команда офіціантів і матросів із зв’язаними руками повалила на кухню. З’явилася Маринка зі старовинним арбалетом в руках. Вона зняла арбалет у дядька Юри в каюті-кабінеті зі стіни. Маринка сіла за стіл, підперши кулаком підборіддя.

– Доросле життя особливо коротке, – сказала вона. – Яка різниця: вмирати сьогодні або завтра?

Матіас спритно зв’язав руки самому собі. Клоп підійшов до Юлі й приставив пістолет до скроні.

– Щоб ви не думали, що це жарт, я її пристрелю, – сказав Клоп.

– Що ти хочеш робити після смерті? – поставила Маринка депутатці своє коронне запитання.

– Я про це не думала, – відповіла депутатка, зрадівши парламентській можливості щось обговорити. – Швидше за все, я заборонила б райські кущі! Це розкладає населення! Я б створила в раю трудові табори під девізом: праця і воля!

– Стріляю, – сказав Клоп.

– Клопику, миленький, будь ласка… Пожалій мене… Я кругла сирота… Я з простої робітничої родини… Мій тато бив мою маму і лаявся забороненими Думою словами… Моя мама – вчителька початкових класів… – заголосила Юля і гірко заплакала.

Я дивилася, як вона плаче. Я думала про те, як легко стати нелюдом з пістолетом у руці. Мій тато Особлива Думка сказав з болем у голосі:

– Ось воно, нове покоління! Кого ми виховали!

Мама зі зв’язаними руками притиснулася до нього, шукаючи захисту.

– Дорослі викликають у мене зневагу, – зауважив Клоп.

– У мене теж, – захихотіла Маринка.

– Подумаєш! – вигукнула я. – Настав на тебе заряджений пістолет, ти теж викличеш презирство!

– Так, всі ми начебто люди, поки на нас не наставили пістолет, – погодилася Маринка. – Ну, а ви, Іван-Особлива-Думка, ким би ви хотіли бути після смерті?

– О, – сказав мій тато, – я часто думав про це! Я б хотів стати консультантом. Так-так, консультантом при престолі Всевишнього з прав і в справах людини. Мені здається, люди зайшли в глухий кут.

– У всякому разі, ми зараз у глухому куті, – сказала я. – Мені все це набридло, – звернулася я до Клопа.

– Хвилиночку! – сказав Клоп. – Давай для початку я всетаки прикінчу цю заборонщицю!

Депутатка знову заканючила.

– Клопе! Накажи зв’язати мене! – заявила я.

– Ти чого? Хіба тебе це не надихає? – здивувався Клоп. – Ти сама говорила, що дорослі – нудні люди. Навіщо їх жаліти?

– Я виходжу з гри! – сказала я, не вдаючись у подробиці. – Я не хочу бути піратом!

– Ось як! – насупився Клоп.

Я розуміла, що він заради мене затіяв захват яхти. Кохання, на жаль, здатне на все.

– Ти впевнена?

– Вельми впевнена, – сказала я, для солідності вживши слово вельми.

Клоп приставив пістолет до своєї скроні:

– Ви мені набридли! Я йду з життя, щоб не втратити обличчя.

– Стій! – сказала я, виступаючи вперед. – Ти мені потрібен. Залишся!

– Правду кажеш?

Я кивнула.

– Я тобі потрібен! – Клоп підняв руку з пістолетом і вистрілив у небо. У мене від пострілу заклало у вухах.

– Ми з тобою одружимося? – запитав Клоп.

– Гаразд!.. Але не сьогодні! – прочищала я пальцями вуха.

– Пообіцяй вийти за мене заміж!

– Ну… Обіцяю…

Він зрадів, узяв і викинув пістолет – далеко в море! Хоча дорослі були ще зі зв’язаними жовтою мотузкою руками, вони відразу повеселішали. Якось непомітно вони розв’язали зубами одне одному руки.

– Мені сподобалася твоя гра, – серйозно сказав Матіас і потиснув Клопові руку.

– Увага! – раптом у повній ейфорії закричав дядько Юра. – Це був іграшковий пістолет! Команда була попереджена! Ми вирішили з Клопом вас трішечки полякати!

Він обняв Клопа і залився сміхом:

– Яблуко від яблуні… га-га-га!.. – Колишній бандит і син бандита разом від захвату впали під стіл.

– Та ну вас, пустуни! – полегшено розсміялася моя мама. Слідом за нею розсміялася Юля. Із зеленої вона ставала зелено-рожевою, як пастила. Навіть мій тато хихикнув миролюбно. Всі веселилися, і тільки Матіас зберігав похмурий німецький вигляд, але і він не стримався – теж зареготав.

* * *

– Це що у вас тут була за стрілянина? – піднялася на палубу Рожева Миша і зупинилася в дверях.

– Миша, що розмовляє! – втупившись у неї продовжував реготати дядько Юра. – Не може бути! Я після цієї стрілянини, мабуть, збожеволів!

Мій тато знову взявся за чорну ікру.

– Все ж таки наша краща за іранську, – сказав він мамі, уминаючи ложками відразу з трьох ваз.

– Ікряний патріот! – усміхнулася мама.

– Даремно смієтеся! – строго сказала Рожева Миша дядькові Юркові.

– Відчепись! За тобою плаче мишоловка! – замахав на неї руками дядько Юра.

– Вона – іграшка з майбутнього, – пояснила я.

– Я – мишачий кіборг! – наполягала на своєму Рожева Миша. – Чого вони стріляли? – пошепки запитала вона у мене.

– Нічого страшного, – сказала я.

– Цю Мишу треба заборонити, – заявила депутатка Юля. – Це антирелігійна Миша! Відрижка язичництва! Вона ображає мої православні почуття!

Дядько Юра схопив Рожеву Мишу за лапу, смикнув і – відірвав її. Я закричала. Миша – теж.

– На! – віддав мені лапу дядько Юра.

Я тримала її лапу в своїй руці. Тато рвонувся рятувати Мишу, але як?

– Чого кричите? Чого ревете? – стиснув губи дядько Юра. – Несіть клей!

Команда в сірому помчала за клеєм. Клей був доставлений.

– Давай! Приклеюй! – наказав мені дядько Юра.

Тремтячими руками я стала приклеювати. Але не приклеювалося, як треба, тому що клей роз’їдав гуму, яка стирчала з рваної лапи Рожевої Миші. Миша зціпила зуби, щоб не кричати від болю.

Все це робилося без анестезії.

– Чому цей бридкий клей роз’їдає гуму?! – звернулася я до дорослих у повному відчаї.

– Не знаю, – мляво потиснув плечима тато.

– Хто ж його знає! – пародіюючи тата, знизав плечима дядько Юра.

– Так викинь ти її й купи собі нову! – нетерпляче вигукнула депутатка Юля.

– Навіщо ви, дорослі, існуєте, якщо навіть не знаєте, чому клей роз’їдає гуму! – заволала я.

– Здається, рука все-таки приклеїлася, – придивившись до пацієнтки, сказав Клоп.

* * *

У цей момент задзвонив мамин телефон. Я впізнаю його по звуку. У неї такий космічний дзвінок – він усіх гіпнотизує. Мама вийняла з сумочки телефон, тихо прочитала на моніторі:

– НЕВІДОМИЙ… Я не люблю, коли номер не визначений, – сказала вона, звертаючись до тата.

– Візьми-візьми, – порадив тато. – Напевно, це з Росії.

– Алло!

Чим далі вона слухала, чим більше у неї на обличчі висловлювалося занепокоєння, що переходить у паніку.

– Вибачте, це хто? – запитала вона.

Було чутно, що там хтось говорить впевненим, спокійним голосом. Вона схвильовано обвела поглядом тата, дядька Юру, мене і слабким голосом вимовила:

– Добре.

Телефон роз’єднали. Всі дивилися на маму.

– Дуже дивний дзвінок, – розгублено сказала мама.

– Хто телефонував? – запитав тато.

– Не знаю. Подзвонив якийсь чоловік і сказав, що ми всі повинні покинути яхту, тому що скоро буде страшний шторм і, якщо не переїдемо на острів, ми загинемо.

Дядько Юра сказав:

– Шторму не буде. Це дрібний гад – пранкер! У мене Клоп цим теж балується…

– На жаль, шторм буде, – сказав Матіас. – Я не знаю, хто вам дзвонив, але він має рацію.

– Хитрун! Ти хочеш усіх нас затягти на свій острів! – закричав дядько Юра.

– Та що нам шторм! – сказала мама. – Урешті-решт, я люблю пригоди!

– Яхта міцна, – сказав дядько Юра. – Їй ніякий шторм не страшний.

Матіас похитав головою:

– У вас діти.