– Місяць тому я розлучився з російською командою на Сардинії, – заявив дядько Юра. – Вони боягузливо поводилися. У кожному кутку яхти їм ввижалися привиди і мерці. Вони звинувачували мене, що я навмисне населив яхту мерцями – і я відправив їх на берег. Тепер у мене команда з різних країн. Аргентинки, болгарин, німець, два греки, італійка, кухар – теж італієць. А капітан залишився той же – шотландець. Він не боїться привидів.

– Ви дружите з привидами? – з повагою запитала я.

– Я не дружу з ними, але мені доводиться з ними спілкуватися, – задумливо сказав дядько Юра. – Як будь-якому російському бізнесменові.

Тут до нас піднявся скуйовджений хлопчик з чорним волоссям. Він ще схлипував, але, побачивши мене, відвернувся і витер кулаком очі.

– Клоп, – строго запитав його дядько Юра, – що ти робиш на яхті?

– Відбуваю покарання, – відповів Клоп. – Мене замкнули в каюті і не дають їсти.

– Не вірю! – скрикнув дядько Юра. – Ти ж залишився в порту. Ми тебе не взяли з собою.

– В останню хвилину ти вирішив узяти мене в море і замкнув у каюті.

– Я не пам`ятаю, – простогнав дядько Юра. – Я був наче в непритомності. Зате я пам’ятаю, за що тебе покарали.

– Я штовхнув її, – сказав Клоп, указуючи на Юлю.

– І що далі?

– Вона впала з яхти у воду і мало не потрапила під гвинт.

– Ти це зробив випадково, правда?

Клоп подивився на батька:

– Правда…

– Ось і повтори: я це зробив випадково…

– Я це зробив… Я хотів, щоб вона перетворилася на фарш! Ми всі подивилися на законодавця Юлю. Вона позеленіла.

– Ти жартуєш, – відмахнувся дядько Юра. – Ти ж знаєш, що Юля любить дітей…

– Вона ненавидить мене, – сказав Клоп.

– Ну все! – сказав дядько Юра. – Я бачу, що ви вже помирилися. Як ми з тобою домовлялися? До першої слізки каяття, вірно? За тобою ми влаштували спостереження і чекали, коли ти покаєшся. Ти не плакса, а тут розплакався. Каяття в повній мірі! Геть останні хмаринки гніву! Цілуйтеся! – наказав він.

Клоп і Юля повільно підійшли одне до одного, обнялися і знехотя поцілувалися в губи.

– Інша справа! – зрадів дядько Юра. – Недарма кажуть, що я чарівник. А де Марина?

– Марина? – здивувалася я. – Це ж порт.

– Моя дочка – теж Марина. Їй стільки ж років, скільки тобі. Тільки вона… ну красуня… Вона на яхті? – запитав він у Клопа.

– Зараз вийде.

– Діти, піднімайтеся на оглядовий майданчик. Там багато кубиків. Побудуйте віллу!

– Пішли! – Клоп простягнув мені руку.

– Бувай, мавпочко! А ми – в доміно. Сідай, думський діяче!

Граємо на таємні бажання!

Дядько Юра зажадав пляшку французької шипучки й оглянув гравців із задоволеним виглядом переваги.

* * *

– Мені здається, штормить, – сказала я зі стурбованим обличчям, коли ми піднялися на оглядовий майданчик.

– Хіба це штормить! – здивувався Клоп. На ньому була тільняшка, як у справжнього моряка. – Ти подивися, як гарно!

– Берега не видно, – сказала я, оглянувши море.

– Давай з’їмо морозиво! – сказав Клоп. – Ти некрасива, але ти мені все ж таки подобаєшся.

– Я ще вчора ввечері була найкрасивішою!

– Гаразд… Всі дівчата так кажуть! Але ти все одно мені подобаєшся.

– Чим?

– Не знаю. – Клоп натиснув на кнопку. Через хвилину ми вже їли морозиво.

– Я не зрозуміла, – зізналася я. – Ти не привид?

– Якщо я їм з тобою морозиво, значить не привид.

– Але твоє тіло залишилося в порту!

– Я – син бандита! – скрикнув Клоп. – У всякому разі, я б хотів бути привидом. Привидам легше живеться. Ти можеш стерти себе, як гумкою. А потім знову намалюватися.

– Ну так, можна стати невидимкою.

– Якби я був привидом, я б заліз у Кремль і влаштував там заворушення.

– Ти що! Це заборонено!

– Звичайно! А в тебе які погляди?

– Я б хотіла, щоб у Росії правив молодий принц. З таким же кучерявим волоссям, як у тебе. І в тільняшці…

– Ти монархістка?

– Мені просто подобаються кучеряві хлопчики.

– Хочеш, я подарую тобі тільняшку?

Я скромно промовчала. Клоп зняв із себе тільняшку і простягнув мені. Я взяла її в руки. Вона була тепла, пахуча, майже жива.

– Дякую! Ти такий засмаглий!

– По-моєму, ти в мене закохуєшся.

– Я ж тобі сказала: мені подобаються кучеряві хлопчики!

Ми дивилися, як по морю в різні боки пливуть різні яхти. Раптом мені здалося, що на кожній яхті пливу я в різні боки і що поруч зі мною стоїть Клоп, який на кожній яхті пливе в різні боки…

– Що з тобою? – запитав Клоп, побачивши, що я схопилася за голову.

– Паморочиться голова.

– Заколисує?

– Ні!

«Може, я справді закохуюся?» – подумала я, але не стала тішити його хлоп’яче марнославство.

– Ти – незвичайна, – сказав Клоп.

– Не знаю… Дорослі вважають, що всі діти – однакові. Так дорослим зручніше жити. У нас під Москвою на сусідній дачі живе дівчинка Стася. Вона любить нашкодити. Зробити боляче. Але зі мною вона поступила ще гірше. Я закохалася в Даню. Він єврей. Живе в Ізраїлі. Але на літо приїжджає в Москву. Ми закохалися одне в одного…

Клоп чомусь занервував:

– Ти і зараз його любиш?

– Це перший хлопчик, з яким я цілувалася, – продовжувала я, не помічаючи його питання. – За будинком. У кущах. Діана у нас на дачі годувала його млинцями з варенням, а я подарувала йому машинку. Він її взяв і на наступний день подарував мені ляльку. Некрасиву! Але не важливо! Я поїхала в Москву на кілька днів – приїжджаю: Даня ховає очі й гуляє за руку зі Стасею. Я прийшла додому і в ванній вирвала у себе кілька пучків волосся. Було дуже боляче. Я стиснула руки в кулаки, стала бити себе по обличчю. Я подумала, що я потвора!

– На жаль, ти права, – пролунав голос дівчинки.

– Але я була тоді ще красунею! Чому мені ніхто не вірить?

– Віримо-віримо, – сказала дівчинка.

– Це Маринка. Моя сестра. Вона говорить тільки правду. Але вона – плакса, тому що у неї є схильність до філософії.

– Ну так! Всі філософи – плаксії, – сказала Маринка. – Справжня філософія народжується в сльозах.

Ми потиснули одна одній руки, не піднімаючи очей від взаємної ніяковості.

– І що було далі на дачі? – запитала Маринка, теж чорненька, як і Клоп.

– Діана мало не втратила свідомість, коли побачила, що я розбила собі обличчя. Що скажуть батьки! Але не треба все говорити батькам. Це погана звичка. Я і про няню їм далеко не все розповідаю. У моєї няні Діани великі циці, і мені цікаво їх помацати, коли ми іноді з нею спимо в одному ліжку. Діана крекче трохи, але дозволяє. А іноді я торкаюся п’ятою до її їжачка, ніби випадково. Я не розумію, чому це не можна робити відкрито, але я розумію, що це – не можна!

– Це – секс, – подумавши, сказав Клоп.

– Звідки ти знаєш? Може, просто дитяча цікавість.

– Можна я тобі задам філософське питання? У тебе росте там волосся? – запитала мене Маринка.

– А в тебе? – не розгубилася я.

– А в тебе? – затялася Маринка.

– Я через це волосся стала замикатися в ванній. А раніше ніколи не закривалася…

– Я теж! – зраділа Маринка.

– Коли Маринка трошки підросла, – сказав Клоп з поважним виглядом, – то першим ділом вона попросила у батьків атлас із анатомії. У чотири роки вона вже знала назви всіх кісток!..

– Ні фіга собі! – здивувалася я. – Ні, я не така. Але я не люблю, коли не володію своїм тілом.

– Я одного разу опісявся в дитячому садку, – заявив Клоп.

– А я навіть обкакалася в тиху годину! – з гордістю повідомила Маринка.

– Та ну! – чи то поспівчувала, чи то позаздрила я їй.

– А що було далі? – запитав мене Клоп.

– Після того, як я вирвала у себе волосся, я розлюбила Даню…

– Правильно! – схвалив Клоп.

– Мені пощастило з Діаною. У мене спочатку була стара нянямучителька. Вона привчила мене правильно тримати ніж і виделку. Співала колискові пісні – колись вона була директором музичної школи. Але я її не любила. І взагалі я її ніколи не згадую.

– Несправедливо, але дуже життєво, – сказав Клоп.

– Слухай! Візьми тільняшку назад.

– Ти чого?

–Вони не зрозуміють. Але будемо вважати, що вона – моя.

Ти будеш носити мою тільняшку!

– Давай, – Клоп узяв тільняшку і задумався: – У мене таке відчуття, що нас чекають страшні випробування!

– Це ти про Росію? – діловито запитала Маринка.

– Мені набридла політика… – зізнався Клоп.

– Страшні випробування? – перепитала брата Маринка. – Випробування, страждання… Вони стануть у нагоді мені як філософу!

* * *

– Чим ви тут займаєтеся? – Мама піднялася до нас на оглядовий майданчик.

– Говоримо про какунці, – сказала я.

– Молодці! – похвалила мама. – Дядько Юра просив передати, що ми зараз зупинимося і будемо купатися в кристально чистому морі. Я йду за купальником!

Коли слідом за нею ми стали спускатися на палубу, я не втрималася:

– За що ти Юлю викинув за борт?

– Та ну її! – відмахнувся Клоп. – У моїх жилах тече гаряча кров. Я ж тобі сказав: я син бандита!

Йому хотілося мене вразити.

– Я думала, ти пожартував.

– Ну, тепер у Юри супермаркет, а спочатку він був бандитом.

Хоча бандит – він завжди бандит!

Я подивилася на нього з повагою. Ще б пак! Син бандита!

– Давайте створимо підпільний гурток по боротьбі з дурістю дорослих, – запропонувала Маринка, зупиняючись на сходах і дивлячись на мене знизу.

– Марне заняття, – презирливо сказав Клоп.

– Я б їх усіх знищила. Залишила б живими тільки корисних дорослих, тих, хто нас обслуговує, – примружилася Маринка.

– Слушна думка! – на цей раз погодився з сестрою Клоп. – У каюті у Юри (вони обидва називали свого тата-бандита Юрою) в тумбочці біля ліжка лежить заряджений пістолет…

Мені теж захотілося сказати їм щось дивовижне.

– Придумала! – сказала я. – Я вам зараз покажу синдром банана.

– Синдром банана? – Вони підняли вгору схожі брови.

Я швидко збігала за бананом, який лежав у вазі з фруктами на оглядовому майданчику.

– Якщо банан очищати з правильного боку, з якого він росте, він буде смачним, солодким. Спробуйте!

– Смачний, – спробувала Марина.

– Не сперечаюся, – солідно сказав Клоп.

– Але якщо зачистити банан від задка, він буде гірким, навіть отруйним.

Діти спробували і ахнули:

– Справді! Гидота! – стали плюватися вони.

– Про це ніхто не знає! – сказала я. – Не проговоріться! – І з видом переможниці додала: – Пішли купатися!

Я побігла в каюту за купальником. У каюті я знайшла Рожеву Мишу, яка сиділа на дивані, грізно схрестивши на грудях лапи.

– Це обурливо! – заявила вона. – На мене напали якісь дивні чоловіки і сховали мене в сигарну коробку! Як іграшку.

– Але ж ти іноді виглядаєш, як мила іграшка!

– Дурниця! Я – мишачий кіборг! Я не дозволю так із собою поводитися! Я їм покажу! Я їх з’їм!

– Підемо купатися! – сказала я.

– Нізащо! – сказав мишачий кіборг.

* * *

Через п’ять хвилин я вже плавала в морі. Там така вода, що, коли піднімаєш руку, здається, що у тебе під рукою виростає блакитне крило. Клоп стрибнув з борту так красиво, що я навіть розгубилася від захоплення. У воді він підплив до мене і сказав:

– Я тобі заздрю. У тебе є мама.

– А у тебе?

– У мене ніколи не було мами.

– Хтось же повинен був тебе народити!

– Теоретично так.

– Запитай у Юри!

– Він не говорить.

– А, може, він взяв тебе з дитбудинку?

– На нього не схоже.

– Звідки ти знаєш? Може, він раніше був іншим. Хочеш, я у нього вивідаю?

– Як?

– Ну, це моя вже справа.

– Не треба. Обережно, медузи!

– Ці не кусаються.

– Ще й як кусаються! Загалом, я боюся знайти свою маму.

– А я боюся, коли мої батьки сваряться. І ще як сваряться! Але вони не розлучаться: не захочуть мені зіпсувати життя!

– Звідки ти знаєш?

– Я бачу, що мама не дуже любить мого тата. Але вони все одно сплять разом, на одному ліжку.

– Це ще ні про що не говорить.

– Вони голі сплять! Я сама бачила!

– Ти бачила свого тата голим?

– Так. Ну і що? Я – нудистка з трьох років… – З борту яхти солдатиком стрибнула Юля, піднявши стовп бризок. – У тебе скоро буде мачуха.

– Мачуха! Я тому і хотів перетворити її в фарш. Якби мені це вдалося, мене б не посадили. Я б сказав, що я – випадково. Відбрехався би. А тато забув би її на наступний день! Навіть на похорон фаршу не пішов би.

– Значить, ти не розкаявся і плакав не по-справжньому?

– Спочатку я розплакався з жалю до себе. У всіх на яхті красиве життя, а я сиджу під замком. А потім мені стало шкода її теж…

– Чому?

– Тому що ця Юля – така дурна!..

Маринка підпливла до нас з усмішкою.

– Що ти хочеш робити на тому світі? – запитала вона у мене.

– На якому світі? – не зрозуміла я.

– Що ти хочеш робити після смерті? – уточнила вона.

– Філософиня! – пирхнув Клоп. – Знайшла що запитати!

– Мовчи! – гримнула на нього Маринка.

Клоп набрав повітря в легені й пірнув глибоко. Він вочевидь випендрювався переді мною.

– Дивне запитання, – сказала я. – Життя у нас тільки починається.