– Я б не став через них ризикувати, – погодився тато.

– Не будь боягузом, – сказала мама. – Утім, ти можеш їхати на острів з дітьми.

– Мудре рішення! – підтримав маму дядько Юра. – Ви з Матіасом валіть на острів!

– Голосуємо! – запропонувала Юля. – Я як депутат не можу не проголосувати. Хто за те, щоб дітей відправити на острів?

Всі підняли руки вгору.

– Одноголосно!

– Хто хоче залишитися на човні?

– Я не можу наполягати, – втрутився Матіас. – Але я б усе-таки запропонував вам усім переночувати у мене. У мене теж весело!

– Давайте голосувати, – строго сказав дядько Юра. – Хто за те, щоб залишитися на яхті?

Мама перша підняла руку вгору. За нею дядькоЮра і Юля. Тоді я теж підняла руку.

– Ти хочеш залишитися? – запитала мама.

– Я люблю бурю, – сказала я.

– Я утримався! – сказав тато. – Я готовий ризикувати всім, крім дітей.

– Бурі не буде, – сказала мама майже з жалем. – Ви подивіться, який захід!

Сонце тихо сідало в рожеве море, і ми все це оцінили.

– Узагалі так, – сказав дядько Юра, – дітей ми відправляємо.

– З нянею на додачу, – сказала мама.

– А ти вирішуй, як хочеш, – сказав дядько Юра татові.

– Нехай їде, – сказала мама. – У них є що обговорити з Матіасом. Матіасе, ви любите розумні розмови?

– Дуже! – вигукнув Матіас.

– Мій чоловік – фахівець по розумним ля-ля.

– Та що ви мене виштовхуєте на берег! – раптом обурився тато. – Врешті-решт, я теж люблю бурю.

– Ну і люби собі на здоров’я! – знизала плечима мама.

Няня зібрала мої речі, і тато з мамою вийшли нас проводжати. Клоп узяв мене за руку. Йому не терпілося залишитися зі мною удвох. Маринка стояла з невеликим зеленим рюкзаком за спиною. На рюкзаку було зображено велику божу корівку. Мама ласкаво обняла мене:

– З ким ти будеш сьогодні вночі спати? З Рожевою Мишею? – Діана прийшла до тями після операції, тримаючи на руках Рожеву Мишу.

– Звісно, – сказала я.

– Правильне рішення, – схвалив тато.

– Бувай, – сказала я йому. – Стережися, не потони під час бурі!

Я можу дозволити собі так сказати татові. Але не мамі. Cама не знаю чому.

– Не потону! – підморгнув тато.

Клоп потиснув по-дорослому руку спочатку моєму татові, потім – мамі, стильно нахиливши при цьому голову, як це роблять маленькі німці. Дядьку Юрі він придурливо помахав рукою, розчепіривши пальці, як пальмову гілку, а з Юлею взагалі не попрощався.

Матіас завів мотор, ми попливли до острова. Я встала в човні і весело стала махати батькам:

– Бувайте!

– Прощайте! Прощайте! – заголосив поруч зі мною Матіас ламаною російською мовою.

– До завтра! – кричала, склавши долоні в трубочку, Маринка.

– Я вас більше ніколи не побачу… – голосив Матіас. – До побачення назавжди!

«До чого ж погано цей німець володіє російською мовою!» – дивувалася я.

* * *

Острів був кам’янистий, з невисокою рослинністю. Наче його об’їли козли. На пристані нас зустрів місцевий матрос, допоміг вилізти.

– Чому у вас острів називається нежилим, якщо у вас тут є навіть матрос? – запитала я.

– Він не рахується, – посміхнувся Матіас.

– А ви? Ви ж теж тут живете!

– За великим рахунком я теж не рахуюсь, – відповів Матіас і дуже дивно на мене подивився.

Не тільки Матіас з матросом жили на безлюдному острові. Там були ще кухар, кухарка, якісь мовчазні слуги. Вони всі були з країни під назвою Перу. З тварин на острові жили пара шакалів, кілька зайців і облізлий кабан. І ще там був вертолітник! Коли ми зайшли в будинок, в якому не було вхідних дверей і який, здавалося, весь складався з протягів, Матіас сказав:

– Ну що? П’ємо чай?

– Ні! – сказали ми хором із Клопом і Маринкою.

– Купаємося в басейні з блакитною підсвіткою?

– Це можна, – байдуже відповіли ми.

– Або політаємо на вертольоті? – запропонував Матіас.

– Так! Так! – у захваті закричали діти, хоча я прямо вдавилася від страху. Я ніколи ще не літала на гвинтокрилі. Тут ми помітили, що біля будинку стоїть малесенький, як дрібна бабка, вертоліт. Матіас покликав вертолітника:

– Це військовий льотчик Едвард, – представив його Матіас. – Американець. Воював на різних війнах.

Едвард посміхнувся:

– Hi!

– Ви вбивали людей? – зацікавився Клоп.

– Я багато що робив на війні, – бадьоро кивнув Едвард.

– Що, правда, вбивали? – запитала я.

Я знала, що є люди, які вміють убивати людей, але мені не доводилося з ними близько познайомитися.

– Я вбивав, мене вбивали! – розвів руками Едвард.

Ми залізли у вертоліт, пристебнулися і наділи дуже великі навушники, від чого відразу перетворилися на героїв мультиків. Діана з Маринкою і Рожевою Мишею залишилися на землі: в цій бабці їм не знайшлося місця. Вертоліт затрусився, як злий чаклун. Ми летіли над островом. Матіас повідомив у навушники, що зараз ми побачимо старий маяк.

Маяк стояв на скелі.

– Там хтось живе? – запитала я крізь шум.

– Цей маяк побудований в 1905 році… – почав Матіас.

– До нашої ери? – проявила я свою ерудицію.

– Йез! – зрадів Матіас. – У всякому разі, не раніше! Колись там жив доглядач із сім’єю. Але тепер маяк працює в автоматичному режимі.

– Там багато кажанів, – сказав вертолітник.

– І привидів, – додав Матіас.

– Ви їх бачили? – обмерла я.

– Ну так. Наш вертолітник теж може бути привидом.

Вертолітник почав нервово сміятися.

– Хіба привид може управляти вертолітом? – засумнівався Клоп. – Це має бути дуже розвинутий привид!

– З привидами страшно літати, – сказала я. – Вони ж не ризикують життям.

– Так, але вони ризикують смертю, – сказав Матіас.

Ми перезирнулися з Клопом, але промовчали.

– Я загинув на в’єтнамській війні, – зізнався вертолітник.

– Де? Де? – не зрозуміла я.

– У В’єтнамі!

– Це десь у Донбасі? – запитала я.

Відповіді я не почула. Наш вертоліт вилетів у море, і ми побачили яхту дядька Юри зверху. Вона спокійно погойдувалася на хвилях. З неї, як з труби, в небо здіймався стовп веселої музики. Ми висунулися і придивилися.

На верхній палубі моя мама танцювала з дядьком Юрою, а тато – з депутатом Юлею. Всі четверо були в одних трусах. У депутатки були розпущені мідні волосся, а на великих грудях бовтався величезний золотий хрест. Ми ще розгледіли чотирьох дівчат із пляшками шампанського в руках. Вони теж були в трусах. Вони всі наближалися до нудизму. Я впевнена, що люди майбутнього будуть складатися з одних нудистів.

Нарешті, вони почули і побачили вертоліт, втупилися в небо і здогадалися, що ми – це ми. Вони стали махати нам, але, на мій погляд, ми їм завадили. У всякому разі, Юля скоріше не махала, а відмахувалася від вертольота, як від гнойового жука. Ми політали-політали над ними, а потім ще довго літали просто так вечірнім небом.

Після польоту Матіас показав нам наші кімнати. Було дві дитячих. Як розміститися? Нам удвох з Маринкою? Брату з сестрою? Або як?

– Давай спати в одній кімнаті, – запропонував мені Клоп.

Діана обурено знизала плечима:

– Цього ще не вистачало!

– А що тут такого надприродного? – здивувалася я. – Клоп спатиме з одного боку дивана, я – з іншого…

– Я подзвоню мамі, – сказала Діана.

– Вона танцює, – попередила я.

– Гаразд, – великодушно дозволила Діана. – Спіть валетом! Ми з Клопом відкрили шафу. Там було багато чужого дитячого одягу. Ми зраділи і вирішили влаштувати маскарад. Я вбралася в костюм хлопчика-моряка й одягла білу безкозирку. Клоп довго думав, що б йому надіти і, зрештою, вбрався дівчинкою. На ньому було синеньке плаття з зірками і білі колготки. В ящику ми знайшли золоту дівочу перуку. Клоп з моєю допомогою надів його на голову. Взявшись за руки, ми підійшли до довгого, до підлоги, дзеркала. Ефект перевершив усі мої очікування. На нас дивилися хлопчик-матрос і чарівна дівчинка з милими щічками.

– Ну, як ми? – обернулася я до Рожевої Миші.

Вона придивилася до нас.

– Марусю, ти – чудовий матрос! А ти… – вона замислилась. – Дівчата в одязі хлопчиків виглядають більш природно, ніж хлопчики в одязі дівчаток.

– В якому сенсі? – не зрозуміла дівчинка на ім’я Клоп. Насправді його переодягання було набагато радикальнішим, ніж моє.

– У тобі є щось… не знаю що, – сказала я.

– Так-так, саме так! – погодилася Рожева Миша.

– А мені подобається! – сказала дівчинка Клоп.

– Підемо покажемося Діані!

Ми вбігли в кімнату Діани. На наш подив, вона була не одна і в дивній позі. Над нею навис Матіас, і мені було видно, що він хоче прокусити їй шию.

– Що за справи! – вигукнула я. – Що ви собі дозволяєте, Матіасе! Геть! Не смійте кусати Діану!

Він повернувся до мене, і я побачила його зуби-ікла.

– Ах, ось що! – сплеснула я руками. – Так ви, виявляється, ще й вампір?

– Вампір-дилетант… Вампірю у вихідні, – закровожерничав Матіас. – А сам-то ти хто, матросику?

– Діана – моя няня. По суті, моя приватна власність! Нічого гострити на неї зуби!

– Так ти Маруся! – посміхнувся іклами Матіас. – Так би відразу і сказала!

– Марусю! – закричала Діана. – Це ти? Як ти мене налякала! – Вона закуталася в простирадло. – Все-таки треба стукати, перш ніж вриватися в мою кімнату! Ну і що, що він вампір? Він навіть ще не встиг мені нічого жахливого зробити!

– А це що за красунечка? – зацікавився Матіас. – Марусю, де ти її відкопала?

Клоп зробив реверанс, як справжня дівчинка.

– Це Маринка? – скривилася Діана.

– Як ти гадаєш? – сказала я.

– Клоп? – ахнув Матіас. – Нічого собі! Подаруй його мені!

– Кого? – запитала я.

– Клопа!

– Але його немає. Є дівчинка.

– Ну, подаруй мені цю дівчинку. Нехай живе у мене на острові.

– А де ви бачите дівчинку, крім мене?

– Боже! – скрикнув Матіас. – Ці росіяни можуть заплутати навіть вампірів!

До кімнати вбігла Маринка:

– Що у вас відбувається?

Побачивши нас у костюмах, вона закричала:

– Я теж хочу бути іншою!

– Гаразд! – сказала Діана. – Валіть звідси. Дайте мені, нарешті, поспілкуватися з вампіром!

* * *

– Так, непогано бути хлопчиком, – сказала я, роздягаючись перед сном. – Прямо відчуваєш у собі мужність. Ти б мене любив, якби я була з тикалкою? – запитала я Клопа.

– Ну так, якби я був дівчинкою, а так, мабуть, ні, – похитав головою Клоп.

– Цікаво все-таки влаштоване життя, – сказала я. – Стільки всяких пікантних умовностей!

– Я втомився бути дівчинкою! – Клоп жбурнув золоту перуку на підлогу і почухав скуйовджену шевелюру.

«Милий», – солодко тьохнуло в мене щось усередині живота.

– Ага, а мені належить бути дівчинкою все життя!.. Чому тут так багато дитячого одягу? – вголос задумалася я.

– Треба запитати у вампіра Матіаса, – Клоп на очах перетворювався в хлопчика.

– Ти думаєш, він пристає до дітей теж?

– Звичайно! Смокче дітей, як льодяники!

– І нас з тобою теж?..

– Все може бути.

Я втупилася йому в пахву.

– Не бійся! – блиснув очима Клоп. – Я гну підкови! З раннього дитинства я мию ноги в біде! Я тебе захищу!