Розділ 7
КЛОП. КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ

Ми будемо плавати на човні, сказав тато, і я подумала, що всі ми, включаючи маму, візьмемося за весла і будемо гребти. Подує сильний вітер, і ми перевернемося на великій хвилі. Але у нас будуть рятувальні жилети, і ми врятуємося. Однак замість човна це виявилося чимось дуже великим.

Яхта прицмокувала на хвилях і сердито стукала об причал. На кормі стояла людина, засмагла так сильно, що зморшки навколо очей здавалися зовсім білими. На його обличчі були вуса і борода, ще світліші, ніж мамине волосся. Він з усіх сил нам усміхався, ніби ми були для нього великими живими подарунками. Дві інші людини в однакових сірих одежах, стоячи біля трапа, теж щосили стали запрошувати нас, простягаючи руки.

Я схопилася за татову руку: страшно! я можу провалитися в море! Правда, я вмію плавати, тато мене навчив минулого літа, але я ще швидко втомлююся, коли плаваю. Тато, здогадавшись, узяв мене «на ручки», як у ранньому дитинстві, і ми зробили широкий крок на палубу, до того ж тата з обох сторін міцно підхопили двоє людей в сірому.

– Яка у тебе прекрасна яхта! – цілуючись із Юрою, озирнувся навколо тато. Мама теж обнялася з Юрою, і Юра щосили притиснув її до себе, ніби хотів розплющити. Я вже отримала першу в життя любовну записку від хлопчика, який мені подобався, і знала, що друзі так сильно не обіймаються. У мами навіть злетіли чорні окуляри на палубу. Молодий моряк у сірому так чітко нахилився за очками і так урочисто тримав їх на долоні, що мені здалося: він, як і моя Рожева Миша, працює на пальчикових батарейках. Ляскаючи по спинах тата і маму, цей Юра повів їх в углиб яхти, а ми з Діаною йшли за ними, тримаючись за руки.

Там, у глибині, стояв великий круглий стіл, повний фруктів, а біля столу стояла яскраво нафарбована жінка в довгій сукні з боковим розрізом до талії, яка теж усміхалася нам щосили. Яхта здригнулася: ми стали повільно відпливати від берега.

– Це Юля, – сказав, звертаючись переважно до мене, Юра. – А це я – дядько Юра. Ти перший раз на яхті?

Я засоромилась:

– Так.

– Яка ж ти чарівна погануля! – вигукнув дядько Юра. – А твій тато хвалився мені, що ти красуня. Зніми окуляри!

Я гірко похитала головою.

– Татки завжди перебільшують красу своїх дочок! – реготнув дядько Юра.

– Це тимчасове лице, – насупився тато.

– Що значить тимчасове? – здивувався дядько Юра. – Тимчасовим у нас був лише уряд Керенського!

Він знову реготнув. Ніхто не відповів. Тоді дядько Юра сказав мені:

– Я обіцяю тобі незабутню подорож!

Я запитала тата, який знову почав усміхатися:

– Тату, коли ми повернемося додому?

Я знала, що це нечемно, але я не люблю, коли мене перегодовують їжею або обіцянками. Мама подивилася на мене з легким обуренням, а тато відповів просто:

– Завтра ввечері.

– Завтра ввечері?

Як сильно мій бідний тато помилявся! Він виявився неправий на всю голову! Для багатьох з нас завтрашнього вечора вже ніколи не буде.

* * *

На одній ніжці я стрибала по сходах, які вели вниз, до кают. Тато і дядько Юра, перехилившись через поручні, кликали мене обідати. Вони нависали наді мною червонолиці, схожі на індіанців.

– Я не хочу…

– Ми будемо їсти найсмачнішу рибу в світі! – запально кричав на мене ватажок індіанців дядько Юра.

– Я не люблю рибу…

– Але таку рибу, присягаюсь, ти ще не їла!

– Я не люблю ніяку рибу.

– Її, напевно, заколисало… – заступився за мене тато, бо дядько Юра зробив нерозуміюче обличчя.

Голови чоловіків кудись зникли. Замість них з’явилося світле волосся мами, яке звисали вниз:

– Негайно мити руки!

– Мене нудить!

– А мене від тебе нудить!

– Рожева Миша лежить у каюті з головним болем і навіть устати не може, – зітхнула я.

– Відчепись ти зі своїми дурницями!

– Мамусю, я не хочу обідати!

– Нас чекають!

– Я хочу помити руки!

– Ну, мий! – Вона потягла мене в синьо-зелену ванну в арабському стилі.

Я дуже довго намилювала руки. Не тому що навмисне, а просто мені було сумно. Але і трошки тому, що – навмисне. Мама терпіла-терпіла і – вибухнула:

– Ти знущаєшся з мене!

Моя голова неприємно мотнулася вперед. Запотиличник! Мені захотілося сісти на підлогу і розплакатися, але я боюся маму. Напевно, це правильно. Маму треба боятися. Сльози закапали. Я витерла руки, дивлячись у підлогу.

Тато біситься, коли мама дає мені потиличники. Він стверджує, що потиличники вибивають розум. Але дивна річ: мамині потиличники тануть, як цукор у чашці з чаєм. Якби хто інший дав мені запотиличник, я б йому це ніколи не пробачила. Але хто б ще міг мені дати потиличника? Діана? Ні! Батько? Я навіть уявити собі не можу. Але хіба тато добріший за маму? Ні, просто у нього в моєму житті інша роль. Я не хочу думати про різницю між мамою і татом: це мене далеко заведе. Коли я поринаю в себе, мені видно, що маму я люблю більше, ніж тата. Адже тато – він мені в чомусь чужий, як не крути. А мама – я її продовження…

* * *

– Ти чого, плакала? – Дядько Юра сидів за столом під тентом.

– Дурниці! – відповіла за мене мама.

– Маруся – акселератка! – придивився до мене дядько Юра. – Ти хоч знаєш, що значить менс?

– Юро! – тихо вигукнула мама.

Я промовчала. Тато насторожився.

– Що-що? – запитав він, усмоктавши в себе устрицю.

– Нічого! Їж! – заспокоїв його дядько Юра.

Тато у нас – великий любитель устриць. Як тільки він виїде з нами куди-небудь з Росії, так відразу йому хочеться устриць.

Дядько Юра став нас із татом порівнювати.

– Вона що, твій клон? – запитав він тата. – І очі, і ніс… одна особа! Але при цьому вона… негарна!

Я квапливо наділа чорні окуляри, щоб мене менше було видно.

– Вона у нас не клон, а клоун! – зауважила мама.

– Чому клоун? – запитала розфарбована Юля.

– Не впізнаєш її? – запитав мене дядько Юра. – Її весь час показують по телевізору.

– Вона диктор? – запитала я.

– Вона – диктатор! Член Держдуми! Усе шкідливе забороняє. Нещодавно вона заборонила російським жінкам носити синтетичну білизну!

– У нас немає телевізора, – зізналася я.

– Як це немає? – здивувалася Юля.

– Тато не дозволяє.

– Ну зрозуміло, – несхвально сказала Юля, не дивлячись на папу.

Вона не нахилялася над їжею, а високо піднімала виделку і акуратно об’їдала те, що на виделці висіло.

– Давайте! За діточок! – сказав дядько Юра.

– З Новим роком! – запропонувала Юля.

Я чокнулася брусничним соком. Дорослі стали їсти протертий рибний суп помаранчового кольору і нахвалювати. Дівчата в сірих спідницях підносили весь час нову їжу з великими усмішками. Я нарахувала, що їх – чотири. А за ними стояли матроси в сірому, готові теж нам усе принести.

Після супу подали дрібних рибок, яких можна їсти разом з головами, і все закричали: дуже смачні! Принесли паруюче м’ясо, і, коли його став різати сам дядько Юра, я запитала:

– Дядько Юро, ви – капітан?

– Ні, – відмахнувся він ножем, – я просто купив цей човен разом з капітаном.

– Так ви багач? Мені тато сказав…

Тато сіпнувся, але дядько Юра схопив його за руку:

– Твій тато – брехун! У справжніх багатіїв яхти в три рази більші від моєї. А я дилетант.

Він голосно розсміявся.

– А де твоя няня? – запитав дядько Юра.

– У каюті. Відпочиває. Разом з Рожевою Мишею! У мене є Рожева Миша на батарейках.

– Рожева Миша? Так ми її з’їли! На закуску. Разом з хвостом! Не помітила?

Він розреготався, відкинувшись на спинку крісла.

– Неправда! – викрикнула я.

Але, якщо чесно, я не була повністю переконана, що він її не з’їв.

– Дядько жартує, – посміхнулася Юля.

– Мовчати! – весело крикнув на неї дядько Юра. Він схопив маму і Юлю за руки, посадив до себе на коліна, обняв за талію й зробив дурне обличчя.

– Зніми нас! – зажадав він у тата. Тато зфоткав їх на золотий телефон дядька Юри.

– Що ви конкретно забороняєте, крім білизни? – запитав тато Юлю з доброю усмішкою.

– «Макдональдс», поїздки за кордон! Більше того, хочу заборонити Америку і високі підбори! – суворо реготнула Юля.

– Але у вас на ногах… – почала я.

– Ну, по-перше, ми за це ще не проголосували, а, по-друге, на приватній яхті можна!

– Якщо тебе нудить, саме час з’їсти кислий лимон, – сказала мені мама, злазячи з колін дядька Юри і поправляючи коротку спідницю.

– Вона у нас їсть лимони без цукру! – оголосив тато.

– Та ну? – не повірив дядько Юра. – Покажи!

Дівчина в сірому принесла мені розрізаний на дольки лимон. Я зітхнула і поклала його в рот. Лимон ужалив язика і отруйно розтікся по всьому роті. Я негайно виплюнула його:

– Гидота!

– Фокус не вдався, – оголосив дядько Юра.

Він клацнув пальцями. Йому розкрили великий дерев’яну скриньку. Він дістав з неї сигару, відрізав кінець і засунув до рота. Після обіду його очі стали зовсім прозорими, з кривавими прожилками. Запаливши сигару, він зловив маму за руку:

– Скільки років ми з тобою знайомі?

– Багато! – розсміялася мама.

Дядько Юра розвернувся до мене:

– Ми знайомі з нею все її свідоме життя! Їй тоді було шістнадцять. Навіть менше! Чарівна особа! Що ми тільки з нею не витворяли! А потім, уяви, ця пустунка кудись пропала, і років через шість приводить за руку твого батька, а сама вже вагітна тобою…

– Юро! – невдоволено вигукнула Юля.

– Що, Юро? Саме так і було… Твій тато мені спочатку, – дядько Юра перейшов на гучний свист-шепіт, – зовсім не сподобався. – «Що ти в ньому знайшла? – питаю її. – Ти в ньому швидко розчаруєшся! Ти у мене за рік більше грошей заробляла, ніж цей заробить за півжиття… Що він робить? Книжки пише! Які? Я сам багато читаю. Але тільки книги наукового характеру…» А потім непомітно ми з твоїм татом подружилися… Вірно?

– Так, – струснув волоссям тато.

Дядько Юра підвівся, дівчата в сірому допомогли йому відсунути крісло:

– Пішли в доміно!

Дорослі рушили до столу з фруктами, ближче до корми.

– Граємо на таємні бажання!

– Ну тебе! – відмахнулася від нього, сміючись, мама.

– У мене тато – чарівник! Він вас обіграє! – попередила я дядька Юру.

– Чарівник? Дайте-но мені сюди ящик із сигарами!

Молоді люди в сірому прибігли з ящиком. Дядько Юра накрив його серветкою і сказав:

– Гоп!

Він поманив мене пальцем:

– Мавпочко! Відкрий ящик!

Я підійшла до ящика й відкрила. Там, на сигарах, лежала Рожева Миша. Вона ворушилася! Вона лежала на спинці й безпорадно молола лапками.

– Класно… – злякалася я.

Дядько Юра грюкнув кришкою. Потім знову відкрив ящик. У ньому були тільки сигари. Рожева Миша зникла.

– Я не розумію…

– Чого ти не розумієш? – Дядько Юра зберігав на обличчі усмішку, але вона ніби прокисла.

– Я не розумію: чарівник ви чи фокусник?

У цей момент я почула дуже чітко, що внизу, де каюти, хтось голосно заплакав. Дитячий плач. Ми всі з подивом подивилися на дядька Юру. Тільки Юля відвернулася і дивилася в інший бік.

– Там хтось, здається, плаче, – сказав мій тато, який ненавидів дитячий плач.

– Дурниці, – відповів дядько Юра. – Це вітер. Вітер плаче, як дитя…

Юля подала йому білу коробочку. Дядько Юра висипав на стіл кісточки і став ретельно перемішувати. Для гри в доміно він надів на кінчик носа золоті окуляри. Мені кісточки дуже сподобалися.

– Може, краще в шахи? – скромно запропонував тато.

– Нас же четверо! – заперечив дядько Юра. – Увага! Граємо на таємні бажання. До кінця гри вони стануть явними! – Він подивився на мене. – А ти йшла б до няні. Це доросла гра.

– Я її відведу, – зголосилася мама.

– Подивися мультики, – порадив тато.

Знову пролунав плач.

– Нічого не розумію, – похмуро сказав дядько Юра, дивлячись у свої кісточки. – Може, це порося? Або хтось із команди таємно проніс на яхту дитину?

Вгору по сходах швидко вбігла дівчина в сірому. Вона стала щось шепотіти дядькові Юркові на вухо.

– Яхта чудес! – стрепенувся дядько Юра. – Це не Пушкін і не порося, а мій син Клоп. Що він робить на яхті? Він повинен був залишитися в порту!

Він щось сказав англійською дівчині в сірому, і вона побігла.

– У тебе англійська команда? – запитав тато вочевидь для того, щоб змінити тему.