530 Зранить; ось-ось уже вхопить рукою, вже списом проколе.
Він же, проте, до батьків лиш добіг, і упав перед ними,
І на очах у них вилив життя своє крові струмочком.
Тут і Пріам, хоч самому і смерть заглядала у вічі,
Видержать довше не міг, щоб лютим не вибухнуть гнівом.
535 «Ох, за цей злочин, – гукає, – що ти учинив, якщо є десь
Правда на небі, яка усілякої кривди пильнує,
Гідну подяку дадуть тобі й плату належну богове.
Ти спричинивсь, що я, батько, на сина загибель дивився, —
Батьківський зір осквернив душогубством. Ахілл, про якого
540 Брешеш, що був твоїм батьком, до ворога свого Пріама
Все ж не поставився так. На мої-бо гарячі благання
Правда озвалася в ньому, й мені він бездушнеє тіло
Гектора дав поховати, й мене відпустив в моє царство».
Так промовляє дідусь і без розмаху ратище кволо
545 Кидає. Глухо відбилось воно від щита і повисло,
Не заподіявши шкоди, у першому шарі опуки.
Пірр відповів: «Коли так, то як вісник іди до Пеліда,
Батька мого. Не забудь розказати про прикрі учинки
Неоптолема, скажи йому правду про виродка-сина,
550 Cам же загинь!» Це сказавши, тремтячого старця під вівтар
Тягне, й ковзається той у калюжах синівської крові.
Руку він ліву в волосся вмотавши, свій меч витягає
Правою, в бік устромляє Пріамові по рукоятку.
Так закінчив вік Пріам, таке йому доля судила.
555 Трої пожежу він бачив, Пергама жахливу загибель, —
Він, що царем колись гордим на стільки земель і народів Азії був.
Лише тулуб при морі лежить величавий,
Знята з плечей голова, і саме лиш без імені тіло.
 
 
Вперше тоді усього мене жах охопив невимовний.
560 Я обімлів: пригадавсь мені образ коханого батька,
Щойно я бачив, як цар, з ним ровесник, від рани тяжкої
Ронить життя, нагадалась Креуза залишена й дім мій,
Знищений, може, і доля Іула малого згадалась.
Ще оглядаюсь, дивлюся, які ще є сили навколо:
565 Втомлені всі вже мене залишили, й одні повалились
Прямо на землю, а в розпачі інші в вогонь поскакали.
Сам я один залишився. Дивлюсь – на порозі у Вести,
В закутку тихо сховавшись, сидить Тіндареєва донька.^[45]
Ясність пожежі мені освітила її, як блукав я
570 Й поглядом кидав усюди. Вона, боячися ворожих
Тевкрів, лихих за загибель Пергама, і кари данайців,
І чоловіка, що зрадила, гніву чекаючи, в страху,
Спільна Ерінія і для вітчизни своєї, й для Трої,
Біля жертовника, там непомітно сховавшись, сиділа.
575 Серцем скипів я, і лють огорнула мене – за вітчизни
Згубу помститись, за злочин скарати. «Вона, очевидно,
Буде жива і Спарту побачить, і рідні Мікени;
Їхати буде в здобутім тріумфі царицею; знову
Буде дружиною, дім, і батьків, і дітей ще побачить,
580 З почтом троянських жінок і служебниць фрігійських Ітиме?
Згинув Пріам від меча? Чи Троя згоріла в пожежі?
Скільки разів у крові узбережжя троянське купалось?
Ні, так не буде! Бо хоч за таке, як помститись на жінці,
Шани немає, й така перемога безславною буде, —
585 Певно, прославлять за те хоч, що погань я все-таки знищив,
Визначив, врешті, заслужену кару. Відчую у серці
Розкіш, як полум'ям гнівним відомсти наповниться й попіл
Рідних вдоволено помстою буде». Це в серці кипіло,
З цим, мов шалений, я гнався. Аж рідна матуся з'явилась
590 Перед очима моїми у чистому світлі ясному
Й сяяла так, як її я ніколи не бачив, як звикла
Тільки богам у божистій з'являтись подобі, й за руку
Взявши мене, рожевими так запитала устами:
«Сину мій любий, яка то скорбота у серці твоєму
595 Гнів невгамовний розпалює цей і чому так шалієш?
Чом не турбуєшся нами? Чому не заглянеш раніше,
Де залишаєш старого ти батька Анхіса? Живі ще
Жінка Креуза й Асканій, синок? Їх же всіх оточили
Греків загони. Якби не опіка моя, все згоріло б,
600 Змів би все меч ворогів. Не лаконка ота, Тіндарея
Донька, ненависна всім, ні Паріс, що його винуватять, —
Божа, так, божа неласка зломила цю силу і Трою
Знищила майже дотла. Дивись, я всю мряку усуну,
Що твої смертні затьмарила очі й немовби їх мокрим
605 Оповила покривалом. Ти зовсім не бійся наказів
Матері, не відмовляйся зробить, що доручить. Де бачиш
Мури зруйновані, де відірвався від каменя камінь,
Бачиш, що хвилями пил он клубочиться з димом, – руйнує
Мури Нептун і тризубцем своїм велетенським незрушні
610 Валить опори, і так ціле місто з основ вивертає.
Бо найжорстокіша в гніві Юнона найперша ворота
Скайські в руки взяла і тримає, і в люті страшенній,
Оперезавшись мечем, вже союзні фаланги від суден
Кличе до себе.
615 Глянь, вже Паллада-Трітонія, сівши на замку високім,
Хмарами сяє ясними, Горгоною грізна. Сам батько
В серце данайцям одваги вливає, додавши звитяжних
Сил їм, і збройно іти на дарданців богів закликає.
Сину, готуйся до втечі і край поклади цим турботам.
620 Я при тобі буду завжди й на рідні поставлю пороги».
Тільки сказала і в темряві ночі густій заховалась,
Як показалися постаті грізні й ворожі до Трої Божі особи величні.
 
 
Ясно тоді я побачив, що весь Іліон у пожежі
625 Тоне і що до підвалин руйнується Троя нептунська,^[46] —
Мов на верхів'ях гірських, коли ясень старезний підріжуть
Пилами й часто вдаряють сокирами в нього селяни,
Хочуть звалити його, а він іще довго грозить їм,
Листям тремтить і вершком потрясає; аж ранами звільна
630 Зможений, врешті, востаннє застогне й злетить, відірвавшись,
З гір у долину. І от я спускаюся долі, й під божим
Проводом, через вогонь і ряди ворогів я проходжу,
Стріли дають мені місце, вогонь уступає з дороги.
 
 
Вже як добився я, врешті, додому, до рідних порогів,
635 До стародавнього дому, то батько, якого хотів я
Винести в гори високі найперше, й шукав його, зразу ж
Далі відмовився жити, як буде зруйнована Троя,
Бути ізгоєм. «А ви, – так промовив, – у кого ще в жилах
Кров молодецька кипить, і не знищені сили ще ваші,
640 Ви утікайте.
Жив би я довше, коли б того в небі богове схотіли
Й дім цей мені зберегли б. Уже досить, і більш, ніж доволі,
Бачили в'яві загибель одну і захоплення міста
Пережили. Подивіться, ось так покладіть моє тіло
645 І попрощайтесь: я смерть собі сам заподію. А ворог —
Він змилосердиться, візьме лиш одіж; а без поховання
Легко стерплю я. Немилий богам, вже й раніше непотріб,
Вік коротав я з хвилини, як батько богів і цар люду
Подувом грому повіяв, вогнем мене сили позбавив».
650 Так говорив і обстоював це із рішучим завзяттям.
Ми ж його з слізьми благаємо, я, й моя жінка Креуза,
Й син мій Асканій, і челядь, щоб батько усіх нас з собою
Не занапащував, сам щоб не кидавсь в біду, що грозить нам.
Не уступає, свого він дотримує наміру й місця.
655 В бій я, нещасний, знов кидаюсь, смерті одної бажаю;
Що ж бо лишалось мені, яка мене доля чекала?
«Ти сподівався, мій батьку, що зважусь, тебе я лишивши,
Сам утікати? Чи з батьківських уст лихослів'я це вийшло?
З міста цього не лишити нічого боги ухвалили,
660 Й це неминуче, а ти захотів до загибелі Трої
Ще приєднати себе й своїх рідних, – цій долі вже навстіж
Двері відчинені. Скоро вже прийде у крові Пріама
Скупаний Пірр, що сина убив на очах його батька
Й потім ще й батька убив при жертовнику. От ти для чого,
665 Матінко рідна, мене від списів і вогню врятувала, —
Щоб в своїм домі я ворога стрів, коли син мій Асканій,
Батько й Креуза в крові своїй власній купатися будуть?
Зброю, гей, зброю давайте, мужі, бо остання година
Б'є нам, побитим. Ідім на данайців, до бою вертаймось,
670 Щоб без відомсти сьогодні ніхто з нас в бою не загинув».
Знову мечем оперезуюсь, знов закладаю на ліву
Руку свій щит, прикріпляючи, й з дому виходжу.
Та жінка Впала до ніг мені, тут, на порозі, й Іула малого
Батькові вгору піднявши, припала до мене і мовить:
675 «Йдеш ти на смерть, тож і нас із собою бери, ми готові.
Та якщо досвід твій каже, що в зброї ще є оборона,
Перше цей дім захищай. Бо на кого ж маленький Іул наш,
Батько і та, що колись була жінкою в тебе, лишиться?»
 
 
Так промовляла і всю наповнила жалем оселю.
680 Враз показалося явище дивне, що годі й сказати.
Просто у нас на руках, у батьків, охоплених смутком,
Видимо знявся на самім вершечку голівки Іула
Вогник легесенький вгору, й почав нешкідливо лизати
Кучері хлопця м'якенькі, і гладити личко рожеве.
685 Ми тремтимо з переляку, й палаючі кучері рвемо,
І намагаємось вогник святий погасити водою,
Батько ж Анхіс спрямовує весело очі на зорі,
Руки здіймає до неба і слово таке промовляє:
«О всемогутній Юпітере, чуєш ти наші благання,
690 Зглянься ж на нас! Якщо гідна щедрот твоїх наша
побожність, Дай нам ознаку, наш батьку, упевни у тому, що бачим».
 
 
Ледве це старець промовив, як раптом понісся ізліва
Гуркіт з небес громовий і крізь пітьму зоря пролетіла
Світлом сліпучим, ще й смуга довжезна за нею тягнулась.
695 Бачили ми, як вона, над покрівлею дому майнувши,
В лісі Ідайськім далеко сховалася, свій позначивши
Шлях променистий, і довго ще в небі палала та світла
Смуга, і сіркою довго усе навкруги димувало.
Цим переконаний батько тоді устає і на небо
700 Дивиться, кличе богів і мольби шле до зірки святої:
«Рідні богове, я вже не барюсь, і де кличете, йду я.
Дім цей врятуйте, врятуйте онука. То ваше знамення.
Троя – у вашій опіці. Тобі уступаю, мій сину,
І не відмовлюся йти за тобою як вірний товариш».
 
 
705 Так він сказав. А вогню гуготіння усе виразніше
Йде крізь будинки, і хвилями котить все ближче пожежа.
«Гей же, мій батечку любий, на спину мені садовися,
Сам тобі плечі підставлю, тягар цей мені не завадить.
Як би тепер не було, в нас одна небезпека є спільна,
710 Й спільний рятунок обох нас чекає, й Іул наш маленький
Піде із нами, а трохи оподаль ітиме дружина.
Ви, мої слуги, уважно затямте все те, що скажу вам:
Є поза містом могила, і храм стародавній Церери
Там опустілий стоїть, і старий кипарис коло нього;
715 Наші побожні батьки шанували той храм довгі роки.
Там біля храму ми стрінемся всі, звідкіля хто надійде.
Батьку, ти святощі візьмеш у руки і рідних пенатів.
Їх доторкатись не личить мені, коли з бою такого,
З січі такої кривавої я повертаюсь, аж доки
720 Я не обмиюсь живою водою».
Так я промовив, і шию, і плечі широкі згинаю,
Шкуру левину жовтаву стелю на одежу й схиляюсь
Взяти тягар свій. За руку вчепився Іул мій маленький
І підбігає за батьком нерівними кроками; ззаду
725 Квапиться жінка. Йдемо крізь закутини, в пітьму сповиті.
Тут-то мене, кого жодна ще зброя ніде не страшила,
Ні величезні грецькі фаланги, що стали навпроти, —
Кожний вітрець вже лякає, звук кожен мене непокоїть.
Весь я за ношу тремчу, за супутників любих боюся.
 
 
730 Вже наближавсь я до брам і, здавалось, страхіття
дороги Вже обминув, аж доходить до вух моїх, чую, десь тупіт
Кроків численних; а батько крізь темінь зирнув і гукає:
«Сину, тікай, бо женуться, – й щити вже я сяючі бачу,
Міді я блиск пізнаю». Тут не знаю, яке зловороже
 
 
735 Розум мені божество відняло, помутивши, бо тільки
Я завернув з роздоріжжя і вийшов із вулиць знайомих,
Раптом дружину Креузу у мене, невдахи, забрала
Доля нещадна. Не знаю, спинилася десь на хвилину
І заблудила, чи, може, втомившися, трохи присіла;
740 Годі сказати, та більше у вічі її я не бачив.
Не оглядавсь позад себе тоді я, мені-бо й на думку
Навіть не спало, що, може, згубилась, аж поки прийшли ми
Всі до узвишшя й святого, старинного храму Церери.
Тут ми зібралися всі, лиш її бракувало, – і сина,
745 І чоловіка вона обманула. На кого, безумний,
Не нарікав я з людей і з богів, і що жахливіше
Бачив я в знищенім місті? Асканія, батька Анхіса
Й Трої пенатів на друзів лишив я, в ярку заховавши.
Сам я до міста вернувся, ясну свою зброю надівши.
750 Ще раз я вирішив спробувать щастя, і знов перебігти
Через всю Трою, і голову знову піддать небезпекам.
 
 
Отже, до мурів найперше вертаюся, до потемнілих
В брамі порогів, з яких щойно вийшов, і тими ж слідами
Йду я назад і в пітьмі уважно очима шукаю.
755 Все доокола страшить і сама уже тиша лякає.
Потім додому – а чи не туди, не туди повернулась, —
Знову іду. А данайці напали й весь дім зайняли вже;
Вітром вогонь ненажерливий аж на покрівлю заносить,
Полум'я вгору шугає, і жар досягає до неба.
760 Далі іду я й дивлюсь на оселю Пріама й на замок.
Тут, в опустілих притворах притулку Юнони, на варті
Стали вже вибрані Фенікс й Улісс лиховісний – сторожать
Здобич. Скарби сюди зносять багаті, грабовані в Трої
Божі престоли з палаючих храмів, із золота чаші
765 Й одіж всіляку, з пожару здобуту. Кругом малі діти
Й трепетні їх матері стоять тут із страхом навколо
В довгих рядах.
 
 
Зважився навіть я голос у темряві свій подавати,
І залунав він по вулицях скрізь, як із жалем Креузу
770 Безперестанно і знову, і знову я кликав даремно.
Поки шукав я, ганявсь безконечно по цілому місту,
Образ нещасний Креузи з'явився і тінь її власна
Перед моїми очима, ця більша, ніж та, яку знав я.
Я обімлів, стало дибом волосся, й заклякнув мій голос.
775 Так тоді мовить вона, щоб журбу з мого серця здійняти:
«Мій чоловіче солодкий, чого завдаєш ти тяжкого
Серцеві болю? Це все не без волі богів відбулося.
Звідси не вільно тобі відвести із собою Креузу,
Владар найвищий Олімпу на це не дозволить. Ізгоєм
780 В землі далекі ти підеш, скородити будеш широке
Море, прибудеш в Гесперії землю, де котить лідійський
Тібр поуз ниви багатих мужів свої тихії води.
Щастя велике тебе там чекає: і царство, й дружина
Царського роду. Утри ж свої сльози по милій Креузі.
785 Горді оселі долопів чи то мірмідонів не буду
Я оглядати, ні грецьким жінкам я не буду служити,
Я-бо дарданського роду, невістка богині Венери.
Мати велика богів тут мене на землі цій задержить.
Отже, прощай і любов збережи нашу спільну до сина».
790 Мовила це і лишила мене, хоч ридав я й багато
Їй розказати хотів, розплилася у хмарах легеньких.
Тричі її намагався руками за шию обняти,
Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,
Наче легенький вітрець або сонні примари летючі.
795 Врешті вернувсь я до друзів своїх, коли ніч проминула.
 
 
Там застаю вже нове товариство велике й дивуюсь,
Що чоловіків, жінок і дітей назбиралося стільки;
Всі до утечі зібрались, нещасна юрба, всі готові
Весь свій добуток, всі сили віддати мені, щоб я вів їх
800 Морем, куди лиш захочу, у землі, які загадаю.
Вже на найвищих верхів'ях ідайських Люціфер з'явився,
Заповідаючи день, а данайці тримали, зайнявши,
Брами міські, не було вже нізвідки надії рятунку:
Долі скорившися, батька підняв я і в гори подався.