260 Cхови одкривши, – відчинений кінь їх на світ випускає.
Жваво вожді з деревища порожнього перші вилазять:
Стенел з Тессандром, Улісс лиховісний – по спущеній линві,
Неоптолем, внук Пелея, Тоант, Акамант і раніше
Інших – Махаон, за ним Менелай і сам майстер тієї
265 Хитрої штуки – Епей; в місто, сном і вином оп'яніле,
Входять усі і, убивши сторожу, в відчинені брами
Військо впускають, загони, що в змові були, об'єднавши.
 
 
Був саме час, коли в дар від богів нам надісланий перший
Сон огортає знеможений люд, милим гостем приходить,
270 В хвилі тій Гектор приснився мені, засмучений дуже;
Плакав рясними сльозами, понесений возом, як з ним це
Сталось колись; обкипілий весь чорною кров'ю, в пилюці;
Ремінь у ноги напухлі уп'явся. Ох, як виглядав він,
Як же не схожий на Гектора був він того, що вертався
275 В зброї Ахілловій з бою або як на судна данайські
Кидав фрігійські вогні, – брудна борода обгоріла,
Злиплось волосся в крові, і ранами весь він укритий,
Що коло мурів отчизни він стільки зазнав їх у битвах.
І мимоволі, здавалось, заплакав я сам і крізь сльози
280 Мовив тоді до героя, озвавшись сумними словами:
«Світло Дарданії, тевкрів надіє з надій найвірніша,
Де ти так довго барився, з якої країни приходиш?
Гекторе, наш довгожданий, гей, Як ми тебе привітаєм
Після сконання стількох твоїх рідних, по злигоднях всяких
 
 
285 Цілого люду і міста, ослаблені дуже на силах?
Чом це я рани ці бачу?» А він на те все ані словом
Не відповів на ті марні питання; і, важко зітхнувши,
Мовив лиш: «Сину богині, тікай, від пожежі рятуйся;
Вдерся вже ворог на мури, вже валиться Троя висока.
290 Досить, проте, й для вітчизни цього, й для самого Пріама.
Збройній руці якби можна Пергам рятувати, то, певно,
Ця ось правиця моя врятувала б. Святі свої речі
Троя тобі доручає й пенатів; бери їх з собою,
Будеш в них мати супутників долі; великих шукай їм
295 Мурів; ти сам побудуєш ті мури, проїхавши море».
Мовив це й в руки узяв він і Весту могутню, й пов'язки,
І негасимий вогонь, і з святилища все це виносить.
 
 
Зойками різноманітними повниться місто тим часом
Більше й все більше, – хоч батька Анхіса домівка стояла
300 Осторонь інших, густими деревами щільно укрита, —
Зброя бряжчить все ясніше і жах навкруги навіває.
Я прокидаюсь од сну й на покрівлі, до самого верху
Вибігши миттю, стою й насторожую вуха уважно.
Так це, як з вихром шаленим пожежа впаде на засіви
305 Чи як бурхливий струмок у гірську переміниться річку
Й поле заллє і жниво розкішне зруйнує, всю змиє
Працю волів, позносить ліси на узгір'ях, – і стане
Оторопілий пастух на скалі і той слухає гомін.
Тільки тепер стало ясно усім, яка у них вірність:
310 Підступ данайський відкрився. Уже Деїфоба оселя
Впала, велична. Вулканові в жертву, уже загорівся
Близький сусід Укалегон, – Сігейська затока палає
Світлом відбитим. Лунають десь сурми, гук воїнів чути.
Зброю вхопив я безтямно, хоч що вже тепер у тій зброї?
315 Та спалахнув я бажанням зібрати загін і на замок
Кинутись разом, – шаленство і гнів навіть розум виводять
Із рівноваги, – збагнув я, як гарно загинути в битві.
 
 
Вирвавсь тим часом Пант Отріад з-під ахейської зброї (
Феба жерцем був у нас він на замку), в руках ледве держить
320 Утвар священну, богів переможених, внука малого
Й мов непритомний біжить до порогів. «Гей, Панте, – волаю, —
Як рятуватися нам, яку боронити твердиню?»
Ледве я встиг це промовить, як важко зітхнув він і каже:
«Б'є вже остання година, Дарданії день неминучий.
325 Ми лиш колишні троянці, колись Іліон був і слава
Тевкрів велика була, та все те Юпітер жорстокий
В Аргос цілком переніс, а тепер он панують данайці
В місті палаючім. В мурах, всередині, кінь височенний
Збройних мужів з себе сипле, звитяжний Сінон з нас глузує
330 Й сіє пожар. Одні напливають у навстіж відкриті
Брами, – без ліку, з великих Мікен їх причалило стільки!
Інші, озброєні теж, у завулки тісні уступили;
Стали залізні ряди, їх мечі аж іскряться, готові
Сіяти смерть, так що брам охоронці передні наосліп
335 В бій ледве сміють рушати, безладно боротися з ними».
Вражений цим Отріадовим словом, богами натхнений,
В бій і вогонь я іду, куди чорна Ерінія кличе,
Брязкіт озброєння й крик, що до неба лунає. Надходять
Друзі Ріпей і Епіт, у боях дуже славний, у сяйві
340 Місяця ще надійшли Гіпаніт і Дімант, а за ними
Разом стає у ряди і Кореб молодий, син Мігдона.
Щойно останніми днями він в Трою прибув випадково,
Гнало його до Кассандри гаряче кохання; тепер він
В поміч фрігійцям ішов і Пріаму, бо був його зятем.
345 Ох, безталанний, не чув він того, що у приступі шалу
Суджена там віщувала.
Щойно побачив їх разом усіх я, готових до бою,
Так я тоді до них мовив: «Молодці, серця наймужніші
В вас надаремно, якщо забажали з'єднатись зі мною,
350 З тим, що на смерть іде певну. Ви бачите, що нам судилось.
З храмів святих, вівтарі залишивши, боги усі вийшли,
Ті, на яких ця стояла держава! Йдете рятувати
Місто в пожарі. Умрімо ж, в середину киньмося бою!
Є для побитих один порятунок – рятунку не ждати».
355 Цими словами ще шалу додав я серцям молодецьким.
Мов серед темряви ночі вовків шаленіючих зграя,
Що зголодніла утроба наосліп їх гонить, а з горлом
Висхлим залишені десь вовченята чекають, – і ми так
Через ворожі ряди і крізь стріли на смерть ішли певну,
360 Прямо до міста, а ніч похмурим своїм покривалом
Всіх нас покрила. Хто жах тої ночі, загибелі й вбивства
Виразить може словами, слізьми ті нещастя оплакать?
Падає в порох весь город старий, що стояв стільки років;
Всюди по вулицях всіх валяються трупи беззбройних,
365 Повно їх теж у домах і на божих священних порогах.
Та не самі лиш тевкрійці вину свою кров'ю змивають,
Часом відвага приходить в серця переможених, гинуть
І переможні данайці. Усюди розпука жахлива;
Всюди лиш жах один, образи смерті встають незліченні.
 
 
370 Перший з данайців попав Андрогей нам негадано
в руки Разом з загоном великим; вважав нас за дружні фаланги
Він, не впізнавши, й таким озивається приязним словом:
«Гей же, мужі, поспішайте, чого це ви так забарились?
Інші Пергам, що в пожарі горить, по шматочку розносять,
375 Ви ж тільки зараз у бій вирушаєте з суден високих?»
Мовивши це і відповідь мавши якусь невиразну,
Врешті таки зрозумів, що у вир ворогів він потрапив.
Весь охолонув і, скрикнувши, миттю назад він одскочив.
Так, наче десь у колючих кущах несподівано ступить
380 Хтось на гадюку і раптом, злякавшись, тікає від неї,
Люто-бо шию свою підняла вона темно-зелену, —
Глянувши, так затремтів Андрогей і почав утікати.
Ми на них лавою сунемо й збройно кругом обступаєм.
І незнайомих з місцевістю й лютим охоплених жахом
385 Стелимо трупом, і спершу сприяє роботі цій доля.
Успіхом цим запалившись, Кореб до своїх покликає:
«Друзі, де доля й раніш нам дорогу рятунку вказала
Й де нам прихильність являє, туди ми за нею ходімо:
Нумо, щити заміняймо й данайські візьмімо відзнаки;
390 Підступ чи мужність це буде, хто стане питать, коли
йдеться Про ворогів? Самі зброю дадуть». Так сказав і гривастий
Із Андрогея шолом надіває, і щит, що мав пишний
Герб, він бере собі, меч він аргівський до боку чіпляє.
Те саме роблять Ріпей і Дімант, і за ним уся молодь
395 Радо, і кожний з них зброїться в свіжу добичу.
Йдемо всі, Межи данайців вмішавшись, та бог не пішов наш за нами.
Темної ночі цієї, у січі зустрівшись, багато
Билися ми, багато ахейців послали до Орка.
До кораблів своїх, до узбережжя одні з них тікають,
400 Інші, в ганебнім перестраху, знов у те черево кінське
Лізуть і криються там, у знайомій уже їм утробі.
 
 
Гей, ні на що проти волі богів нам не слід сподіватись.
Ось витягають Кассандру, Пріамову доньку, з святого
Храму Мінерви; розпатлані коси у неї, до неба
405 Марно підводить палаючі очі; підняти лиш очі
Може вона, бо руки їй ніжні в окови закуто.
В лютому шалі Кореб не міг цього знести і кинувсь
В саму середину тої фаланги, собі на загибель.
Всі ми за ним поспішаєм і в збиту вриваємось січу.
410 Вперше тоді із покрівлі святинь наших сипнулись
Густо удари на нас, і зчинилась різня нещаслива.
Виглядом зброї і грецьких шоломів вони обманулись.
 
 
З криком гучним і данайці тоді, озлобившись за втрату
Дівчини, в наступ пішли, Аякс поміж ними завзятий,
415 З ним два Атріди і слідом усе долопійське їх військо.
Так противійні ударять на себе вітри, як зірветься
Буря, і Нот, і Зефір, а зі сходу як злине на конях
Евр і ліси заскриплять, скаженіє Нерей із тризубцем,^[40]
Аж у найглибших безоднях морськії запіняться хвилі.
420 Навіть і ті, що у темряві ночі ми їх розігнали
Хитро й по цілому місту розвіяли їх, надбігають.
Перші вони і щити пізнають, і підмінену зброю;
Зраджує в мові різниця;^[41] пропало все, – в них перевага.
Перший Кореб від руки Пенелея при вівтарі самім
425 Збройногрізної богині упав і Ріпей, з-поміж тевкрів
Найсправедливіший, був-бо він правди найбільший
поборник (Але судилось не те йому); впали Гімант і Гіпаніс,
Їх свої рідні убили. Й тебе від загину не встигла,
Панте, побожність велика твоя врятувати, ні навіть
430 Cвітлий вінець Аполлона. Ти, попеле Трої й останній
Пломінь життя моїх рідних, ви свідками будьте, що в вашій
Хвилі останній я стріл і пригод не злякався данайських;
І заслужила правиця моя, щоб загиб я, якщо вже
Доля таке присудила. Тоді завертаємо звідти
435 Я, і Іфіт, і Пелій зі мною (Іфіт із них старший
Віком, Уліссом був ранений Пелій), до дому Пріама
Разом прямуємо, звідти-бо чуємо крики. Тут щойно
Бій розгорівся великий, неначе б ніде не було вже
Іншого бою й ніхто вже й не гинув у цілому місті;
440 Cічу завзяту побачили ми, як оселі данайці
Штурмом беруть, черепахи зробивши з щитів, облягають^[42]
В дверях пороги, до стін приставляють драбини і лізуть
Аж на одвірки щаблями, лівицею щит наставляють
Як охорону від списів, правицею ж кроков сягають.
445 З другого боку дарданці зривають і вежі, й покрівлі
Цілі з домів, як побачать, що все вже пропало, щоб ними
Аж до хвилини останньої замість знаряддя боротись;
Сволоки, золотом ковані, предків старинні прикраси,
Тягнуть зі стелі, а інші, кинджали загострені взявши,
450 Всі обсадили пороги й їх строєм тісним захищали.
Дух свій піднісши, йдемо в оборону ми царського дому,
Поміч героям нести і додать переможеним сили.
 
 
Двері були потайні, і пороги, і хід для домашніх Межи
Пріама палатами, скриті одвірки в затиллі.
455 Ними-то звикла була Андромаха сердешна ходити,
Поки ще царство стояло, без подруг, сама, щоб відвідать
Свекрів і Астіанакта, синочка, до діда водити.
Лізу туди аж на верх я покрівлі найвищої, звідки
Кидали списи рукопаш тевкри нещасні даремно.
460 Cкраю там башта стояла, що гребнем вершини своєї
Аж до зірок піднімалась, і з неї на Трою дивитись
Звикли вони, на флот і на табір данайський. Її-то
Ми доокола залізом підважуєм, там, де в найвищім
Поверсі споєння вже попустило й хиталось; з підвалин
465 Давніх виважуєм і вивертаємо. Скинена раптом,
Валиться з гуком і широко шереги криє данайські.
Вслід їм і інші підходять. Тепер вже ніщо не вгаває,
Ані каміння, ні інше знаряддя…
 
 
А у передсінку самім, на першім порозі лютує
470 Пірр, аж виблискує сяйвом на ньому озброєння мідне.
Наче той вуж, що отруйного зілля наївся й на світло
Виповз, набряклий узимку, в холодній землі він ховався,
Нині ж він, скинувши шкуру стару, випинається свіжий,
Юності повен, блискучий, угору здійма свої груди,
475 В'ється хребет обручами ковзкими, він пнеться до сонця,
З пащі троїстий язик висуває. А разом із Пірром
І Періфант премогутній, і Автомедонт з ним, возничий
І зброєносець Ахіллів, і вся із ним скіроська молодь:
Всі підступають під замок, вогні на покрівлю всі мечуть.
480 Cам він між першими взяв двоєсічну і гостру сокиру,
Й нею пороги рубає, і мідні зриває з устоїв
Двері, і, швидко дубові бервена міцні прорубавши,
В них розсуває велике вікно, наче пащу широку.
Видно середину дому, відкрилися довгі покої
485 Давніх царів і Пріама, приміщення їх потаємні.
Видно і воїнів збройних було на вхідному порозі.
 
 
Всюди мішається плач з жалюгідною там метушнею,
Зойк і ридання жіночі в просторих лунають світлицях,
Крики до зір золотих долітають. Жінки по кімнатах,
490 Жахом прибиті, блукають і двері, обнявши, цілують.
Пірр напирає із силою батька – сторожі й запорам
Не зупинить його. Від тарана, що гатив по одвірках,
Зрушилась брама й, зірвавшись з устоїв, упала. Пробоєм
Роблять дорогу. Промощують доступ і перших вбивають,
495 Вдершись, данайці і закуток кожний наповнюють військом.
Навіть, прорвавши загати, потік так не плине шумливий,
Що, крутежами пробившись крізь греблі, згори через ниви
Рине скажено на луки кругом і худобу і стайні
Тягне далеко з собою. На власні я очі там бачив
500 Неоптолема, як бивсь він завзято, й Атрідів обох я
Бачив там на порозі, й Гекубу, і сотню невісток,
Бачив Пріама, як кров'ю зливав вівтарі і вогонь той,
Що освятив його сам. П'ятдесят тоді спалень^[43] – на внуків
Певна надія – й трофеями, й золотом варварським горді
505 Впали й одвірки, а що не згоріло, данайці тримають.
 
 
Може, спитаєш мене, яка була доля Пріама?
Він, як побачив і міста руїни, й розбиті угледів
Мури, й пороги будівель, і ворога в серці покоїв, —
Зброю старий, хоч одвик вже від неї, бере на тремтячі
510 З старості плечі даремно, прив'язує меч без потреби
Й сміло впадає на лави густі ворогів, щоб загинуть.
В самій середині замку, під небом відкритим, жертовник
Розмірів був величезних, і лавр був старий біля нього,
Що похилився над ним і заслонював тінню пенатів.
515 Коло жертовника сіли Гекуба із дочками разом,
Пообнімавши даремно подоби богів, як голубки,
Що хуртовина їх чорна застала. Уздрівши Пріама,
Як надівав молодечу він зброю на себе: «Нещасний
Мій чоловіче, яка це жахлива прийшла тобі, – каже, —
520 Думка – цю зброю надіти? Куди розігнавсь? Не такої
Треба усім нам підмоги тепер, не таких оборонців!
Все-бо пропало, хоч був би мій Гектор отут в цій хвилині.
Ближче сюди підійди, нас жертовник оцей урятує^[44]
Всіх, або всі ми загинем». Слова ці рішучі сказавши,
525 Старця до себе веде і на місці святому садовить.
Миті цієї Політ із кривавих рук Піррових вирвавсь,
Син Пріамів, між списів ворожих, крізь довгі підсіння
І по порожніх світлицях тікає, і кров'ю їх кропить.
Пірр розігнався за ним, запалившись, і хоче смертельно