Книга третя

Еней продовжує розповідати про свої мандри. Покинувши Трою, він висаджується у Фракії і засновує там місто Енеаду, але зловісні ознаки на могилі Полідора страхають його, і він залишає цю країну. Пливучи далі, Еней зупиняється на острові Делосі, але оракул спонукає його пливти далі на острів Крит. Моровиця на Криті примушує Енея залишити цей острів, – пенати уві сні спрямовують його до Італії. Буря заносить троянців на Строфадські острови, де вони зустрічаються з гарпіями, далі пристають до берегів Епіру. В Бутроті Еней зустрічає Андромаху й Гелена, який віщує йому та його супутникам дальше плавання і обдаровує їх. Троянці пливуть далі уздовж берегів Італії і пристають у Сицилії біля гори Етни. Ахеменід попереджає Енея про кіклопів, і троянці рятуються від їх нападу та благополучно прибувають до міста Дрепан у Сицилії, де умирає Анхіс.

 
Тільки схвалили богове азійську потугу й безвинне Плем'я
Пріамове знищить, коли Іліон гордовитий
Впав, коли димом курилась повалена Троя Нептунська, —
Божі пророцтва тоді нас, ізгоїв, погнали по світу
5 Вільних шукати земель. Під самим Антандром будуєм
Флот, коло Іди фрігійської, зовсім того несвідомі,
Доля куди зажене нас і де доведеться осісти,
Й військо збираєм. Лиш літо настало, а батько Анхіс нам
Вже натягнути вітрила звелів і довіритись долі.
10 Тож береги я, й поля, і пристань в сльозах залишаю,
Де була Троя. Ізгоєм пускаюсь на море, зі мною
Друзі і син, разом з нами й пенати, й великі богове.
 
 
Стелеться вдаль там полями розлога земля мавортійська,^[47]
Орють фракійці її; царем їх Лікург був суворий
15 В давні часи. У дружбі й союзі із Троєю жив він,
Поки в нас щастя витало. Сюди я звернув, тут будую
Перші я мури в затоці, прибувши в нещасну годину,
Й назву надав Енеади цим мурам від свого імення.
 
 
Матері жертву складав я Діонській, і божеським силам
20 Віщим за діло почате, й найвищому неба владиці^[48]
На узбережжі, – гладкого вола на жертовнику різав.
Поруч був пагорб, увесь і корчами, і дерном порослий,
Мірти галуззя кругом, наче кілля, над ним височіло.
От підійшов я й хотів із землі уже віття зелене
25 Вирвати, щоб замаїти густими гіллями жертовник,
Та – навіть мовити страшно – жахливе побачив я диво.
Щойно я першої гілки торкнувся, їй вирвавши корінь,
Чорна із неї закапала кров, і пасока землю Заплямувала.
Жах мене й дрож охопив, і від страху
30 Кров уся в жилах моїх зціпеніла, як крига холодна.
Пробую знов я на іншому місці гнучку галузину
Смикати – що за причина тут скрита, дізнатися хочу.
Але й з-під другого кореня кров полилась почорніла.
Довго розмислюю я, і німф цих полів я благаю,
35 Й батька Градіва,^[49] що гетів країну тримає в опіці,
Благословить це видіння й віщання страшне злагіднити.
Щойно я смикаю третю галузку з зусиллям ще більшим,
Знов починаю, коліньми в пісок пружинястий упершись, —
Що ж, говорить чи замовкнуть? – З могили глибокої стогін
40 Жалісний чую, і голос, озвавшись, до слуху доходить:
«Нащо, Енею, нещасного рвеш ти? Померлому – спокій!
Нащо ти руки скверниш? Тож був не чужинцем я в Трої,
Ані ця кров не тече з деревини. Геть з клятого краю,
Геть, з узбережжя тікай загребущого! Знай, Полідор я!
45 Тут ось залізне насіння із ратищ мене поховало,
Й держална гострі тих ратищ ростуть». Тоді-то тривога
Впала непевна на мене, що аж остовпів я, і дибом
Стало волосся на тім'ї, а слово у горлі застрягло.
 
 
Це ж бо нещасний Пріам Полідора того вже раніше
50 Вислав таємно, щоб жив у владики фракійського.
Безліч Золота дав йому, тільки надію на зброю дарданську
Тратить почав і побачив, що місто в облозі навколо.
Той же, як тевкрів зломилася сила й покинуло щастя,
До переможців пристав, перейшов в Агамемнонів табір,
55 Мав за ніщо він сумління – убив Полідора й насильством
Золото все захопив. Гей, та до чого ж людей ти доводиш,
Золота клята жаго! Щойно жах мої кості покинув,
Вибранцям першим народу й насамперед батьку своєму
Доповідаю про божі ознаки й прошу їх поради.
60 Думка була в них однакова: проклятий край цей лишити,
Де осквернили гостинність, і вітрові флот наш піддати.
Тож Полідорові чинимо похорон ми, і великий
Пагорб землі насипаємо, й манам жертовник становим
В темних пов'язках жалоби між чорних сумних кипарисів.
65 Коси розплівши, за звичаєм стали жінки Іліону
В коло й пінисте з дійниць молоко іще тепле зливають.
В жертву священної крові із чаш ми ллємо, щоб в могилі
Душу впокоїти, й голосно наше прощання лунає.^[50]
 
 
Потім, як тільки вже стало можливо довіритись морю,
70 Хвилі й вітри вгомонились і Австер в дорогу покликав,
Друзі на берег виходити стали і судна стягати.
От уже пристань за нами, й міста вже далеко, і землі.
 
 
Є серед моря священна земля,^[51] із усіх найлюбіша
Матері доньок Нерея^[52] й Нептуну егейському також.
75 Землю, що вздовж узбереж усіляких раніше блукала,^[53]
Божий стрілець прикріпив до Мікону і урвищ Гіару^[54]
Й дав їй можливість на місці устоять, з вітрів глузувати.
Отже, туди завернув я, і нас прийняла та країна
В пристань затишну, знесилених. Тільки ввійшли ми і шану
80 Місту на честь Аполлонову склали, назустріч нам вийшов
Аній-владика, жрець Феба і цар над народом, на скронях
Мав він пов'язки і лаври священні, – він зразу ж Анхіса,
Давнього друга, пізнав. І руки подавши, як друзі,
Ми до оселі ввійшли. У храмі з каміння старого
85 Став я благати: «Тімбрею, о дай мені рідний притулок,
Мури знеможеним дай нам, народ дай і місто тривале,
Другий троянський Пергам збережи, що його нам лишили
Греки й жорстокий Ахілл. Хто вождем у нас буде, куди нам
Йти, де спинитися? Провість дай, батьку, нам в душі вселися».
 
 
90 Ледве сказав я слова ці, як все затряслося довкола:
Гай божественний, пороги і ціла гора до основи,^[55]
І залунав від триніжка, з святині відкритої гомін.
Ми у покорі вклонились додолу і голос почули:
«Плем'я Дардана суворе, – земля, що найперше пустила
95 В світ вас, вона вас і прийме, до лона свого вас пригорне
З радістю, тільки найдіть ви стару свою матір. А там вже
Плем'я Енея на всіх узбережжях володарем буде,
Й діти дітей, і їх покоління далекі». Так мовив
Феб нам, і радість усіх пойняла. Всі жваво питають,
100 Де ж то місцевості ті, до яких Аполлон закликає,
З блудних наказує мандрів вертатись. Тоді, спогадавши
Пам'ять героїв старих, так мій батько: «Послухайте, – каже, —
 
 
Люду вожді, і знайте, яка жде вас доля. На морі
Крит є. Юпітера острів великого, й Їда-гора є.^[56]
105 Там саме нашого роду колиска. Сто міст там великих,
Кожне з них – царство багате. Якщо не обманює пам'ять,
Звідти і Тевкр, наш предок, найперше прибув на ретейський
Берег і вибрав те місце на царство. Ні Троя, ні замок
Ще не стояв там пергамський, в долині селилися люди.
110 Звідти й наставниця наша Кібела, і звідти походять
Сурми лункі корибантів^[57] і гаю ідайського шепіт,
Звідти й таємності віри, і леви, що їх запрягали
У колісницю богині. Рушайте, й куди заведуть вас
Божі накази, ходімо і, силі вітрів поклонившись,
115 Їдьмо у царство кносійське.^[58] Дорога туди недалека;
Хай нам поможе Юпітер, а ранок вже третьої днини
На узбережжі прикритському флот наш застане». Так каже
Й жертви належні складає богам: вола для Нептуна,
В жертву вола і тобі, Аполлоне прекрасний, ягницю ж
120 Чорну завіям, а білу зефірам прихильним приносить.
 
 
Мали ми вістку, що, прогнаний, батьківське царство покинув
Ідоменей, що критські звільнилися всі узбережжя
Й ждуть там на нас, ворогами залишені, вільні оселі.
Ми покидаєм Ортігії пристань, по морю пливемо
125 Попід вакханські узгір'я на Наксос,^[59] зелену Донісу,
І Олеар, і Парос сніжно-білий,^[60] Кіклади, по морю
В коло розсіяні, їдем по водах, де землі рясніють.
Крики моряцькі у різних змаганнях і спорах лунають,
В прадідню землю на Крит закликають пливти за попутним
130 Вітром, що віє у спину з корми. Аж приїхали, врешті,
В давню країну куретів. Тут швидко будую я мури
Міста, якого так прагнуть, – назвав я його Пергамея.
Назвою втішений люд закликаю, щоб щиро любив він
Вогнища ці і щоб замок високий над містом поставив.
 
 
135 Майже всі судна були вже на березі в місці сухому,
Молодь женилась і бралась до праці на новому полі;
Я їм закони давав і оселі. Аж раптом дихнуло
Гниллю повітря, зловійна зараза народу діткнулась,
Поле й сади навістила пора смертоносна. Одні вже
140 З милим життям розстаються, а других з ніг валить хвороба.
Тут іще Сиріус ниви почав неродючі палити:
Зела горіли й засів, який знидів, не дав з чого жити.
Знов до оракула Феба в Ортігії батько по морю
Каже пливти нам і ласки просити, коли вже, нарешті,
145 Буде кінець цій недолі, де скаже шукати розради
Нашому горю, куди повернути на шлях нам накаже.
 
 
Ніч вже настала, і сон огорнув на землі всі істоти,
Як показалися перед моїми очима священні
Божі подоби й пенати з'явились фрігійські, яких я
150 Виніс із Трої, з вогненного моря, як місто горіло.
Добре у сні пізнавав я їх, бо у відчинені вікна
Повного місяця сяйво широким лилося потоком.
Так говорили вони і словами журбу розганяли:
«Те, що сказав би самому тобі Аполлон, якби сам ти
155 Помандрував до Ортігії, тут він віщує, і нас він
Шле до порогів твоїх. Із тобою ми йшли крізь пожежу
Трої в боях, крізь розбурхане море плили кораблями —
Й внуків твоїх аж до зір зведемо, володіння всесвітнє
Місту дамо;^[61] приготуй для могутніх і мури могутні;
160 І не лякайся ти труднощів довгих у втечі й мандрівці.
Треба оселю змінити. Не ці береги тобі радив
І не на Криті звелів Аполлон оселитись делійський.
Є-бо країна, що назву Гесперії має від греків,
Древня країна, у зброї могутня й родючістю славна.
165 Там енотрійці раніше жили, а тепер, повідають,
Землю ту їх покоління назвало Італія йменням,
Провідника свого. Наша земля це, і звідти походить
Батько Дардан та Іас, а від нього й весь рід наш.^[62] Вставай же
Й весело батьку старому слова передай ці незмінні:
170 Хай він шукає Коріта й авзонських земель, бо Юпітер
Не дозволяє тобі оселитись в країні діктейській».^[63]
 
 
Вражений цими словами й видінням богів, я зірвався
Зараз з постелі, бо був це не сон, але справді віч-на-віч
Бачив я їх, на їх головах бачив вінки я, дивився
175 Їм ув обличчя; по цілому тілі піт лився холодний.
Руки свої я в благанні до неба підношу й зливаю
Вогнище чистим вином. І, цю жертву принісши, іду я
Прямо до батька Анхіса і вістку веселу приношу,
Все по порядку йому викладаю. Він визнав подвійним
180 Рід наш і двох прабатьків,^[64] і визнати мусив, що знову
Він помилився у виборі місць стародавніх, і каже:
«Сину, зазнав ти троянської долі, про це лиш Кассандра
Нам ворожила. Тепер пригадав я, казала, яка нас
Доля чекає; й Гесперію завжди вона, й італійське
185 Царство тоді споминала. Та хто був би вірив, щоб тевкри
До узбереж гесперійських дійшли і кого могли зрушить
В час той пророцтва Кассандри? Скорімося Фебові й ради
Слухаймо кращої». Так він промовив, і ми на цю мову
Радо пристали усі і покинули нашу оселю.
190 Небагатьох залишаємо там і, піднявши вітрила,
Переїжджаємо в утлих човнах ми безмежну пучину.
 
 
Як кораблі опинились в одкритому морі й землі вже
Більше ніде не видно було, тільки небо і море,
Над головою моєю похмурі з'явилися хмари,
195 Бурю і темінь несли вони, й хвилі у пітьмі заграли.
Котять вітри безустанно вали, і хвилі високі
Йдуть щохвилини, і нас розігнало по вирах безодні;
Хмарами день оповився, і темінь змела його світло,
Лиш блискавки безнастанні розшарпують хмари. Ми шлях свій
200 Губимо й сліпо блукаєм по хвилях. Тепер уже навіть
Сам Палінур визнає, що ні дня відрізнити від ночі,
Ані дороги у хвилях безмежних пізнати не може.
Так ми блукаєм по морю три дні і не певні, чи дні це
(Так було темно), й ночей беззоряних стільки ж. І щойно
205 Днини четвертої, врешті, земля почала виринати,
Стали рости перед нами і гори, і дим постелився.
Вниз паруси, налягаєм на весла! І всі мореплавці
Борються, піну збивають, гребуть лазуровії води.
Як врятувався я з моря, то перші Строфад узбережжя
210 Нас прийняли. Строфади – це ті острови в іонійськім
Морі (так греки їх звали), де грізна Келайна та інші
Гарпії мають оселю, відколи закрито Фінеїв
Дім перед ними і давні столи вони з страху лишили.
Більш проклятущих потвор, ні мари жахливішої й гніву
215 Божого не породили ще хвилі стігійські й донині.
Лиця дівочі в птахів тих, та нечисть з їх шлунків стікає,
Руки їх – пазурі справжні, самі ж вони вічно голодні,
Вічно бліді їх обличчя.
А як причалили тут і ввійшли ми у пристань, то бачим
220 Череди цілі веселих биків по роздолах, отари
Кіз на траві, пастухів же ніде біля них не помітно.
Вийшли з ножами до них і на поміч богів закликаєм,
Навіть Юпітера, здобич ділити, а потім лягли ми
На побережжі зміястому учту багату справляти.
225 Аж надлітають зненацька із гір у зловісному леті
Гарпії й з лопотом сильним крильми ударяють, і тягнуть
Їжу із учти, й чого лиш торкнуться, усе оскверняють;
Крики їх дикі і сопух поганий мішаються разом.
Ми уступаємо й потім далеко під скельним обривом,
230 Між деревами сховавшись, готуємо в тіні глибокій
Знову бенкет на столах, на жертовниках жар роздуваєм.
А з протилежного боку, з повітря, із сховів невидних
Зграя ота голосна надлітає й, кружляючи, здобич
Кігтями рве, й оскверняє бенкет. Тоді друзям велю я
235 Зброю вхопить для завзятого бою з тим кодлом жахливим.
Так, як сказав я, зробили: мечі поховали по травах,
Скрили щити. От як знов налетіли вони й оглушили
Вереском берег крутий, то Мізен із високої варти
Знак нам подав мідяною сурмою. Встає товариство
240 Й бій почина незвичайний – морських отих птахів мерзенних
Пробує сікти мечами. Але ж ані пер не береться
Гостре залізо, ні тіла пташиного й трохи не ранить.
Птахи ж ті, знявшися аж до найвищих зірок, залишають
Здобич розтерзану ще й наймерзенніший слід після себе.
245 Тільки Келайна одна, на скалі сидячи височенній,
Клята віщунка, такі ось слова із грудей здобуває:
«То за убитих биків і телиць, що ви їх закололи,
Лаомедонта сини, розпочати війну ви готові
Й хочете вигнати гарпій безвинних із їх батьківщини?
250 Отже, моїх ви послухайте слів і їх добре затямте:
Те, що Фебові батько колись провістив всемогутній,
Феб – мені; я ж, із фурій найбільша, це вам провіщаю.^[65]
Прагнете ви до Італії й кличете вітер на поміч.
Ви досягнете Італії й ввійдете всі в її пристань,
255 Місто ж, обіцяне вам, не раніш опережете муром,
Доки аж голод страшний і відомста за наші убивства
Вас не примусять бідою столи пообгризані їсти».
Тільки сказала і в лісі, змахнувши крильми, заховалась.
 
 
В друзів од страху аж кров захолонула в жилах, і мужність
260 Їх залишила; миру в бою вже не хочуть шукати,
Тільки молитися радять лише і складать обітниці, Х
то б це не був, чи богині, чи дикі й огидні ці птахи.
Батько Анхіс з узбережжя долоні з благанням до неба
Зводить і кличе могутніх богів і обіти складає:
265 «Геть відверніть ці погрози, богове, й напасті такої
Не допустіть, порятуйте нас, вірних». Тоді відчепити
Линви звелів він од берега й спущені снасті змотати.
Нот вже вітрила нап'яв, ми по спінених хвилях тікаєм
Шляхом, куди всіх нас вітер легкий закликає й стерничий.
270 От перед нами вже виринає на хвилях лісистий Закінт,
Дуліхій, там далі і Сама, і Неріт скелястий.
Скелі Ітаки щасливо минули, Лаертове царство;
Землю ми ту проклинаєм, колиску Улісса лихого.
Швидко з'являються нам оповиті у хмари верхів'я
275 Гір Левкадійських і сам уже храм Аполлона, страшного^[66]
Для моряків. І, втомлені, в це ми в'їжджаємо місто;
Кинули тут якорі, а кормами об берег оперлись.
Так несподівано ми, суходолу нарешті добившись,
Жертви приносим Юпітеру, їх на жертовниках палим.
280 На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські.
Друзі всі голі блищать від оливи у звичних змаганнях,
Мило на серці, що міст арголійських ми стільки минули,
Хоч утікать довелося, оточеним скрізь ворогами.
Сонце тим часом пробігло все коло великого року
285 І льодовита зима Аквілонами хвилі здіймала.
Тут на одвірках у храмі Абанта могутнього зброю —
Щит прибиваю^[67] я вигнутий з міді й карбую там напис:
«Щит цей дарує Еней, у звитяжців данайських віднявши».
Потім усім велю сісти на лави й покинути пристань.
290 Наперегони б'ють веслами друзі і хвилі здіймають.
Зразу згубили з очей ми високі твердині феаків^[68]
І допливаєм до краю Епіру; і в пристань хаонську
В'їхавши, ми до Бутрота вступаєм, високого міста.
 
 
Тут неймовірна до нашого слуху доходить новина,
295 Що Гелен Пріамід у цих грецьких містах володіє;
Владу обнявши, взяв жінку по Пірру, нащадку Еака,
І Андромаха удруге троянцеві жінкою стала.
Я остовпів на цю звістку, й предивне бажання зродилось:
Поговорити з тим мужем, пізнать його славні пригоди.
300 Вийшов я з пристані, флот залишаючи при узбережжі.
А Андромаха над прахом жертву жалобну за містом
В гаї приносила, де Сімоент неправдивий^[69] спливає,
Й голосно манів на тризну скликала усіх до могили
Гектора, що, хоч порожню, всю дерном зеленим прибрала
305 Й два вівтарі збудувала, щоб вічно ридати над ними.
Тільки уздріла вона, що іду я, й троянців у зброї
З подивом раптом пізнала, й великим налякана дивом,
Аж знепритомніла, глянувши, і від страху здеревіла,
Кості застигли у неї, зомліла й по довгій хвилині
310 Мовить: «Чи в вигляді справді своєму сюди ти приходиш,
Сину богині, як свідок правдивий? Живий ти? Якщо ти
Кинув цей світ, то де ж Гектор?» Сказала, й заплакала ревно,
І голосінням весь сповнила простір. Ледь відповів я
Їй, ошалілій, в зворушенні й коротко так я промовив:
315 «Так, я живий і, на глум всьому лиху, життя зберігаю;
Не сумнівайся, бо дійсність ти бачиш.
Гей, яка доля зустріла тебе після втрати такого
Мужа, чи інше де-небудь достойне знайшло тебе щастя?
Гекторова Андромахо! Чи й нині ти Піррова жінка?»
320 Очі вона опустила і мовила голосом тихим:
«Найщасливіша з усіх була лише дівчина юна,
Донька Пріамова, що під високими мурами Трої
Мусила вмерти, ворожу могилу скропить. Та над нею
Жереба ворог не кидав, не брав її в ложе звитяжець.
325 Різними водами нас повезли по пожежі вітчизни.
Сина Ахілла пиху, всі примхи юнацькі прийшлося^[70]
Зносить мені і дітей у рабстві родить. Привернувшись
До Герміони, до Леди онуки, в лаконському шлюбі
Дав він рабові Гелену рабиню – мене у владання.
330 Але дружину кохаючи вкрадену й гнаний за злочин
Помсти богинями, Пірра, Орест біля вівтаря батька
Раптом схопив і звів з цього світу. А звільнена смертю
Неоптолемова частка держави Гелену припала.
Землі усі він хаонськими зве, від троянця Хаона,
335 Царство й своє називає хаонським. На взгір'ї поставив
Тут він Пергам, цю твердиню ілійську. Тобі ж що за доля,
Що за вітри аж сюди, у цей край показали дорогу?
Хто із богів аж до нашого берега вивів неждано?
Як же Асканій, твій син? Чи живий ще, чи дише повітрям?
340 Той, кого в Трої тобі…
Мабуть, сумує хлопчина по втраті матусі? Чи приклад
Батька Енея і Гектора, дядька, у нього хоробрість^[71]
Давню і духа великого мужність розбуджує знову?»
Довго вона голосила і сліз безустанні потоки
345 Марно лила, аж поки із мурів твердині міської
Вийшов герой, син Пріама Гелен, і з ним почет численний;
Втішився дуже, пізнавши своїх, і веде їх до себе,
Розповідає й, що слово, то сльози нестримані ронить.
Йду й невеличку я Трою знаходжу, Пергам, що на справжній