Книга друга

Еней розповідає про зруйнування Трої. Обмануті підступними розмовами полоненого грека Сінона, троянці, незважаючи на застереження жерця Лаокоона, вводять у місто, спорудженого греками, великого дерев’яного коня. Заховані в ньому греки вночі вискакують і оволодівають містом. Тінь Гектора з’являється у сні Енеєві. Еней разом з товаришами йде в останній бій. Товариші Енея падають у борні за полонену греками Кассандру. В бою біля Пріамового палацу Пірр убиває Пріама. Венера умовляє Енея тікати з мурів зруйнованої Трої. Еней з утікачами подається на гору Іду.

 
Зразу ж замовкли усі і слухали дуже уважно.
Батько Еней тоді з ложа високого став говорити:
«Біль невимовний мені роз'ятрити велиш ти, царице.
Геть зруйнували данайці могутність велику троянську,
5 Й царство їх гідне плачу, – я сам всі ті бачив нещастя,
Сам був учасником в битвах. Та хто не заллється сльозами,
Повість почувши таку, хоч би навіть це був мірмідонець,
Навіть з долопів якийсь, навіть воїн лихого Улісса.
Ночі вологої мла вже минає, схиляються зорі
10 Й кличуть до сну. Та коли забагнулось пізнати пригоди
Наші й почути про Трої останню недолю, – хоч серце
Ниє із жалю й здригнеться не раз, як згадаю про все те,
Я починаю: Данайські вожді, як війна їх зломила
Й щастя покинуло – років-бо ж стільки минуло, – натхнені
15 Дивним Паллади умінням, коня спорудили, мов гору,
Ребра оббили ялицею й мовби обіцяну жертву
В дар за щасливу дорогу лишили, – пішла така чутка.
Потім самі замикають таємно героїв громаду,
Вибрану жеребом, в темній утробі; все черево кінське,
20 Цілу його глибину наповняють узброєним військом.
 
 
Тенед іздалека видно, преславний колись був той острів,
Повен достатків, аж поки стояла Пріама держава;
Нині морська лиш затока, лиш захист для суден непевний.
На узбережжя пустинне запливши, вони заховались;
25 Нам же здавалося, що відпливли вони з вітром в Мікени.
Тож цілій Тевкрії з серця спадають тривалі турботи.
Брами відкрились; як мило пройтися у табір дорійців,
Бачити звільнене місце, покинуте все побережжя.
Тут був долопів загін, ось Ахілла був лютого табір,
30 Тут було місце для флоту, а тут вони звикли боротись.
 
 
Ті задивились на згубний дарунок діви Мінерви;
Велич коня їх дивує; і перший Тімет закликає
В замок його затягнуть, серед мурів поставить.
Були це Хитрощі в нього чи доля така вже троянська, не знати.
35 Капій, проте, й також ті, в чиїх головах розум був кращий,
Дар цей підступний данайський, цю засідку вкинути радять
В море, або підложити вогонь, або черево свердлом
Вглиб провертіть, перевірить, що криє той сховок таємний:
Так поділилась непевна юрба на два табори різні.
 
 
40 Перший тут перед всіма у натовпі люду численнім
Лаокоон, розпалившись, збігає з високого замку
Й здалека кличе: «Нещасні, яке безголів'я велике
В вас, громадяни? Ви вірите, може, що ворог від'їхав?
Може, в данайців без зради дари? Чи Улліс вам не знаний?
45 Таж в деревищі або заховались підступні ахейці,
Замкнені в ньому, або ця споруда на нашу твердиню
Зроблена, щоб заглядала в доми і зверху на місто
Впала, чи інший тут підступ; ох, тевкри, не вірте коневі.
Як там не буде: данайців боюсь і з дарами прибулих».
 
 
50 Так він промовив і в розмаху сильнім свій спис величезний
В бік, у закруглене скріпами черево тої потвори
Він заганяє. Той вбивсь, тремтячи, аж утроба здригнулась,
Гуркіт і стогін луною відбились в порожній коморі.
От коли б так присудили боги й не змилив би наш розум
55 Та розтрощити залізом аргейську криївку вказав нам,
Троя й ти, замку високий Пріама, донині стояли б.
 
 
З поля тим часом ведуть юнака пастухи дарданійські
З криком гучним, щоб віддати цареві; у нього на спині
Зв'язані руки; незнаний, він стрічним віддавсь добровільно,
60 Щоб цього лиха накоїть і Трою ахейцям відкрити;
Був це бадьорий юнак і готов на одно і на друге:
Виконать задум підступний чи з певною смертю зустрітись.
Молодь троянська, в бажанні побачить його, звідусюди
Навперегін набігає й на глум його хоче узяти.
 
 
65 Тож заприміть це лукавство данайців і з того, що вдіяв
З них тут один, – ти усіх їх пізнай.
Бо як збентежено перед очима він став безборонний
І навкруги по фрігійській громаді повів своїм зором,
Мовив: «О горе, яка ще земля і моря які можуть
70 Взяти до себе мене? Що нещасному ще зостається?
Бо й у данайців ніде мені місця нема, і дарданці
Ворогом мають мене і крові жадають моєї».
Плач цей зм'ягчив нам серця, й ми обурення наше до нього
Стримали. Розповісти велимо, із якого він роду,
75 Що нам приніс і на чім покладає він, бранець, надію.
Той охолонув від страху та врешті почав говорити:
 
 
«Все, що скажу тобі, царю, це буде одна лише правда;
Не заперечу того, що я сам з арголійського роду.
Перше, що я визнаю: якщо доля Сінона нещасним
80 Може зробить, то нікчемним зробити й брехливим не зможе.
Може, колись випадково чував ти ім'я Паламеда,
З роду Белідів, про славу його голосну, може, чув ти.
Через ганебний донос пеласгійці його покарали
Смертю, невинно, за гадану зраду, бо завжди противник^[32]
85 Був він війні цій; тепер за покійником гірко ридають.
Батько віддав мене вбогий йому за товариша зброї
Ще в моїй юності ранній; він був мені й родич до того.
Поки він міцно держався при владі й на радах владарських
Значення мав його голос, було і ім'я моє знане,
90 Й шана була мені. А як звела його геть з цього світу
Злоба й ненависть Улісса – всі знають, про що говорю я —
Горем прибитий, життя коротав я у чорному смутку
Й серцем обурювавсь завжди за гибель невинного друга.
І не мовчав, нерозумний, але, коли доля дозволить
95 В рідний мій Аргос звитяжцем вернутись, поклявсь урочисто
Месником стати, й ненависть тяжку цим стягнув я на себе.
Звідси почав я котитися в прірву: з хвилини тієї
Обвинуваченням хитрий Улісс переслідував завжди,
Сіяв в народі непевні про мене чутки і свідомо
100 Зачіпки ждав, не спочив він, аж поки Калхант нагодився. —
Нащо немилі нам спогади ті викликати даремно?
Гаятись нащо, як ви кладете в один ряд всіх ахейців?
Досить того, що ви чули; карайте якмога скоріше:
Так ітакієць хотів би, і щедро заплатять Атріди».
 
 
105 Тут ми бажанням усі загорілись розвідать докладно,
Що то за злочин, нам невідомий, готують пеласги.
Він же, обман затаївши, із страхом і далі провадить:
Мали данайці не раз вже покинути Трою, тікати
І відступити, втомившись війною, що довго тривала.
110 Ох, щоб були це вчинили! Та часто морські буревії
Їм замикали дорогу і вітер лякав їх південний.
От коли кінь із балок кленових стояв вже готовий,
Враз тоді хмари густі зашуміли по цілому небу.
Серед безладдя шлемо Евріпіла спитати оракул
115 Феба; він слово сумне приніс нам із храму святого:
«Кров'ю і дівчини смертю вітри ви вблагали,^[33] данайці,
Як узбереж Іліону взялися дістатись уперше,
То й повороту належить вам кров'ю шукать і віддати
В жертву життя арголійське». Народ як почув це віщання, —
120 Cерцем стенувся увесь і дрож перейняв усі кості —
Доля кого з них обрала, кого Аполлон зажадав з них.
З шумом великим тоді ітакієць^[34] Калхаса-пророка
Тягне в середину натовпу й силує людям відкрити,
Що означає богів віщування. Мене не один вже
125 Попереджав про злий підступ митця-лиходія,^[35] майбутнє
Мовчки моє прочував. І два п'ятидення зрікався
Він кого-небудь назвать і на смерть його цим передати.
Ледве з бідою його спонукав ітакієць великим
ґвалтом, що вимовив слово й мене на жертовник призначив.
130 Всі, як один, притакнули й погодились легко на тому,
Щоб нещасливець один поплатився за лихо, якого
Кожний боявся для себе. Проклятий той день наближався,
Підготовлялись обряди, мука готувалась солона,^[36]
Квітли на скронях стрічки. Та я втік, признаюся, від смерті,
135 Пута порвав і в багнистому озері ніч пересидів
Між комишами, аж поки, вітрила напнувши, відплинуть.
В мене нема вже надії побачить стару батьківщину
Й двоє коханих дітей, ані батька, якого люблю я;
Може, і їх покарають за втечу мою, щоб помститись, —
140 І надолужать провину мою їх нещасною смертю.
Тож на богів я благаю тебе, на небесних, що правду
Знають, на вірність, як ще між людьми непорушена є десь:
Змилуйсь над лихом великим моїм і людину помилуй,
Ту, що тягар оцих злигоднів мусить терпіти безвинно».
 
 
145 Зрушені цими сльозами, даруєм життя йому, стільки
Він милосердя в нас будить. І перший Пріам в того мужа
Пута із рук його зняти велить, попустити кайдани
Й мовить ласкаво: «Хто б ти не був, але втрачених греків
Нині забудь. Будеш наш. Тільки правду скажи мені щиру:
150 Нащо вони величезного цього коня збудували?
Хто будував? Чи обітниця то, чи споруда військова?»
Так запитав він. А той, в пеласгійських лукавствах учений,
Звільнені руки до неба піднісши: «Вас кличу за свідків, —
Каже, – о вічні вогні, вашу міць непорушну, священні
155 Вівтарі й кляті ножі, від яких я утік, і ті стьожки,
Що їх як жертва носив я, – вже вільно мені потоптати
Греків священні закони, мужів їх ненавидіть, тайни
Всі, що їх світові мають явити. Бо жодні закони
Рідного краю мене вже не держать. Якби лише, Троє,
160 Вірна лишилась ти даному слову, сама врятувавшись,
Так і мене врятувала, як правду скажу і віддячусь.
 
 
Всю-бо надію данайці і віру в війну розпочату
Завжди в Паллади заступництві мали. Та з дня, як безбожний
Син Тідея й зухвалий Улісс, винахідник злочинства,
165 Божий палладій із храму святого забрать завзялися,
Напад вчинивши і замку сторожу убивши, забрали
Образ святий і торкнулись руками кривавими стьожок
Діви святої, від тої хвилини надії данайців
Враз похитнулись, й упавши, назад покотились. Зламалась
170 Cила данайців, і серце богині від них відвернулось.
Знаками ясно своїми дала це Трітонія знати;
Ледве поклали у таборі образ, їй очі відкрились,
Іскрами блиснули, тіло в солоному поті скупалось,
Тричі сама на долівці вона підвелася – о диво! —
175 Аж міднокований спис і щит затремтіли у неї.
Їм провіщає Калхант, щоб морем тікали; не може
Впасти Пергам від аргейської зброї, аж поки віщання
В Аргосі знов не спитають та образ, який в кривобоких
Суднах везли, не повернуть. Якщо ж вони в рідні Мікени
180 Нині поїхали з вітром, то там вони зброю готують,
Ласки шукають в богів і неждано, проїхавши морем,
Знову тут будуть, – Калхант ворожіння ті так викладає.
Статую цю за палладій, зневажену божу святиню,
З волі його збудували, щоб змити нещасну провину.
185 Постать таку спорудить величезну
Калхант наказав їм, Бантини збивши дубові, її аж до неба піднести,
Так, щоб крізь брами її й через мури міські не втягнути,
Щоб у священних обрядах народ не знайшов охорони.
Хай би зневажила ваша рука цей дарунок Мінерві, —
190 Cтріне Пріамове царство й фрігійців руїна велика,
Хай же на нього самого відвернуть проклін цей богове.
А як затягнуть до міста цей дар ваші руки, війною
Азія аж до Пелопових мурів^[37] великою піде;
Доля така ж і наших онуків колись дожидає».
 
 
195 Хитрощам цим і лукавству митця в віроломстві Сінона
Віри йняли. Піддалися на сльози нещирі і підступ
Ті, кого навіть Тідеїв син, навіть Ахілл ларісійський
Не подолали, ні тисячі суден, ні років десяток.
Щось іще більше й страшніше нам впало, нещасним, у вічі
200 Й сповнило страхом серця, що ніякого лиха не ждали.
Лаокоон, що жерцем був, Нептунові жеребом даний,
Жирного в жертву бика урочисто при вівтарі різав.
Аж із Тенеда по хвилях спокійних – тремчу, як згадаю, —
В звоях великих два змії на море злягли і прямують
205 Просто до берега; груди і гриви криваві їх вище
Хвиль виринають, над морем здіймаються, решта їх тіла
Рівно по морю простерлась великими в звоях хребтами.
З шумом запінилось море; от вийшли на землю, їх очі,
Кров'ю наповнені, іскрами сиплють; дрижать язики в них,
210 Лижуть з сичанням пащеки. Лиш глянули ми – сполотніли
Й порозбігались. Вони ж у рішучім розгоні прямують
Просто до Лаокоона. І спершу тіла обкрутили
Двох невеликих синів його змії обидва і давлять
Та роз'їдають суглоби. А потім так само й його вже,
215 Що ухопився за зброю й на поміч синам поспішає,
Ловлять і в звої великі обкручують тісно. Два рази
Впоперек вже і його обвинули і потім ще двічі
Шию хребтами, лускою покритими, тісно обвивши,
Високо вгору і голови, й шиї над ним піднімали.
220 Він одночасно вузли ті руками розсунути хоче,
В пасоці чорній увесь, отрутою стьожки священні
Збризкані, й крики жахливі його аж до неба сягають.
Зранений віл так реве, від жертовної вирвавшись смерті
Й скинувши з шиї сокиру, яку йому вбито невміло.^[38]
225 Змії обидва чимшвидше у храм поповзли Трітоніди^[39]
Грізної, вгору на замок, залізли під ноги богині
Й там заховались під круглим щитом. Тоді знову занило
Кожному серце, жахом новим оповите. Це кара
Справді заслужена, кажуть, за вчинений злочин спіткала
230 Лаокоона, що вістрям пройняв ту священну споруду,
Вбив в її спину свій спис нечестивий. Кричать усі гучно,
Щоб ту споруду на місце призначене ввести й благати
Ласки богині.
 
 
Мур розриваємо ми і міську відчиняєм твердиню.
235 Всі приступають до діла, під ноги колеса підводять,
Линви міцні на шию силяють, і клята споруда,
Зброєю плідна, вступає у мури. А юні дівчата
Й хлопці довкола співають їй гімни, радіють, як можуть
Линви торкнутись. Вона посувається. Й грізно вкотилась
240 В місто, в середину саму. Ох, краю ти мій Іліоне,
Божий приюте, у війнах прославлені мури дарданські!
В брамі, на самім порозі, разів аж чотири спіткнулись,
В череві брязнула зброя разів аж чотири. Проте ми
Прагнем свого у безтямі, засліплені до божевілля,
245 Й ту проклятущу потвору на замку своєму вміщаєм.
Тут і Кассандра майбутнє тоді з своїх уст віщувала,
Тевкри, проте, до тих уст, що сам бог наказав їм, ніколи
Віри не мали. Нещасні ми в день, що останнім мав бути
Всім нам, ще й храми у місті прибрали у зелень святкову.
 
 
250 Небо тим часом кругом обернулось, і ніч здійнялася
Із океану і пітьмою землю покрила і небо,
Вкрила також мірмідонське лукавство; і тевкри на мурах
Змовкли, бо сон їм утомлене тіло зморив. Із Тенеда
Вже надпливала аргейська фаланга; до бою готові
255 Судна у них, у мовчанні, крізь приязну місячну тишу,
Їдуть до добре відомого їм узбережжя. Аж раптом
Блиснув вогонь на царському судні. Сінон, врятувавшись
З ласки неправої долі, в цій хвилі данайців, що в кінськім
Череві досі ховались, виводить, їм нишком соснові