Наступ Валюші

Григорій звик до пікетів. Більше того, він не тільки розумів цих людей, а й сам би став з ними поруч, якби цим можна було зарадити їхньому горю, що гнало їх за океан. У більшості пострадянських емігрантів у душі мусили вміщатися одразу дві розпуки – нужда, що облягала вдома мало не кожну родину, і розчарування раєм, який кожен з них витворив в уяві. У Канаді чи в будь-якій іншій країні, куди заносили міграційні вітри українське насіння, воно приживалося надто болісно. І річ навіть не у матеріальних статках, хоча здобути їх у чужому світі – справа не з простих. Підточувала нудьга, що породжувала злість на усіх і усе, а відтак у протестному зугарі неначе відступав біль. Накричавшись, дурили себе думкою, що на душі стало легше. Хоча цього разу генконсула також насторожила ця позачергова, ні світ ні зоря, акція.

Він знав усі повадки і ритуали. Лідери протестуючих мас крадькома попереджали його про свій черговий наступ на олігархів, і та ж Зоряна дзвонила і радила генконсулу на час пікету поїхати десь на «симпозіум», аби не псувати собі нерви за цих виродків у Києві.

А тут – без попереджень, і якось – не за графіком, о 10.00, а ще до відкриття генконсульства десь з восьмої почали несамовитий ґвалт.

У кабінет, всовуючи голову у привідчинені двері, просилася працівниця консульства Валентина Пантєлєєва, дебела туша якої ледь проходила у вхідний отвір. Це був карикатурний тип совкового буржуа, про що мали свідчити численні і не до ладу розвішані вздовж і впоперек розпухлої «пишки» золоті брязкальця. Культові бренди теж мають свої бутики для особливо огрядних, тому не було проблемою у зовнішній комплектації із нахабним викликом повісити на себе кілька десятків тисяч доларів у шматті від світових кутюр’є. За крикливу рекламу домашнього олігархату цю нову консульшу у Торонто незлюбили з перших днів. Плюс до того, на публічні імпрези діаспори, включно із богослужіннями, вона приїздила на «порше», яке й приснитися не могло українському дипломату, включно із генконсулом.

Якусь мить Валюша стояла у дверях, а відтак, неначе по команді, рушила до керівного стола, нахабно звисаючи своїми м’ясилами на вузькому стільці, у який вона всадовилася без дозволу господаря кабінету. Нахабно дивилася в очі керівнику, тарабанила тлустими пальцями по приставному столі, нервово втягуючи шмарки, враз промовила:

– У наказі міністра сказано, що справи у звільненого із посади колишнього генерального консула належить прийняти мені. Я прийшла виконувати міністерський наказ.

Григорій оглядав цей живий експонат зі жвавою зацікавленістю. Люди, які так чи інакше спілкуються із письменником постійно у силу службової необхідності чи епізодично попросту у побуті, навіть не підозрюють, що вони саме у цей момент взаємин, незалежно від їхнього характеру, неодмінно та автоматично вступають у процес постійно діючого кастингу на роль прототипів майбутніх книжок.

Братів не відступав від цього правила навіть у такий пікантний для нього момент, хоча здавалося б – куди тут до книжкових моделювань.

– Так давай, виконуй. Чого вмостилася так далеко від керівного місця. Давай, йди сюди! Приймай справи. Давай, вперед.

Валюша не знала, як їй розуміти таку реакцію, але на всяк випадок схопилася і позадкувала, знову втискаючись у двері.

– Страшно? Чого ж ти трясешся? Ти й усі твої київські подєльніки, ви хоч на грам здорового глузду уявляєте, що вас чекає? Невже ваша тваринна чуйка не підказала вам, у що ви ускочили? Ти уже тут побула нівроку, мала час пізнати мене не із розповідей – чому ти не застерегла їх, що вони затіяли смертельну гру, яку зі мною ще ніхто і ніколи не виграв?

Пантєлєєва почала оговтуватись, зачувши, що він, той, що перед нею у цю мить, не її вважає своїм головним ворогом. Вона таки знала, що він буде діставати їх там, нагорі.

– Григорію Андрійовичу, ви знаєте, я вам не ворог, я роблю те, що маю робити тут, я вас попереджала, що це погано скінчиться, коли ви посадили мого шефа в тюрягу прямо із SNTower. Він ще тоді сказав, що усе. Твій консул – не жилець. Хана йому. І хіба не так? Ви знаєте, міністр у нього в руках.

– А RCNP, канадська спецслужба, теж у нього в руках? – Згадка про спецслужбу кинула Валюшу у холодний піт. Вдома вони, мафіозі, нікого і нічого не боялися. Уся справа – тільки «цена вопроса». Можна було купити усіх і уся – у СБУ і генпрокуратурі, у кабміні і адміністрації президента. І коли ти можеш собі дозволити жити за принципом «Ми за ценой нє постоім», то, вважай, усе це, що державою зветься, попросту у твоїй кишені. Але от зарубіжні спецслужби… Отут лафа закінчується. Якщо навіть ти ходиш у баньку із самим гарантом і наспівуєш разом з ним «мурку» під семиструнну гітару, тут, за кордоном, можеш загриміти за милу душу. Отакий дивний світ для нашого брата-клептократа, дивний і дуже небезпечний.

– А до чого тут RCNP? То є справа наша, українська, – Валюша рефлексувала, як і кожен український злодій. Дуже поширена форма патріотизму під гаслом «Руки геть від патріота, усіляким заграничним ментам!». Тільки ненька Україна має право до своїх злодіїв. Це був практично єдиний випадок, коли вони апелювали до України. А так вона їм «сто лєт нє нужна».

– Та ні, ви є не українська містечкова мафія – ви є мафія міжнародна, – Григорій встав з-за столу і впритул підійшов до туші, що тряслася із наростаючою амплітудою. Уже тепер в його очах почав розгорятися вогонь. О, не приведи Господь, потрапити на попелище братівського гніву. Добрі люди його поважали, але різного роду негідники боялися цього вогню, як пекла. І скільки їх згоріло на згарищі його вічної гонитви за справедливістю? Невичерпне милосердя вживалося у ньому із непоборною силою розплати для кожного вилупка, який намірявся торгувати у храмі. – І злочини ви вчиняєте під дипломатичним прикриттям у країні перебування. Тут, у Канаді. І відповідати будете за канадськими законами. І тутешнього міністра ви не купите, як не змогли купити мене.

За дверима почувся крик, який миттєво наближався і наростав.

Валентина перелякано та інстинктивно почала визирати у вікно. Те, що вона побачила, шокувало її. Адже вуличний протест мав слугувати за доведеним їй зверху сценарієм тлом для виконання саме нею, довіреною особою міністра, його кадрового наказу. А тут перед її очима горілиць лежав той самий Жора, якому вона вчора вручила асигнації для провокації.

– Чого ж ти так злякалася? Це уже канадський спецназ йде тебе арештовувати.

Валюша впала у стан істерики. І неначе порятунок від найстрашнішого, щойно змальованого генконсулом, у кабінет, вивалюючи двері, влітає жіночий гурт протестувальників на чолі із Зоряною.

– Якби ви знали, пане консуле, що тут робиться під вашими вікнами?! – розводить руками розпашіла провідниця повсталих мас, а згодом ловить за волосся Валентину, яка намагалася втекти. – Впіймали московського провокатора, що тримав плакат проти вас. Ми його притиснули, а він каже: мені бабки дала жирна Валюша, щоб я попер проти консула. Ота сука все організувала. Московська підстилка! – уся жіноча ватага тягала Валюшу за волосся по кабінету, як відьму, пійману на гарячому у часи середньовіччя.

І треба ж таке – консул мусив рятувати жертву народного гніву. Йому ледь вдалося вирвати її із рук розлючених жінок і відвернути щойно неминучу розправу.

– Охолоньте, дівчата. Вгамуйтесь. За те, що виявили провокаторів, оголошую вам подяку. Ми з нею розберемося. Можете не сумніватися.

– Що ти розберешся! Коли ти уже не консул? – замотана у власні мокрі патла, пробелькотіла Валюша у нестямі, сама злякавшись такої необачної відваги.

– Що ти сказала, гнидо? – на неї знову кидаються усім гуртом жінки.

– То вона пожартувала. Дайте собі спокій. Ідіть собі з Богом. Ми тут трохи розберемося між собою і вам дамо про все знати. Добре?

– Як скажете, пане Братів, – Зоряна із подругами поволі виходили. – Ох, попадешся ти мені ще десь на березі Онтаріо. Втоплю, як гадину!

– Ти також можеш йти, – Григорій піднімає Валентину із підлоги. – Чи, може, хочеш справи приймати?

Вона неначе оніміла. Прожогом кинулася до дверей, трясучи тлустими сідницями, як бальонами.

– А вас, пане Юрку, я прошу залишитися. Ох, і зміїне кубло ми розворушили. Засичала мафія, засичала. Хоча ми її лише злегка палицею поплескали.

Похоронний страх губера

Похоронна хода розтягнулася, як тятива лука верховинських стрільців, аж від крайнього видолинку до верхньої полонини, яку предки із невідомих прадавніх часів облюбували як місцину для вічного спочинку. Домовину несли дгорі, неначе на саме небо, аби передати у руки самого Господа Бога новоприставленого до воріт небесних.

Село все ще перебувало у стані приголомшливого заціпеніння. Мало хто у селі знав, а як знав, то мовчав, що брат Йосифа Сабуна живе у капіталістичній Канаді. Ще менше пам’ятали його, бо, як тепер кажуть, у середньому шкільному віці однієї сльотавої ночі пішов у хащі і не вернувся. Іноді під покровом ночі навідувався до батьків, але про то не смів ніхто знати, бо що за німецьких нацистів, що за московських комуністів село, як і кожне інше, перебувало під пильним оком сексотів. Час від часу їх вичисляла служба безпеки ОУН-УПА, і то вже була справа таких, як Петро, вичищати від цієї нечисті кожне верховинське поселення. І роботи таким лісовим «санітарам» вистачало, бо більшовики, як завше, робили головну ставку на зрадників, вбиваючи клин між народом і повстанцями.

Коли Україна стала незалежною, він дався чути, на превелике здивування односельців, бо не усі у селі зраділи такій звістці. Бо у селі жили діти та внуки сексотів, більшість яких перебрали за спадковістю нашийник відступника. У картотеках НКВС зберігався поіменний реєстр зламаних моральних хребтів, а відтак, коли підростало потомство у лавах піонерії і комсомолу, за тим самим іменем реєстр поповнювали нові генерації отруйного зілля.

Коли Йосиф Сабун, невиліковний від дитячої наївності, розносив по селу заокеанську новину, що той самий Петро Сабун, гроза упівської протимосковської розвідки, його рідний братчик приїде із Канади на повстанський ювілей і заверне до рідної домівки, у селі воліли не підтримувати із ним розмов.

Мало що той брат тут наговорить про кожного. На верховині за радянського владарювання устоялося вже інше життя. Діти сексотів, завдяки заслугам батьків, отримали від режиму зелену карту. Ті, що були більш тямущі, за спеціальними списками йшли до інститутів. А ті, що тупіші, ставали до престижних професій комбайнерів чи водіїв і замість дипломів про вищу школу отримували компенсацію у вигляді орденів і медалей для передовиків будівництва комунізму.

Цим розмаїтим передовикам, перед тим як відчиняти привілейовані двері, у райвідділах КДБ показували заяви їхніх батьків про співпрацю із органами НКВС, а також численні доноси, у результаті яких жертвами ставали тисячі невинних людей у криваві повоєнні десятиліття. Така форма вербування нових стукачів спрацьовувала безвідмовно.

Так із цього юдиного потомства Москва формувала у Західній Україні нову еліту, сервільно услужливу режимові й агресивно войовничу до різного роду проявів українського «буржуазного націоналізму».

Тому звістка про вбивство Петра Сабуна змусила село здригнутися. Як це так – у незалежній Україні? Та ще й у момент не те що реабілітації, а якнайгучнішої героїзації вбили бандерівця, та ще й заокеанського?!

Але як би там не ширилися хвилі нечуваного збурення у народній свідомості, невблаганне дійство прощання із людиною, у якої відібрали життя, мусило відбуватися у стислому скорботному часі. І то було вперше, коли на високій полонині хоронили вояка УПА. Тоді, коли вони піввіку тому гинули у боях із зайдами, з ними прощалися таємно, тому й могили їхні донині залишалися хіба що у пам’яті поодиноких очевидців, що або самі за віком пішли услід за убієнними, або уже не могли отверзнути зціплені багаторічним страхом вуста.

А тут вперше на людях, відкрито хоронять полеглого бандерівця. Не знала ця предвічна полонина такого велелюддя, яке зібрав на свою прощальну із цим світом ходу Петро Сабун. Не йшли за його домовиною діти та внуки, бо заборгував він перед Всевишнім у цьому первородному обов’язку людини не зупиняти на собі рід людський, але за ним йшла уся Україна – його дітище, якому він офірував життя, обірване так несподівано.

Якби він, вічно допитливий і одухотворений горець, йшов сам за своєю труною, він би терзав себе отою вічною своєю безмірністю справедливості – хіба ж заслуговував на таку смерть у тебе, Спасителю небесний? Чим я завинив, що вмився кров’ю на улюбленій моїй Україні, з якою розлучила мене безжальна рука невидимого ката?

У полоні державних і бандерівських прапорів виколисувалася на осонні жалобна процесія, згущуючись, як передгрозове хмаровиння, довкруж виритої у земній кулі ями.

Траурний мітинг, як і належиться, відкрив губернатор Микола Гарматій:

– Від рук московського вбивці загинув безстрашний воїн Української повстанської армії, наш старший побратим, пан Петро Сабун. Доля розлучила його із рідною землею, але на рідній землі він злучився із смертю. Ми, нащадки славних вояків визвольних змагань, будемо гідними продовжувачами справи наших батьків. Нам випало будувати незалежну Україну, за яку віддавали життя тисячі героїв, серед яких є славної пам’яті Петро Сабун. Ми клянемося, що вбивця буде знайдений. Ми помстимося за нашого героя, що поліг у мирний час. Вічна пам’ять герою! Слава Україні!

«Героям слава!» – вивергала жалобна процесія. А відтак жалі плачу поглинули канонаду салютів почесної варти.

Священики, яких тут зійшлося зі всіх околиць нечуваною чотою, намагалися якнайвище підняти у траурних промовах і панахидних октавах значущість для Бога і людей цього чоловіка, що прожив, як святий, і вмер, як великомученик.

Народ не квапився розходитись. Не могли зрушити із почесної варти старі бандерівці, які так і не збагнули, чому отак має завершуватися ювілей їхньої боротьби. А може, боротьба ця не завершена, якщо Петро Сабун впав на полі невидимого бою?

Гарматій стояв при вході на цвинтар біля службового «мерседеса» і методично витирав піт, що обтікав рівчаками його дебелу статуру. Хвилювання і спека робили своє навіть із всесильним губернатором, що виглядав як хлюпик. Він до останнього моменту боявся, щоб не вискочив із гурту цих старих партизанів якийсь їхній особіст і не згадав тут його батька, ястрібка, що під орудою чекістів гасали по лісах за повстанцями. Інформація про губернаторського пращура ретельно зберігалася у таємних шафах райвідділу КДБ, але раптом його вирішили здати, розцінивши його гру у націоналізм надто схожою на реальний патріотизм керівника області. Здається, він вміло балансував між старорежимним підпіллям, бо ніхто із червоних визволителів 44-го року назад на береги Волги не виїхав, і уже колишнім бандерівським підпіллям, яке не тільки легалізувалося, а стало загрозою усім комуністичним вихрестам, до яких належав син війта-сексота і колишній член обкому партії, а тепер – ультра-націоналістичний губернатор.

– Іди-но сюди, генерал, – поманив господар області начальника міліції.

– Ти сам розумієш, справа політична. Міжнародний резонанс. Що там у тебе? – відійшли від дороги, переводячи розмову посеред натовпу у тоновий режим шепотіння.

– Поки важко сказати щось конкретне, Миколо Семеновичу. – Генерал був наляканий не менше, ніж його політичний шеф, бо уся ця катавасія могла коштувати йому погонів. – Є деякі зачіпки, але поки що…

– Ти не жартуй. Сам розумієш, яка то публіка. Он вони мені жити, ті старі пердуни, не дають. Робив в обкомі, комуняка. І при ньому в області бандерівця, та ще й канадського, вбили. Відчуваєш, яку можуть нам політику пришити. Ти ж також не зі схрону виліз, а кував свою кар’єру у ментовських рядах під мудрим проводом партії. Але ми можемо з тобою вискочити в дамки. Нема такого поганого, щоб на добре не вийшло. Ми маємо знайти вбивцю і дати на розтерзання цим дідам.