Тризна в пансіоні

Прикарпатський санаторій для ветеранів визвольних змагань був сповнений гомоном та багатолюддям. Доволі розлогий майдан, який звідусіль оточували готельні корпуси, що неначе переростали в узвишшя навколишніх карпатських бескидів, міг помістити, як на авансцені, кілька тисяч дійових осіб історичного дійства. Саме у такій іпостасі й перебували ті, що зійшлися тут однієї нерядової днини.

Ціною неймовірних зусиль, долаючи несамовите пручання столиці, місцева влада спорудила цю здравницю кілька років тому для тих, хто у всі роки московської окупації, та й тепер, на десятому році існування незалежної України, для більшості зрусифікованих та інфікованих більшовизмом громадян залишалися ворогами.

Санаторій – і для бандерівців? У кожній країні ця даність справді звучала б як дань держави тим, хто за неї життя віддавав. Але бацила московської пропаганди була настільки глибоко впаяною у масову свідомість, що вершила неймовірне – ворогами у своїй країні залишалися ті, хто все життя боровся за неї.

Бандерівці. Невпокорені ні партизанською війною упродовж десятиліття опісля перемоги Сталіна над Гітлером, ні півстолітнім мордуванням на нарах ГУЛАГу. Але сила історичної справедливості брала своє. Свобода невблаганно повертала на п’єдестал своїх героїв. Коли в історичній механіці закладено механізм об’єктивної незворотності, вона, ця пружина, неодмінно розпрямиться, розкидаючи вусібіч нікчемних веслярів супроти вітру. Бо як би не мордувалися у безнадійному занятті впихання неотесаних палиць у змащене кров’ю колесо історії, віз поїде далі.

З нагоди ювілею України, за яку воювали її уже посивілі сини, з’їхалася сюди, до підніжжя Карпат, на Всесвітній збір Булава ОУН-УПА зі всіх континентів. Чи не вперше їх не таврували, а вшановували, їх не переслідували, а їм вклонялися. Іменем України, якій вони присвятили життя. Вони практично вперше були у такій ролі героїв, бо усе життя, від юних літ до теперішніх, поважних, вони тільки й чули у свій бік прокляття і погрози. А тут – пошанівок і уклін.

Як це заведено спокон віків, після офіційних урочистостей із промовами і нагородами у дворі санаторію накрили для ветеранів-вояків щедрі святкові столи. Зворушені подією та збуджені частуванням вояки поважного віку не по літах жваво виспівували повстанські пісні своєї ратної молодості:

 
Вже вечір вечоріє,
А лента набої поспішно подає.
Лента за лентою набої подавай,
Український повстанче,
В бою не відставай!
 

А з іншого столу лунає:

 
Зродились ми великої години,
З пожеж війни, із полум’я вогнів.
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнів і злість на ворогів.
І ми йдемо у бою життєвому,
Тверді, міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець – той здобуває світ!..
 

Раптово гомінку панораму сп’яніння від сердечного патріотизму і аж надто сентиментального у поважному віці розчулення розірвав жіночий вереск, що неочікувано виявився гучнішим за багатоголосе святкування. З одного із балконів прямо звисала, неначе вражена блискавкою, прибиральниця санаторію Гануська.

Її голосіння, схоже на похоронні плачі, запровадило вояцьке свято у якусь незбагненну впадину тривоги. Невже так і не прийшло свято бодай раз, бодай запізно на їхню повстанську вулицю? Невже до кінця днів ворог йтиме по кривавих слідах? Невже здобута чи радше подарована враз свобода – лише омана, як ця тканина наруги чи жалю, що колишеться над похиленими враз головами розчулених вояків?!

Із відчиненого вікна та з рук збожеволілої жінки звисала білосніжна тюль, скроплена яскраво-червоною кров’ю, що скапувала додолу:

– Люди, рятуйте! Його зарізали! Вбили! Ще глипить! Боже, що то робиться! Ніж у самому серці! – несамовита жінка виголошувала якісь прокляття. Її неохайне волосся рвійно здіймав злий вітер, кидаючи віщунку у відьомський екстаз.

Рої застілля мусили замовкнути. Вояки, втихомирені переможним благом запізнілого пошанівку, підносили голови до волаючого балкона, на якому у несамовитій істериці ридала шокована жінка. То була якась потойбічна з’ява злої віщунки, яка з’явилася нізвідки, яка не вписувалася ані у тканину реального дійства, ані у фантазію живого люду, якому належало враз повірити у зрячу чуму посеред банкету.

Найперше зірвалися з місця офіційні особи, що сиділи при головному столі. Що там у них під сухожиллями защеміло, але вони помчали, розганяючись і трясучи статусними животами. У супроводі міліцейського ескорту обласний державний провід кинувся у приміщення, яке поглинала втаємниченість, що тривожним маревом насувалася звідусіль і розходилась усім периметром пошматованої благодаті.

Вихор був настільки всюдисущим, що, здавалося, портрети вождів національної непокори Коновальця, Бандери, Шухевича неначе зривалися зі стін, якби оживали і рвалися у бій, зачувши наругу, що нагрянула несподівано опісля кривавих десятиліть боротьби посеред мирного білого дня.

Аж ніяк така штабна одиниця, як санаторій із його атмосферою зцілення та умиротворення, не годився на роль місця події. Із номерів висувалися перелякані обличчя відпочивальників, що уже задрімали, заколисані чи то миротворчим співом, чи то санаторною аурою оздоровлення.

Двері номера, на порозі якого заламувала руки все та ж Гануська, були відчинені навстіж. Перші прибульці побачили посеред кімнати картину, яка виринула десь із тих, повстанських, часів розвою смерті. На санаторному ліжку перебував статечний вояк Української повстанської армії, обвішаний численними орденами і медалями, поміж яких вбивчо стирчав велетенський ніж.

Солдат скляними очима дивився запитально вгору. Неначе прагнучи спитати там, наверху, що ж то діється з ним, із його життям, яке він проніс донині, а от тут…

Калюжа крові розповзалася на очах, але життя старого повстанця робило неймовірні потуги, щоб не покинути вражене тіло.

– Так то наш голова Булави із Канади Петро Сабун! – вигукнув з-поміж онімілого товариства вусатий, зі стрічкою предсідника впоперек пояса, голова всесвітньої Булави УПА Омелян Буревій. Він розштовхав наростаючий натовп і обійняв пораненого побратима, як то було не раз літ так п’ятдесят тому. – Тримайся, брате. На фронтах і в лісах вижив. І тут не дамо тобі…

На обличчі смертельно пораненого агонія витворювала жахітливу гримасу, у якій перемішалися докупи невимовний жаль, пекуче нерозуміння і скорбота останньої на цій грішній землі посмішки людини, що покидає навічно земну домівку. Мозок ще не знав, що діється із тілом, тому свідомість тримається до останнього:

– Видиш, як, друже Буревію, война повернулася. У схронах не знайшла мене смерть, а тут надибала, – Сабун заговорив кволо, але твердо, неначе мирячись із тим, що трапилось поза межами його духа, але із його беззахисним, в одну мить вразливим, як у кожного з нас, тілом.

– Як то було? Хто то був? Хто то прийшов до вас? Ви його знали? – міліцейський полковник, який зі смертю за родом занять звик бути зблизька, квапився робити свою роботу. Він справді хотів почути те, що дало б якщо не ключ, то хоча б нитку, яка, може, й приведе до смертоносного гнізда цієї незбагненної феєрії, що не вписувалася у жодні вбивчі канони криміналістики.

Видко було, як Сабун, провадячи свій останній бій до кінця, збирав останні краплі життєдайної енергії. Він поманив пальцем міліціонера ближче, неначе хотів йому на вухо сказати те, що знав тут тільки він.

– Він мене випитував. А потім вийняв ніж…

Поранений заплющив очі, але простромлене серце солдата продовжувало битися, поволі затухаючи.

– Та хто? Що випитував? – не вгавав старий Буревій, поклавши голову побратима на коліна.

– Випитував, чи я був уже, чи… – серце востаннє вдарило у дзвони душі, і голова вбитого на ювілейній святочній академії похилилася.

Кімнатою закружляла блискавка, що злетіла прожогом зі шпилю бескиду і, б’ючись об стіни, прагнула вирватись назовні із цього тісного склепу. Засліплено захитався світ перед очевидцями, які все ще перебували у стані шоку від зіткнення із потойбіччям, коли очам своїм неможливо повірити. Всевладний вітер рішуче зірвав криваву штору і поніс її понад сивими головами святочного застілля, що враз перетворилося на траурну тризну.

Корумповане мовчання

У дипломатичних прийомів є свої неписані протоколи. Власне, для самих дипломатів це не так врочисте частування, як робота. Бо офіційний спіч – то лише початок міжнародної комунікації, яка оволодіває велелюдним зібранням. Тут заведено підходити один до одного і зав’язувати розмову із незнайомцем, як із другом дитинства, без формальних прелюдій ставити прямі запитання, які не прийнято озвучувати з трибун або у міждержавному листуванні. На дипломатичних сходинах світова комунікація прозора, як жодна інша, обплутана умовностями і ритуалами, а часто попросту хитрощами публічної риторики.

Але цього разу сенсаційна промова українського генконсула підняла спілкування гостей на найвищий щабель одкровення, тому вже не за протоколом, як із щирих людських покликань іноземці прагнули особисто познайомитись із колегою, котрий вразив їх щойно своїм тріумфом.

Знову вишикувалася черга із бажаючих запізнатися із колегою, осипати його неформальними компліментами, домовитися про зустріч, запросити в гості на свою суверенну територію, якою є кожне диппредставництво за визначенням. Однак Братів мусив, як актор на сцені, тримати посмішку, що у цю мить була радше лише ширмою, під якою корчилася, приголомшена інформаційною блискавкою, його свідомість.

По-своєму не вгавали, однак, рідні братове і сестри – канадські українці впали у якийсь очікуваний десятиліттями патріотичний екстаз, що оволодів ними цієї благодатної миті:

– Браво!

– Ми пишаємося вами!

– Але ж то був спіч! Ні, ще не вмерла Україна і не вмре ніколи! – промовляв, щоб усі чули, поважний джентльмен.

– Вас, напевно, пане Юрку, як члена канадського парламенту, спічами не здивуєш? – перепитував його інший пан із онтарійським акцентом.

– Та ні, здивував, просто вразив, вельмишановний пане генеральний консул, – канадський конгресмен супроводжував українського дипломата крізь коридор тріумфу, який влаштували йому імпровізовано учасники прийому.

Знову все той же нескінченний шейк-генд. Але було видно, що Григорій уже не тут. Уже в іншому місці, з якого його щойно поцілили прямо у серце в момент істини, яких не так багато трапляється у житті людини, що прагне йти по ньому за азимутом смислів.

Його виучка мимоволі сприймати події, навіть приголомшливі і прикрі, більше, аніж як події, а як живі оболонки смислів, несли непомірний психологічний тягар, бо кожен раз, окрім того, що ти сприймаєш те, що відбувається усіма засобами світовідображення, ти ще й запитуєш себе – що би це означало? В моменти зламу подієвої траєкторії життя він дуже часто не знаходив відповіді, не міг розшифрувати смисл того, що трапилося, особливо коли черговий сюрприз долі був мало не смертельним ударом у спину. Люди, наділені загостреним почуттям справедливості до інших, не позбавлені такої слабкості, як очікування такого ж почуття і до самих себе. На кожному такому падінні під хрестом він автоматично, як кожен смертний, сподівався би радше на подяку за сходження услід за Спасителем на Голгофу для відкуплення ближніх, а вони, ті з них, котрі отут найближче, залюбки лупцювали його батогом по спині.

Вирвавшись усе ж із тісних потоків збудженого люду, він попрямував в офісну кімнату, що слугувала у ході підготовки своєрідним організаційним штабом. Рішуче зачинив за собою двері, відгороджуючись від вавилонського гомону.

У добре ізольованому офісі враз стало тихо, як на нічній переправі. Він знову сам із собою. Неначе не було й нема вистави за дверима із його головною роллю. Отут, за крок, йому належить зануритися в іншу реальність, що траплялося з ним доволі часто. Його карколомне життя було нашпиговане мінами, здавалося, мало не на кожному кроці. Деякі із пасток він навчився оминати. А в інші втрапляв. А потім відчайдушно видирався, гоячи рани на ходу. Таким є життя кожного, хто не ходить манівцями, а йде тільки туди, куди веде совість. То важка дорога, але тільки вона веде до самого себе.

Не без того, що він волів би часом уникнути цього слалому над незліченними прірвами. Таким наче було і це дипломатичне відрядження, яке можна було бодай пробувати леліяти в уяві як перепочинок. Ну хоча б трохи спокою перед черговим боєм там, удома, де для того, кому не байдуже, хто не має сили засунути собі кляп у рот, – вічна війна. От і маєш перепочинок. Що було би, якби опісля патетичної промови він узяв і зачитав привселюдно і на весь світ папірець, який поклала йому на стіл секретарка Олена. Ювілей держави, патріотизм аж тріщить, Ярослав Мудрий із його сватами, а тут – бабах, братове дипломати усіх країн, єднайтесь, бо витримати таку новину ваші слухові рецептори не здатні.

Братів набрав телефон, перевівши апарат у тоновий режим.

– Приймальня міністра слухає, – озвався голос у селекторній слухавці.

– Вітаю, Оксанко, із берегів Онтаріо, – зберігаючи спокій, провадив розмову.

– О, це ви, Григорію Андрійовичу! Вітаю вас зі святом, як ваш прийом? Хочете доповісти міністру?

– Просив би вас з’єднати із міністром.

– Звісно. Звісно. Ви ж знаєте, Арсеній Максимович завжди радий чути вас. Одну хвилинку.

Консул чекав з’єднання, не випускаючи слухавки із рук. Пауза, що затягнулася понад всілякі допустимі бюрократичні норми, була більш ніж промовистою. Він телефонував у Центр рідше, ніж це вважалося за необхідне, щоб підтримувати зв’язки із начальством, аби про тебе не забули, аби про тебе пам’ятали, аби не викреслили з перспективних списків. Можна було знайти привід для виходу на зв’язок – висловити своє щире захоплення з приводу виступу міністра у парламенті чи його неперевершено блискучого візиту у ключову країну. Прийом банальний, але спрацьовував: ті, що вміли давати високу оцінку, дивлячись знизу вгору, потім самі опинялися там, нагорі. Не скрізь так буває у бюрократичних конторах, але цього разу йшлося про підлабузництво як найкоротший шлях до вершин дипломатичної кар’єри. Тому й ставалося так, що гору брали нездари і нікчеми, які перетворювали вкрай важливу державотворчу сферу, якою є дипломатія, на пустопорожній пшик.

Таким архітектором національної дипломатії і був черговий міністр, з яким Григорію доводилося мати справу. Відомчий начальник не брав участі у призначенні канадського консула, який був висуванцем патріотично-громадянського середовища, тому волів триматися від нього подалі, на кожному кроці демонструючи свою адміністративну недосяжність. Консула цілком влаштовувала така начальницька індиферентність, бо похвал він не чекав і не любив, а міністерська пихатість – річ все-таки аж надто тимчасова, як і самі міністри закордонних справ.

Тим часом у кімнату зайшли розпашілі дружина Мирослава і син Дмитро.

– Вітаю, татку, це був вишак! – кинувся обіймати батька Братів-молодший.

– Молодець, коханий! – іскрилася щастям дружина. – Але ти інакше не можеш. Я така рада за тебе! Така рада!

Селектор відтворив холодне клацання на тому кінці дроту. Відтак з’явилося вимушене зітхання секретарки Оксани, що не мала куди подітися із цієї, незбагненної для неї ситуації, і далі промовляла мало не з плачем:

– Вибачте, Григорію Андрійовичу, – схлипування неначе скапувало із слухавки. – Ви знаєте, як я до вас ставлюся. Як і весь апарат МЗС, який вас любить. Я не знаю, чому? Що сталося? Але я мушу передати це вам. Міністр сказав, щоб ви виконували наказ. І щоб ви більше не дзвонили.

Була у цих коротких гудках, перерваних раптово розмовах і безжально обрізаних стосунках якась спопеляюча логіка автоматних черг, що враз розстрілюють тебе посеред чистого плеса щойно зниклого безтурботного штилю.

Консульському сімейству було не звикати до пострілів у спину, але щоб у таку мить… Україна, 10 років. Ювілей. Гості зі всього світу. І одним снарядом із телефонної слухавки все пустити прахом.

Він був той, хто носив у собі Україну, тому по ньому часто били. І щораз рідні мусили переживати тягар неймовірної наруги, бо для смертних людей такою важкою є божественна правда, адже нагородою за твою правоту є тільки терновий вінець. Бо неможливо звикнути беззахисній людській душі до процедури – кидатися із вершини тріумфу в безодню тривоги.