Клич Бандери
(За шість місяців до вбивства)

Гідність людська у будь-якій державі має найточніший вимірник – як у ній живуть люди, демографічно близькі до смерті. Як моторошно наче сказано, але це справді нестерпно залишатися наодинці, коли ти уже не в змозі бути самим для себе опікуном в останні свої земні роки.

Мотто електорального рекордсмена із канадських глав держав звучав неймовірно патетично: «Канада – найкраща країна світу!». Але то була не патетика, а констатація, яку засвідчити могли якраз 80-річні і старші сеньйори, що чулися у долонях держави, як у Бога за пазухою. Поки на протилежному березі Атлантики сатанинський промисел будував соціалізм для одного живого на кістках сотні невинно убієнних, друга батьківщина для мільйонів українців стала ідеальним зразком соціалізму, який торжествував у Канаді, нагороджуючи громадян добробутом і вищою мудрістю людського співжиття.

Поки в одному, антигуманному, світі рахували видобуток вугілля та виплавку сталі, як віхи сходження до комунізму та індикатори добробуту, у світі протилежному найістотнішим вимірником усього сущого було саме його величність Життя у його арифметичній кількості. Тривалість життя громадян – ось інтегральний і єдиний соціально-економічний, суспільно-політичний, морально-психологічний показник, якою є країна, бо якщо життя людини не триває, коли нема життя, а є смерть, то на біса ці держави та її вожді?! І в той час, коли у самій Україні – ні комуністичній, ні тим паче посткомуністичній – ніхто й не задумається респектабельність держави вимірювати тривалістю життя на душу населення, Канада, у якій опинилися мільйони втікачів з України, за цією тривалістю екзистенційної субстанції справді вела людство до реального комунізму.

Третя хвиля української еміграції за океан була, здебільшого, політичною. На відміну від двох перших на стику ХІХ – ХХ століть, якими провадив пошук кавалка хліба, післявоєнне пришестя українців у Канаду провадила воля, якої не було вдома. Із повстанської багатомільйонної маси одні заплатили життям у нерівному бою із різного роду окупантами, інші отримали довічну каторгу на рудниках Норильська чи Соловків, треті, піднявши руки із криївок, пішли на компроміс із власною совістю та влилися у густі ряди енкаведешних сексотів, а от четверті, усім смертям на зло, зуміли прорватися в окупаційну зону західних альянтів на впокореній нацистській Німеччині і подолали океанічну Атлантику, яка стала для них прірвою між смертю у гулагівських таборах і життям у північноамериканському ареалі свободи, де їхня фанатична відданість свободі отримала цілковиту політкоректність вільного світу.

Але більшість цих бандерівців усе ж за власним маєстатом перебували у ролі тимчасово виконуючих обов’язки канадця – з дня на день чекали повернення додому. Отак в очікуванні на протилежному березі океану й заскочила їх старість, а відтак, ясна річ, прихисток у пансіонаті для сеньйорів.

У цю райську місцину, яку українська громада вибудувала, власне, для своїх, одиноких, аж до похилого віку поважних громадян, полюбляв навідуватися Григорій. Публічне життя було сповнене по вінця заходами та імпрезами, але лише тут була нагода зосереджено погомоніти із тими, хто залишався носієм колективної пам’яті невпокореного покоління.

Ця його схильність особливо імпонувала господарці колективного сімейства пані Стефанії, яка не приховувала задоволення від того, що пан генеральний консул так полюбляє навідуватися в очолюваний нею соціальний заклад.

Ця поважна пані не надто вирізнялася з-поміж своїх підопічних за віком, бо сама за тривалі десятиліття споважніла до сеньйорського статусу, але про це було відомо усім довкруж, окрім неї самої, бо генеральній опікунці здавалося, що сповільнений час для пансіонаріїв передовсім стосується її самої аж до такої міри, що той час непідвладний над нею.

Вона завше чекала дорогого гостя ще на під’їзді, а відтак супроводжувала по усіх лабіринтах цього райського пансіону.

– Ви знаєте, що я подумав. Напевне, отак собі уявляли комунізм ті його будівники, які вдома доживають віка на мізерні пенсії у нужді, – подався у свої лабіринти осмислення Григорій, чемно слідуючи за не по літах жвавою поводиркою.

Пані Стефанія, якій здавалося, що вона на півжиття молодша, ніж було насправді, вміла якось дзвінко сміятися.

– Та тут, пане консуле, трохи інші будівники. Як ви там кажете в Україні, воєнні ветерани. Вони хотіли будувати Україну, але не комунізм. Та не судилося.

– Нічого, пані Стефаніє, ми за них це зробимо. А вони нехай тут уже відпочивають. Потішаться життям під вашою чуйною опікою.

– А ви гадаєте, що вони хочуть відпочивати. Ці дідугани далі борються. З москалями. От я вам одного такого покажу.

Враз опинилися на порозі розлогої веранди. В оточенні величавої колонади сидів у лікарняному кріслі старець. Вдивлявся в далечінь, неначе не існувало для нього світу довкруж. І справа навіть не у властивостях часу, коли спомини про минуле раптом налягають на життя сьогоденне, що маліє у часовій оптиці, на видноколах котрої яскравіють події, блиск яких пробивається крізь товщу десятиліть.

Є незбагненна спільність між усіма людьми і на усіх континентах, яким судилося у молоді роки бути на відстані витягнутої руки зі смертю, які прямо з дитинства, ледь доторкнувшись до життя, пішли туди, де життя відбирають, – на війну. І на схилі віку усі ветерани усіх армій потрапляють у спільний для них полон спогадів про молодість, яка виривалася із лещат смерті.

– Що, пане Петре, Україну виглядаєте? А от я вам привела її поважного посланника. Спеціально приїхав, аби вас навідати і передати уклін від неньки України.

– Слава Ісусу Христу, пане Петре, – чемно привітався консул, тиснучи не по літах міцну руку ветерана.

– Слава навіки Богу, – відповів, із неприхованою цікавістю розглядаючи гостя. – Я ще не чув, аби так віталися українські дипломати. Пам’ятаєш, Стефко, позаторік також приходив консуль і навіть говорити не вмів українською. А тут так звертаєтесь, пане, як було вдома, у моїм селі.

– А чому було? Так і нині у вашому й у моєму селі люди благословляють одне одного при зустрічі іменем Бога.

– Боже, як то мило таке слухати. А я, пане консуль, скоро перевірю, чи то правда, то шо ви кажете.

– А то як? – розсміявся Братів.

– Додому поїду, прошу пана. Мушу поїхати. Вмирати я не збираюся, щоб так, перед смертю. Рація інакша. Я ж чоловік воєнний. Поїду за наказом.

– Наказ є наказ. – Консулу розмова видавалася щораз цікавішою. Була ця ветеранська бравада доволі щирою і завше вартою поваги.

– Справа у тому, що пан Петро – предсідник канадської Булави вояків УПА, – пані Стефка поквапилася продемонструвати свою патріотичну обізнаність.

– А Булава наша скликає всесвітній збір. Вперше – у вільній Україні. І як мені не поїхати? Надійшов наказ від побратимів з краю. То я уже тут сиджу і ніби виджу Україну. А то тисячі миль. І ще довших десятки літ.

– Якщо вам накладає медичну візу на бойовий наказ пані Стефанія, то до ваших послуг уся наша консульська допомога.

– О, добре, що ви нагодилися. Хотів бим відвідати брата рідного Йосифа. Бо, як би там було, я тут не при канонах, а почесний пенсіонер. Може, бим поміг йому. Бідує там у горах. За совітів ніц не змінилося у Карпатах. Нарід гарує, як худобина, по верховинах. То поміг би йому. Бодай на старість. Чи як ви кажете?

– Чом би й ні. Дуже добра справа.

– То я прошу вашої помочі. Якби знайти мого Йосифця. Ачей не давався чути. За совітів я також не міг голоситися, бо якби вчули більшовики, що він має у Канаді живого брата-бандерівця, вивезли на Сибір. Чи як ви кажете?

– Цілком можливо. Може, на старість би й не повезли за Урал, але мав би проблеми родич канадського націоналіста гарантовано. – Братів знав це достеменно, бо й сам проходив через це сито, хоча вихідці із його родини покинули Україну ще у часи Першої світової війни. – І не тільки він, а і його діти. Було так, що при будь-яких посадових призначеннях треба було відповідати на запитання анкети «Чи є у вас родичі за кордоном?». Ви знаєте, а вони, москалі, боялися вас, повстанців у вигнанні, до останнього. Все чекали, що ви приїдете їм повстання робити.

– Та що ви кажете? Які тепер із нас повстанці? Але імперія й без нас розсипалася.

– Не зовсім так. Признайтеся, що ви все-таки її добряче підточили у свій час. А ваш дух патріотичний ніколи не згасав. Може, й мовчки, але ми носили той дух і чекали слушного моменту. Ми були виховані вами, тому, коли настав час, ми саме на ваших плечах піднялися проти імперії. Вона сама би без нас і без вас ніколи не впала.

– Боже, як ви говорите добре, – заіскрилися очі старого вояка. – Якщо тепер бандерівці прорвалися у дипломати, то має бути все добре з Україною. То як із тим, аби помогти мені знайти братчика?

– Ото вже буде ваш командирський наказ генеральному консулу. Буде зроблено, друже провіднику. Але за однієї умови.

– А то як інакше. Я відплачу. Я задурно не хочу.

– Що то значить канадське виховання. Бізнес є бізнес. Тому є для вас робота – записати мене у почесні члени Булави УПА? Чи то неможливо?

– Та як ні! – піднявся з крісла дідусь. – То є дуже файно. Генеральний консуль України – і вояк УПА. Як голова всеканадської Булави, оголошую вас почесним воякою Української повстанської армії!

Присутні дідусі і бабусі, що підслуховували розмову, дружно зааплодували. Старий вояк і дипломат обнялися, як батько із сином.

Вітаючись на ходу, консул покидав пансіонат, як завше у стані духовного піднесення. Ну як можна було не захоплюватися цими дідусями? Так склалося опріч їхньої волі, що на схилі віку замість синів та дочок, онучок і внуків у них залишилася лише рідна Україна. І таке солодке слово про рідню мало для них особливий, первинний смисл.

Уже на виході пані Стефанія неначе потривожила роздуми високого візитера:

– Добра була розмова. Така зворушлива. Але, напевно, не поїде він в Україну.

– А то чому? Ще міцний доволі дідусь.

– Міцний лише зверху. А всередині його з’їдає страшна хвороба. Люди ще безсилі проти тої пухлини. А в нього уже четверта стадія. Так що…

Москва в пікеті

У мегаполісі Торонто – третьому в Північній Америці після Нью-Йорка і Лос-Анджелеса – понад сотня дипустанов. Але тільки єдина із них – Генеральне консульство України – володіло ексклюзивністю – час від часу потрапляти в облогу. То уже виходила на арену хвиля четверта, як і обидві перші, – трудова.

Напевне, не може бути емігрантів, які б не вважали причиною свого паломництва світами владу на батьківщині. Українців це стосувалося й поготів, бо у випадку з ними то була правда. Мільйони мандруючих світами посткомуністичних остарбайтерів мусили зриватися із корінням від рідних садків вишневих коло хати і подаватися світ за очі.

Народ гнала з дому вже не окупаційна московська влада, а компрадорська влада ненаситних клептоманів. Минали літа на волі, держава святкувала щораз новий День незалежності, а кількість мігрантів з України зростала до багатомільйонних лав. Бо не все так сталося, як гадалося, бо в один момент, опинившись на роздоріжжі – куди далі йти і що будувати, можновладці обрали найзгубніший варіант клептократичного олігархату, за якого рай – для одиниць і пекло – для мільйонів. І ці мільйони, безробітні і безправні, ставали безбатченками у чужих світах, коли народні артистки київських театрів мили вікна у приміщенні ООН у Нью-Йорку чи доктори медичних наук за щастя влаштовувалися «сідєлками» у немічних чиказьких або барселонських старців. Сяк-так потрапивши у глобальні міграційні лави, знаходили кавалок хліба, але у їхньому серці жила ненависть до влади в Україні у таких масштабах, що жодне щастя від добробуту, отриманого на Заході, не могло знайти собі місця у тому серці.

До Києва – далеко, але чому б ненависть до влади не вилити під вікнами українського посольства чи консульства? Зрозуміти цих людей можна було, але як поясними їм, що дипломат, який несе службу державі за кордоном, не володіє жодними можливостями впливати на владу на Печерську.

Тут, як і вдома, вулична стихія відкривала широкі шлюзи для різного роду провокацій. Провід громади завше відділяв щирий соціальний протест від проплаченого антиукраїнського прояву, з якого стирчали вуха московських спецслужб.

Черговий пікет генконсульства відбувся спонтанно. Одразу на другий день опісля ювілейного відсвяткування 10-річчя України. Була ця оказія наче не зовсім на часі, бо варті протесту проти них були хіба що власть імущі, а не юна Україна, з нагоди уродин якої щиро раділи українські діаспорники по усьому світу. Протести – на то нема ради, але хоча б на святкову пору взяти паузу, а тут якби навпаки.

Зазвичай протестували проти президента. Найвищий начальник несе відповідальність за долю кожного, тому повнота влади передбачає повноту її вразливості. Дипломатів особисто не чіпали, хоча не усім було зрозуміло, чому генеральний консул, такий авторитетний і популярний, не вийде на вулицю і разом зі всіма присутніми не вигукне: «Кучму геть!»? І коли помірковані бунтарі вели роз’яснювальну роботу у масах, що у такому разі миттєво пішов би ГЕТЬ не Кучма, а генконсул, то саме цього ви хочете? Протверезіння наставало, хоча не завжди.

З другого боку, той самий консул мусив інформувати центр про акції протесту – мусив, бо паралельно це робили таємні стукачі. А там, нагорі, здебільшого була єдина реакція – а почему вы не остановили этих дураков, не дорабатываете, товарищ консул, или вы вместе с этими антипрезидентскими силами?

Тому дипломат завше був між молотом і ковадлом. Розраховувати на розуміння поціновувачів твоєї роботи на площі Михайлівській чи на вулиці Банковій у Києві були ще важче, ніж досягти усвідомлення твого становища камікадзе на вулиці Блюр у Торонто.

Однак цього разу змістове наповнення атаки на генконсульство заграло невідомими досі мотивами. Крізь натовп маневрувала група особливо скандальних типів, які тримали у руках плакат «Геть генерального консула, приспішника президента».

Їх сторонилися, однак агресивна меншість чи навіть групка навіжених була настільки екзальтованою, що стихійний натовп отетерів. Почервонілі очиська у супрязі із різким алкогольним перегаром – усе це сіяло острах серед оточуючих. Як правило, до організації своїх акцій лідери трудової еміграції ставилися відповідально – бомжів і наркоманів у перші ряди не підпускали. Якби так, досить було зробити фото чи відео і показати у Києві – от, мовляв, справжнє обличчя протестуючої діаспори.

Цього разу виглядало, що неодмінного правила чистоти рядів не дотрималися, бо, як ніколи, публіка зібралася більш ніж підозріла. Асоціальні типи зайняли передній край, створюючи вельми непривабливу телекартинку для місцевих каналів, які залюбки за законами жанру висвітлювали ці рідкісні збурення у респектабельній Канаді, тим паче що самої Канади вони не стосувалися.

Антиконсульський плакат викликав у загальній масі більш ніж подив.

Врешті, оціпеніння почало відступати. Гомін нерозуміння, а відтак невдоволення поповз по на мить принишклих рядах, з яких враз на передній план вийшла знана у всьому мегаполісі активістка у вишиванці, пані Зоряна.

Її авторитет у вуличних баталіях був незаперечним. Вона мала бунтівний досвід ще із акцій «Україна без Кучми» у Києві, що, власне, і змусила цю привабливу, але уже не молоду жінку ховатися від переслідувань за океаном.

– Ти що тут повісив, дурню! – Зоряна схопила за руку крикливого типа, показового пацієнта алкогольних диспансерів, що тримав плакат проти консула.

– А он такой же, как і єтот рижий. Поняла? – відгавкувався, задкуючи, знічений «герой».

– Та що то за москаль тут взявся? Люди, ви його знаєте? По рускі калякає. Хто його знає? – Зоряна однією рукою вирвала плакат і почала топтати, а другою потягнула за засмалену гриву на середину вулиці опецькуватого москалика.

Народ почав змикати ряди, і над миршавим типом нависла уже призабута у цих краях загроза суду Лінча.

– Не знаємо такого!

– Провокатор!

– Московський агент! – сипалися звідусіль вигуки. А відтак у хід пішли кулаки.

– Жора, бєгі! – кинувся на поміч ще один із провокаторів.

– Ви шо, оборзелі, – огризався, відбиваючись, Жора. – Он же моєй тьоще візу не дав. Говоре, давай бабки.