– Седрік, – відповів пріор. – Седрік Сакс… Скажи-но, друже, чи далеко ми від його дому і чи не можеш ти вказати нам дорогу?

– Дорогу знайти важкенько, – промимрив Гурт, вперше за весь час зайшовши в розмову. – Та й спати там лягають рано, в домі у Седріка.

– Ну-бо, не верзи дурниць! – мовив воїн. – Навіть якщо лягли, то встануть, щоб прийняти таких гостей, як ми. А нам не до лиця просити гостинності там, де ми можемо її вимагати!

– От не знаю, – похмуро мовив Гурт, – чи добре я зроблю, як покажу дорогу до оселі мого хазяїна таким людям, які вимагають того, що інші вважають за милість.

– Ти ще сперечатись зі мною будеш, бидлак! – вигукнув воїн. І з цими словами він пришпорив свого коня, різко розвернув його і зметнув нагая, збираючись покарати зухвалого простолюдина. Гурт блимнув на нього лютим і мстивим поглядом і з погрозою, хоч і вагаючись, взявся за ніж; але тієї ж миті пріор Еймер рушив свого мула вперед і, ставши між воїном і пастухом, запобіг небезпечній сутичці.

– В ім’я святої Марії прошу вас, брат Бріан: пам’ятайте, що ми тепер не в Палестині, де панували над турецькими поганами і невірними сарацинами. Тут, на нашому острові, ми не любимо ударів і терпимо їх хіба що від святої церкви, бо вона карає нас заради нашого блага… Скажи-но мені, чоловіче, – повів він далі, звертаючись до Вамби і підкріплюючи свої слова дрібною срібною монетою, – як проїхати до Седріка Сакса? ти повинен знати дорогу, а як знаєш, то вказати її будь-кому з подорожніх; а тим паче таким духовним особам, як ми.

– Їй-богу, святий отче, – відповів блазень, – сарацинська голова вашого превелебного брата так настрахала мою, що я геть забув дорогу додому… Дай Бог мені самому туди втрапити…

– Ет, пусте! – мовив настоятель. – Пригадаєш, коли захочеш. Цей превелебний брат все життя воював із сарацинами за володіння Гробом Господнім. Він належить до ордену тамплієрів^[90] – лицарів Храму, про яких тобі, певно, доводилося чути: він наполовину чернець, наполовину воїн.

– Ну, то якщо він хоч наполовину чернець, – зауважив Вамба, – то йому і поготів не личить так поводитися з перехожими, коли вони забаряться з відповіддю на питання, які їм ні до чого.

– Я тебе прощаю – тільки покажи нам дорогу до дому Седріка, – сказав пріор.

– Гаразд, – відповів Вамба. – Будьте ласкаві, ваша превелебність, проїхати он тією стежкою до місця, де побачите хрест, що вріс у землю. Від нього одна верхівка лишилася, десь на лікоть заввишки. Від того хреста йдуть чотири дороги в різні боки. А ви зверніть ліворуч, і сподіваюся, що ваша превелебність матиме дах над головою, перш ніж почнеться буря.

Абат подякував своєму порадникові, і весь загін, пришпорюючи коней, поскакав геть з тим поспіхом, з яким люди завжди рятуються від нічної бурі.

Коли кінський тупіт затих десь у далині, Гурт звернувся до свого приятеля:

– Якщо святі отці послухають твоєї мудрої поради, навряд чи вони дістануться до Ротервуда.

– Еге ж, – мовив блазень усміхаючись, – зате вони, як їм пощастить, можуть доїхати до Шефілда, от і слава Богу. Я не такий поганенький лісничий, щоб наводити собак на слід дичини, якщо не хочу, щоб вони її вполювали.

– Ти зробив добре, – сказав Гурт. – Погано буде, якщо Еймер побачить леді Ровену, а ще гірше – якщо Седрік погиркається з цим ченцем… а це, того й гляди, станеться. Ми з тобою слуги, наша справа – дивитися й слухати мовчки.

Повернемося до обох вершників, які невдовзі від’їхали досить далеко і завели розмову нормано-французькою мовою, як то велося серед шляхетних осіб, за винятком тих небагатьох, хто ще пишався зі свого саксонського походження.

– Чого хотіли ці нахаби, – спитав тамплієр у пріора, – і чому ви не дозволили мені їх покарати, як належить?

– Але ж, брате Бріан, – відповів абат, – один з них – несосвітенний дурень, і було б нерозумно карати його за глупство; що ж до іншого зухвальця, то він – один із тих свавільних лютих дикунів, котрих, як я вам уже казав, усе ще можна зустріти серед нащадків переможених саксів: для них найбільша втіха – вряди-годи показувати свою ненависть до переможців.

– То я б їх навчив чемності! – відповів тамплієр. – Я знаю, як поводитися з такими людцями. Наші турецькі полонені, коли розлютяться, з вигляду страшніші від Одіна^[91]; але, проживши два місяці в моєму домі, під командою мого наглядача за невільниками, вони стали покірними, слухняними і навіть запобігливими. Щоправда, з ними маєш стерегтися отрути й кинджала: вони тільки й стережуть нагоди, щоб скористатися і тим, й іншим.

– Але ж у кожного народу свої звичаї, – заперечив пріор Еймер. – Якби ви набили цього хлопа, ми б не взнали дороги до дому Седріка; до того ж, навіть якби ми туди потрапили, Седрік став би вам дорікати за вільне поводження з його рабами. Не забувайте, що я вам казав: цей багатий френклін – чоловік гордий, запальної вдачі, підозріливий і лихий; він не любить наших дворян і посварився навіть зі своїми сусідами – Реджинальдом Фрон де Бефом і Філіппом Мальвуазеном^[92], а це люди суворі. Він так ревно оберігає права свого роду і так пишається з того, що він є прямим нащадком Герварда^[93], одного зі славетних прибічників семицарства^[94], що його всі так і називають – Седрік Сакс. Він хвалиться своїми кровними узами з тим народом, якого багато хто з його співвітчизників охоче зрікається, щоб уникнути – vae victis^[95] – злигоднів, які доводиться терпіти переможеним.

– Пріоре Еймер, – мовив тамплієр, – ви вельми люб’язні, добре знаєтеся на жіночій вроді і не гірше від трубадурів пам’ятаєте закони кохання^[96]; але ця славна Ровена повинна бути справжнім чудом краси, щоб винагородити мене за поблажливість і терпіння, які мені доведеться виявити, щоб завоювати прихильність такого нечеми і бунтівника, яким є, з ваших слів, її батько Седрік.

– Седрік не батько їй, а лише далекий родич, – відповів абат. – Вона походить з більш шляхетного роду, ніж він. Він сам забажав бути її опікуном і має до неї таку прихильність, що й рідна донька не була б для нього дорожчою. Про її красу ви невдовзі зможете судити самі. І нехай я буду єретиком, а не вірним слугою церкви, якщо її біле личко і гордий, та водночас лагідний вираз голубих очей не змусять вас забути про чорнявих дівчат Палестини або гурій мусульманського раю.

– А якщо ваша славетна красуня виявиться не такою вже гарною, – мовив тамплієр, – ви пам’ятаєте про нашу заставу?

– Мій золотий ланцюг, – відповів абат, – а ваша застава – десять бочок хіонського вина. Я гадаю, вони вже мої, – все одно як вони стояли б у монастирському льоху, замкнені старим Дені, моїм ключником.

– Але ж розсудити, хто з нас правий, ви дозволяєте мені самому, – сказав тамплієр, – і я програю лише в тому разі, якщо зізнаюся, що від самої Трійці не бачив такої гарної дівчини. Тож як, домовилися? Прощайтеся зі своїм золотим ланцюгом, пріоре. Я почеплю його поверх свого панцира на турнірі в Ешбі де ля Зуш.^[97]

– Якщо ви виграєте чесно, то носіть його, де і коли вам заманеться, – відповів пріор. – Я вірю вашому слову, бо це слово лицаря і ченця. І все ж таки, брате, послухайтесь моєї поради і будьте чемним, – адже вам доведеться розмовляти не з полоненими поганами чи східними рабами. Седрік Сакс – така людина, що коли відчує себе скривдженим (а скривдити його дуже легко), то не зважатиме на ваше лицарство, мою високу посаду і наш духовний сан і прожене нас ночувати просто неба, хоч би й опівночі. І ще: не дивіться надто пильно на Ровену, він її ревно оберігає. Якщо ми дамо йому бодай найменший привід запідозрити нас у підступних намірах щодо неї, то нам буде непереливки. Кажуть, він вигнав із дому єдиного сина лише за те, що той наважився дивитись на її красу закоханими очима. Певно, нею можна захоплюватись лише здалеку; а підходити ближче – тільки з тими думками, з якими ми наближаємось до олтаря Пречистої Діви.

– Ну то гаразд, – мовив тамплієр, – я триматиму себе в руках. Буду поводитись, як невинне дівчатко. У всякому разі, не бійтеся, що хтось насмілиться вказати нам на двері. У мене і в моїх зброєносців, Амета і Абдули, вистачить сили, щоб домогтися гостинного прийому.

– Краще, щоб до цього не дійшлося, – відповів пріор. – Еге, он і хрест, що вріс у землю, про який казав блазень. Але в такій пітьмі і дороги не побачиш. Здається, він сказав, що слід повернути ліворуч?

– Та ні, праворуч, – мовив Бріан. – Я пам’ятаю, він сказав – праворуч.

– Ліворуч, кажу вам. Я пам’ятаю – саме ліворуч він махнув своєю дерев’яною шпагою.

Кожен, як то завжди ведеться у таких випадках, вперто правив своєї. Спитали слуг, але ті весь час трималися подалі від хазяїв і тому не почули, що казав Вамба. Нарешті Бріан, вдивляючись у нічну темряву, розгледів біля підніжжя хреста якусь постать і сказав:

– Там хтось лежить: чи то спить, чи мертвий. Ану, Х’юго, полоскочи його своїм списом.

Зброєносець ще не встиг доторкнутись до лежачого, коли той схопився на ноги і вигукнув чистою французькою мовою:

– Хто б ти не був, але так переривати мої роздуми – не досить чемно з твого боку!

– Ми тільки хотіли тебе спитати, – почав пріор, – як проїхати у Ротервуд, до оселі Седріка Сакса.

– Я теж іду в Ротервуд, – відповів незнайомий. – Якби в мене був кінь, я б провів вас туди. Шлях тут дуже заплутаний, та я його знаю добре.

– Друже мій, ми тобі щедро віддячимо, – сказав пріор, – якщо ти проведеш нас до Седріка.

Абат звелів одному зі слуг віддати свого коня незнайомому, а самому пересісти на свого іспанського скакуна. Проводир рушив у бік, цілком протилежний тому, в який вказував Вамба. Невдовзі стежка заглибилася в лісову гущавину, перетинаючи струмки з багнистими берегами. Переправлятися через них було досить нелегко, але незнайомий наче навмання знаходив найсухіші і найбезпечніші місця. Поволі просуваючись уперед, він зрештою вивів загін на широку лісову дорогу, в кінці якої бовваніла висока громіздка будівля. Вказавши на неї рукою, проводир мовив абату:

– Ось і Ротервуд, маєток Седріка Сакса.

Ця звістка вельми порадувала Еймера, що мав не надто міцні нерви і, пробираючись через драговину, натерпівся такого страху, що йому було не до розмов із проводирем. Але тепер, відчувши себе в безпеці і близько від людської оселі, він вмить очуняв. У ньому одразу спалахнула цікавість, і пріор почав розпитувати проводиря, що він за один та звідки.

– Я прочанин, тільки-но повернувся зі Святої землі, – відповів він.

– То й лишалися б там, воювати за Гроб Господній, – докинув тамплієр.

– Ви слушно кажете, вельмишановний пане лицар, – відповів прочанин, який, слід гадати, добре знав тамплієра. – Але що ж тут дивного, коли простий селянин повернувся додому? Адже навіть ті, хто поклявся присвятити все своє життя визволенню святого міста, тепер тримаються подалі від тих місць, де мали б воювати, згідно зі своєю обітницею?

Лицар уже розтулив рота, щоб дати нищівну відповідь на ці слова, але абат перешкодив йому, спитавши у проводиря, як це він так добре пам’ятає цю місцевість, якщо давно її покинув.

– Я тутешній, – відповів проводир.

Ще мить – і вони опинилися перед оселею Седріка Сакса. Це була величезна неоковирна споруда з кількома внутрішніми подвір’ями й огорожами. її розміри свідчили про багатство господаря, але вона дуже відрізнялася від високих замків, обгороджених кам’яними мурами і укріплених зубчастими вежами. У таких замках жили норманські дворяни; згодом ці будівлі стали типовими для всієї Англії.

Проте і Ротервуд був добре захищеним. За тих неспокійних часів жоден маєток не гребував укріпленнями, інакше його б дуже скоро пограбували і розорили вщент. Садибу оточував глибокий рів, наповнений водою з річки, що протікала поблизу. По обидва боки цього рову тяглася подвійна огорожа із загострених паль. Із західного боку в зовнішній огорожі була зроблена брама; підйомний міст з’єднував її з ворітьми внутрішньої огорожі. Приступки обабіч воріт давали можливість зустріти ворога перехресним вогнем з луків і пращ.

Зупинившись перед брамою, тамплієр голосно і нетерпляче засурмив у ріг. Слід було поспішати, оскільки дощ, який збирався так довго, цієї миті вперіщив як з відра.