Розділ II

Чернець той був наглядач монастирський

І вправний вершник; він любив лови

І шанував їх більше, ніж молитви.

Таких абатів прийнято судити,

Та цей був добрий, ніде правди діти.

Його коня усі довкола знали —

Так кінська збруя весело бряжчала,

Немов тієї церкви тихий дзвін,

З якої бариші отримав він.

Чосер^[82]

Кінський тупіт лунав усе ближче, і Вамба, якому закортіло будь-що побачити вершників, не зважаючи на вмовляння і докори свого товариша, раз у раз вигадував причину, щоб спинитись: то зривав з високого куща недостиглі горіхи, то проводжав поглядом гарненьку селяночку, що проходила осторонь; і тому вершники наздогнали їх досить скоро. Кавалькада складалася з десяти чоловік; двоє, що їхали попереду, вочевидь були шляхетними особами, а інші – їхніми слугами. Заняття і звання однієї з цих осіб не викликало сумніву: то була духовна особа у високому сані. На ньому був одяг ченця-францисканця^[83], пошитий з вельми гарної тканини, що забороняв статут цього ордену; його доладну, хоча й трохи огрядну постать укривав плащ з відлогою з прекрасного фламандського сукна, що спадав долу вільними широкими складками. Лице цього чоловіка не більше свідчило про богобоязку скромність, ніж вбрання – про презирство до світської марноти. Риси обличчя були б привабливими, якби хитруватий епікурейський^[84] вогник в очах під набряклими повіками не викривав у ньому потаємного розпусника. Втім, професія і сан так привчили його володіти собою, що його лице, якби він забажав, могло прибрати урочистого виразу – хоча від природи воно виражало доброзичливість і недбалу зверхність.

Всупереч монастирському статуту, едиктам пап і церковних соборів його одяг вражав своєю розкішшю: рукави плаща в шанованого служителя церкви були підшиті й оторочені дорогим хутром, на мантії красувалася золота застібка, і все його чернече вбрання було таким само ошатним і вишуканим, як за наших часів – плаття гарненьких парафіянок із секти квакерів^[85]: вони дотримуються належного покрою і кольору, але при цьому вибирають таку тканину, що вбрання підкреслює їхні чари не гірше від одягу світських красунь.

Превелебний отець їхав верхи на вгодованому мулі-іноходці; кінська збруя була пишно оздоблена, а вуздечку, за тодішнім звичаєм, прикрашали срібні дзвоники. Ніщо у стрункій поставі священика не нагадувало про чернечу незграбність – він сидів у сідлі впевнено, мов досвідчений вершник. Було очевидним, що цей спокійний мул-іноходець, обвішаний прикрасами, потрібен своєму чепурному хазяїнові лише для повсякденних переїздів. Один із слуг-мирян, що супроводжували прелата, вів за вуздечку баского іспанського жеребця, на якому чернець їздив в урочистих випадках. Таких коней, що за тих часів були в моді у багатих дворян, з превеликими труднощами привозили з Андалузії купці. Сідло і збруя на цьому прекрасному коні були вкриті довгою попоною, що спадала майже до землі; її прикрашали вишиті зображення хрестів та інших церковних емблем. Другий слуга вів під уздечку нав’юченого мула, який, певно, ніс на собі поклажу настоятеля; двоє ченців того самого ордену, але нижчого сану, їхали в кінці кавалькади, сміялися, про щось собі гомоніли і не звертали ніякої уваги на інших вершників.

Супутником прелата був високий на зріст чоловік років сорока з лишком, сухорлявий, але міцний. Його атлетична фігура наче складалася з самих кісток, м’язів і сухожиль, що свідчило про звичку до тілесних вправ; було видно, що він пройшов чимало тяжких випробувань і ладен пройти ще стільки ж. На ньому був червоний капелюх з хутряною оторочкою, подібний до тих, що їх французи називають mortier через їхню схожість на ступку, перекинуту догори дном. В обличчі цього чоловіка читалося бажання навіювати кожному стрічному почуття шанобливого остраху і покори. Це дуже виразне, рухливе обличчя з важкими і грубими рисами, засмагле під тропічним сонцем до негритянської чорноти, у мить спокою немовби спочивало після вибуху шаленої пристрасті; але набряклі жили на лобі і нервове сіпання верхньої губи показували, що буря може щомиті вибухнути знову. В проникливому погляді його сміливих темних глибоких очей чаїлася оповідь про перенесені і подолані небезпеки. Він мав такий вигляд, наче хотів наразитися на опір – лише для того, щоб знищити супротивника, виказати свою волю та мужність. Глибокий рубець над бровами робив його обличчя іще суворішим, а одне око, ледь зачеплене цим рубцем, трохи косило і дивилося з похмурою люттю.

Цей вершник, подібно до свого супутника, був одягнений у довгий чернечий плащ, але червоний колір цього плаща давав зрозуміти, що його хазяїн не належить до жодного з чотирьох головних чернечих орденів. На правому плечі був нашитий білий суконний хрест дивної форми^[86]. Під плащем проглядала несумісна з чернечим саном кольчуга, рукави і рукавички якої були зроблені з металевих кілець; сплетена з надзвичайною майстерністю, вона щільно, мов наші светри з м’якої вовни, облягала його тіло. Наскільки давали змогу бачити складки плаща, кольчуга прикривала і його стегна; коліна були вкриті тонкими сталевими пластинками, а литки – металевими поножами. За поясом стирчав великий двосічний кинджал – єдина зброя вершника.

Їхав він верхи на міцному їздовому коні; певно, хотів поберегти сили свого порідного бойового скакуна, якого один із зброєносців вів позаду. Кінь був у повному бойовому уборі; з одного боку сідла висів короткий бердиш з розкішною дамаською насічкою, з другого – оздоблений пір’ям шолом хазяїна, його ковпак з кольчуги і довгий двосічний меч. Другий зброєносець тримав у піднятій руці спис хазяїна; на наконечнику списа майорів невеликий прапорець із зображенням хреста, подібного до того, що був нашитий на плащі. Той самий зброєносець тримав невеликий трикутний щит, згори широкий, щоб прикривати груди, і загострений донизу. Щит був у червоному суконному чохлі, і тому написаний на ньому девіз прочитати було неможливо.

Слідом за цими двома зброєносцями їхали двоє слуг; з їхніх смаглявих облич, білих тюрбанів і дивного крою одягу було зрозуміло, що вони – уродженці Сходу. Та й в усій подобі цього воїна і його почту вчувалося щось дике і чужинське. Одяг його зброєносців сяяв коштовними оздобами; на шиях у східних слуг були срібні обручі, на напівоголених смаглявих руках і ногах – срібні браслети. їхнє шовкове вбрання, погаптоване візерунками, свідчило про багатство і шляхетне походження того, кому вони служать, і водночас дуже відрізнялося від його власного простого одягу. Вони були озброєні кривими шаблями із золотою насічкою на руків’ях і піхвах і турецькими ятаганами тонкої роботи. В кожного при сідлі стирчав пучок дротиків, завдовжки футів в чотири, з гострими сталевими вістрями. Цей рід зброї був широко розповсюджений у сарацинів і досі використовується у воєнній забавці, яку полюбляють східні народи і яка називається «ель-джерід». Коні, на яких їхали слуги, були арабської породи; стрункі, сухорляві, з легкою ходою, з тонкими гривами, вони нічим не нагадували незграбних важких жеребців, яких розводили у Нормандії і Фландрії для воїнів у повному бойовому обладунку. Поруч з цими велетенськими тваринами арабські були подібні до легкої миготливої тіні.

Дивний вигляд цієї кавалькади зацікавив не тільки Вамбу, але і його більш розважливого приятеля. У ченці він одразу впізнав пріора^[87] абатства Жорво, що зажив слави у цих краях як завзятий мисливець і любитель бучних бенкетів, а також, якщо вірити людському поголосу, і деяких інших забав, аж ніяк не сумісних із чернечими обітницями. Проте в ті часи до поведінки ченців і священиків ставилися поблажливо, і пріор Еймер мав добру славу серед сусідів свого абатства. Його жвава та приязна вдача і постійна готовність дарувати прощення дрібних грішків зробили його найкращим другом усіх місцевих дворян, титулованих і не титулованих; багатьом з них він доводився родичем, оскільки походив зі шляхетної норманської родини. Жіноцтво також ставилося вельми поблажливо до цього чоловіка, який був пристрасним шанувальником прекрасної статі і вмів розвіяти смертельну нудьгу, від якої потерпали хазяйки старовинних замків. Настоятель захоплювався полюванням, мав найкращих соколів і хортів у всьому північному краї; завдяки цьому він завоював щиру прихильність дворянської молоді. З людьми більш статечного віку він звик грати іншу роль, що в разі потреби робив дуже талановито. Його неглибокої начитаності вистачало для того, щоб навіювати неукам пошану до його знань; поважний вигляд та велемовні просторікування про авторитет церкви і духівництва зміцнювали в тих, хто його оточував, повагу до його святості. Навіть простолюд, що звик суворо засуджувати поведінку своїх панів, прощав пріорові його легковажність. Це пояснювалося тим, що Еймер був дуже щедрим, а за добросердість, як відомо, прощається багато гріхів. Він міг вільно розпоряджатися більшою частиною монастирських прибутків, і це надавало йому змогу не лише вдовольняти свої забаганки, але й щедрою рукою допомагати сусіднім селянам. І якщо пріорові Еймеру подеколи траплялося з надмірним запалом скакати на ловах чи надто гучно веселитися на бенкеті, якщо комусь впадало в око, як він удосвіта прошмигує крізь бічну хвіртку в стіні свого абатства, повертаючись додому з нічного побачення, люди тільки здвигали плечима і мирилися з таким неподобством, пам’ятаючи, що багато хто з його товаришів грішить так само, не спокутуючи своїх гріхів тими чеснотами, якими вирізнявся цей чернець. Тому пріора Еймера добре знали і наші сакси. Вони незграбно вклонилися йому й отримали його благословення: «Benedicite, mes filz»^[88]. Проте дивний вигляд супутника Еймера і його почту так зачудував свинопаса і Вамбу, що вони навіть не почули запитання настоятеля, коли він поцікавився, чи не знають вони, де можна було б зупинитися на ніч. Найбільше вразив їх чи то чернечий, чи то воєнний одяг смаглявого чужинця і дивне вбрання та озброєння його східних слуг. Вельми ймовірно, що саксонським селянам різала вуха та мова, якою було дане благословення і задане питання, хоч вони й розуміли, що це значить.

– Я вас питаю, діти мої, – повторив настоятель, підвищивши голос і переходячи на той діалект, яким розмовляли між собою нормани і сакси, – чи немає десь поблизу добродія, який з любові до Бога і вірності святій нашій матері-церкві надасть нам притулок на цю ніч і підкріпить сили двох убогих її слуг та їхніх супутників? – Попри удавану скромність цих слів, вимовлені вони були з надзвичайною поважністю.

«Двоє вбогих слуг матері-церкви! Хтів би я знати, які ж у неї дворецькі, чашники та інша челядь», – подумав Вамба, проте, хоч і вважався дурнем, не насмілився висловити свою думку вголос.

Подумки зробивши таке зауваження, він звів очі до неба і відповів:

– Якщо превелебним отцям до душі ситна вечеря і м’яка постіль, то за кілька миль звідси знаходиться Бринксворт-ське абатство, де їх зустрінуть з належною пошаною; а якщо вони бажають провести вечір у каятті, то оця лісова стежина доведе їх до хижки в улоговині Компенхерст, де побожний чернець-самітник надасть їм притулок і розділить з ними вечірні молитви.

Але пріор, вислухавши обидві пропозиції, лише похитав головою.

– Любий мій, – сказав він, – твої дзвіночки бряжчать так гучно, що геть заглушили голос твого розуму. А то б ти знав, що Clericus clericum non decimal^[89], тобто ми, духовні особи, не просимо притулку одне в одного. Ми звертаємося до мирян, щоб дати їм змогу послужити Богові, допомагаючи його слугам.

– Я що, я ж просто віслюк, – відказав Вамба, – а дзвіночки в мене не гірші, аніж у мула вашої превелебності. Та мені здавалося, що доброта матінки-церкви і її слуг звернена, як то ведеться в усіх інших, перш за все до своєї родини.

– Ану, годі пащекувати! – крикнув озброєний вершник, сердито перериваючи блазня. – І покажи нам, якщо знаєш, дорогу до замку… Як ви назвали того френкліна, пріоре Еймер?