Талановитий письменник – покійний містер Стратт^[41] – у своєму романі «Куїнху-хол» ішов за іншим принципом. Протиставляючи сьогодення минулому, він начебто зовсім забув про характери і вчинки, що є спільними для нас і для наших предків – почасти успадковані нами, але загальнолюдські по суті, позаяк їх існування у всі епохи не підлягає сумніву.

Відкинувши все, що не зовсім застаріло, щоб бути для нас чужим і дивним, цей чоловік, за всієї його освіченості і обдарованості, зробив твір недоступним для широкого кола читачів. Права митця на вільне поводження з матеріалом є такими важливими для здійснення мого задуму, що я прошу Вас терпляче вислухати такі мої докази.

Того, хто вперше гортає твори Чосера^[42] чи якогось іншого давнього поета, так лякає вигляд застарілого правопису приголосних і давньої мови взагалі, що він квапиться відкинути цю книжку від себе, мов якесь страховисько, напхане уламками древніх руїн і тому надто жахливе для розуміння його прихованих чеснот. Проте якщо розумний і освічений друг доведе йому, що ці труднощі є лише уявними, якщо він прочитає цей твір вголос, якщо замінить застарілий правопис знайомих слів на сучасний, він доведе своєму учневі, що, напевне, лише одна десята частина слів у цій книжці справді вийшла з ужитку. В такий спосіб буде легше вмовити початківця підійти до «джерела чистої англійської»^[43] з цілковитою певністю, що, маючи трохи терпіння, він невдовзі зможе насолоджуватися тим гумором і пафосом, якими старий Джефрі тішив епоху Кресі та Пуатьє^[44].

Поміркуймо далі. Припустімо, що наш неофіт у своєму новому захопленні давниною спробує наслідувати те, що викликає в нього такий захват; він вчинить дуже нерозумно, якщо випише зі словника застарілі слова і вживатиме їх замість слів і виразів, поширених у наш час. Саме такої помилки припустився Чатертон^[45]. Прагнучи надати своїй мові старовинного звучання, він знехтував усіма сучасними словами і створив мову, яка не має нічого спільного з жодною з тих, якими коли-небудь говорили у Великій Британії. Той, хто хоче наслідувати давню мову, повинен засвоїти загальний характер її граматичних форм, виразів, зворотів, принципів узгодження слів, а не ганятися за рідкісними і забутими словами. Як я вже казав, у творах давніх авторів застарілі слова трапляються набагато рідше, ніж слова, вживані досі, але з іншим значенням та в іншому написанні. Співвідношення між ними становить приблизно один до десяти.

Усе, сказане мною про мову, тим паче стосується зображення почуттів і звичаїв. Найважливіші людські пристрасті у своїх проявах, так само як і джерела, що їх живлять, є загальними для всіх суспільних прошарків, країн і епох; це, безперечно, свідчить про те, що хоч певний суспільний лад впливає на погляди, думки і вчинки людей, та самі люди за своєю природою мають багато спільного. Наші предки відрізнялися від нас, звичайно, не більше, ніж єврей відрізняється від християнина. «Хіба вони не мають рук, органів, членів тіла, почуттів, уподобань, пристрастей? Хіба не та сама їжа живить його, хіба не та сама зброя його ранить, хіба він не страждає на ті самі недуги, хіба не ті самі ліки зцілюють його, хіба не гріють і не холодять його ті самі літо і зима, що й християнина?» Тому їхні почуття і пристрасті за своєю природою і за своєю силою близькі до наших. І коли автор береться за написання роману або іншого художнього твору, на зразок того, який вирішив написати я, виявляється, що доступний йому матеріал – як мовний, так і історично-побутовий – такою ж мірою належить сучасності, як і часові, обраному для описання. Ця обставина надає автору свободу вибору і робить його працю легшою, ніж здавалося спочатку. Розглянемо приклад із галузі суміжного мистецтва. Можна сказати, що в живописі старовинні деталі збагачують пейзаж специфічними рисами. Лицарський замок повинен здійматись у всій своїй величі, люди повинні мати той одяг і ті пози, що були властиві епосі; місцевість, яку художник вибрав для своєї картини, повинна бути зображена з усіма своїми особливостями, з гірськими кручами чи стрімкими водоспадами. Колорит також має бути природним. Небо – ясне або хмарне, відповідно до кліматичних умов, барви – саме ті, що переважають у природі. У цих питаннях закони мистецтва змушують художника суворо дотримуватися природних меж. Проте йому зовсім не обов’язково передавати найменші подробиці, з надмірною точністю зображувати траву, квіти і дерева, що прикрашають пейзаж. Усе це, як і співвідношення світла й тіні, є загальним для будь-якої місцевості, природним для будь-якої країни і тому може бути підказане особистими поглядами й уподобаннями живописця.

Щоправда, ця свобода вибору завжди є обмеженою. Художник повинен уникати тих подробиць, що не відповідають кліматичним або географічним особливостям пейзажу; не слід саджати кипариси на Мерейських островах^[46] або шотландські ялини серед руїн Персеполісу. Такі самі обмеження владні і над письменником. Автор може дозволити собі описати почуття і пристрасті персонажів більш детально, ніж це робиться у старовинних літописах, які він наслідує; проте, захопившись цим описом, він не повинен вводити нічого, що не відповідало б характеру епохи. Його лицарі, лорди, зброєносці й селяни можуть бути зображені більш ретельно і образно, ніж у сухій безбарвній оповіді старовинного ілюстрованого рукопису, проте характер і зовнішня обстановка епохи повинні лишатися недоторканими. Усі ці персонажі мають залишатися такими самими, хіба що змальованими тоншим пером; або, щоб сказати скромніше, повинні відповідати вимогам часу з більш глибоким розумінням завдань мистецтва. Мова не повинна бути застарілою і важкою для сприйняття; але по можливості не повинна містити явно сучасних зворотів. Одна річ – вводити у твір слова і почуття, спільні для нас і наших предків, і зовсім інша – надавати предкам ту мову і почуття, що характерні для їхніх нащадків.

Саме це, любий друже, було найскладнішим у моїм завданні; і, щиро кажучи, я майже не сподіваюся Вас переконати. Адже ці міркування не повною мірою задовольняють і мене самого, тоді як Ваші погляди є не такими пристрасними, а Ваші знання в галузі історії – набагато глибшими від моїх. Гадаю, що поведінка і зовнішній вигляд моїх героїв заслужать чимало докорів з боку осіб, які дивитимуться на мій твір з урахуванням того часу, в який жили його персонажі. Можливо, я описав надто мало таких побутових деталей і вчинків, які можна назвати сучасними; але, з іншого боку, також вельми можливо, що я поєднав звичаї двох або трьох століть і наділив епоху Річарда І явищами, які існували або набагато раніше, або набагато пізніше зображеного часу. Я заспокоюю себе тим, що подібні помилки не привернуть уваги пересічного читача і що я зможу поділити незаслужений успіх з тими архітекторами, які, не дотримуючись ніяких приписів, без будь-якої системи прикрашали готичний стиль візерунками, запозиченими з інших стилів та інших періодів мистецтва. Ті самі читачі, яким глибокі історичні знання дадуть підстави суворо засуджувати мої помилки, поставляться до мене з певною поблажливістю саме завдяки розумінню складності мого завдання. Мій шанований, але незаслужено забутий друг Інгульфус^[47] дав мені чимало цінних порад; але світло, пролите Кройдонським ченцем^[48] і Джефрі де Вінсау^[49], затьмарюється такою безліччю нецікавого і незрозумілого матеріалу, що я радо звернувся по допомогу до сторінок Фруасара^[50], хоч він і був відомим в епоху, надто віддалену від описуваних мною подій. І все ж, любий друже, якщо Ви будете досить великодушні, щоб пробачити мені цю зухвалу спробу сплести собі вінок менестреля з коштовних перлин старовини і з брістольських дрібничок^[51], якими я намагався підмінити справжні скарби, – я впевнений, що Ваше розуміння труднощів мого завдання примирить Вас із недосконалістю її виконання. Щодо матеріалів, мені лишається додати небагато: всі вони містяться в одному англонорманському рукописові. Сер Артур Уордор^[52] дбайливо зберігає його у третій шухляді свого дубового столу; проте він нікому не дозволяє до нього доторкнутись, а сам не в змозі прочитати в ньому жодного слова. Під час мого перебування в Шотландії я б ніколи не дістав дозволу побачити ці дорогоцінні сторінки, якби не пообіцяв позначити їх яким-небудь чудернацьким шрифтом під назвою «рукопис Уордора», таким чином виокремивши його з-поміж усіх інших і надавши йому такого самого значення, яке мають рукописи Бенетайна, Окінлека^[53] та інші пам’ятки працелюбності середньовічних переписувачів. Я б надіслав Вам для ознайомлення стислий зміст цього цікавого твору, який я з Вашого дозволу додаю до третього тому мого роману, якщо диявол друкарства не буде втішений після набору всієї книги.

Прощавайте, дорогий друже, я сказав досить для того, щоб пояснити, якщо не виправдати, свою спробу. Незважаючи на Ваші сумніви і мою власну нездарність, я все ж таки сподіваюся, що вдався до цієї спроби не марно. Сподіваюся, Ви вже одужали після весняного нападу подагри, і буду радий, якщо Ваші вчені лікарі порадять Вам здійснити подорож у ці краї. Не так давно при розкопках поблизу стін древнього Габітанкума^[54] були зроблені цікаві знахідки. До речі. Ви, напевне, знаєте, що якийсь злочинний неук знищив старовинну скульптуру чи то, скоріше, барельєф, відомий під назвою Робін з Рідесдаля^[55]. Напевне, слава Робіна приваблювала надто багато цікавих глядачів і завадила рости вереску на болоті, який коштує шилінг за акр. Вельмишановний сер, як Ви самі себе називаєте, хоч раз у житті сповніться мстивих почуттів і моліться разом зі мною, щоб у печінці в цього лиходія з’явилися камені такого розміру, наче всі рештки бідолашного Робіна зібралися в нього в цьому органі. Не розповідайте про це у Геті^[56], не давайте шотландцям приводу радіти з того, що їхні сусіди нарешті вчинили діяння, не менш варварське, ніж знищення Артурової печі^[57]. Але, коли мова заходить про такі речі, нарікати можна без кінця й краю. Передайте мої щирі вітання міс Драйєздаст. Під час моєї останньої поїздки до Лондона я намагався підібрати на її прохання окуляри; сподіваюся, вона їх отримала благополучно і вони підійшли. Я посилаю цього листа з кур’єром, і, певно, він затримається в дорозі.

За останніми звістками з Единбурга, джентльмен, що обіймає посаду секретаря Спілки любителів шотландської старовини, – найкращий у королівстві ілюстратор, і я цілком покладаюся на його старанність і вміння в галузі реставрації зразків національних пам’яток, які або руйнуються з плином часу, або знищуються сучасністю за допомогою тієї самої вбивчої мітли, якою користався Джон Нокс під час Реставрації^[58]. Іще раз прощавайте: vale tandem, non immemor mei^[59]. Залишаюся, вельмишановний сер, вашим покірним слугою.

Лоренс Темплтон Топінгвод, поблизу Егремонта, Камберленд, 17 листопада 1817 року.