– Ні, це справді щось неможливе, – мовила дівчина. – На посаді практика й раціоналізація, вдома про практику й раціоналізацію… фу, аж язик заплутався! Неможлива річ! Сухарі якісь… Давиде Семеновичу, – звернулась вона до кооператора, – поверніть їм гроші, вони гидкі й невиправні.

– Ви хочете викреслити два найуживаніші в нас слова, з яких одне безперечно є символ нашої доби і нової людини, – сказав Славенко, беручи назад полтинника.

– Так, – відмовив він Дмитрові, – преса подала дещо про мої досліди і саме в площині їх практичного значення. Але можливо, що практичного значення вони й не матимуть, – сухо додав він.

– Що ви! – посміхнувся Дмитро. – Щоб така матеріалістична наука, як біологічна хімія, та не давала практичних наслідків!

Славенко теж вибачливо посміхнувся і вголос ввічливо промовив:

– Матеріалістична наука! Це сміливо сказано. Наука не є ні матеріалістична, ні ідеалістична, ні яка інша. Вона є наука, та й годі. Вона безстороння і за напрям своїх висновків не відповідає.

Молодий інженер із самого початку не видався професорові дуже приємним. Той якось недбайливо сидів на стільці, тримався страшенно незмушено, як завсідник, і в тоні йому раз у раз бриніла фамільярність людини, що всіх звикла вважати собі за рівню. Ковбойка з відкритим коміром і стрижена голова Дмитрова показувались йому доволі нахабними. «Певно, за цією кралею впадає, хлопчисько!» – подумав він. І йому мимоволі хотілося хлопця подратувати.

– Значить, до Бога завертаємо, – сказав Дмитро.

– В гості до Ісуса Христа, ха, ха! – прикинув кооператор.

– А так, коли хочете, до Бога. Зрештою, його існування наука ніколи й не заперечувала. Тут доречно згадати великі слова Бекона: «Хто тільки покуштує з келиха науки, той заперечує Бога, а хто вип’є той келих до дна, той пізнає Бога».

– Це ми чули від проповідників у Софії, – сказав Дмитро.

– А ви, Льово, в Бога вірите? – спитала Марта.

– Та певно, що в Софії на колінах лазить, – додав кооператор, що Льови зовсім не боявся.

– Та що ви, Марто… звідки це ви? – зніяковів Льова. – І в Софії я ніколи не був…

– Признайтесь, Льово! – крикнула дівчина. – Не уявляю собі, щоб ви в Бога не вірили!

Льова зовсім спантеличився. Кооператор заплескав у долоні.

– На попа його висвятити, – сказав він.

– Вам смішно? – спитала дівчина в Дмитра. – Хіба право вірити скасовано? Особиста справа кожного громадянина.

– Особисто воно так, а практично – це значить, що душа вбога.

Притому інженер видобув цигарку, хоч якраз курив і Славенко.

– Киньте цигарку, двом курити не можна, – сказав кооператор.

– Дарма, кватирку відчинимо.

Але Славенко свою цигарку погасив. Тим часом Марта, не звертаючи уваги на їхнє цигаркове змагання, сказала гостро й глузливо:

– Який же з вас, Льово, тюхтій! Який ви непристойно м’який та добросердий! Справжній Ісус Христос… І нікому ви не потрібні.

– А яких же треба, Марто? – серйозно спитав Льова.

– Треба міцних.

– Пізнаю українську жінку, – задоволено промовив Дмитро.

– Дозвольте запитати, коли це не секрет, – посмішкувато запитав Славенко, – чому ви вважаєте за можливе надавати саме українській жінці всяких чеснот і чим, на вашу думку, українська жінка вигідно різниться від будь-якої іншої?

– А це довго говорити, – відказав інженер.

– Щось сьогодні Дмитро неговіркий, – сказала Марта. – Йому, бачите, здається, – звернулась вона до Славенка, – що історія виробила в української жінки багато позитивних прикмет…

– Не здається, а так воно і є, – обізвався Дмитро.

– Мені зовсім випадково, у зв’язку із загальним процесом українізації, довелось обізнатися з народною думою про Марусю Богуславку, – зауважив Славенко. – Ця українська жінка випустила з турецького полону запорожців, користуючись із прихильності паші до себе, але ж сама до рідного краю вертатись не схотіла. Даруйте, я не вбачаю в її вчинкові великої відваги! Ця Маруся, зрештою, нічим себе не скривдила. Вона лишилась у турецьких розкошах, гадаючи своїм милосердям до земляків спокутувати зраду батьківщині. Тобто і незайманість зберегла, і капіталу набула.

– А Бондарівна? – спитав Дмитро.

– З цією українською жінкою я ще не мав нагоди обізнатися. Щиро сказати, я вперше чую її ім’я, та коли вона будь-чимсь цікава, я обов’язково запитаю про неї в свого лектора. Проте можна з певністю сказати, що кожна нація має дужих і кволих, енергійних і млявих, розумних і дурнів. Кожна нація мала своїх героїв та героїнь, а коли не мала, то їх вигадували. Але тільки сліпий може не бачити, що поступ стирає нації. Коріння національних відмінностів полягало в різницях економічно-географічних умов, отже й побуту певної групи людей. Але техніка згладжує економічні особливості, географічні умови завдяки щільнішому спілкуванню людей втрачають свою вагу, тому й побут – житло, одяг та звичаї – стремлять до єдиного вселюдського стандарту. Річ відома, що залізниця й авто, взагалі шляхи сполучення, є найбільші вороги національної окремішності. Отже, все те, що живить національні різниці, має коріння в минулому, а не в сучасному. Національні різниці нині є тільки інерція, якої рушійна сила завмирає.

– Все це софістика, – буркнув Дмитро.

– Якщо ви логічні міркування вважаєте за софістику, то які аргументи здаються вам чинними?

– Практичні, – сказав Дмитро. – Життя здається мені чинним, а не міркування. Я, знаєте, пролетар – менше слів і більше діла.

– Тоді я радив би вам подивитись на справу з класового погляду.

– Давно дивлюсь.

– І що ж ви бачите?

– Смотрю у книгу й вижу фигу, – зареготав кооператор.

– Бачу, що треба національні прагнення довести до відпору, вичерпати їх. Тоді й справді національні різниці зникнуть.

– Не зникнуть, ніколи не зникнуть! – сказав кооператор. – От я скільки помічав: як тільки два хахли зберуться, так і полаються.

Тепер розмова пішла на політичні та економічні теми, де Юрій Олександрович, якого суперечка з інженером почала тішити, розвивав дуже песимістичні думки про майбутню долю людськості, виявляючи на всю широчінь свою здібність орудувати чіткими та заокруглими логічними конструкціями. Своїм справжнім поглядам на шкоду він прагнув насамперед заплутати і збити супротивника.

Говорив спокійно, стримано підкреслюючи належні місця, і почував велику приємність від своєї мови, своєї особи і своєї переваги над усіма присутніми. Принизити інженера здавалось йому доконче потрібним, але Дмитро, дарма, що розмова тільки між ними двома точилася, відповідав йому надто коротко й неохоче. Власне, він тільки заявляв свою незгоду з висновками професора, але від дискусії ухилявся.

Кооператор, почувши про політику з економікою, зразу принишк. Ці теми здавались йому раз на все забороненими, отже, дуже небезпечними. Він стурбувався, вийшов навіть із помешкання подивитись, чи не підслуховує хто, хоч вдома, крім малої дочки його, була ще тільки німкеня, фрау Гольц, яка вже спала й поза тим взагалі недочувала. Все-таки кооператор похитав головою і подумав: «Напрасно вони про це говорять. Напрасно».

Марта слухала, прихилившись спиною до плахти, що висіла над ліжком за килим. Одноманітна і дуже, зрештою, нудна розмова, яка не потребувала від неї ні заохочення, ні навіть втручання, була дівчині до вподоби. Бо присутність усього товариства була їй важка. Кожен день додавав їй неспокою, який на посаді вона ще стримувала, а вдома майже з ним не боролась. Квіти, прислані їй останнього разу, вже встигли зів’яти, і вона викинула їх, усохлі, з гнівом, вона навіть кошика спалила, а все ж у її грудях лишилась їх біла присутність, як необорна спрага. Дівчина бачила їх у сні – ними вкриті були цілі поля, гори, круті взбережжя річок, де вона ходила, але, доторкнувшись до їх пелюсток, вона замість м’якості почувала ріжуче лезо, колючі заховані терни, що ранили в кров її долоню. І ці рани приймала її душа. «Може, я хвора?» – думала вона. Та й справді, вона слаба була на ту ніжну й непереможну недугу, що таїться в надрах землі й людського тіла, за переказом із землі повсталого, – на недугу прагнення до сонячного палу, що без кінця обертає плодющу вогкість життя.

До приїзду Дмитра й до візиту нового знайомого Марта поставилася цілком байдуже. «Все це не те, не те», – подумала вона десь потай. Спочатку спробувала грати ролю веселої і чемної господині, але нові гості за розмовою ніби про неї й забули. Тоді й вона перестала на них зважати. Кімната щораз більше сповнювалась тютюновим димом, що поволі облягав лампу під скляним абажуром у формі тюльпану. Кутки в кімнаті потемніли, і дівчині починало здаватись, що вона далі й далі відсувається від людей, що коло неї сиділи, і з тої далечі бачила їх так, як краєвид, коли на нього глянути в широкий кінець біноклю.

– Благословіть форточку одкрить, – сказав до неї кооператор. – А то тут газова атака.

Марта здригнула.

– Відчиніть краще грубку, однаково витягне, – сказала вона. – Ви вже все, товариство, переговорили?

– Ми торкнулися багатьох питань, – сказав Славенко, – але говорив, власне, я сам, бо товариш Дмитро з причин, йому ближче відомих, не вважав за потрібне заперечувати моїх тверджень, хоч і не погоджувався з ними.

– Бо ви казали не те, що думаєте, – похмуро сказав Дмитро.

– Ви берете на себе невдячну роль читати в моїй душі, – зауважив Славенко.

Йому ніхто не відповів, і небезпека мовчанки раптом повстала в кімнаті. Але Славенко не дав їй поширитись і промовив, підводячись:

– За тим, товариство, дозвольте дякувати за приємно згаяний час та перепросити наприкінці, що я прийшов незапрошений і, може, навіть перешкоджав своєю присутністю.

– О, ні, заходьте й далі, будь ласка, – сказала Марта.

– З радістю скористуюсь вашим запрошенням при першій же нагоді, – відповів професор, і дівчині прикро стало від пихуватості його тону. «Чому він зневажає нас?» – подумала вона.

– І я теж, Юрію… я теж піду, – сказав Льова.

Вони вийшли разом, і Славенко сказав на вулиці:

– От маєш живий приклад вечора, загиблого в недоцільних балачках та порожньому змаганні. І якби ми почали зараз ходити по будинках, де оце світяться вікна, то скрізь, безперечно, побачили б ту саму картину: електрична лампка, стільці, а на них люди, що сидять, курять і розмовляють. Це зветься «бувати в товаристві». І, звичайно, ми скрізь побачили б одну з безлічі дівчат чи жінок, круг якої це товариство купчиться, як ошурка коло магніту. Все це старе, друже, як світ, і нудне без краю; це є нікчемне повторювання того, що безліч разів уже повторювалось… Цей вечір, коли хочеш, надзвичайно виразно показав мені, яку колосальну силу ще має над людьми традиція і скільки праці ще треба докласти, щоб зраціоналізувати людські відносини.

– Багато є нерозв’язаного, – сказав Льова. – І щомить трапляється незрозуміле… Тобто, я хочу сказати, що ось уже, здається, розв’язав, а потім бачиш, що ні, і… треба починати все спочатку.

– Розв’язати невелика річ, але треба вміти застосувати розв’язання до життя. Ми отруєні старими схемами, а розумова протиотрута в людині ще тільки виробляється. Я говорю, звичайно, про загал… Власне, тільки десять років тому наша революція поклала початок масового виробу тієї протиотрути. Так стоїть справа. І мені навіть виникає сумнів, чи не пустився я сьогодні в міркування та суперечку з підсвідомого бажання висунутись перед дівчиною, з якою ти мене сьогодні познайомив.

– А що ти думаєш… – жваво почав Льова.

– Я думаю, що це безглуздо й смішно, – сухо урвав його біохімік.

Коли Славенко вийшов, у кімнаті ще на хвилину лишилась якась нашорошеність, немов по одвідинах офіційної особи, що з’явилась у неприємній справі.

– Намолов сім мішків… – пробурчав нарешті кооператор.

– Язика доброго має, – сказав Дмитро.

Марта підвелася з ліжка.