– І коли це зрозуміти, тоді в іншому світлі стане перед вами справа хоч би з тим самим достатком. Влада речі над людиною – це найганебніша влада, найбільша перешкода до перемоги розуму. Щоб побороти її, треба було річ скомпрометувати, принизити достаток у психології цілого громадянства. І коли зараз, купуючи нове вбрання, ви не почуваєте вже чистої радості, коли ваше чуття від придбання речі вже подвоєне, то це є перший удар по віковічній владі матеріального. Її треба зруйнувати. Людність загине, якщо їй не пощастить сконцентрувати всі свої сили у вищих, розумових сферах діяльності. Нова людина буде байдужа до кольору вбрання й до смаку їжі, та зате знатиме смак розумової радості. Новий побут полягатиме в суворому спрощенні всіх матеріальних та чуттєвих потреб. Тут досить буде статистики й розподілу. Людина втратить до них інтерес, бо зійде на вищий поверх свого існування. Вона більше буде жити духовним і менше матеріальним – от у чім я вбачаю справжній поступ людськості, що підлягає невблаганному економічному рушієві. Земна людськість зростає, і кожного нового зайду на землі треба нагодувати, одягти й узути. Зріст людності й обмеженість ресурсів нашої планети – оці два чинники об’єктивно ведуть нас до перемоги розуму, чи, як кажуть тепер, до комунізму…

– Степане Григоровичу, хоч би гостя посоромився! – скрикнула стара професорова.

Славетний терапевт, що до нього лікуватись їздили з усього Союзу, в нападі безпосередньої радості влучив дружині хлібною кулькою просто в ніс.

– Ха, ха, ха! – засміявся він. – Ірусько, серденько, цукру мені!

– Так із вас завзятий комуніст? – лагідно запитала Ірен, подаючи цукор.

– Атож, – відповів Славенко, – я почуваю себе цілком пристосованим до життя в комуністичній громаді. На жаль, це справа дуже далекого майбутнього, хоч подих його вже зараз почувається. Передусім до розумових інтересів покликано широкі маси, які жили досі нікчемним тваринним побутом; науку звільнено від усяких ідеалістичних забобонів, поставлено їй виразну й високу мету – безпосередньо служити людям у боротьбі з природою. Від цього, правда, потерпіли деякі псевдонауки, як от історія літератури й інші, до неї подібні, які зведено на другорядну ролю супроти точних наук, що творять реальні й пожиточні цінності. Я, зрештою, навіть не розумію, як взагалі література – розумію тут літературу не наукову, – могла стати об’єктом дослідження. Щоправда, – звернувся він до Ірен, – ви тут зо мною не погодитесь: ви читаєте белетристику, любите мистецтво.

– Атож, тут маємо трохи різні смаки, – посміхнулась Ірен.

– Але Ірен не так багато й читає, – зауважила мати.

– Я це цілком розумію і, коли хочете, виправдую, – сказав Славенко.

– А літератори наші пищать, – сказав професор, беручи улюблене тістечко «наполеон». – У мене лікується один від виразки шлункової, чудовий хлопець, так каже, що заїдає їх… якесь замовлення заїдає…

– Причина розпачу, що охопив, скільки відомо мені, найкращих представників літератури, – сказав Славенко, – полягає в тому, що література й мистецтво взагалі не спроможні вже своїми способами виконувати соціальне замовлення…

– Атож, він так і сказав: соціальне замовлення! – скрикнув професор.

– Соціальне замовлення, тобто відбивати дух нашої доби, – провадив Славенко, злегка вклонившися професорові. – Його може виконати тільки наука. Зрештою, мистецтво повстало, як наслідок нерозуміння природи й життя; це нерозуміння митець переносить, не розв’язуючи, в художній твір, дістаючи в цьому ілюзорне заспокоєння, якого зазнають і ті, хто в тій чи тій формі цей твір сприймає. Відтворити нерозуміння, а не знищити його – от, противно науці, основна прикмета мистецтва. Звичайно, воно промовляє ще до нашої відсталості, до нашої неорганізованості, що ми взяли в спадок від минулої півкультури і що в нас цілком зрозуміла й виправдана, як я й казав вам, Ірен… Але це в нас, інтелігентах, що мусили перетравити так звану буржуазну цивілізацію, яка суттю своєю є тільки переходовий ступінь до справжньої цивілізації. І зовсім не зрозуміла річ, коли дехто підтримує теорію нового мистецтва, мистецтва для робітничого класу…

– Ах, ці письменники надзвичайно нудно пишуть, – сказала Ірен. – Я теж не підтримую їхньої теорії.

– Інакше вони й не можуть писати! Це залежить не від їхньої нездарності, а від цілком об’єктивних причин. Вони є жертва непрощенної традиції, вони чинять замах із нікчемними засобами. Новий робітничий клас, чи сказати точніше, – новий пагінець людськості, що зростає за загальними законами еволюції, і зокрема за законами євгеніки, якраз і мусить визначатися високим щаблем духовної організованості, який виключає потребу мистецтва. Робітничий клас, нових людей, надзвичайно влучно схарактеризував Кайзерлінг в одній зі своїх робіт: нова людина, на його думку, є тип шофера, простий, бадьорий і озброєний практичними, власне, технічними знаннями.

– На заході справді є мода на шоферів, – зауважила Ірен.

– Вона має, як бачите, глибші підвалини, – сказав Славенко. – Я цілком пристаю на чудове Кайзерлінгове визначення, яке, з одного боку, поширює наше щоденне розуміння робітничого класу як носія нових ідеалів, бо тип шофера включає в себе все поступове, від робітника заводу до працівника науки, – але з другого боку, й звужує його, відтинаючи міщанські елементи робітництва, які треба визнати за чималі, хоч би на підставі зацікавлення красним письменством. Бо мистецтво для людини вищої організації є такий самий анахронізм, як і ворожіння на кавній гущі.

– Ха, ха, ха! – засміявся професор.

Марія Миколаївна теж посміхнулась.

– І мені дуже приємно відзначити, – вів Славенко, – що в середині самого мистецтва народжується його заперечення. Певна частина митців дійшла вже до розуміння нікчемності мистецтва в наш час і підносить гасло знести його до ролі спорту. Цих піонерів я щиро вітаю, бо тільки спорт і наука можуть відродити людськість… Мої зауваження про мистецтво, – додав він, – можуть видатись надто загальними, бо ґрунтуються на уривкових відомостях, але вони цілком випливають з моєї концепції нової людини й зверхньої ролі розуму за нашої доби. Зверніть увагу на наше прагнення зорганізувати час, зорганізувати відпочинок, роботу – і примат розуму в нашій психології стане вам цілком очевидний. Раціоналізація – не тільки виробництва, але й цілого життя – це є високе гасло нашої доби. В цьому розумінні ми йдемо за заповітами Великої Французької революції, ступаємо в сліди великого Робесп’єра, що над гільйотиною підніс культ богині розуму. Звичайно, ми відмовляємось від смішних зовнішніх атрибутів цього культу, ми занадто вже виросли для цього, але Робесп’єрова спроба, хай навіть проти нашого розгону дитяча, становить… Як це? Ви маєте допомогти мені поетично висловитись, – раптом звернувсь він, посміхаючись, до молодої господині. – Я хотів ужити тут музичного терміну, яким означають вступ до опери…

– Увертюра, – сказала Ірен.

– Дуже дякую! Отже, становить увертюру до великої опери розуму!.. Оце ті міркування, що примиряють мене з невигодами нашого життя, які походять здебільшого від консервативності нашої психіки.

– Та ми всі вже чудово примирились, – сказав професор.

– А я не примирюсь! Не можу! – скрикнула Марія Миколаївна, згадавши синів, яких загибель вона призвичаїлась ставити на карб більшовизмові, дарма що один з них поліг на імперіалістичній війні.

– Ти надто нервова, мамо, – холодно промовила Ірен.

У цю мить на дверях з’явилась Пелагея.

– Там по вас, Степане Григоровичу, приїхали, – сказала вона.

– Так, так! – скрикнув професор. – Я й забув, у мене консиліум о восьмій… Ви бачите, я навіть чаю не напився… Іду, іду, – крикнув він Пелагеї. – Чудово… Марусю, – звернувся він до дружини, – наготуй мені, знаєш, літературу про шлункові хвороби й торішні мої записки підбери… завтра лекція…

– У вас незрівняна дружина, – сказав Юрій Олександрович, прощаючись із ним.

– Вона й лекцію за мене прочитає, чудова! Іду, іду, – крикнув ще раз професор і вибіг, чи, певніше, викотився з кімнати, бо куценький був і товстий.

– Жінка повинна бути помічником своєму чоловікові. Так мене виховано, і так я виховувала…

– Мамо, піди доглянь, щоб батько не забув чого, – сказала Ірен.

– Хочете ще чаю, Юрію Олександровичу? – спитала Ірен, коли вони лишились на самоті.

– Ні, дуже дякую, – сказав Славенко. – Я волів би краще попросити, щоб ви заграли щось.

– А, ворог мистецтва, ви любите музику!

– Кожен має свої хибкості, Ірен.

У вітальні Ірен сіла до рояля, а Славенко вигідно пірнув у м’який фотель.

– Дозволите курити? – спитав він, добуваючи шкіряного цигарника.

– Прошу, – відповіла господиня, розгортаючи вальси Шопена.

Славенко не розумів музики і не почував великої потреби її слухати. Але в домі професора Маркевича він виявляв деяку пошану до цього мистецтва з двох важливих міркувань: передусім, це тішило Ірен, по-друге, усувало йому потребу з нею на самоті говорити. Він почував, що їхнє знайомство дійшло вже до того ступеня, коли взаємини повинні бути з’ясовані, але відкладав надалі остаточну розмову, хоч для себе цю справу вже остаточно вирішив. Ірен, він був певен, також розв’язала її, але тільки мовчазна згода була між ними, а жодного слова про шлюб чи тим більш про кохання ще не сказано. Знову-таки дві причини зумовлювали його зволікання: насамперед робота його не була ще скінчена, а крім того, десь потай йому все-таки не хотілось зміняти свого холостяцького всистематизованого життя. «Це, зрештою, великий клопіт», – думав він про шлюб. Потім, звичайно, все знову внормувалося б, але треба було зламати попередній побут, і в цьому була непоборна прикрість. Юрій Олександрович чудово уявляв собі, як розподілятиметься його майбутня доба в подружньому житті, добре знав, у якій кімнаті він тут житиме, навіть прикинув уже, як розташувати в ній свої книжки, а проте нехіть до кардинальної зміни звиклого оточення ввесь час його стримувала. Як-не-як, а йому доведеться виконувати зовнішні родинні функції, до яких треба буде звикати. Щодня, наприклад, він бачитиметься й муситиме розмовляти з її батьками, які його аж ніяк не цікавили. Але забрати Ірен з батьківського дому, шукати нове помешкання й устатковувати його було б йому ще страшнішими тортурами. «Нічого не вдієш, закінчу ось роботу, то й оженюся», – подумав він, пускаючи дим.

Власне, Юрій Олександрович уже всі питання розв’язав, крім статевого. За юнацьких років, він, як і чимало юнаків, задовольняв свої молоді потреби самостійно, а до жінок почував острах і зневагу. Потім, трохи змужнівши, поборов у собі цю звичку – тільки через шкідливість її – і довгий час жив із своєю робітницею, яка, через невимогливість свою, не ставила йому жодних претензій, абсолютно не зв’язувала його, отже, й не заважала йому в науковій праці, де він хутко поступував. Навпаки, вона навіть посередньо допомагала науці, дбаючи про вигоди молодого вченого. Але непередбачені родинні обставини покликали хатню робітницю назад на село, звідки вона була приїхала, і Юрій Олександрович лишився без жіночої підтримки.

Тоді він вирішив до цього питання вже не вертатись, «Я вже немолодий (йому було тоді двадцять дев’ять років), – подумав він, – життя моє визначене й виповнене, спробую обійтися без цих дурниць». Він запровадив суворий режим, фізкультуру, обливання, і отак протримався цілий рік – досі найблискучіший рік своєї наукової кар’єри. Але бажання від такого режиму не тільки не вщухли, а, навпаки, потай зміцніли, й раптом об’явились у загрозливій формі. Юрій Олександрович підпав душевному томленню, загальна невдоволеність почала його мучити, і сон його зробився неспокійний. З’явились навіть легенькі кошмари. «Що за чорт, – подумав він, – такий дріб’язок заважає мені спокійно працювати!» І в нападі легковажності він, сам для себе несподівано, вчинив за традицією замах на свою нову покоївку, що приходила вранці прибирати йому помешкання, гріти чай та виконувати різні доручення. Але дістав серйозного одкоша.

Геть спантеличений, він вирішив порадитись із своєю старенькою матір’ю, що самотньо жила на Подолі, і якій він щомісяця акуратно висилав гроші поштою, а сам не з’являвся по півроку і її до себе допускав неохоче. Старенька мати страшенно зраділа передусім з його візити, а крім того, з довіри до себе від сина, якого вона звикла незаперечно божествити. Цілковита його одвертість у такій інтимній справі дуже потішила її.

– Розумію, розумію, Юрочко, – сказала вона. – Оженитися тобі треба, от що.

– Я сам гадаю, що це буде найраціональніша рада, – відповів син, походжаючи по хаті. – Але з ким?

– Ох, не знаю я жінок твого кола…

– Я сам їх не знаю! Але я міркував собі, може, краще одружитись з якоюсь куховаркою, тобто простою жінкою, без ніяких претензій, яка б не дуже заважала мені. Тут, на Подолі, певно знайшлася б така… Як ти думаєш, мамо?

– Та воно з простою, звісно, менше мороки, тільки ж там діти підуть, і люди у вас буватимуть..

– Ну, з дітьми ми ще «будем подивитись», як кажуть, а от із знайомими вийде справді незручно… Скільки ще забобонів, мамо! Ну, гаразд, сам пошукаю.

Він довго розважав і не добрав нічого кращого, як одвідувати концерти та вечірки в Домі вчених, де пристойно було з’являтись і де, крім самих учених, великою кількістю бували їхні родини. Тут він познайомився з Ірен, яка йому сподобалась і відразу видалася відповідною на ролю серйозної, розумної і привабливої дружини. Вона відповіла йому мовчазною згодою, і відтоді Юрій Олександрович відчув величезне полегшення. Тепер він мав що відповісти своїм розбурканим чуттям, і вони, як це часто з людськими чуттями буває, ускромились від поважної перспективи майбутнього заспокоєння.

– Вона справді цікава, – подумав він, дивлячись крізь звої тютюнового диму на освітлений профіль Ірен. – Добре було б зараз підійти і так обійняти її! Але тоді треба було б говорити про одруження… Відкладімо.

– Ви ще не заснули? – спитала музикантка.

– Заснути! Та я зачарований вашим виконанням, Ірен!

Вона заграла ще Мендельсона й Чайковського, яких Славенко не відрізняв, потім обернулась до нього й спитала:

– Ви ще маєте час?

– На жаль, ще маю тільки п’ять хвилин, – відповів Славенко, глянувши на годинника.

– То симфонію Гріга, яку я вивчила, заграю вам іншим разом, – сказала Ірен, сідаючи коло нього. – Прошу цигарку… Як посувається ваша робота?

– Я цілком з неї вдоволений, – сказав молодий учений. – Чергова серія спроб кінчається цими днями. Вона трохи затрималась через невстаткованість нашої лабораторії. Наступну серію, безпосередньо з попередньою зв’язану, гадаю розпочати зразу ж. По тім того, Ірен, я збираюсь зробити перерву, хочу влаштувати деякі важливі особисті справи.

– А ця нова серія довго триватиме?

– Максимум півроку.

– Я не буду вас затримувати, Юрію Олександровичу, хоч, ви знаєте, ваше товариство мені дуже приємне, – сказала Ірен, підводячись.

– Як і ваше мені, – відповів Славенко. – Але наука, Ірен, сувора. Щоб опанувати її, треба стати її рабом, треба віддати їй ввесь час і всі думки. Задля неї доводиться раз у раз поступатися собою. Помиляється той, що шукає золотої середини між наукою й собою: той здрібнює себе, не збагачуючи й науки.

– Якщо час не терпить, то ви можете й не заходити до нас так часто, – тепло сказала Ірен. – Не почувайте над собою цього обов’язку. Ви завжди можете протелефонувати…

– Я високо ціню вашу увагу до себе, – сказав Славенко, цілуючи їй руку на прощання. – Повірте, Ірен, відколи ми познайомились, я відчув себе міцнішим у праці… до мене вернувся спокій, що мене був покинув. Ви зробились моїм добрим генієм… якого я нізащо не хочу втратити.

Коли він пішов, до вітальні тихо вступила Марія Миколаївна.

– Він знову нічого не сказав тобі? – сумовито спитала мати.

– Він сказав усе, що мені треба, – відповіла дочка.