Четверо в одній кімнаті, крім дівчини

Кімната професора біологічної хімії на вулиці П’ятакова була згори донизу виповнена кострубатим порядком людини, заклопотаної науковою працею. В цьому спеціально чоловічому порядкові важить сама лиш доцільність, обдерта, як стара жебрачка, й заразом безоглядно ворожа до всяких питань естетики. Шафи на книжки, різного розміру, матеріалу та кольору, насуплено стояли вздовж стін – які випинаючись, мов вагітні, вперед, заставлені книжками в два ряди на кожній полиці, інші стрункі й високі, що вміщали книжок тільки в один ряд. Серед них були й горорізьблені дубові, й скромні гладенькі соснові, і пара американських – з десяток різноманітних шаф, куплених випадково в міру з’являлась на них потреба. Але не можна було заперечити, що всі вони, незважаючи на свою відмінність, однаково добре застерігали від пороху всю масу спеціальних книг, усередині їх замкнутих. Надмір книжок лежав дуже рівними й акуратними купками на підвіконні, трохи затемнюючи вдень кімнату, та на столі до письма, якого абсолютна чистота могла навести на думку, що ним, можливо, ніхто й не користується. Стіл цей, хоч і завантажений книжками, видавався, проте, пустинним через відсутність на ньому каламаря, бо Славенко писав винятково м’яким хімічним олівцем, загостряючи його спеціальною машинкою, що нагадує прилад шолушити кукурудзу в мініатюрі. По шухлядах у столі були складені різні папери й нотатки, рахунки на всілякі дрібні витрати за кілька років, документи, листування, що зберігалось у конвертах, де зазначено ім’я дописувача та його адресу – і все це так доладно, що господар міг, не дивлячись, усе потрібне йому зразу ж здобути. Великого клопоту довелось ученому зазнати, поки він призвичаїв до своїх вимог нову прибиральницю, яка, дарма що на честь її замах учинено, все-таки лишилась у нього служити: це був уже не перший замах у її житті, крім того, праці в професора було мало, а ставку вона одержувала цілу. Але вона мусила так орудувати в кімнаті, щоб жодна річ не була зсунута чи перекладена з свого питомого місця – коли б це сталося, настрій Юрія Олександровича рішуче зіпсувався б на півдня, і він позбувся б потрібного для праці спокою.

Стіни в брунатних шпалерах були вільні від будь-яких прикрас, різних там фотографій чи картин, але так само й без павутиння; широка канапа була громіздка для кімнати, але, з другого боку, надзвичайно зручна спати.

– Так, ти переконав мене, – сказав Славенко, що сидів коло столу, вигідно витягнувши ноги, – переконав, друже! Взагалі, добре зробив, що зайшов… Іноді почуваєш оту дурну потребу – даруй на слові – побачитись зі старими знайомими, а може, ще й нових придбати. Це, зрештою, безглуздо, бо всі люди однаково нецікаві, обмежені в своєму особистому побуті, і всі особисті стосунки базуються передусім на біологічних потребах, а потім на звичці й традиції. Є, наприклад, традиція ходити в гості, влаштовувати вечірки тощо… Все це з неробства, друже, повір мені! Нема чого робити, от і сходяться люди докупи… Жалюгідна річ! Бо такі сходини аж нічогісінько не додають до нашого досвіду. Поміркувати добре – на кий чорт мені бути знайомим, наприклад, з німецьким хіміком Абдергальденом, видатним працівником на полі біологічної хімії? Чи збагатять мене відомості про його вигляд, костюм, дружину, вдачу? З мене досить прочитати його праці. І коли б ми могли зібрати людську енергію, що марно тратиться в так званих особистих стосунках, коли б могли скерувати її в розумову працю…

– Але ж треба людям і спочити, – обізвався з канапи Льова.

– Спочинок мусить бути дійсний, – відповів Славенко. – Але що то за спочинок, коли люди витрачають розумову енергію на порожні балачки, виснажують свій мозок нікчемними міркуваннями про справи, які їх не торкаються і не будуть торкатися? Я не згадую вже про той випадок, коли вони просто напиваються… Сон – от єдиний і дійсний спочинок для людини! Але ми, нащадки звіра, живемо під владою безглуздих атавізмів, що їх знищать тільки майбутні покоління… Тим-то й ти переконав мене. Тільки мені ще не зовсім ясно, чому ми мусимо йти саме до цієї дівчини? Чи не краще було б просто походити містом?

– Це мені спало на думку випадково, – сказав Льова. – Але ти не пожалкуєш… це розумна й цікава дівчина…

– Якби я почав цікавитися дівчатами, то вся моя робота к чорту пішла б! І дозволь наперед заперечити щодо її розуму: саме слово «дівчина» – ти вслухайся в нього, – містить у собі прикмету чогось недорозвиненого, дурного й обмеженого. Якщо вона розумна, то я не певен, чи дівчина вона… Аргумент «за» це те, що вона, як ти кажеш, українка. Мушу ж я десь на практиці застосувати своє знання, якщо вже набув його. А то виходить дивна річ – нашій увазі рекомендують мову, якої не почуєш на вулиці і якою нема з ким розмовляти!

– О, вона чудово розмовляє по-українському, – радісно сказав Льова.

– Тільки умова – на півгодини. Я вірю в твої найкращі почуття до мене, вірю в те, що ти щиро хочеш розважити мене, але, будь ласка, не затримуй мене! Взагалі, ти потрапив на зовсім незвичайний у мене настрій, – сказав Славенко, пускаючи дим. – Чергова серія моїх спроб закінчилась блискуче. Беруся тепер за нуклеопротеїди! До речі, де ж живе ця Бісектриса, ця мадемуазель Помпадур?

– Дуже близенько, на Жилянській, чотири квартали звідси…

– Це спрощує справу. Ходімо. Ах, чорт! – раптом скрикнув він. – Сьогодні день, коли я роблю візит шановному професорові Маркевичу! Але в мене сьогодні нема жодного бажання пити в нього нуднющий чай…

І він переказав телефоном професоровій покоївці Пелагеї, що нездужає, просить вибачити й прийти не може.

– Бачиш, ти призвів мене до брехні, – сказав він Льові. – Але до брехні я ставлюсь цілком розумово: мені не хочеться йти, я називаюсь хворим, тобто добираю достатнє й просте пояснення, яке дальших пояснень не потребує. Брехня, коли нею розумно користуватися, пожиточна й для тебе, й для ближнього.

– Але час скажено йде, – сказав він, беручи на вулиці Льову під руку. – Пам’ятаєш наш саморобний шпиталь на польському фронті?.. Як це давно було! Чорт бери, так і зістарітись непомітно можна.

– Ми вже й так старі, Юрію, – меланхолійно зауважив Льова.

– Не в тому, зрештою, річ, старим чи молодим бути. Про мене старість навіть приємніша, спокійніша, але ж умирати не хочеться! Умирати ніколи не буде приємно, теорії Мечникова надто нереальні… Слухай, скажи зараз щиро, – ти справді не боявся небезпеки на війні, чи просто вдавав?

– Ні… справді не боявся… Так виходило, що не боявся.

– Дивна річ! Але тебе не впізнати. Не впізнати бравого лікпома Роттера. Занепав ти, Льово, на мокру курку виглядаєш.

– Бачиш, Юрію, – обережно промовив Льова, – це зовсім нічого не важить, як людина виглядає…

– Що? Ну, покинь… Лице – дзеркало душі. Ти ж усе-таки медик!

Юрій Олександрович почував себе чудово. Його душа по скінченні чергової серії спроб нагадувала щось ніби першотравневе свято, уквітчане переможними прапорами. Це був блаженний настрій безтурботності, хвилина розснаження скупченої довгий час психічної енергії перед новим її напруженням.

Коли вони підійшли до будиночка на Жилянській вулиці, Юрій Олександрович мимоволі засміявся.

– Що за халупа, – сказав він. – Уявляю, які монстри тут мешкають! Цікава дівчина могла б добрати собі цікавішого приміщення. Ні, Льово, я зовсім перестаю вірити в її високі прикмети.

В кімнаті Льова ніяково познайомив його з дівчиною.

«А она смазливая», – байдуже подумав Славенко, тиснучи їй руку.

– Прошу знайомитися далі, – сказала Марта.

– Давид Семенович Іванчук, – промимрив кооператор, невдоволений із забігу ще двох осіб.

– Дмитро Стайничий, – сказав юнак-інженер, що приїхав з Дніпропетровського.

– Вибачте, – сказав Славенко, – я не дочув вашого по-батькові.

– Я його не сказав.

– Дмитро принциповий ворог по-батькові, – сказала Марта. – Прошу сідати! Льово, ви на ліжкові, у мене ж тільки три стільці.

– Чим же пояснити вашу зневагу до батьків? – спитав Славенко, обережно сідаючи на стільця, що не викликав до себе довіри. «Яка дурниця, що я тут», – подумав він.

– Ніякої зневаги, – відповів Дмитро, – Не було на Україні звичаю, щоб по-батькові величати. Та й навіщо воно? Зовсім зайве з боку практичного. Тільки словом більше і на пам’ять важче. Далеко практичніше й краще буде звертатись на «товариш», «товаришка».

– Якщо логічно продовжити вашу думку, товаришу, – всміхнувся Славенко, – то ще раціональніше було б звергатися на «пан»!

– Та це ж контрреволюція! Гідра контрреволюції, ха, ха! – зареготав кооператор.

– Але така раціоналізація суперечила б нашій соціальній практиці, – незичливо промовив інженер. Подумавши трохи, він додав: – Воно правда, що «товариш» довший на вимову проти «пана», так що ж з того? Значить, задля практичності треба «товариша» скоротити на «това», чи що.

– Або «тиша», «триша», «твиша», – підхопив кооператор.

– Та покиньте, нарешті, товариші! – скрикнула Марта. – Ви всі страшенно нудні! Все хочете зраціоналізувати й зробити практичним.

– Цього вимагає життя, – сказав Дмитро.

– А ви від нього нічого не вимагаєте! Правда, Льово?

– Я цілком згоден з вами, Марто… Дозвольте закурити.

– Прошу. Перший раз вільно всім заразом, а потім тільки по черзі. Суворо по черзі. Давиде Степановичу, призначаю вас стежити за виконом розпорядження.

– Всіда готов, – сказав кооператор.

Всі, крім дівчини, зразу ж закурили, причім Давид Семенович, маючи через бідність свою жахливі цигарки, почастувався в Дмитра.

– Хто заговорить про раціональність або практичність, – сказала Марта, – з того штраф двадцять копійок на користь безпритульних. Давиде Семеновичу, виконуйте й це розпорядження!

– Всіда готов, – сказав кооператор.

«От богема», – подумав Славенко.

– Плачу карбованця авансом, – недбало заявив Дмитро, даючи гроші кооператорові.

– Розписка за мною, – задоволено промовив той.

– У нашому приємному товаристві, – сказав Славенко, – щоб не ображати нашу прекрасну господиню, – він злегка вклонився Марті, – нам годилося б розповідати про якісь цікаві пригоди, про любовні пригоди, на зразок як у збірці одного, якщо не помиляюсь, іспанського давнього автора, під назвою… здається, «Камертон»… чи щось подібне…

– Який сором! – скрикнула Марта. – Ану ви, Дмитре, скажіть, чий це твір і як він зветься?

– Це не до моєї спеціальності, – відмовив той. – Скажіть, будь ласка, – звернувся він до професора, – ви і є той Славенко, що викладає в медінституті біологічну хімію?

– Маю честь.

– Я знаю кількох ваших слухачів, моїх товаришів у роботі, і багато чув про ваші лекції… зокрема про поставу практичних робіт…

– Штраф, штраф! – крикнула Марта.

– Штраф, ах, ах! – підхопив кооператор. – За практику штраф. Ваших у мене вісімдесят копійок.

– На жаль, лекції з біологічної хімії не посідають у медінституті належного числа годин. Зорганізувати окремий інститут біологічної хімії є наше невідкладне завдання. Щодо лабораторної роботи, то, скільки дозволяють наші умови, я, звичайно, зраціоналізував її…

– Штраф! – крикнула дівчина. – І штраф підвищується до п’ятдесяти копійок.

– Я бачу, що розмова мені дорого коштуватиме, – сказав Славенко, даючи гроші.

– За ваші спроби над білками, – провадив Дмитро, – я читав дещо в пресі. Звичайно, на білках я не тямлюся, і мене цікавлять тільки практичні наслідки…

– Штраф! – заревів кооператор. – Марто, беріть з них по три карбованці.