Року 1271-го нікому до того не відомий сімнадцятилітній венеціанець – це він пізніше, як мандрівник, прославиться на віки – Марко Поло разом із старшими братами Нікколо і Маффео відправиться у небезпечну подорож до далекого і тоді маловідомого в Європі Китаю. (А втім, подорож убезпечувалася тим, що трійця братів Поло мала золоту дощечку з особистою печаткою хана Хубілая, охоронну грамоту, що була гарантією майбутнього успіху.)
Подорожуючи в Китай, Марко Поло з братами переїхав багато земель і, зрештою, потрапив в Анатолію,[24] яку в своїй «Книзі» (1298) назвав, не мудруючи, «Туркоманією», а її населення – «туркоманами». Це було в дусі тих часів – перекручувати назви країн і національності людей і подавати їх часом і зовсім не тими, кими вони були насправді. Ця традиція йшла з прадавніх часів, особливо з часів Геродота, у якого подібних «Туркоманій» та «туркоманів» задосить. Особливо в його розповіді про Скіфію та племена й народи, що населяли ті краї. Він легко – часом оперуючи чутками, – придумував народам нові назви й національності. Каліпідів («прекраснокінних»), які мешкали в пониззі Бугу на північ від Ольвії, названо елліно-скіфами, хоча такої національності ні в тих краях, ні в інших ніколи не було, а було змішане населення – елліни і скіфи. На півночі – басейн Прип’яті та землі сучасної Південної Білорусі – Геродот поселив якихось неврів. Цей народ слов’янського світу, за Геродотом, буцімто раз на рік перекидається на вовків. (Це – відгомін слов’янських вірувань у вовкулаків і того, що неври взимку носили вовчі малахаї та одяг з такого хутра.)
За неврами поселено якихось людоїдів андрофагів – кочове плем’я, що відзначалося найбільш дикою вдачею – невідомий нині народ.
Чи розповідь про міфічних гіпербореїв або аргіпеїв, які живляться молоком та черешнями, а взагалі – не лихий народ. Як і згадувані вже люди «з козячими ногами і ті, що сплять по шість місяців на рік». Чи землю за кінцем світу (Західна Африка), де буцімто живуть різні чудиська та дикі химерні люди – двоголові чи з песьїми головами (або й взагалі без голів – на плечах у них немає нічого, а голови знаходяться в грудях – такі «дані» були колись поширеними, і їм вірили).
За якимись іседонами живуть одноокі арімаспи, а за ними – «грифи, що стережуть золотий скарб», а ще далі – міфічні гіпербореї. Все це дуже схоже з тими фантастичними істотами, що їх інші античні автори й мандрівники де тільки не поселяли.
Мандрівник Плано Карпіні, який у 1245 році побував у монгольського хана, у своєму звіті – «Книга Іоанна де Плано Карпіні, архієпископа Антиварійського, історія Монголів, яких йменують Татарами» – розповів про якихось фантастичних істот, «у яких, як нам говорили, невеликі шлунки і маленький рот; вони не їдять м’яса, а варять його. Зваривши м’ясо, вони лягають на горщик і всотують дим і цим тільки себе й підтримують». (Очевидно, тамтешні мешканці так рятувалися димом від комарів.)
Чи його розповіді про напівлюдей-напівсобак з копитами. А коли Карпіні повернув на південь, то «напроти Арменів» зустрів у пустелі «деяких чудовиськ, які мали людську подобу», але було в них лише по одній руці і по одній нозі. Хоча на одній нозі вони, виявляється, скакали швидше за коня, а коли стомлювалися, «то ходили на руці й нозі, так би мовити, вертячись колом».
І цьому тоді вірили. Як і ще більшим чудасіям.
ФРАКІЙЦІ – загальна назва численних груп індоєвропейських племен, що населяли Балканський півострів. Основні племена: беси, гети, трібали, мізійці, фригійці.
АНДРОФАГИ (грец. людоїди) – назва, приписувана давньогрецькими істориками та географами племенам, які в середині І тис. до н. е. жили в лісовій зоні Східної Європи, включаючи територію на півночі сучасної України. Гадають, що давні греки буквально переклали назву «самоядь», якою давньослов’янське населення Східної Європи позначали т. зв. самодійські[25] племена (чутки про них доходили до греків понад 2 тис. років тому).
МАССАГЕТИ – іранське плем’я.
МЕЛАНХЛЕНИ. Деякі дослідники вважають, що їхні племена мешкали від Чернігівщини до Курщини та Воронежчини. Від грец. чорний, темний, або – одягнені в чорне – давні племена, що жили на півдні від царських скіфів. Близькі до скіфів.
АГАФІРСИ – племена раннього залізного віку, сусідили зі скіфами та неврами. Міфічним родоначальником А. був син Геракла від Змій-Дівиці – Агафірс. Вважається, що А. займали сучасну Трансільванію та Валахію на заході, на півночі – Південне Поділля. Більшість дослідників вважають їх фракійцями, предками гетів і даків, інші – скіфами, але змішаними з фракійцями, які сприйняли їхні звичаї.
НЕВРИ. Їхня Неврида розташовувалася ймовірно на території теперішньої Південної Білорусі, південніше річок Прип’яті та Сожу. Тотемними тваринами у них був вовк, тож вони «родичалися» з вовками. Деякі вчені, напр. О. О. Шахматов, вважають їх слов’янами, або протослов’янами, інші – С. М. Биховський – норманами, В. П. Кобичев – кельтами.
САВРОМАТИ – давньогрецька назва великого масиву кочових племен східно-іранської мовної групи, які мешкали у VI–III ст. до н. е. на території степової Євразії, від Приуралля до Дону і передгір’їв Карпат. Східні сусіди скіфів. Нащадками С. вважаються сіраки – сарматські племена Прикубання.
ГІПЕРБОРЕЇ – грецькою люди, що живуть на далекій півночі, як ГІПЕРНОТІЇ – люди з далекого Півдня.
КАЛІПІДИ – племена раннього залізного віку. Мали більш розвинене як у скіфів землеробство. Деякі дослідники (М. І. Артамонов, І. В. Яценко) ототожнювали з племенами Побужжя.
АЛАЗОНИ – племена раннього залізного віку. Північні сусіди каліпідів, мали розвинуте землеробство.
ГЕТИ – північнофракійські племена, були західними сусідами скіфів. Населяли простір від Балкан до Нижнього Дунаю.
БУДИНИ – нескіфське плем’я. Можливо, належало до групи східних балтів. Ймовірно, посідали землі у межиріччі Дону й Волги.
ФІСАГЕТИ (тісагети). Дослідники відводять їм місце на землях теперішніх Мордовії, Пензенської, Ульяновської та Самарської областей Російської Федерації.
ЇРКИ. Мешкали ймовірно на землях теперішньої Татарії. В. В. Латишев вважає їрків уграми (предками мадьярів), котрі проживали на півночі Уралу.
АРГІПЕЇ (плішиві, бритоголові). Дослідники розташовують їх на землях теперішніх Башкортостану та Оренбуржчини. Можливо, предки нинішніх башкирів.
ІСЕДОНИ – очевидно, посідали землі за Уралом.
АРІМАСПИ – близько не визначений народ.
Професор Мавродін одну із своїх книг розпочав несподівано поетичною (як для науковця) фразою: «Під дзвін мечів і співи стріл вступили слов’яни на арену світової історії».
Його колега, автор монографії «Скіфи» О. П. Смирнов зауважив, що «мабуть, для скіфів така характеристика була б ще більш справедливою». З одним, однак, уточненням: це так лише для тих скіфів, чиїм головним богом був не бог сонця Гойтосір, а Арес – бог війни та військової доблесті.
«Могутня скіфська держава, коли придивитися пильніше, мовби розпадається на кілька держав: державу воїнів, державу хліборобів, державу чудотворців, чиє золото й досі знаходимо в степових могилах», – якось справедливо зауважив Павло Загребельний в одному із своїх романів.
Отож про Скіфію, власне, про її першу і найголовнішу державу, державу воїнів, чиїм богом був Арес. Він не мав свого обличчя – навіщо воно богові війни!
Ареса уособлював старовинний залізний меч – давньогрецькою мовою «арес» була одна з назв меча, що згодом і стала йменням бога війни. Син Зевса й Гери, Арес був чи не найжорстокішим богом, богом руйнівних, кривавих і багатостраждальних війн, тож і не дивно, що Ареса мало шанували в народі. Його зневажали навіть самі олімпійські боги, звиклі, здавалося б, до всього, тож культ Ареса так і не отримав широкого поширення в Греції – на відміну, наприклад, від римського Марса, з яким його пізніше почали ототожнювати. Культ Ареса взагалі фракійського походження, що започаткувався ще в епоху бронзи від бога війни, який під фракійським впливом і був греками міфологізований. Збереглася скульптура Ареса IV ст. до н. е. – молодий і сильний чоловік в шоломі (на інших, ранішніх, зі щитом у руці), зображений в позиції для нападу. Скіфи, очевидно, і запозичили цього бога в сусідів-фракійців. З часом він став головним богом кочових скіфських племен, пізніше – царських скіфів, чиїм смислом життя і його ремеслом були війни і володарювання над іншими народами і племенами. Жодному із своїх божеств не споруджували скіфи храмів чи якихось інших культових споруд (це було не в їхніх звичаях та й відповідний будівельний матеріал не завжди траплявся в степах, до всього ж кочівництво – це постійний рух вперед), і тільки Аресу зводили вони – правда, нашвидкуруч – святилища, що мали вигляд великих пірамід, викладених із дещо непрезентабельного матеріалу – із хмизу. А наверху хмизової піраміди, на спорудження якої знадоблювалися десятки й десятки возів хмизу, на майданчику встановлювали залізний меч. Це й був бог війни Арес – жорстокий бог, невмолимий і безжалісний!
Його напували кров’ю – в жертву богу-мечу приносили не тільки тварин, а головно – людей. Військових полоняників, яких у скіфів завжди було чимало – після кожного вдалого походу…
Коли скіфський юнак, ставши воїном, убиває першого у своєму житті ворога, він неодмінно п’є його кров. Прокусивши жили на шиї у поверженого вояка, він висмоктує гарячу, ще паруючу кров, аби стати відважним і хоробрим, аби воєнне щастя ніколи його не зраджувало, аби ворожа кров дала йому силу і звагу.
І немає у Скіфії чоловіка, котрий би не попробував ворожої крові. А якщо і знайдеться такий, хто ніколи не вбивав ворогів, то його і за чоловіка не мають.
«Йди до жінок, у кибитку, – зневажливо скажуть йому. – Тобі нічого робити серед справжніх чоловіків Скіфії!»
І тому всі чоловіки Скіфії п’ють солодку кров повержених ворогів. П’є кров і бувалий воїн, коли здолає особливо грізного і відважного воїна, щоб самому стати ще хоробрішим. Недарма ж у скіфських воєнних піснях з давніх давен співається про «солодку кров ворогів».
П’є ворожу кров і скіфський воєнний бог Арес.
Пантеон скіфських богів та богинь з предковічних віків незмінно очолює Папай – бог грому і блискавки, покровитель скіфського гнізда. Скіфи шанують Папая, вітаючись, завжди кажуть: «Хай бог Папай пошле тобі здоров’я!» Хоча в руках Папая і грізний грім, але це мирний і добрий бог.
Інша річ Арес, бог війни.
Війни не затихають роками, і в Ареса завжди вистачає роботи. Безжалісний бог війни! Годі молити у нього милосердя, рятунку. Він не знає ні жалю, ні співчуття. Його збуджує лише кров. Гаряча, пролита кров. Він багне крові, і його щедро напувають кров’ю. І своєю, і чужою.
Жодному богові, навіть самому Папаю, не ставлять скіфи кумирів, не зводять храмів та вівтарів. Обійдуться мирні боги і без зайвого клопоту із святилищами.
Інша річ Арес – бог війни.
Йому, єдиному серед усіх богів, споруджують величезні святилища у всіх краях і землях Скіфії. Смерть чекає кожного, хто забуде принести Аресу щедрі дари – жертви!
Є святилище Ареса і в краї Тапура. Хоча воно далеко в степу, але видно його здалеку. Тисячі в’язанок хмизу, щільно складені одна на одну і добре втоптані, утворюють чималу споруду кроків двісті довжиною, а висотою у зріст вершника. З трьох боків стіни прямовисні, лише з четвертого покатий спуск. За зиму хмиз осідає, і тому щовесни привозять по п’ятдесят повозок нового хмизу й оновлюють святилище.
На вершині святилища – трикутний майданчик, а на нім стоїть прадавній залізний меч, для богатиря кутий, із широким лезом…
Той меч і є бог війни Арес.
Немає у бога обличчя.
Зайве обличчя богові війни.
Меч – то його обличчя.
А меч оновлюється кров’ю.
На широке плато вихопились вершники і закричали, розмахуючи короткими мечами:
– Арес! Долиною сини твої їдуть! Ти чуєш, як іржуть їхні прудкі коні? Ти чуєш, як дзвенять мечі їхні і співають в польоті стріли?… Сини твої ведуть ворогів, щоб напоїти тебе кров’ю! Солодка кров ворогів!.. Арара!!!
На заході над далеким кряжем застигло червоне сонце. У степу було сухо і вітряно, і обрії від кривавого сонця багряніли.
– Сини йдуть, Арес!.. Вони ведуть ворогів!..
Першим піднявся на плато Тапур в оточенні ватагів, старійшин та знатних воїнів. За ними гнали трьох полонених – вбраних у біле. Два літні бранці, високі, сивуваті, ступали рівно і твердо, а третій – юнак – спотикався, його очі бігали гарячковито сюди-туди, наче шукали порятунку. Коли він відставав, його підганяли списами і кричали:
– Іди, іди, каліпід!.. Радій, що твою кров питиме сам Арес!
Юнак беззвучно плакав, рукавом витираючи бліде, вже помертвіле обличчя. А в голові билася одна-єдина думка: за віщо? За віщо скіфський аркан вихопив його із рідного гнізда?… Його життя тільки-но починалося, він ще нікого не вбив і навіть нікого не зобидив, і ось за це його хочуть убити, а кров’ю його молодою напоїти свого бога… За віщо?… За віщо?… Він все ще озирався з надією, але рятунку уже не було.
Позад нього стіною сунули страшні бородаті вершники у чорних башликах і кричали, щоб він радів, бо кров його питиме сам Арес, а попереду, затуляючи білий світ, здіймалося чорною горою святилище жорстокого бога, де мала обірватися його така коротка дорога життя! У пошуках рятунку він звів очі до неба й жахнувся: над ним, над святилищем чужого бога вже кружляло гайвороння.
– Іди, іди, каліпід! Радій, що твою кров питиме сам Арес!
Але йти вже не було куди. Вершники кількома рядами оточили святилище свого бога і підняли вгору мечі, на яких заграли червоні відблиски кривавого сонця.
– Арес, ми прийшли!!
Наперед виїхав вождь і крикнув до святилища:
– Великий і всемогутній Арес! Чи чуєш нас?
– Чую вас, сини бойового кличу «арара»! – в один голос за бога війни відповіли скіфи.
– Я прийшов із своїм військом, щоб напоїти тебе солодкою кров’ю, могутній і славний наш Арес, покровитель наших непереможних мечів! – звертаючись до святилища, голосно крикнув вождь. – Ти завжди милостивий до мого війська, всемогутній Арес! А цього разу ти був особливо прихильним. Ти вклав у наші руки гострі мечі і цілкі стріли. Ти послав нам перемогу. Зрадники каліпіди, які відвертаються од нас, покарані. Я захопив багато здобичі і рабів. Грецький архонт відкупився од мене власною дочкою. Ми дякуємо тобі, наш славний і всемогутній боже! Ми напоїмо тебе кров’ю, щоб ти завжди вкладав у наші руки силу, а в зброю нашу ясну – міць. Пий кров, Арес, ти її заслужив!!
В одне горло крикнули вершники:
– Арес хоче пити кров! Арес багне крові! Напувайте Ареса!
Троє скіфів схопили першого полоненого, побризкали йому голову вином, нагнули голову над глиняною чашею, котру тримав четвертий. Підбіг п’ятий скіф, змахнув мечем, і в чашу бризнула кров, а голова покотилася до підніжжя святилища.
– Пий, Арес, пий!!! – в екстазі кричало військо. – Пий, щоб ясна наша зброя перемагала усі народи і племена!
– Пий, Арес, солодка кров у ворогів!
– Арара!!!
Старий дід з довгою білою бородою, взявши чашу, з якої через вінця лилася паруюча червона кров, врочисто піднявся на гору. Біля меча, що стирчав у хмизі, він прочитав молитву і, вмочивши пальці у крові, провів по лезу меча.
– Пий, Арес, кров наших ворогів! – кричало внизу військо.
О проекте
О подписке