В урочищі Стайкин Верх, що на Посуллі, знаходиться група курганів скіфського часу. Курган за номером один мав ще й персональне ім’я – Старша Могила (належав до першої половини ІV ст. до н. е.). За висотою – 20 метрів, з розряду «вельможних» курганів, не інакше як царських, і був обведений ровом та валом (в насипі збереглися сліди тризни). В центральному похованні, що було перекрите дубовими колодами – гробниця у вигляді зрубу з чотирма кутовими стовпами.
Кістяк дорослого чоловіка лежав на спині, при ньому знайдено: короткий меч (очевидно, акінак), ще один меч без прикрас, горит, бронзові, залізні та кістяні наконечники стріл, дві бойові сокири, чотири наконечники від списів (забрав на той світ аж чотири списи, себто добре озброївся), панцир, 16 кінських вуздечок, навершя, прикрашені голівками биків, бубонці.
А ось сусідній курган (в археологів під номером 5) мав два склепи, в одному з яких було парне – чоловіче й жіноче – поховання. На жіночому кістяку – золоті стрічки з амфороподібними підвісками, два скроневі кільця, намисто, шпильки, нашивні платівки, незмінне дзеркало, каблучка, браслет, 16 бронзових бубонців, 8 амфор, залізні щипці (друга половина ІV ст. до н. е.).
А ось чоловік її (чи – пан-господар?) явно належав до знатної і владичної верхівки скіфського суспільства. На ньому була золота пов’язка, дві такі ж гривні, руків’я нагайки (ознака пана, владики) нашивні платівки, а на поясі – платівка із зображенням скіфа (чи не портретне зображення покійника?), який тримає скіпетр. Так називають жезл (берло або палицю), але незмінно оздоблену дорогоцінним камінням та різьбленням, часто з голівками орлів чи грифонів. Скіпетр зустрічався й раніше – в матеріалах культури давніх степовиків, починаючи з раннього енеоліту (мідно-кам’яний вік, перехідний від неоліту до бронзи), і був, як би ми сьогодні сказали, – інтернаціональною (міжнародною і міжплеменною) ознакою влади. Буває скіпетр з дерева, кістки, і є незмінним символом влади – в тім числі й царської. Його ще називають державним скіпетром. (Поговірка була: під скіпетром кого – під владою кого-небудь.) Ясно, що в кургані № 5 у Стайкиному Верху поховано або ж царя, або вождя якогось племені чи впливового ватага великого загону, проводиря, старійшини племені або союзу племен. В крайньому разі, представника верховної влади і не виключено, що такого, який належав до царських скіфів, владик над усіма іншими скіфами і нескіфами Північного Причорномор’я.
Існує жарт (чи не одеський?), герой якого хвальковито (але й не без підтексту) говорить:
– Я не боюся конкуренції, адже знаю, що я – найкращий!
Так ось, одні скіфи теж не бачили суперництва (серед інших скіфських племен), адже знали і втокмачували всюди силою зброї й військової могуті, що вони – найкращі! Серед усіх скіфів!
Отож про тих, КОТРІ ВВАЖАЛИ СЕБЕ «НАЙКРАЩИМИ», АБО «СПРАВЖНІМИ СКІФАМИ».
«Найкращими», «вільними» (це чи не головне), або власне «скіфами», вважали себе так звані царські скіфи (тільки їхні представники могли бути царями Скіфії, звідси і їхня назва – царські), владики Північного Причорномор’я, скотарі і воїни, ударна, цілеспрямовуюча, організуюча і керівна сила непереможного скіфського війська, його золота верхівка. Як, між іншим, і всієї скіфської держави, її міць і сила, і надія на майбутнє. Решта племен – навіть кочовики, скіфи-орачі і скіфи-землероби – хоч вони й були однієї крові, одного етносу й культури, – була їм підвладна, їх царські скіфи вважали своїми данниками або ще гірше – рабами. Вся Скіфія мусила безвідмовно платити царським скіфам данину: кочовики – худобою, кіньми, хлібороби – зерном – своїм повелителям і грізним господарям. Хто не корився і не платив данини, той розплачувався за те або своєю волею, або життям. Непокірних повелителі жорстоко карали, забирали їхнє майно, стада, табуни коней, жінок, дітей, поселення спалювали, а вцілілих перетворювали на рабів – для себе (тоді їх осліплювали), або й на продаж в античні міста, котрі переправляли їх у Грецію, і слід таких бідолах назавжди губився. Тож і виходило, що не коритися було собі дорожче.
Царські скіфи були не тільки численними, а й могутніми, бо мали постійне і добре навчене військо, що допомагало їм панувати над усіма – в Причорномор’ї, в Подніпров’ї, в Криму, в степах між Танаїсом та Істром, від моря й до північних лісів.
На випадок всезагального лиха, коли на Скіфію йшов ворог чи коли сама Скіфія на когось вирушала кривавим походом, що перетворювався на всеспопеляючий самум, на смертну віхолу, царські скіфи ставали кістяком всенародного ополчення, його рушійною і скеровуючою силою, тараном, що все пробивав і нищив на своєму шляху, а отже, гарантом успіху. Коли такі кінні орди рухались степами, земля двигтіла, хмари пилу затуляли півнеба, степ тонув в іржанні коней і криках людей, а хмари стріл, що застували сонце, несли невмолиму смерть та каліцтво, і тоді тремтіли всі – і чужі, і свої…
Царські скіфи – то була еліта Скіфії, її, зрештою, генофонд. Це в них, царських скіфів, були найбільші стада худоби, найбільші табуни коней, незліченні вози, золото, раби, багате вбрання і зброя, що сяяла сріблом та злотом (як і збруя їхніх коней). Це вони розкошували у достатку і мали безліч золотих прикрас, що потім вражатимуть археологів, які розкриватимуть їхні кургани, хати вічні, грандіозні за розмірами і за багатим начинням…
Першою здобиччю російських археологів в Україні (а заодно й першою сторінкою історії археології в Україні) став Литий курган 1-ї половини VІ ст. до н. е., що здіймався біля села Кучерівка Знам’янського району Кіровоградської області (за сучасним адміністративним поділом). Росіяни його розкопали у 1763 році (перші в нашій державі історично зафіксовані розкопки) за наказом новоросійського губернатора Мельгунова (тому його ще іноді називають – геть несправедливо – Мельгуновським, хоча до Мельгунова він мав своє ім’я).
В кургані було виявлено багате поховання одного з вождів скіфських племен (якого саме вождя і яких саме племен, залишилося загадкою). Незаперечне було інше: курган належав чи не до найранішого періоду скіфського царства в Причорномор’ї, коли сколоти повернулися (чи – поверталися) з Малої Азії і ще зберігали зв’язки з цивілізаціями прадавнього Сходу, що колись була їхньою прабатьківщиною.
Тож невдовзі після повернення (чи й під час повернення) вождь одного з племен – значний вождь, очевидно, впливовий і багатий – і опинився (від ран, отриманих в боях з мідійцями, чи був прикінчений суперниками у боротьбі за владу, хто тепер достовірно скаже?) – під товщею кургану, що його згодом, вже українці, назвуть Литим. Від нього й залишився в кургані залізний меч із золотими піхвами – найбільша дорогоцінність воїна. А вождя й поготів. Та й взагалі, скіфа без меча, як і без лука не уявити (навіть мирні скіфи-землероби та орачі і ті ходили зі зброєю – такі тоді були часи, адже в степах хто з мечем – той і пан). Бо меч – це твоя сила й повага в племені, твій захист і порятунок, а отже, й надія-сподіванка пожити ще в цьому світі. Вже тоді почали виникати поговірки, що в пізніші часи стануть особливо популярними: іти на когось з мечем, себто починати проти когось війну. Підняти меч – почати війну. Схрестити мечі – вступити у бій, у боротьбу чи криваву суперечку. Взяти меч у руку – підготуватися, бути готовим до війни. Але як через віки застерігатиме великий київський князь Святослав: хто прийде до нас з мечем, той від меча і загине.
Отож такого меча – для захисту і наступу – і мав вождь, який перетворився на тлін під товщею Литого кургану. Його піхви були обкладені золотою пластиною, її в свою чергу майстер прикрасив зображенням фантастичних істот – лев з тулубом бика, якась хижа птиця, риба з крилами тощо. А спільними для всіх чудиськ були руки, які тримають натягнутий лук із стрілою, що ось-ось зірветься з тятиви і полетить вражати ворогів…
Але – не полетіла.
Всі багатства Литого кургану (крім меча, ще срібна оздоба меблів, мідна бляшка у вигляді орла, золоте окуття верхньої частини піхов меча, бронзові наконечники стріл, різні прикраси – золоті діадеми, срібні оздоби тощо) були відвезені до Петербурга на зберігання в Ермітажі. Залізний меч із золотими піхвами там і нині цінується, Україні ж залишився лише розритий курган та згадка про нього в енциклопедії та наукових збірниках, присвячених скіфській історії…
У людей з мечем, у царських та кочових скіфів, початком і кінцем, наріжним каменем, ба – засадничим їхнім хребтом, основою їхнього буття в цьому світі були – влада, кочівництво та війни (а втім, без воєн і взагалі без озброєної військової сили й міці влади не втримаєш – та ще в ті часи!). Так-от, кочовий спосіб життя, що вимагав згуртованості, і міцна військова організація, що вимагала прямо-таки жорстокої злютованості й покори нижчого вищому, і наклали колоритний відбиток на всі сторони життя та ідеології скіфів.
Геродот охарактеризував їх напрочуд коротко і напрочуд влучно, точно і ємко: «Кожен з них – кінний стрілець (з лука)». Цим однісіньким, коротеньким рядком сказано все, і це стало найповнішою характеристикою сколотів. А тому й зброю у них мав кожен чоловік – без оружжя, без хвацького і водночас професіонального вміння володіти ним – ти не жилець у тодішньому світі причорноморських степів чи в межиріччі Танаїса – Борисфена – Істра. Зброєю володіли й жінки (чоловіки були всуціль войовниками, а подруги їхні, матері й сестри – войовницями). Навіть діти – це видно з їхніх поховань – носили короткі, пристосовані до їхнього віку й сили маленькі луки, які несли велику смерть. А тому й присутня зброя на всіх зображеннях скіфів (хоча б і в сценах побуту та мирної праці), що до нас дійшли, адже вона супроводжувала потомків Таргітая та Скіфа від дитинства й до останнього подиху в цьому світі. Ба навіть ішла з ними в могили, на той світ – скіфи вірили в існування потойбічного життя, яке мало чим відрізнялося від життя у світі білому. Озброювався кожен. Правда, екіпіровка, як і вартість зброї та її оздоба, залежали від майнового та соціального рангу кожного, його віку, але все одно зброю всі берегли і доглядали, берегли й оздоблювали її за принципом пізніших кавказьких абреків: хай у мене бешмет з діркою, зате в мене зброя у сріблі! До важкого захисного озброєння належали в основному панцир і шолом. Такий воїн-панцирник, латник мав щит, бойовий пояс, сагайдак (горит) і поножі. Додайте до цього меч, акінак, спис, дротик і лук, і скіф постане перед вами, як намальований!
Тож і не дивно, що в синів змієногої богині над усе поціновувались військова звага і доблесть, хоробрість і мужність у бою, зневага до смерті і повна відсутність страху. І, перш за все, відданість своєму народові, друзям – як би ми сказали, однополчанам, товаришам по зброї. Все інше для них не суть було важливим.
Такі риси у своїх воїнів шанували всі, увесь народ, а вожді, царі й товариство – в першу чергу. У них батирами вважалися лише ті, хто вбив у бою найбільше ворогів чи вчинив якийсь подвиг; такі неодмінно при всьому народові (на щорічних святах влаштовувались ритуальні танці й змагання – боротьба, стрільба з лука тощо) одержували з рук царя чи вождя почесну чащу вина і нахильці врочисто її випивали. І це було найвищою шаною за ратний подвиг. (Коли б у світі скіфів існувала система орденів, медалей чи інших яких відзнак й нагород за військові звершення, почесна чаша чи келих вина, що їх підносили при всьому народові вдатному воїну, прирівнювалися б, наприклад, до звання героя Скіфії.)
А ще в них над усе цінувалася дружба – міцна чоловіча дружба! І, як найвищий її прояв, побратимство. Коли чужі до того ставали названими братами, товаришами по зброї, по боротьбі, соратниками й сподвижниками, і таке братерство поціновувалося й шанувалося вище за кровну спорідненість. Не маєш побратима, і ти вже ніби неповноцінний. У слов’ян, наших прямих предків, теж існував обряд побратимства для зміцнення дружби і теж прирівнювався до братерських кровних стосунків – відомо з епосу Київської Русі. Пізніше він набуде особливого значення у запорозьких козаків. «Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш січовий звичай!» – вигукував Пантелеймон Куліш. А коріння слов’янського і козацького лицарського побратимства – у Скіфії. (Недарма ж і нині дехто вважає українських козаків – є й така думка – прямими потомками скіфів!)
А здійснювався скіфський обряд побратимства так: у посудину з вином і кров’ю тих, хто давав клятву на вірну дружбу (кров брали з пальця правиці) занурювалася зброя – це міг бути кінчик меча або акінака, стріли чи лезо бойової сокири, наконечник дротика чи списа, після чого два побратими, обнявшись, одночасно пили напій з їхньою кров’ю і побратимство, скріплене в такий спосіб вважалося – і було насправді, – до скону віку міцнішим за родинні зв’язки, адже побратим за побратима, якщо наставала така мить, не вагаючись віддавав життя.
Оскільки ж війни у скіфів відігравали ледь чи не сакральну роль у їхньому житті і над усе шанувалися молодецтво, воїнська звага, хоробрість та самовідданість, то на цьому ґрунті й виник культ бога війни, що його символізував старовинний залізний меч. Цим культом започаткувалися й утвердилися інші звичаї скіфів, що їх ми – з висоти свого віку і своєї моралі, – називаємо жорстокими, а в ті часи, у тих обставинах ми теж діяли б точнісінько так. Себто неодмінно б пили кров першого вбитого у бою ворога, знімали б скальпи з повергнених ворогів – все це не лише зміцнювало відвагу, а й виховувало непримиренність до ворогів і байдужість до власного життя, коли важливішим над усе ставали звага у бою, готовність до самопожертви при захисті товариства, сім’ї, народу, зрештою, рідного краю…
О проекте
О подписке