Країна Скіфія відображена на кількох стародавніх географічних картах: на карті світу за Геродотом, V ст. до н. е., на карті світу за Аристотелем, ІV ст. до н. е., на карті світу за Птолемеєм – II ст. до н. е. А ось на карті світу за Ератосфеном – III ст. до н. е., за Скіфією вже кінець землі. Щоправда, вище скіфів зазначено:
«Північний або Скіфський океан».
Так названо було теперішній Північний Льодовитий океан.
То, виходить, степова Скіфія мала свій океан?
Якщо судити за картою світу Ератосфена, то – так.
Але ж ми знаємо, що Північний Льодовитий океан ніколи і ніякого відношення до Скіфії не мав. Як взагалі Скіфія ніколи не мала аніякого океану – недарма ж її звали Степовою Елладою.
А ось море було. Чорне море, грецький Понт Евксинський, у слов’ян море Руське, воно колись і звалося Скіфським морем.
Мала Скіфія і свої ріки – та які ріки! Згадаймо хоча б Дніпро-Борисфен у ті часи.
Опис земель і складу земель нам залишили історик Геродот та античні письменники. За їхніми даними, уздовж морського узбережжя Скіфія займала територію від Танаїсу (Дону) на сході і до Істру (Дунаю) на заході, а в глиб країни від гір Криму до зони лісів на півночі, простягалася теж приблизно на таку відстань – 600–700 км. На цьому чималому чотирикутнику і поширювалася влада скіфів. І все, що було на тій території – землі, ріки, названі скіфськими, племена і народи, які жили там незалежно від того, були вони насправді скіфами чи ні, все, все звалося скіфським і було таким сімсот років. Але головною батьківщиною синів змієногої богині, їхньою історичною прабатьківщиною, істинною Скіфією було лівобережжя Борисфена, їхньої тоді найбільшої, найславетнішої ріки.
«…Їхній край – це добре наводнена трав’яниста рівнина, а рік пливе через нього небагато менше, ніж у Єгипті є каналів. Ось визначніші з них і такі, що доступні для морських кораблів (тодішніх, ясна річ. – В. Ч.): Істр, що має п’ять гирл, за ним Тирас, Гіпаніс, Борисфен, Пантикап, Гіпакірис, Геррос, Танаїс.[23] Вони пливуть так:
Істр – це найбільша з усіх рік, про які знаємо. Він однакового розміру влітку й узимку. Це перша від заходу ріка, що пливе через Скіфію, а (одночасно) й найбільша, бо до нього впадають інші ріки. З тих рік, що його побільшують, п’ять пливе через Скіфію: одну скіфи називають Пората, а греки Пірет, далі йдуть Тіарант, Арар, Напарис і Ордесс. Перша з тих рік, велика, пливе на схід і вливає свої води до Істра; друга з названих Тіарант, менша, пливе більше на захід, Арар же, Напарис і Ордесс пливуть між ними і (також) впадають до Істра. Це місцеві скіфські ріки, що роблять його (Істр) повноводим; з країни агафірсів пливе річка Марис і впадає до Істра.
…За ним іде Тирас, що пливе з півночі, а випливає з великого озера, що розмежовує країну скіфів і неврів. Над його гирлом мешкають греки, що називаються тіритами.
Третя ріка Гіпаніс (про неї буде окремо в розділі повісті «Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей». – В. Ч.).
Четверта ріка – Борисфен, що після Істру є найбільшою; на нашу думку, він найбільш плодовитий не лише між скіфськими ріками. Він має найкращі й найпридатніші для худоби пасовиська, він же має щонайбільше доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими мутними. Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава. У його гирлі нагромаджується сама по собі величезна кількість солі. У ньому водяться великі риби без костей для сушення, що звуться антакеї (рід осетрів. – В. Ч.), й багато іншого, гідного подиву. Аж до країни Геррос, що до неї сорок днів плавби, відома його течія, знаємо, що тече з півночі; а через які краї тече у вищій течії – ніхто не скаже; мабуть, пливе через пустелю аж до країни скіфів-хліборобів, бо ці скіфи живуть над ним на просторі десяти днів плавби…»
Далі, за Геродотом, йде «наступна, п’ята ріка, звана Пантикап. Він тече з півночі, з озера (Край) між ним і Борисфеном заселений скіфами-хліборобами. Він пливе через Гілею, перепливає її і впадає до Борисфена. (Як уже зазначалося, нині не визначено, що це за ріка, Пантикап. – В. Ч.)
Шоста ріка Гіпакірис (теж досі неозначена. – В. Ч.), що витікає з озера, пливе через країну кочових скіфів і впадає (до моря) коло міста Керкінітиди (нині – Перекоп. – В. Ч.), має з правого боку Гілею і місце, зване «Ахіллів біг».
Сьома річка Геррос (теж досі неозначена. – В. Ч.). Вона відділилася від Борисфена в тому місці, доки течія його нам відома. Від того місця пливе осібно. Називається, як і той край, Геррос. Тече в напрямку моря і відмежовує країну кочівників від царських скіфів. Впадає до Гіпакіриса.
Восьма, врешті, ріка – Танаїс, що витікає на далекій півночі з великого озера, а впадає до ще більшого, званого Меотида; вона розділяє царських скіфів і савроматів…
Ці названі ріки наводнюють Скіфію. А трава, що росте в Скіфії для худоби, буйніша з усіх трав, котрі знаємо…
…Такі багатства їхнього краю…»
Скіфія була оточена багатьма народами: на заході вона межувала з фракійцями та агафірсами, на сході з племенами сарматів, на півночі з неврами, андрофагами і меланхленами, у передгір’ях Криму – з таврами. На берегах Чорного та Азовського морів існували античні держави Північного Причорномор’я.
Крім іраномовних племен, до яких власне належали скіфи (царські, скіфи-кочовики і скіфи-землероби), до скіфського політичного об’єднання входило також змішане греко-скіфське населення з околиць Ольвії (каліпіди та алазони, райони їхні чітко визначив Геродот, і тут суперечок сьогодні немає), частина фракійських племен між Дністром та Дунаєм (найімовірніше – гети) і чи не найбільше – давньослов’янські племена Лісостепового Правобережжя. Головну роль в цьому об’єднанні відігравали скіфи-кочівники – степова зона на захід і схід від Дніпра – та царські скіфи, вони займали територію лівобережних степів до Азовського моря і Дону, а також Степовий Крим. Ніяких ознак, принаймні археологічно, між культурою скіфів-кочівників і царських скіфів виділити неможливо. Це був, власне, один народ.
На північ між Бугом і Дніпром мешкали скіфи, звані орачами. Це були різні осідлі племена, об’єднані хліборобською працею, що складалися ймовірно з фракійців та праслов’ян, яких було чи не найбільше і які під збірною назвою скіфів-орачів (так принаймні в Геродота) входили в політичне об’єднання під орудою царських скіфів. Вони вирощували золоту пшеницю, що її щоосени привозили в Ольвію на тамтешні торги. Неквапливо скрипіли степами на дерев’яних колесах вози, повні мішків із зерном, які тягли меланхолійні комолі воли. Обабіч йшли бородаті й чубаті – чорняві, русі та руді – погоничі й ліниво покрикували на волів: гей, рябі?! Цоб-цабе!.. Валки супроводжувала на конях охорона – степи дикі, людоловів багато, і рідко хто не захоче поживитися як скіфським хлібом, так і самими його творцями, якщо вони беззахисні. Греки шанували скіфських хліборобів й завжди зустрічали їх як дорогих гостей. Без скіфського хліба грецькі міста просто не могли б існувати. До всього ж орачі були мирними і доброзичливими (як і всі хлібороби) – для греків, котрі постійно знаходилися в оточенні войовничих і не завжди надійних племен, такі сусіди – що брати рідні.
В лісостеповій зоні Середнього Подніпров’я, в Лівобережному лісостепу, на нижньому Сеймі, в середніх та верхніх течіях Сули, Псла, Сіверського Дінця теж жили скіфи і теж хлібороби, тільки звали їх чомусь не орачами, а – землеробами. (Геродот: «А як перейти Борисфен, то зразу ж перша від моря лежить Лісиста (країна), а від неї вгору живуть скіфи-землероби. Ті греки, що живуть над рікою Гіпанісом, називають їх борисфенітами, а самі себе ольвіополітами. Ті скіфи-землероби займають землі на схід на три дні дороги; досягають ріки, що зветься Пантикап; а на північ треба пливти Борисфеном (вздовж їхнього боку) одинадцять днів. Ще далі на північ тягнеться велика пустеля, а за нею живуть андрофаги, народ своєрідний, не скіфський. Далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки відаємо, немає ніякого народу».) Скіфи-землероби, зрозуміло, що теж хліборобські племена політичного об’єднання царських скіфів, але не місцеві, а найпевніше при5йшлі, близькі етнічно й культурно до кочовиків, себто іраномовні скіфські племена, котрі жили вперемішку з аборигенним людом і теж вирощували золоту пшеницю, і теж возили її на продаж до греків. Разом з праслов’янами, скіфами-орачами та іншими осідлими племенами, зайнятими мирною працею, вони поклонялися богу сонця Гойтосіру, без якого неможливо виростити хліб, тож йому, Гойтосіру, вони молилися щоденно, а зустрічаючись, неодмінно статечно проказували: «Слава Гойтосіру!»
Що ж до скіфів-кочівників, які мешкали, згідно з Геродотом, у пониззі Дніпра, але вище Полісся, їхні межі із скіфами-землеробами, північні й східні кордони, невизначені. А далі взагалі в описах Геродота чіткість і ясність зникає.
«На схід від цих скіфів-землеробів, за рікою Пантикапою, мешкають вже скіфи-кочівники, які нічого не сіють і не орють… ці кочівники на схід займають область на 14 днів шляху, що простягається до ріки Герра. По той бік Герри знаходяться так звані царські володіння і живуть найкращі, найчисленніші скіфи, які вважають інших скіфів своїми рабами. Місцевість, що її вони займають, простягається на південь до Таврики (це країна таврів), а на схід до рову, який викопали потомки сліпих… і до торжища при Меотійському озері, що називається Крменами».
Далі ще розпливчастіше, і сьогодні немає за що вхопитися, тож і кордони між скіфами-землеробами та царськими скіфами все ще невизначені. І не тільки в Придніпров’ї. Взяти хоча б Крим. На думку одних дослідників, там жили царські скіфи, інші певні, що кримські степи – це землі скіфів-кочівників. Зрештою, є думка, що західну частину Криму займали скіфи-кочівники, а східну – в тім числі й Кримський півострів – царські. Хоча Геродот відносно Криму чітко зазначає, що це була земля царських скіфів. (Там відомо кілька багатих поховань V – ІV ст. до н. е., що по облаштуванню нагадують царські могили. Можливо, там ховали власне не самих царів, а простих вихідців із племен царських скіфів.)
А ще Геродот згадує в своєму описові «Скіфії» каліпідів (погречені скіфи), алазонів («Вони, каліпіди, й інші далі тримаються скіфських звичаїв, але сіють і їдять збіжжя, цибулю, часник, сочевицю і просо. Вище алазонів скіфи-орачі… Ще вище неври, а поза неврами на північ, скільки знаємо, безлюдна пустеля…»).
А ще «батько історії» згадує «на північ од царських скіфів» меланхленів, запевняючи, що це чужий, не скіфський народ, «вище ж меланхленів простягаються болота й пустеля, скільки (лише) знаємо».
За Танаїсом, за землями савроматів край займають будини, за ними – традиційна пустеля. За тією пустелею, «якщо взяти трохи на схід, живуть фісагети, своєрідний і численний народ; вони промишляють ловами. Одразу ж за ними, в тому ж краю, інший народ, що зветься їрки. Вони також живуть із ловів, а організовують їх у такий спосіб: вилазить такий (ловець) на дерево – а їх густо в усьому краю – кінь же, вивчений, лежить на череві, щоб був нижчий. Напоготові є й пес. Коли він (ловець) забачить з дерева звіра, то відразу стріляє в нього з лука, сідає на коня й доганяє, а пес біжить слідом. Од них далі на схід інші скіфи, що віддалилися від царських скіфів і прийшли в цю країну.
Аж до кордонів цих скіфів була земля рівнинна з досить глибокими родючими ґрунтами; звідси починається ґрунт кам’янистий і нерівний… за нею зустрінуться люди на підгір’ї високих гір, люди, що живуть, як кажуть, лисі від народження – і чоловіки, і жінки. Вони плосконосі й мають довгі бороди. Мову мають свою, а одягаються по-скіфськи, живуть із плодів дерев. Дерево, що його споживають як їжу, зветься понтикон (не знаний овоч. – В. Ч.); воно величиною, як фігове дерево. Овочі родять подібні до гороху, з кісткою всередині. Коли вони достигнуть, перетирають їх через хустку, з того виціджується юшка, чорна й густа, а називають її асхі. Вони лижуть те і п’ють змішане з молоком, а з гущі місять тісто (неначе) і їдять його. Худоби не мають багато, бо там обмаль пасовиськ. Кожен… живе під деревом; узимку накриває дерево білою повстяною рядниною, а влітку без ряднини. Ніхто з людей їх не кривдить, бо вважають святими. Вони не мають навіть зброї, а залагоджують усі суперечки між собою сусідніх народів. Якщо хтось утече від них, ніхто йому не зробить нічого лихого, ім’я того народу – аргіпеї.
Аж до цих лисих добре знані землі й названі попереду народи, бо туди заходять деякі скіфи й од них легко можна довідатись про ті краї… Скіфи ж, коли приходять до тих країв, беруть із собою сімох перекладачів, що перекладають із семи мов.
Отже, до їхньої країни добре знана земля, але про ту, що вище за них, – ніхто нічого певного не скаже. Перехід заступають високі гори (можливо, Алтай. – В. Ч.), і їх неможливо перейти. Лисі розповідають – я в це не вірю, – що в горах живуть люди з цапиними ногами, а за горами – ще інші люди, які по шість місяців сплять. Але я в це не вірю. Напевне відомо, що землі на схід од лисих людей заселені іседонами…
А ще вище за них, як розказують іседони, є одноокі люди й грифи, що бережуть золоті скарби. Таке говорять скіфи, а вони перейняли ці оповіді від іседонів. Щойно від скіфів ми довідались про це й називаємо їх по-скіфськи аримаспами, бо «арима» по-скіфському значить один, а «спу» – око».
О проекте
О подписке