Кіммерійські еталонні – визначення археологів – поховання знайдено біля села Балки Васильківського району Запорізької області. Поховання (в археологів за номерами «два» і «п’ять») впущені у давньоямний курган висотою 10 м. У дерев’яному зрубі поховання № 2 знаходився кістяк чоловіка 50 років у витягнутому стані з розворотом голови на захід. При ньому знайдено: залізний кинджал з навершям у вигляді валика та перехрестям зі звисаючими трикутниками на кінцях, золота облямівка; незмінний у кочівників-воїнів (та й не тільки воїнів) точильний брусок та кремневий відщеп; біля ніг – чорнолощена посудина, золота бляшка з розеткою в центрі, а ще – застібка. Та не проста, а – із зуба коня, і цим все сказано. Це чи не єдина така річ – із зуба коня – знайдена у вічних домівках кочівників. Певно, то був колись улюблений кінь, якщо кіммерієць – виявляється, кіммерійці, суворі й безжалісні воїни, по-своєму страждали сентиментальністю чи якимось іншим, схожим почуттям – залишив собі зуб любого коня на загадку, на вічну пам’ять. А помираючи, забрав його з собою на той світ. Браво, кіммерійце! Цим зубом улюбленого коня ти нам поближчав!
У похованні № 5 кіммерійця впущено в дерев’яний зруб, зсередини оштукатурений та пофарбований червоною фарбою – символ вічного життя! Небіжчик лежав у скорченому стані головою на схід. При ньому знайшли: на черепі віночок у вигляді бронзової стрічки, золоту масивну сережку – покійник за життя свого земного носив її у вусі, і вона, певно, здалеку блищала проти сонця; бронзовий кинджал, точильний брусок, бронзовий ніж – колодач, в кутку – кістки барана (напутна їжа), дерев’яну посудину із золотими платівками-облямівками, бронзові вудила, набір наконечників до стріл та застібки.
Обидві могили належали кіммерійським воїнам, похованим з проміжком часу не більше, як у кілька десятків років – середина VIII – початок VII ст. до н. е.
Ще одна вічна хата кіммерійського воїна була знайдена неподалік с. Бутенки на Полтавщині. Належала кінному верхівцю. Речі разом з перепаленими кістками покладені у яму глибиною трохи більше метра. Разом з кістками – бронзові вудила, бляхи, бронзові браслети та вістря до стріл, залізні наконечники до списа.
Над ямою, загорнувши її, кіммерійці – воїни-однополчани? – поставили дубовий стовп, аби позначити місце поховання свого друга (могильного горбика чомусь не насипали) і помчали далі на своїх летючих конях… Як виявилось – у віки.
Де вони самі знайшли свій вічний спочивок – хто тепер скаже?
Але ж знайшли, адже з того світу в цей ще ніхто не повертався. Усім від давніх давен і по наші дні і в майбутньому – вистачало, вистачає і вистачатиме місця на тім світі – який же він, напевно, превеликий!..
Братська могила – спільна могила, в якій поховані ті, хто загинув на війні або в боротьбі за спільну справу.
Словник української мови. Т. 1. С. 231
Археологи і таку могилу знайшли. У якій віки – ба, ба тисячоліття! – спочивають двоє антагоністів – кіммерієць і скіф. Ті, які ненавиділи за життя один одного і один одного намагалися знищити. Чи – бодай підкорити. Скіфи вибивали кіммерійців з Причорномор’я, кіммерійці відборювали право на Причорномор’я, що до приходу туди скіфів було їхньою батьківщиною. Відборювали і програли. І зникли, а край їхній, Кіммерія, став звідтоді Скіфією. Але двоє з них лежать в одній могилі як побратими, хоча братньою ту могилу і не назвеш.
Це біля Олександрівки Новомосковського району Дніпропетровської області. Курган чомусь безіменний, в археологів під номером шість. У 1977 році його дослідила археолог Ф. Ковальова (там була зона зрошувальної системи учбового господарства «Самарське» і могила йшла під ніж бульдозера – Ковальова рятувала те, що можна було врятувати).
Курган звідтоді знаний ще й тому, що то виявилося одне з небагатьох скіфських поховань, здійснене у дерев’яній колоді, що правила за труну-домовину. (Колоду, видовбану зсередини, слов’яни споконвіку використовували як вулик, човен, ночви і т. ін. А ще у ній ховали небіжчиків – в давні часи колода була попередницею домовини. На колодах біля дворів сиділи вечорами з сусідами, колодки відігравали й роль дерев’яних кайданів, які в старовину надівали на ноги, руки, шию заарештованого, диба.)
Висота кургану була трохи менше метра, діаметр – 30 м. У насипі – залишки тризни. По кіммерійцю і по скіфу. Основне поховання – кіммерійське. Ясно, що він пішов раніше на той світ – може, скіфи його і вбили? А ось скіфа поховали – підховали – в чужій могилі. Впустили його в кіммерійську, аби не мати мороки з насипанням нової. Мовляв, помиряться на тім світі, свої ж, як кажуть, люди. Поховали в овальній ямі з дерев’яним перекриттям. Скіф упокоївся у видовбаній колоді на спині, на ньому – платівчастий обладунок, що складався з панцира, штанів та шолома. Біля колоди поклали два списи, сагайдак, фібулу, дерев’яну чашу із золотими обкладками, аби колоднику було з чого на тім світі пити (а втім, у пізніші часи, вже на Русі колодником називали арештанта, в’язня у колодках). А ще поклали меч у золотих піхвах, бляшку у вигляді жука скарабея… Жаль, що спільну могилу кіммерійця та скіфа розкопали – хай би земля їм була пухом!..
Ось що ще залишилося в науці від загадкових племен кіммерійців.
Перше.
Кіммерійський вік і ярус (від назви племен кіммерійців) – середній вік пліоценової епохи неогенового періоду[15] та відклади, що утворилися на той час. На Україні відклади кіммерійського віку і ярусу (глини, піски, пісковики, вапняки) поширені в Причорноморській западині. Їхня потужність – 120 мільйонів років. З ними пов’язані поклади бурих залізняків (Керченський залізорудний басейн).
Друге.
Кіммерійська складчастість (від назви племен кіммерійців) – деформації земної кори, що відбулися в середині й кінці мезозойської ери. Проявилась у вигляді потужних складко– і гороутворюючих процесів інтрузивного і ефузивного магматизму. Виділяють кілька фаз К. с., основні з них – давньокіммерійська (в кінці тріасового періоду) і пізньокіммерійська (в кінці юрського періоду). Під впливом К. с. на місці півостровів Кримського, Індокитаю, Мангишлаку, Таймиру та північної частини Іранського нагір’я виникли гірські складчасті системи, які пізніше зазнали впливу альпійської складчастості.
Із сивої землі, з каміння голого,
Де присмерк попелищ і брильна бридь,
Минуле підіймають археологи
І змушують німотне говорить.
У кожній розкайданеній розколині
Історії читають письмена:
Це – наші предки, наші древні корені,
Це – наша доля рання і сумна.
І думка зрине, ніби лист із ясеня:
Що всі ми – порошиночки малі,
Проміннями і тінями прив’язані
До архіоперіодів Землі.
І стане, мов на вітрі свіжім, холодно,
Коли проникне сум, як гостра тінь,
Що всі ми, люди, трішки археологи,
Бо оглядаємось на власну тінь.
На всі епохи – ні словечка кволого,
Бо вічна кров в кипінні наших вен!
…Нехай колись не скажуть археологи,
Що ми жили, хай скажуть, що живем.
Михайло Чхан(1926–1987)
Незаперечна істина: уявлення про світ і про себе в ньому люди з прапрадавніх часів утілювали – через призму, звичайно, поетичної фантазії, уявлень та філософських роздумів, – в образи богів та героїв.
За тисячоліття народи і племена (та й що це за народ чи плем’я, якщо вони не мають своїх богів?) Землі понароджували стільки богів, що їх за кількістю і в тисячу не вбгаєш! А щоб лише описати надприродних покровителів, потрібно чи не десятки товстелезних томів!
І мова йде лише про тих богів, які вціліли, збереглися в історії людства, не загубилися в пітьмі віків, не зникли разом із своїми творцями, не вивітрилися з пам’яті народної, адже тоді – на зорі людства – історія ще була надто короткою. (Знову ж незаперечна істина: боги смертні – як і всі інші, прості й пересічні, ті, хто й створив богів. Як сказано в одній з «Упанішад»,[16] боги помирають скрізь і всюди. Разом з народами чи племенами, що їх породили, адже їхня опора, місце їхнього перебування – серця, пам’ять, душі і розум людей.)
Образи богів іноді міняються, одні після першотворення застигають навічно, наче в камені, з якого вони здебільшого й витесані, інші ж розвиваються, набувають нових рис і властивостей (разом з розвитком народу, що їх створив), треті – зникають. Як непросто нам тепер збагнути тих людей, які пішли в небуття, так непросто нам збагнути і їхніх богів – адже як проникнути в духовний світ тих, кого вже немає на землі? А ми нині вже представники зовсім іншої цивілізації, відмінної від їхньої, навколо нас зовсім інший світ і наші знання, дякуючи наукам, надто відрізняються від того, що було відомо первісним людям. Хоча в розумовому відношенні – якщо не брати до уваги досягнення науки і техніки, що їх ми не завжди здатні усвідомити й збагнути, – ми в принципі недалеко відійшли від своїх праотців, від первісних людей. А якщо й відійшли, – зіронізував один з дослідників цього питання, – то невідомо ще в який бік… Гм…
Судячи з творів мистецтва, засобів праці, що збереглися, інтелектуально і психологічно пралюди не дуже від нас відрізняються (маються на увазі кроманьйонці), а де в чому вони нас і перевершували.
У всіх народів існували (і нині існують) казки про перетворення людей у тварин і навпаки. Тварини в таких казках неодмінно мають людські риси – анімізм. Іноді ця пара – тварина і людина – поєднуються в міфах в одній іпостасі. Так виникли звіроподібні люди або – людиноподібні звірі. (Перші прообрази майбутніх богів.) Це ми сьогодні скептично ставимося до таких творінь (звіролюди, людиноподібні звірі), а в прадавнину, як світ був ще незбагненним і лякливим, наші прапращури таким чарівним казкам ого як вірили!
Перетворюючись (у міфах, ясна річ) у звірів чи птахів, людина (здебільшого це першопредок) здобувала нові, не властиві їй раніше можливості і якості (неймовірна, наприклад, сила тощо) і в той же час залишалася людиною. Тільки ще могутнішою, грізнішою і страшнішою, такою, яку співплемінникам не просто було подолати. Так вважали туземні мисливці Африки, Південно-Східної Азії, Австралії, Південної Америки, Сибіру… До речі, в Сибіру існували легенди про людину-оленя, а в Австралії про людину-кенгуру, в Африці вірили в людину-леопарда. Тож не дивно, що тотемічні першопредки австралійців уявлялися одночасно і людьми, і тваринами (іноді рослинами). Це були кенгуру-люди чи люди-кенгуру.
В первісних племен (власне, в їхній уяві) існувала людина-мамонт (збереглися такі наскельні зображення) і людина-бізон, людина-ведмідь і людина-олень. Словом, в уяві людини кам’яної доби (та й пізніших часів) – це був узагальнений образ Великого Мисливця, надлюдини і надзвіра. Себто божество полювання. Як водночас і символ єдності – що було важливо – людини з природою.
Так виникли боги і божества.
Тож і не дивно, що в Давньому Єгипті, наприклад, перші боги були напівлюдьми, напівтваринами. Це хоча б бог Гор (Хор) у вигляді людини з головою сокола і розпростертими крилами. Звіроподібну голову мав і Осиріс – бог мертвих і водночас родючості, тісно пов’язаний з теологічним тлумаченням єгиптян, з уявленням про царя. А ось інший бог і покровитель померлих Анубіс зображувався в образі шакала (або з головою шакала, іноді собаки). Хопі, бог Ніла – це людина з баранячою головою, Себек – бог води і розливів Нілу – з крокодилячою, богиня Хатор (Хатхор) – з головою корови. А згадаймо сфінксів – левів з людськими обличчями. (Між іншим, за віруванням давніх єгиптян душа людини (її звали Ба) уявлялась неодмінно у вигляді птаха з людським лицем.)
Грандіозні крилаті бики Ассирії з людськими головами звалися шеду. Це були стражі царських чертогів, які охороняли їх від ворогів – видимих і невидимих. Зображувалися вони у високих тіарах із занозистими, гордовитими і зарозуміло-пихатими лицями, з очима, що люто виблискували, з великими бородами і кожний такий людинобик мав аж п’ять ніг – гроза грозою!
Взагалі боги Ассирії здебільшого мали людські голови, тулуб лева, крила птаха, а на животі – зміїну луску. Головний бог Мардук теж був крилатим биком з головою людини і зміїною лускою.
В шумерському місті Лагаш (Месопотамія) знайдені зображення биків з людськими головами (у деяких з них і верхня частина тіла людська). Це – відгомін прадавнього землеробського культу бика, що пізніше перетворився в бога-бика і людину водночас. На срібній вазі з Лагоша – шедевр шумерського мистецтва ІІІ тисячоліття до н. е. – зображено чотирьох орлів з левовими головами.
А ось фінікійський бог, відомий з Біблії як золотий телець, зображувався у вигляді позолоченого бика (став символом, ідолом, якому поклонялися іудейські племена, взагалі ж у переносному значенні – це багатство, збагачення як єдина мета життя).
Бик (жуйна тварина родини бичачих роду парнокопитних) був досить популярним у пастуших племен, основою господарства і благополуччя. Дикі бики й нині зустрічаються в Європі, Азії, Північній Америці. Породи великої рогатої худоби, що походять від диких биків (турів) поширені на різних континентах. До биків відносять яків, лобатих биків, зубрів і справжніх биків. Народна назва самців свійського бика – бугай. Воли – кастровані бики, яких використовують як тяглову силу. Скіфи теж кастрували биків, перетворюючи їх на волів – некастрованими биками важко було управляти. Биків обожнювали як могутню силу в ті далекі часи первісного людства, тож і богів своїх уявляли в образі биків. Чи – людинобиків. Як і взагалі – чудовиськами. Згадаймо хоча б грецького міфологічного Мінотавра – людинобика.
Майже в кожного народу на зорі його історії тварини виступають в образі богів чи героїв. У китайців покровитель лікарів і цілителів Бян Цяо – істота з пташиним дзьобом і крилами кажана. В образі птаха китайці уявляли й іншого свого культурного героя Фусі, який навчив людей рибальства та полювання, винайшов риболовні снасті, сітки для ловлі птахів, а також ієрогліфічну писемність. Дві тисячі років тому його уявляли як людину з тілом дракона (дракон – позитивний образ китайської міфології), а прародительку Нюйвой – з тілом змії. Така людина з тілом змії в ранзі богині у світі людей з’явилася задовго до скіфів. А ось покровитель воїнів, які воюють за праве діло – Гуань-Ді в уяві китайців був звіролюдиною з головою барса і кігтями тигра. (Була в китайців ще одна звіролюдина Цзочі з величезним іклом. А герой Юй-Юй спершу був в образі дракона.)
Не відстали від давніх китайців і давні перуанці та інші племена і народи Північної Америки. В ацтеків бог Кецалькоатль, наприклад, був подібний до птаха і змії. Прадавні перуанці зображували людей-соколів, людей-оленів, людей-лисиць, людей-птахів (збереглося зображення людини-ягуара і людини-пуми) – їм поклонялися, особливо племена мочика.
Великі простори нинішньої Центральної і Південної Мексики, Гватемали і Гондурасу колись складали регіон, який вчені називають Месоамерикою. Там на зорі людства жили ольмеки, засновники найдавнішої цивілізації не тільки Мексики, а й усього Нового Світу, адже від них пішли всі інші високорозвинені цивілізації.
Ольмеки залишили після себе величезні скульптурні голови з камінних брил. Жили вони під знаком ягуара, він зображувався на стелах, вівтарях, в багатьох інших місцях, всюди ольмеків супроводжували морди ягуарів. За їхніми переданнями, перша жінка зляглася з ягуаром, і від шлюбу божественного ягуара і смертної жінки і пішло могутнє плем’я героїв – синів неба і землі. Так виникли «ягуарячі індійці» – люди і ягуари водночас, пізніше їх стали називати «людьми із ягуаровою пащекою», а вже потім ольмеками (від ацтекського слова «оллі» – каучук), тобто «людьми із країни, де добувають каучук». Між іншим, кам’яні голови – головні скульптури ольмеків – доставлялися з вулкану, який був за 100 кілометрів! А голови важили по двадцять тонн, і як їх доставляли – залишилося загадкою «ягуарячих людей»). Починаючи з найдавніших часів, людей цікавило питання: а звідки вони походять? Від кого? І як взагалі на землі з’явилися перші люди? Так ось ацтеки підійшли до вирішення цієї проблеми досить просто: їхній бог Кецалькоатль, виявляється, спустився у світ мертвих, зібрав там кістки чоловіка та жінки, виніс їх у світ живих, окропив своєю жертовною кров’ю – так виникли перші люди. (Тільки неясно, де у світі мертвих взялися кістки чоловіка та жінки, якщо людей на ті часи ще не було взагалі? Але над цим тодішні племена не задумувалися, бо як почнеш доскіпуватися, чого та як – чи й лад потім даси.)
В Перу деякі племена теж вирішили це питання просто. Їхній бог Пачакамак зібрав золоті, срібні та мідні яйця, що їх послало Сонце, і з них вилупилися різні племена перших людей.
О проекте
О подписке