Сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі

Кіммерійці і скіфи…

«У світлі даних археології і антропології, а також висновків лінгвістів, які вважають кіммерійців і скіфів спорідненими народами, носіями північно-іранського етносу, стає зрозуміло, чому давньогрецькі автори часто плутались або ототожнювали тих і тих. Культурна близькість та етнічна єдність кіммерійців і скіфів допомагає збагнути, чому «доярами кобилиць» у Гесіода скіфи, а в Каллімаха – кіммерійці; чому скіфського проводиря Мадія Страбон називає то скіфом, то кіммерійцем; чому в давньогрецькому коментарі до «Походу аргонавтів» у викладі Аполлонія говориться: «Є й інший Боспор – у Скіфії, який називається Кіммерійським, внаслідок заселення тих місцевостей скіфським народом – кіммерійцями».

Спорідненість кіммерійців і скіфів відзначається і давньосхідними авторами. В «Таблиці народів», частині Біблії, що складена в VIII ст. до н. е., скіфи вважаються «синами кіммерійців» – (див.: Лесков А. М. Курганы: находки, проблемы, 1981).

Вперше світ дізнався про кіммерійців (іноді кіммери, іноді суммірійці, зовсім рідко – кіммеріани) від давніх греків. До свого вторгнення в Азію вони, за Геродотом, кочували в Північному Причорномор’ї, звідки їх вигнали інші представники прадавнього народу цієї країни – скіфи, які ніби і вторглися в загадкову Причорноморську Кіммерію.

«При наступові скіфів, – пише Геродот у своїй «Історії», – кіммерійці, маючи на увазі численність війська, що наближалося, стали радитися між собою, і думки їхні, висловлені з однаковою наполегливістю, розділилися…» Народ благорозумно пропонував піти геть, не наражаючись на небезпеку в боротьбі з численними військами скіфів, а царі (вожді та старійшини і знатні воїни) запропонували боротися за свою батьківщину з наступаючим ворогом, боротися до загину, але не уступити їм і п’яді своєї території! Але ні народ не захотів послухати царів, ні царі – народу: перші вирішили піти геть без бою, віддавши рідну землю ворогам, а царі ухвалили лягти мертвими в рідній землі, але не бігати невідомо куди разом із народом… (Які передові царі і який непатріотичний народ! – В. Ч.) Вирішивши так, царі зі своїми військами розділилися на дві частини, рівні за кількістю, і стали битися… Чомусь між… собою. З якого дива? Колективне і грандіозне самовбивство?!. Так чи інак, а всіх царів, перебитих один одним, кіммерійський народ поховав біля річки Тіраса (Дністер) – могила їхня, зазначає далі Геродот, ще й досі видна, – а після поховання «пішов з країни, так що скіфи, які вторглися, зайняли країну вже без населення…»

Було б зрозуміло, якби кіммерійці, не бажаючи битися зі скіфами, пішли в безлюдні краї чи в такі краї, де були слабкі господарі. Але вони – боячись сильних скіфів, – пішли в Передню Азію і вступили у боротьбу з наймогутнішими на той час державами. Чи не правда – дивно? А тому зрозуміло, що кіммерійці не тікали від скіфів, як про те чув легенду Геродот, – у них були свої внутрішні процеси розвитку, що й повели їх у похід на південь – за добром. А їхній похід у Передню Азію і з’ява у Причорноморських степах скіфів збіглися в часові, тож і здалося, що одні втікали від інших… Очевидно, в результаті цього скіфи, не вступаючи в сутичку, швидше за все прийшли у покинуту перед тим кіммерійцями країну і зайняли її.

Грецький вчений Страбон жив на межі двох епох – 64 (63) р. до н. е. – 23 (24) р. н. е. У своїй головній праці «Географія», де він використав дані попередників, повідомляє, що кіммерійці вторглися в Малу Азію ще за часів Гомера (VIII або початок VII ст. до н. е.) чи й раніше. Відомі також повідомлення ассирійських розвідників та дипломатів, свідчення вавилонських хронік, що доповнюються розповідями Геродота та інших авторів.

І ось яка картина вимальовується. Десь близько середини VIII ст. до н. е. кіммерійці, увірвавшись на територію сучасної Анатолії, знищили Фрігійське царство, а близько 654 р. до н. е. захопили Сарди, тоді столицю Лідійського царства (західна частина Малої Азії), а цар Лідії Гіг загинув у битві з ними.

Дозоляли кіммерійці також іонійським грекам, руйнуючи їхні міста (хоча б Магнесію та Ефес). Грецький поет (правда, в переказі Страбона) Каллін таврував «військо нечестивих кіммерійців, що нищило Ефес».

Зазнали спустошень від «нечестивих» й інші грецькі міста, що перед навалою невідомого народу спішно зводили потужні системи укріплень. Ассирійські писемні джерела, починаючи з другої половини VIII ст. до н. е., теж згадують кіммерійців. На той час зчепилися між собою дві великі держави давнього Сходу – Ассирія та Урарту, і ось як повідомляли ассирійські агенти з Урарту: володар країни Русса I зазнав поразки від кіммерійців! Цим скористався ассирійський цар Саргон ІІ, завдавши Урарту такого удару, що Русса I у відчаї заколовся кинджалом. Але невдовзі загинув і його переможець – не виключено, що в битві з усе тими ж кіммерійцями.

Згодом, правда, кіммерійці зазнають поразки від Ассирії. А пізніше, як на Близький Схід вдеруться скіфські загони й утвердяться там на роки, їхнє панування покладе край кіммерійцям, вони розсіються (якась їхня частина увійде до складу скіфського об’єднання), і вже з другої половини VII ст. до н. е. в документах тамтешніх країн кіммерійці (на відміну від скіфів) більше не згадуватимуться…

А ось у топоніміку і топографію нашої країни вони увійшли навічно. Ще Геродот і Страбон писали про те, що вся країна, яка раніше належала кіммерійцям і потім була зайнята скіфами (себто наша нинішня Україна), «заселена» кіммерійськими назвами. Це в основному стосується Керченського півострова, де були «кіммерійські стіни», «кіммерійські переправи», сама Кіммерія (виходить, була вона – КІММЕРІЯ!), Боспор Кіммерійський (Керченська протока), м. Кімерик. А в західній частині Північного Причорномор’я знаходилася могила останніх кіммерійських царів. А це переконливо свідчить, що кіммерійці займали все Степове Причорномор’я від Дону до Дністра.

Все ж таки виходить, що була колись прапрадавня країна з симпатичною назвою Кіммерія, населена буцімто русявими вогненноокими кіммерійцями. Хто вони були насправді, чийого роду-племені, тепер важко сказати достеменно. Не виключено, що кіммерійці – це не окремий етнічно чистий народ, а збірна назва різних племен, що населяли тоді Подніпров’я та південь теперішньої України, в якому головну роль відігравали кіммерійці (як пізніше на тамтешніх теренах її відіграватимуть скіфи). Очевидно, серед тих племен жили й скіфи, вони згодом візьмуть гору в тому об’єднанні і створять своє державне об’єднання – Велику Скіфію – в краю кіммерійському. (У Гомера і в Біблії є глухі натяки, що кіммерійці – «батьки» скіфів.)

Кіммерійцями їх називали греки, а що насправді означає ім’я «кіммерієць» досі невідомо. З цього приводу існує лише кілька припущень. Одні вчені вважають, що назва походить від фінікійського слова «темний»,^[11] інші, що від грецького «зимові» – тобто люди країни (в обох випадках) не сонячної, а тієї, у якій, за уявленнями греків, були холодні зими; ще інші апелюють до фракійської та хеттської мов тощо. Найбільш поширена версія, що ім’я «кіммерійці» – з давньоіранської мови й означає щось на зразок «рухомий загін іраномовного кочового населення євразійських степів». В ассирійських клинописних текстах VIII–VII ст. до н. е. їх названо «гімірра». А як насправді, що воно означає – хто тепер скаже? Діло, як кажуть, давнє. Воістину давнє!

І все ж: хто такі кіммерійці, якого вони роду-народу і яка їхня культура, звідки вони взялися і якою мовою розмовляли, які були на вигляд? Щодо мови – основи основ кожного народу, адже без рідної мови немає і бути не може й самого народу, – то одні вважають, що вони розмовляли фракійською мовою (були їм етнічно близькими?) – сьогодні однією з мертвих індоєвропейських мов, що колись була поширена у східній частині Балканського півострова і на прилеглих до нього територіях. (Фракійці – група давніх індоєвропейських племен – даки, одриси, гети та ін.). До речі, цю тезу сприймає багато фахівців з даного питання.

З мови кіммерійців у писемних джерелах збереглося лише кілька слів. Це імена кіммерійських вождів (царів) Теушпи, Тугодамме (Лігдаміса) та Шандакшатри. Не густо. Але й щодо походження цих імен лінгвісти не дійшли якоїсь однієї, спільної думки. Хоч, приміром, ім’я Шандакшатри, безумовно, належить до іранської мови, оскільки «кшатр» є типовим іранським словом, що означає «влада», «доля», «талан» тощо. (Але міг же кіммерійський цар, не будучи іранцем, просто носити іранське ім’я, особливо після того, як кіммерійці побували на Близькому Сході і довгий час там воювали?)

Інші дослідники, зокрема і великий знавець кіммерійців О. І. Тереножкін, обстоювали тезу про генетичний зв’язок історичних кіммерійців з племенами зрубної культури^[12] (предками зрубного населення була людність, яка населяла територію Нижнього Поволжя у першій половині І тисячоліття до н. е., тож ця територія і вважається стародавньою прабатьківщиною кіммерійців). Тому не виключено, що вони іраномовної – таки іраномовної! – приналежності. Як і скіфи, між іншим.

Вони належали до числа народів, які говорили на одному з діалектів іранської мови,^[13] до тієї значної мовної сім’ї, до складу якої входили й савромати, саки, массагети, согдійці, хорезмійці та мідійці і перси. Всі ці народи сформувалися на основі споріднених племен зрубної й андронівської культур бронзового віку.

І хоч питання про етнічну приналежність кіммерійців остаточно не з’ясоване, але з’являються все нові й нові дані, які дають підставу вважати, що й кіммерійці належали до тієї самої групи іраномовних народів, що й скіфи, і становлять крайню західну групу цього великого світу. Стародавні джерела часів походів цих народів у Передню Азію часто плутали їх (за східними джерелами «гімірри» та «ішкуза»), називаючи кіммерійців скіфами і навпаки. (Назва «скіфи» також вживалася на позначення всіх середньоазіатських і причорноморських народів, близьких до скіфів за способом життя. Скіфськими називали також підкорені скіфами племена, що проживали в межах Причорноморської Скіфії. Так могло бути і з кіммерійцями, тож кіммерійцями могли називатися близькі їм за мовою і способом життя інші давні народи й племена.

Якими вони були на вигляд, загадкові кіммерійці? На кам’яному рельєфі ассирійського царя Ашшурнацирпала II^[14] (посідав трон у 883–859 рр. до н. е.) та на пізніших витворах античних митців (фриз на теракотовому саркофазі з Клазомен та з різних ваз із зібрання Ватиканського музею) бачимо їх – кочовиків, степовиків, воїнів. Убрані в типовий одяг степовиків: вузькі штани, зручні для вершників, м’які черевики та короткі свитки (каптани). Головні убори двох зразків: високі гостроверхі шапки-башлики та невеликі убори з широкою тулією – мабуть, то представники різних племен кіммерійського кочового об’єднання.

Головна зброя – потужний далекобійний лук зі стрілами з бронзовими дволопастевими вістрями. У ближньому бою застосовували мечі із заліза, часто з бронзовим руків’ям, довжиною до 1 м. Мечі двосічні, довгі. Руків’я відносно довге з невеликим округло-конічним навершям і характерним перехрестям, що закінчується гострокутними виступами в бік леза – це їх відрізняє від скіфських та сарматських. Кіммерійські ковалі добре володіли своєю професією, могли здійснювати цементування металу й ковальське зварювання.

Мали на озброєнні й списи із залізними наконечниками, але користувалися ними не всі воїни. В основній масі їхнє військо – це легкоозброєна кіннота. Мали легкі й прості шкіряні обладунки, прості щити. Кінське спорядження. Бронзові вудила і псалії у верхових коней. Ремінні вуздечки прикрашалися різноманітними бронзовими і кістяними оздобами.

Головна цінність їхня – худоба. Вже почалося у них майнове і соціальне розшарування. Військова аристократія була багатшою. У писемних джерелах згадуються їхні вожді (Геродот їх називає царями), а це свідчить, що їхнє суспільство підійшло до ліквідації первісно-общинних відносин та до класоутворення.

Першу кочову культуру в нашому регіоні створили саме кіммерійці. Основою їхнього кочового господарства було вже згадуване скотарство, головну роль у якому відігравало конярство, і це і їхня кіннота, і продукти харчування. Недарма ж вони в «Іліаді» називаються доярами кобилиць і молокоїдами.

Але найбільшу роль у їхньому житті відігравали війни, спустошливі набіги на сусідів, походи в країни Передньої і Малої Азії, нападали вони й на осіле населення українського Лісостепу, в Середньому Подніпров’ї, на території Середньої Європи.

Мистецтво мало прикладний характер – орнаменти прикрашали руків’я кинджалів, деталі вуздечок, наносились на посуд. В основі – різні геометричні фігури – спіралі, ромби, квадрати.

Збереглися і так звані кіммерійські «кам’яні баби». Їхня монументальна скульптура. Це статуї-стели із досить умовними зображеннями кіммерійських воїнів – кам’яні стовпи заввишки до 1,5 м, на яких рельєфно зображено предмети військового спорядження і деталі костюма – пояси, кинджали, бойові молотки тощо. Ставили їх над похованням знатних воїнів. Кіммерійських стел в Україні і суміжних територіях виявлено мало – трохи більше десяти зразків. Основна їхня особливість – ледь виявлена антропоморфність. Це, власне, не антропоморфні статуї, а швидше стовпи-обеліски. Але загалом вони передають образ озброєного воїна. Мистецтво їхнє урвалося з появою скіфів. Пам’ятки їхні збереглися нижче Дніпропетровська, але вище Херсона, зокрема городища, поселення між ріками Інгулець та Дніпро.

Військо кіммерійців було надзвичайно сильним і мобільним. Воно поділялося на загони, у яких вершники були добре злютовані, і такі загони складали основу їхньої кінноти – надзвичайно швидкої, летючо-ураганної і маневреної, бо не мали обозів. Це давало великі переваги, особливо в боях з пішим військом противника. (Вожді і знатні воїни користувалися колісницями.) Кіннота налітала вихором, ураганом, все змітаючи на своєму шляху, і спинити її було не так просто. Це була грізна сила, вважали в державах давнього Сходу. Таке військо надзвичайно рухоме, стріли в лучників дальнобійні, стрільцями вони були відмінними, пускали стріли тільки в ціль. Стрільба велася не через голову коня, а назад, по ходу скачки. Коні летіли табуном у бік від небезпеки, тому не було потреби тримати в руках повіддя, управляли вершники ногами (шенкелями). Тож обстріл вівся на скаку, коли кінний загін нісся мимо противника.

З кіммерійцями трудно було воювати арміям інших держав, тож і враження вони справляли своїм нашестям, як грізні північні кочівники, що невідомо звідки взялися. І досі вчувається в промовах біблійних пророків непідробний жах:

«Ось іде народ з північної країни… держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина… Народ здалеку… народ давній, мови якого ти не знаєш (а ми й поготів. – В. Ч.)… сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі… Він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію!» (Жах, жах! Вже з цих емоційних характеристик видно, як образно відображені характер і природа вторгнення кочовиків та його спустошливі наслідки, що, звичайно ж, сприймалися як «божа кара»).

Одне відомо достовірно: кіммерійці – перший народ Східної Європи, ім’я якого було зафіксоване у різних писемних джерелах і дійшло до наших днів. Щоправда, ми не знаємо – і вочевидь вже ніколи не знатимемо, – як же самі себе називали кіммерійці? Дехто із вчених упевнений, що цей народ, який наприкінці ІІ – на початку І тисячоліття до н. е. населяв Північне Причорномор’я (це так) – найдавніший з відомих під своєю власною назвою… А ось чи насправді під своєю назвою – це питання ще відкрите. В крайньому разі, дискусійне, адже за самоназвою вони могли зватися і якось зовсім по-іншому. (Не забуваймо, кіммерійцями їх називали греки.)

Навіть у наш час подібних прикладів скільки завгодно. Ось хоча б деякі з них. В алеутів самоназва – унанган, у грузинів – картвелі, азербайджанців – азербайджанлилелар, албанців – шкіптар (в однині), в’єтнамців – в’єт, афганців – паштани (і зовсім, як бачимо, не схожа самоназва з офіційною назвою), вірменів – хай, в ескімосів – інуїн, югит, що перекладається просто: люди, казахи – казах (за цим принципом киргизи – киргиз, узбеки – узбек, монголи – монгол, таджики – таджик, турки – тюрк), у китайців самоназва – хань, у молдаван – молдовень, румуни – роминь, тувинці – тува, множина – тивлар (застарілі назви – сойони, сойоти, урянхайці, танутувинці), угорці – мадьяри, фінни – суомалайсет, цигани – рома. Не кажучи вже, що скіфи (грецька назва) називали себе сколотами. То чому ті, кого греки звали кіммерійцями, не могли себе називати якось по-іншому? А ось знати це (яка у них була – якщо була – самоназва) нам не дано.

Із найновіших прикладів. У колишньому Радянському Союзі штучно, але архіпосилено робили (ліпили, створювали силоміць) якихось ледь чи не міфічних радянських людей (теж із розряду самоназв). Слава Богу, хоч у США, де діє сенат – верхня палата парламенту – не додумалися творити… сенатський народ. Чи у Німеччині, де одна з палат має назву бундесрат, не додумалися творити народ з відповідною назвою!

Геродот запевняв, що буцімто все кіммерійське населення залишило Причорномор’я і скіфи зайняли спустілу країну – це явне перебільшення «батька історії». Ніхто скіфам на блюдечку не підносив спорожнілу країну. Та й частина кіммерійців все ж залишилася на місці, в рідних степах навіть і після приходу туди скіфів. З роками кіммерійські покоління – ті, які залишилися, – були асимільовані скіфами і… і зникли, розчинившись у масі чужого народу. На жаль. І планета Земля втратила ще один народ – Боже, скільки вона втратила за тисячоліття народів і племен! А скільки ще – не доведи Господи, втратить за наступні тисячо– і тисячоліття?! А друга частина кіммерійців, та, що, не змирившись із зверхністю скіфів у їхніх степах, пішла геть, то… Вона розбрелася по світу і розчинилася серед тамтешнього люду. В тім числі й серед народів Передньої Азії. Асимілювавшись, теж зникла з лиця землі. Як кажуть: не вмер Данило, так болячка задавила.

І кіммерійці, як народ, як етнос, як нація, що так у них і не сформувалася, навічно зникли – гіркий і тяжкий урок іншим народам, які не дорожать і не дбають за розвиток своєї національності! Та що тепер! Тим більше, історія, як доведено, ще нікого і нічому не навчила. Який жаль!..

…Одні кажуть: та ж не було тебе ніколи на теренах України, Кіммеріє (хіба що в Криму ти була, але – поетична, Кіммерія Максиміліана Волошина), але не вірте таким песимістам. Вірте все ж Геродоту, який заявив на віки й тисячоліття: та ні, була вона, загадкова Кіммерія! Була, але назавжди залишилася за туманами тисячоліть. Справді – оповита млою і хмарами…