«За однією з легенд, скіфи вважали своїм прабатьком «першу людину» Таргітая, батьками якого були Зевс (мабуть, верховне божество) і дочка Борисфена (Дніпра). Від Таргітая народилося троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, що в перекладі з іранської могло означати «Гора-цар», «Вода-цар» і «Сонце-цар», тобто володарі основних сфер – землі, води і неба. При них на землю впали золоті дарунки: плуг, ярмо, сокира і чаша. Коли до золота підходили старші брати, воно загорялося, не даючись у руку; оволодіти священними дарунками вдалося тільки молодшому братові Колаксаю. Визнаний за старшого, він одержав найбільші володіння, в яких зберігалося священне золото. Від Колаксая пішов рід скіфських царів» (Історія Української РСР. Т. І. С. 133).
«Скіфи говорять, що їхній народ молодший за інші і виник таким чином…»
Так починає свою розповідь про Скіфію «батько історії» Геродот з Галікарнаса, який, відвідавши Північне Причорномор’я, на власні очі спостерігав життя скіфів, розмовляв з ними, записував їхні розповіді. В Скіфії ж Геродот записав і першу легенду про походження скіфів:[17]
«Скіфи говорять, що їхній народ молодший за інші і виник таким чином: в їхній землі, що була безлюдною пустелею, народилася перша людина Таргітай; батьками цього Таргітая вони називають, на мою думку, невірно, Зевса і дочку ріки Борисфена. Такого походження, за їхніми словами, був Таргітай, а у нього народилися три сини: Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. За них упали нібито з неба на скіфську землю золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша… (Далі розповідається легенда, як лише молодшому Колаксаю далося священне золото, і скіфи передали молодшому синові Таргітая своє царство. – В. Ч.) І ось від Колаксая нібито пішли ті скіфи, які носять ймення роду авхатів; від середнього брата Арпоксая ті, які називаються катіарами і трапіями, а від старшого царя – ті, які називаються паралатами; спільна ж назва всіх їх – сколоти, по імені одного царя (очевидно, у скіфів був ще й цар на ймення Сколот. – В. Ч.); скіфами назвали їх елліни.
Так розповідають скіфи про своє походження; років їм з початку їхнього існування, або від першого царя Таргітая до походу на них Дарія, за їхніми словами, загалом не більше тисячі, а саме стільки».
У скіфському пантеоні політеїзму[18] богиня Апі займала таке ж місце, як у грецькому Гея – повелителька землі. Принаймні Геродот ототожнював скіфську Апі (очевидно, для того, аби грекам було зрозуміліше, хто є хто у скіфів) з грецькою Геєю.
Вважається, що ім’я скіфської богині землі належить до іранського кореня із значенням «вода». Себто Апі – божество землі і води, дочка ріки Борисфен (за іншими даними – річки Аракс). Вона виступає то в ролі дружини верховного бога Скіфії Папая, то незаміжньої дівчини, дочки Борисфена.
За деякими даними, батьком її є Аракс (у скіфській міфології – божество однойменної ріки). Все ж перемагає переконання, що у прародительки Скіфії батьком був таки Борисфен. (За іншими варіантами легенд і передань Апі народжена землею.)
Верхня частина тіла у неї жіноча, нижня – зміїна. Себто вона була напівдівою, напівзмією. У греків такі чудиська звалися Єхиднами, що означає – зла істота, як єхидний (звідси походження цього популярного в нас слова) – злий, насмішкуватий.
Місцем перебування Апі і греки, і скіфи вважали печеру на Борисфені. Вона – героїня двох скіфських міфів (власне, передань), що їх ми знаємо – самі творці легенд були неписьменними – з переказів Геродота. Отож, за першою легендою, у неї народжуються три сини, прародителі скіфських родів: Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай, за другою – Агафірс, Гелон та Скіф. Останньому й судилося стати першим царем Скіфії, від його імені вони й стали зватися скіфами – синами Скіфа. (Хоча був у них ще один перший їхній чоловік і цар – Сколот, ось чому їхня самоназва – якщо вірити Геродоту – сколоти.)
Іноді Таргітай – перша людина Скіфії, – за одним із міфів, виступав не лише сином дочки ріки Борисфен, а також і чоловіком її, своєї матері Апі, що свідчить про наявність у скіфів інцесту – статевих стосунків між найближчими родичами. І нічого тут дивного чи екзотичного немає, єгипетські фараони, наприклад, часто брали шлюб із власними дочками, цариця Клеопатра була одружена з рідним братом тощо.
А те, що його мати – донька ріки Борисфен – це відгук давнішніх вірувань, коли Борисфен на зорі їхньої з’яви у степах Північного Причорномор’я був не лише святою їхньою рікою, а й одним з їхніх богів. Тож мати першої людини Скіфії Таргітая, донька Борисфена – свого, місцевого походження, як то й годиться. А ось на роль батька для з’яви першої людини скіфам довелося запрошувати чужого бога, Зевса. Чи свого не знайшлося (хоча за деякими глухими натяками Апі була дружиною верховного бога Папая), чи скіфи так захоплювалися греками та їхньою культурою (і було чим захоплюватися!), що взяли собі в першопредка Зевса, чи у них не вистачило фантазії створити для цього свого, аби батьком першого скіфа все ж таки був скіф, свій рідний бог, а не чужинець (про інтернаціоналізм скіфи, звісно, і чути тоді нічого не чули!). Перед степовиками, очевидно, гостро постала проблема: де і кого знайти на роль першобатька? Подібна проблема у свій час виникала і перед іншими народами, які стояли вже на той час на значно вищому щаблі історії та культури. Єгиптяни, наприклад, вийшли з неї без зайвих мудрувань: у них першобог (де він сам узявся, єгиптяни тим себе не утруднювали) сам себе… запліднив. Хай і протиприродній процес (а втім, боги на те й боги, що на все здатні!), але ж це найлегший вихід із складної ситуації. Сам себе запліднив, і вся тут морока! Наприклад, бог-Сонце Ра, аби створити все суще, теж запліднив сам себе («упало сім’я в мій власний рот») і після цього, даруйте, відригнув першого бога і першу богиню, а вже від них і пішли перші єгиптяни. Просто і геніально!
Між іншим, індійські боги теж удавалися до таких фокусів. «З’явився у них бог (теж нізвідки) Праджапаті («владика творінь» – першовсесвіт, першопредок, який мав подобу людини), так ось він і створив богів, ставши їхнім родоначальником. Від іншого індійського бога (а їх в Індії – сонм!) Пуруші теж народилися різні боги, небожителі, люди, худоба (універсальний взагалі бог), птахи, «вдихання і видихання, рис і ячмінь, вірна істина, поміркованість і закон».
Скіфам для цього довелося вдаватися до послуг чужого небесного повелителя. Але так чи інакше, до скіфської дівчини, дочки Борисфена завітав сам Зевс (щоправда, лише за однією з легенд), і перша людина Скіфії нарешті з’явилася. І отже, від неї пішли всі інші. Правда, й тут вийшла неув’язка, адже неясно з міфу, а як же Таргітай сам-один, без допомоги жінки, якої тоді у Скіфії взагалі не було, зумів народити аж трьох синів, трьох хлопців-молодців?!. Хіба що прижив їх з матір’ю своєю, з дочкою Борисфена[19] – інцест у правічні часи – та й у пізніші – був поширеним явищем. Але для скіфів це було, очевидно, несуттєво – важливо, що з’явилася перша людина, отримала ймення і народила синів, а від них і пішли скіфи. Хоча тут знову загадка: а де трьом синам Таргітая знайшли трьох (чи хоча б одну на трьох) жінок, якщо, крім Таргітая, а пізніше й після того, як у нього народилося троє синів, людей у Скіфії все ще не було й на позір. В тім числі й жінок. Але це знову ж для скіфів вочевидь було несуттєвим, в такі деталі вони не любили вдаватися: народилася перша людина, народила синів і пішли перші люди – що ж тут неясного, люди добрі?
Ще за однією легендою, прабатьками скіфів вважався Геракл (знову грек, знову чужинець!) і все та ж напівдіва-напівзмія, дочка Борисфена, яка жила в лісистій місцевості Гілеї – в заплавах Нижнього Дніпра…
Гілея (від грецьк. ліс) – вологі тропічні ліси у Пд. Америці, гол. чин. у бас. Амазонки. Для рослинності Г. характерні епіфіти, багато ендеміків. Велика кількість кактусів, ліан тощо. Тут ростуть какао, каучукове дерево та ін. Ліси типу Г. є також у Аргентині, Пд. – Сх. Азії, Океанії.
УРЕ. Т 3. С. 35
Є Гілея і в нас, в Україні нашій.
Власне, була. Але її так досі й не знайшли. (А може, вона й досі є, але тільки ми не знаємо, де вона? За деякими виданнями, це – «ймовірно заплавні ліси у гирлі Дніпра», що цілком… ймовірно).
За Геродотом (книга четверта його «Історії» – «Мельпомена»), Геракл прибув у «так звану тепер країну скіфів» (а втім, тоді ще вона не була країною скіфів, адже й самих скіфів тоді ще не було на світі). Доки він спав (його застукала сніговиця, тож герой, закутавшись у свинячу шкуру, зігрівшись, давав пречудового хропака), то коней (він їх пустив пастися) і слід простиг…
«Геракл, – надамо слово «батькові історії», – виходив всю країну в пошуках коней і нарешті прибув у землю на ймення Гілея…»
Не кожному, навіть з героїв, щастило на таку любов – любов з першого погляду, любов із самою Змій-Дівицею! Вогонь-дівчиною, яка вже й засиділась у дівках і багла кращої долі, виглядала судженого, вже й очі продивившись… І він, герой, з’явився. Сам Геракл, прославлений в еллінів, той герой, який уже до того, як закрутив любов із Змій-Дівицею, здійснив дванадцять подвигів!
Спершу героями звалися персонажі грецьких міфів, особливо ще з доісторичних часів, які не належали до числа богів, а лише частково походили від когось одного з божественних батьків (як той же Ахілл). Вони були напівбогами. В крайньому разі, стояли між богами та людьми. Щоправда, героями вважалися й люди, які після смерті здійснювали вплив (добрий чи шкідливий): засновники міст, заслужені законотворці, як той же Солон, великі благодійники, прародителі племен і общин (герої давали своє ім’я общинам). До героїв також відносили і тих, хто поліг на війні (воїни Марафона), засновників філософських шкіл, великих поетів. Оскільки боги спілкувалися з героями, то кордон між ними був розмитий. Герої допомагали при будь-яких державних і громадських заходах, при хворобах і нещастях, захищали міста й житло, допомагали в битвах. Герої були популярні, до них звертались як до богів. А могутність боговибраних пов’язувалася з їхніми гробницями, тому могили героїв часто знаходилися на ринкових площах чи поруч із міськими стінами або воротами. Останки героїв нерідко доставляли з чужини для шанування й поклоніння співвітчизників. Здебільшого на їхніх могилах будували каплички, де приносили жертви (увечері та ночами жертвували м’ясо чорних тварин, що його спалювали). На таких могилах часто влаштовували тризни, під час яких і оплакували полеглих.
Живих героїв шанували як богів.
Геракл, найулюбленіший герой грецьких сказань, син Зевса, на той час ще був живим. Правда, на нього була наслана падуча, і він убив свою дружину Мегару і дітей, що їх вона йому народила. За це на безумця наклали кару: він мусив здійснити 12 тяжких і небезпечних діянь. За це йому було обіцяно безсмертя. І Геракл здійснив свої вражаючі подвиги, за які й заслужив згадуване безсмертя в пам’яті народній на віки й тисячоліття: 1. Задушив невразливого до того немейського лева (звідтоді він почав носити шкуру лева). 2. Убив лейнерську гідру. 3. Спіймав прудку керінейську лань. 4. Знищив птахів-людоїдів з боліт Стімфалоса в Аркадії. 5. Спіймав ериманфського вепра і доставив його живим до Ерісфея, який зі страху заліз у піфос. 6. Вичистив конюшні Авгія. 7. Приборкав вогнедишного крітського бика. 8. Приборкав коней фракійця Діомеда, які пожирали людське м’ясо. 9. Добув пояс Іпполіти. 10. Пригнав худобу Геріона і під час здійснення цього подвигу спорудив Геркулесові стовпи. 11. З допомогою Атланта дістав яблуко Гесперид… Дванадцятий подвиг був найтяжчим. Геракл спустився в підземний світ, переміг пекельного пса Цербера і привів його живим на поверхню землі. А ще Геракл здійснив інші подвиги – переміг Антея, відвоював у смерті жону Адмета Алкестиду, убив орла, який пожирав печінку Прометея, воював з кентаврами та іншими гігантами. І ще багато-багато чого видатного звершив і, врешті-решт, був спалений живцем на величезному кострищі на горі Ета й вознесений як бог на Олімп. По всій Греції були святилища, на його честь засновувалися різні свята і грища. Дикий темперамент, його зажерливість і любострастя довгий час були улюбленою темою комедій (напр., «Алкестида» Еврипіда).
Але після дванадцяти подвигів його чекав подвиг у печері на березі Борисфена, в краю, званім Гілеєю, – про нього й мова.
Українською мовою «Історія» Геродота повністю ще не видана (повне російське видання з’явилося лише у 1973 році), але четверту книгу «Мельпомена», названу автором «Скіфія», у 1926 році переклав рідною мовою маловідомий сьогодні Теофіль Коструба (рік народження – 1907-й, Тернопільщина) – чернець-базиліанин (василіанин) з чернечим йменням Теодосій.
За фахом – історик, журналіст, перекладач. Як зазначає Ю. Хорунжий у передмові до українського видання Геродотової «Скіфії» в перекладі Коструби, студіював філософію і теологію у Львівському університеті (1935–1939 рр.). Працював у комісії стародавньої української історії Наукового Товариства імені Т. Шевченка. Автор праць «Нариси церковної історії України Х – ХІІІ століть» (видання 1939 і 1955 рр.), «Нарис історії України» (1961), «Як Москва душила українські церкви» (1961). Переклав сучасною української мовою «Галицько-Волинський літопис» у 2-х томах (1936). Численні статті Коструби друкувалися в «Дзвоні», «Записках Наукового Товариства імені Т. Шевченка», «Літопису Червоної Калини», «Хліборобському шляху», «Новій зорі», «Нашому часі». Помер Т. Коструба 3 березня 1943 року у Львові. «Прожив недовге життя, але зробив багато», – зазначає дослідник. Висока освіченість Коструби проглядає і в примітках до «Скіфії».
Так ось, у перекладеній Т. Кострубою «Скіфії» Геродота земля, яка й досі викликає стільки тлумачень у дослідників, названа Лісистою. У примітках пояснюється: «у грецькому тексті – «Гіляка», що значить «Лісиста». Ліси були тоді при кінці течії Дніпра. (Мається на увазі, очевидно, той відрізок Дніпра, що тоді був судоходним. – В. Ч.) Сьогодні лісів там немає».
А отже, немає й Гілеї-Лісистої, де колись Геракл крутив – даруйте – любов з донькою Борисфена, напівдівчиною-напівзмією, і прижив з нею аж трьох синів (не інакше, як три роки прожив з нею в печері?) – не тратив задарма часу! Подвиг і справді рівний його минулим 12 подвигам!
Але продовжимо цитату з «Мельпомени» Геродота у перекладі Т. Коструби:
«…а надморські греки кажуть таке. Коли Геракл гнав Геріонових волів (в одних варіантах коней гнав, в інших, виявляється, волів. – В. Ч.),[20] забрів у скіфську землю, що була тоді ще безлюдна. Геріон жив ген за морем на острові, що його греки називають Ерифія, проти Гейдери, за стовпами Геракла в Океані. Океан же, кажуть, починається там, де сходить сонце, й обпалює всю землю, та це неможливо довести.[21] От звідти прибув Геракл до нинішньої Скіфії. Його захопила зима, мороз; він простелив левину шкуру (в інших перекладах свинячу. – В. Ч.) й заснув. А в цей час випряжені коні (хоча перед тим гнав буцімто волів, але в міфах і не такі казуси трапляються! – В. Ч.) з Божої волі, щезли (доки Геракл спав).
Геракл прокинувся й шукав їх, аж усю землю обійшов. Врешті забрів до країни, званої Лісистою. Там у печері знайшов він двоногу істоту, котра до стегон була ніби дівчиною, а нижче – змією. Він поглянув (на неї) і здивувався, але запитав, чи вона не бачила його коней, що тут блукали. Вона відповіла, що вони в неї, але не віддасть їх йому, доки з нею не переспить. (Не промах була дівка! А втім, це, очевидно, з безвиході, чоловіків тоді в Гілеї не було. А тут такий вдатний молодець, прославлений герой, напівбог! – В. Ч.) За таку плату Геракл переспав з нею. (Розумне рішення. – В. Ч.) Та вона зволікала з віддаванням коней (апетит приходить під час їди. – В. Ч.
О проекте
О подписке