«Кіммерійці є найдавнішим народом Східної Європи з відомих нам за письмовими джерелами. Це ім’я дійшло до нас з грецьких, ассиро-вавилонських, іудейських і перських письмових джерел, що відображають дві взаємопов’язані та взаємодоповнюючі традиції: античну і давньосхідну…»
Античний міф, історичний переказ і ассирійські тексти створили уяву про кіммерійців, як про численний і суворий у воєнному відношенні народ. Ймовірно, поява етноніму «кіммерійці» (за І. М. Д’яконовим – «швидкісний загін іраномовного кочового населення») було пов’язане з конкретними підрозділами у їхній військовій та соціальній організації. Клинописні повідомлення, поряд з даними поем Гомера, а також Біблії (Книга Буття, Х, 1–3. – III ст. до н. е.), стоять першими серед письмових свідчень про кіммерійців…
Про етнічну належність кіммерійців відомо мало. Аналізуючи збережені власні імена кіммерійців, лінгвісти доходять висновку, що за мовою вони, вірогідно, були іранцями. З кіммерійців починається «протоісторичний» період в історії давнього населення України (Словник-довідник з археології. Київ, 1996).
З усіх племен і народів, що колись на зорі історії людства кочували в степах Придніпров’я та в Криму і зникли в пітьмі віків, що канули в Лету (а мо’, й справді зорі, що темними ночами висипають над нами в небесному огромі, всі оті галактики, то – багаття їхніх орд, якщо вони кочують нині там, куди всі ми перейдемо по смерті, в Космосі?), найбільше поталанило кіммерійцям, адже вони – чи не єдині з прадавніх племен, – мають нині свого Поета і, отже, свою поетичну Кіммерію…
В Краю Синіх Гір, як романтично називають Коктебель з гірським масивом Карадаг,[6] у 19І7 – 1932 роках жив поет і художник Максиміліан Волошин, людина взагалі неординарна, своєрідна (нині в Коктебелі діє Будинок-музей його імені). Так ось Волошина по праву вважають першовідкривачем Кіммерії, таємничої і легендарної, оспіваної ще Гомером як «кіммеріан журлива область», але Кіммерії поетичної. Власне, уявної. Ірреальної. (Ні, все таки поетичної!)
«Кіммерією, – писав Волошин, – я називаю східну область Криму від древнього Сурожа (Судака) до Боспора Кіммерійського (Керченська протока), на відміну від Тавриди, західної його частини (Південний берег і Херсонес Таврійський)».
Як свідчать дослідники творчості Волошина, «розробка поетом кіммерійської тематики є однією з найбільш самобутніх прикмет його творчої біографії».
«Тема Кіммерії, – із свідчення іншого дослідника, – ставши центральною в його творчості, освітила всі образи таємничим відблиском минулих епох».
Загалом загадковій і незнаній Кіммерії Волошин – єдиний в російській літературі (не кажучи за українську) присвятив шістдесят віршів, вісім статей і більшість своїх акварелей. Кіммерія, яку поет називав «темною країною», врешті-решт стала істинною «батьківщиною духу» поета, виявом його «синівського почуття до неї».
Це і цикл «Кіммерійські присмерки» (1906–1909) і пізніша «Кіммерійська весна» (1910–1926).
«Якщо з Опука чи з висоти Скіфського валу, що проходить над Кенегезом, подивитись на захід, то за горбистими рівнинами, за висохлими озерами, за крилатими луками жовтих морських мілин, за пласкими сопками, за декількома планами долин, все більш синіх, більш променистих і помічених хрестиками вітряків, у ті вечори, коли над землею не стоїть мла, на самому краю горизонту за бляклим мерехтінням двох морських заток, що глибоко входять у землю, встає нагромадження гострих зубців, пік і конічних горбів. І серед них напівзруйнованим готичним собором з недобудованими башнями в плетиві стрілок, переплетінь і кличних язиків закам’янілого полум’я витає складна будівля Карадага. Такою романтично-казковою країною уявляється Коктебель із глибини керченських степів.
Вся Кіммерія (мається на увазі кримська. – В. Ч.) пророблена вулканічними силами. Але гнізда вогню згасли і вода, що порила скелі, оголила і загострила вершини хребтів. Коктебельські гори були зосередженням вулканічної діяльності Криму, і обгризені морем кістяки вулканів зберігають сліди геологічних корчів…»
Міражі Кіммерії все життя супроводжуватимуть поета і художника Максиміліана Волошина, він її оспівав і в поезії, і в живописі.
И на скале, замкнувшей зыбь залива,
Судьбой и ветрами изваян профиль мой…
У 1913 році після сильного зсуву на відрогу скелі Кок-Кая, що замикає Коктебельську затоку з берега моря, утворилося щось схоже на профіль людини, у якому неважко вгадати профіль поета М. Волошина, що й сьогодні є знаменитим природним об’єктом Коктебеля.
Мають рацію ті, хто писав, що «образ Кіммерії, викликаний з глибини історії поетичною мрією Максиміліана Волошина, і понині витає над Коктебелем, надихаючи все нові й нові покоління художників, письменників, поетів».
Кіммерія…
Якою вона колись була – не поетична, не ірреальна, не примарна, не волошинська, а – історична, справжня-справжнісінька.
Якщо вона колись була – справжня Кіммерія…
І якщо тільки її безмежними степами справді колись носилися на прудких і сильних конях непереможні вершники, звані кіммерійцями…
КРАЇНА – територія, що становить єдність із погляду історії, природних умов, населення тощо. Місцевість, що характеризується наявністю в ній великої кількості кого-, чого-небудь. Рідна країна – край, батьківщина, вітчизна. Те саме, що держава.
Словник української мови. Т. 4. С. 320–321
Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого перебування на чужині?
М. Коцюбинський
Не будемо чіпати палеоліт і мезоліт, а ось починаючи з мідно-бронзового віку, в Криму, як і по всій нинішній Україні, жили землеробсько-скотарські племена ямної культури[7] і катакомбної культури.[8] А за ними у пізніших етапах цього віку з’явилися вони – КІММЕРІЙЦІ. І жили там аж до VII ст. до н. е., коли степовий Крим, як і все Північне Причорномор’я опинився під владою прийшлих скіфів. Але розповідаючи про скіфів, оминути їхніх попередників кіммерійців неможливо. Адже першими поперед численних народів і племен, які населяли Крим та Степове Причорномор’я у далекому минулому, себто перед таврами, скіфами, сарматами, слов’янами, печенігами, хозарами, половцями, татарами – і ким там ще? – аж до русичів, – з’явилися вони – кіммерійці. Власне, першими з відомих нам нині під власним іменем.
Сьогодні, правда, етнокультурну історію кіммерійців називають кіммерійською проблемою. А все через бідність документальних джерел, що стосуються їхньої біографії, а точок зору на це чимало, і вони часом діаметрально протилежні.
То що сьогодні відомо? А те, що в середині II тисячоліття до н. е. кіммерійці, які, невідомо де взявшись, розбрелися по Нижньому Поволжю (дехто у зв’язку з цим розглядає його як кіммерійську прабатьківщину), а вже звідти і почали розселятися, рухаючись основними ордами на захід, в степи Причорномор’я і Криму.
Інші античні автори гадали, що «кіммеріан журлива область» розташована на краю заселеної частини землі, ойкумени, і що в Кіммерії знаходиться вхід в «сумне» царство бога підземного світу – Аїд, куди після смерті направляються душі померлих. А «батько історії» Геродот писав, що йому вдалося дізнатися від причорноморських скіфів ось що: Понтійський степ, який у той час був зайнятий кочовими скіфами, спершу належав кіммерійцям, котрі прийшли зі сходу, з глибин Азії.
Залишили сліди свого перебування кіммерійці і в околицях вже згадуваного тут Коктебеля, що дало змогу Волошину оспівати країну Кіммерію. У VII ст. до н. е. кіммерійців змінили кочові скіфи, і вже у VI ст. н. е. кіммерійці як народ не існували. Принаймні про них уже немає ані згадки. Щезли в пітьмі історії…
Одні кажуть: та ж не було тебе ніколи на нинішніх теренах України, Кіммеріє! Що ж до Геродота, то він впевнено відповідає: та ні ж, була вона, загадкова Кіммерія, але назавжди залишилася оповита млою і хмарами…
Максиміліан Волошин – поет (і цим, як зауважив свого часу інший поет, все сказано), тож як поет він створив свою, ПОЕТИЧНУ КІММЕРІЮ (мав на те право), а яка вона була реально-історична – якщо була? – він достеменно не знав.
І не дивно: ми теж досі цього достеменно не відаємо. Як не знаємо і того, чи була нинішня Україна рідною країною – материзною – кіммерійців, а чи це всього лише місце їхнього недовгого у нас перебування? Та й чи були вони взагалі, кіммерійці, а чи все це – легенди, передання, міфи, билиці, байки, химерії, історичні фантазії (як писав Пушкін, «преданья старины глубокой»)?
Очевидно, до кіммерійців також належить згадуваний в «Іліаді» народ «дивних доярів кобилиць – молокоїдів, бідних і найсправедливіших із смертних», що кочував десь у Північному Причорномор’ї, на північ від Трої, відразу ж за фракійцями і місійцями, що «б’ються в рукопашну». (Пізніше «доярами кобилиць» античні автори називатимуть як кіммерійців, так і скіфів – Гесіод, Каллімах).
Ось як про них, загадкових кіммерійців та про їхню не менш загадкову Кіммерію говориться (найдавніша згадка) в «Одіссеї» (мандри правителя Ітаки та його прибічників):
Нарешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.
Там розташовані місто й країна людей кіммерійських,
Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,
Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини,
Чи повертається знову до землі й неосяжного неба, —
Ніч лиховісна там вічно нещасних людей покриває…
Це Гомер так жахав своїх співплемінників, розповідаючи про клімат країни, у якій буцімто жили кіммерійці, себто про нашу Україну. (А втім, рядок «оповиті млою» досить точно передає той стан, у якому й нині перебуває в сучасній науці кіммерійське питання.) Такі характеристики нашого клімату, що їх наводить Гомер, більш підійшли б до описів клімату Крайньої Півночі, Заполяр’я, де справді довгий час не з’являється сонце, але аж ніяк не до Причорномор’я.
Отож «ноги» кліматичних жахів ростуть з «Історії» Геродота.
«Описані землі (скіфські. – В. Ч.) мають дуже гостру зиму: вісім місяців тривають там нестерпні морози. Як вилити в той (зимовий) час воду, то не зробиться болото, хіба що тільки як запалити вогонь. Море замерзає. Кіммерійський Боспор також; скіфи, що мешкають по цей бік… їздять по льоду навіть возами аж до (краю) синдів. Така там триває зима вісім місяців, але й решту чотири місяці там зимно…»
І далі зазначає, що хоч коні й «витримують ці зими, зате мули та осли ніяк не можуть витримати… Думаю, що тому у тамтешньої звироднілої породи волів не ростуть роги… (мова йде про комолих волів). А щодо того пір’я з оповідей скіфів, що наповнює повітря і через яке не можна нічого бачити, ані перейти далі, то про нього так думаю. В тій північній країні все йде сніг, слабше влітку, ніж узимку, як звичайно; хто бачив зблизька сніг, зрозуміє, що кажу: сніг подібний до пір’я…»
Кіммерійці займали степи Причорномор’я – до приходу туди скіфів. Себто мешкали-кочували в сонячній – південній! – Україні. І раптом такі жахи з нашим кліматом! Правда, що для нас південь і теплинь, те для греків могло видатися північною прохолодою, та все ж… Між іншим, і пізніші грецькі письменники згущували фарби, нагнітаючи в Крим таку холоднечу-холодригу, яких там ніколи не було і бути не могло. А можливо, це поетична вольність? Не забуваймо, Гомер – поет (хоча й легендарний), а поети іноді так захоплюються власною розбурханою уявою, що вдаються до перебільшень, аби вразити читачів (чи тоді – слухачів). Все можливо.
Є й такі дослідники, котрі вважають, що Гомерова Кіммерія ніякого відношення не має до реальної. Як і до реальних кіммерійців, які кочували – вільно і привільно – в Причорномор’ї, що то він, мовляв, описав потойбічний світ, – а туди й справді не заглядає сонце. Інші ж вважають, що історичні та географічні дані в поемах Гомера завжди достовірні, а тому в наведених рядках він мав на увазі реальних кіммерійців, реальну Кіммерію (а не поетичну, як хоча б той же Максиміліан Волошин), тільки дещо згустив фарби. Та й хоч як це не дивно, але у греків у ті часи справді було уявлення про Крим (і взагалі про Україну), як про дуже холодний і похмурий – даруйте! – край, і це про нашу сонячну, теплу і, безперечно, найкращу в світі Україну, про ту Україну нашу єдину в світі білому, про яку наш український Гомер у травні 1847 року з пронизливим щемом любові писав:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає,
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
Їй-бо, таки диваками превеликими були давні греки, коли про батьківщину такої поезії, як «Садок вишневий коло хати», запевняли, що вона – Україна наша, найкраща у світі! – холодна й похмура…
До речі, про «холодний і похмурий край», яким уявлялася давнім грекам наша Україна. Як і взагалі про рівень тодішньої географії.
Давньогрецький драматург Есхіл вважається – цілком справедливо і по праву, – «батьком трагедії» (здається, першим його таким титулом наділив Ф. Енгельс). Жаль, що із 80 написаних ним п’єс (а кожна була подією в культурному житті античної Греції!) вціліло тільки шість.
І серед них найпрославленіша – шедевр із шедеврів! – трагедія «Прометей прикутий» (було ще й продовження – «Прометей звільнений», але від нього збереглося лише кілька фрагментів, що їх цитували інші давні автори). Написана вона на відомий в античній міфології сюжет – як громовержець Зевс відомстив своєму двоюрідному братові Прометею. За те, що той викрав вогонь для людей. «Безсонячних», які гибіли, ніби мурахи в глибинах темних печер.
Чомусь вважається (принаймні серед коментаторів трагедії), що Прометея, героя-мученика, який пожертвував собою заради людства, було прикуто до скелі на Кавказі, хоча в автора про Кавказ, про точну адресу місця дії немає ані слівця. У нього місце, де прикували Прометея, визначено так: гірська місцевість на березі… океану. Якого? Про це, мабуть, і сам автор трагедії не знав (та і яка була географія у його часи![9]). В початкових рядках те місце визначено так:
Ось ми прийшли в далекий край землі,
В безлюдну пустинь диких скіфів…
Отож якісь дикі скіфи на пустельному березі невідомо якого океану. Принаймні це зовсім не Кавказ.
Пейзаж нагадує північні, нині російські території на березі Північного Льодовитого океану, де-небудь в районі Кольського півострова чи Нової Землі. Але при чім тут скіфи (бодай і дикі), які ніколи не мали аніякого відношення до океану і до тих справді темних і похмурих країв?
Складається враження: якщо у Волошина кіммерійці – поетичні, то скіфи в Есхіла – придумані. За відомим принципом: чув дзвін, та не знаю, де він.
Та ось кохана Зевса Іо, яку переслідує гігантський ґедзь, примчала до Прометея, аби запитати в нього про свою долю (Прометей – прізвисько, що дослівно означає Провидець, Прозорливець). Повертаючись із Півночі на Південь, вона невідомо у яких краях здибує все тих же всюдисущих скіфів. Орієнтири їхнього місця перебування такі: «Звідси ти до сходу сонця плутаний / Спрямуєш крок по цілині неораній. / І до скіфів кочових прийдеш. / Живуть вони під вільним сонцем (слава Богу, що хоч під сонцем! – В. Ч.) на возах, в коробах / Плетених. За плечима – лук, що цілко б’є. / Не підходь до них близько! Швидкий шлях тримай / Крутим крем’янистим узмор’ям, що глухо стогне…»
Втямки не візьму, де знаходиться той край з «дикими скіфами»?[10]
І все ж одна ниточка є, адже далі йде невелике «уточнення»: «Живуть по ліву руку від тих місць Заліза Ковачі Халіби. / Бійся їх! Вони люті і до гостей неласкаві…»
Але і за допомогою лютих та неласкавих до гостей халібів не прояснюється місцезнаходження скіфів (сам Есхіл вочевидь точно не знав, де вони знаходяться, а лише чув – після Гомера, – що буцімто десь у чорта на болоті. Себто на Півночі).
А ось халіби, давній народ (йому приписується винахід добування заліза із руди), який буцімто, за давніми греками, жив у північно-східних причорноморських районах. Ну а коли десь у південно-східному Причорномор’ї, то автори збірника «100 великих книг» (Москва, 2003) «ничтоже сумняшеся» коментують так: «Тут описуються народи, які населяли в часи Есхіла територію Росії».
Гм-гм… В часи Есхіла – 525 до н. е. – 456 до н. е. – Росії, здається, не було. Інша річ, що міфічні халіби населяли територію, яка сьогодні належить Україні, але декому з північних «братів» так не хочеться згадувати Україну, тож і «поселяють» скіфів із степів Північного Причорномор’я в… Росії. Маючи, звичайно, в підтексті, що Україна – це «споконвічна російська територія».
О проекте
О подписке